Анатомія рашизму

Як неподоланий тоталітарний спадок породив путінську Росію

Лариса Якубова,  докторка історичних наук,

член-кореспондентка Національної академії наук України,

завідувачка відділу історії України 1920‒30-х рр. Інституту історії України.

Три тижні російсько-української війни явили світу справжнє обличчя Росії, путінізму і російського суспільства. Оспівувані найвишуканішими епітетами «русская цивилизация», «русская система» і «русская душа» на повірку виявилися антицівілізацією, антисистемою та диявольським мороком, що наповнює людиноподібні оболонки. Одне з останніх відео, де російський танк прицільним вогнем перетворює на біологічний пил беззбройного літнього маріупольця, явило світу чи не абсолютне зло в чистому вигляді. Без жодних домішок цивілізації, гуманізму, сентиментів.

Для світу, приспаного стереотипами і смислоформами російської класики це стало відкриттям, з яким свідомість перших осіб провідних країн Заходу змогла впоратися ближче до кінця другої седмиці так званої «спецоперації». Лише на третьому тижні пересічні громадяни світу, розглядаючи раніше не бачені злодіяння в онлайн-режимі, відкинули як непотріб російську soft power, на примноження котрої Москва витратила стільки зусиль. Слово «Росія» та «росіяни» почали писати на Заході — всупереч тамтешнім правилам граматики — з маленької літери, заявляючи в такий спосіб про їхню неприналежність до кола цивілізованих держав і націй.

Метастази тоталітаризму

Тимчасом у самій Росії народ, якому сторіччями приписували безмежну сентиментальність, людяність і правдолюбність, цинічно і геть байдуже споглядає за фактичним геноцидом українців у найбільш інфернальних формах. А також — за масовим знищенням «визволителів», плоть від плоті самих себе. Збайдужіння до нелюдських страждань і готовність бути частиною машини знищення цілої нації під вигаданими невігласами приводами засвідчило: населення РФ перебуває в зміненому стані свідомості. Світ нині має можливість наче під лупою роздивитися, чим є тоталітарне суспільство, і яку смертельну загрозу для навколишнього світу воно становить. Масштабна історична реконструкція під гаслом “можем повторить” занурила росіян у їхнє темне, однак зовсім недалеке минуле. Інсталяція елементів тоталітаризму як на інституційному, так і ментальному рівні відбувається у Росії втретє за останні сто років і свідчить про катастрофічну деформацію базових засад державо- та націєтворення.

“Культ особи – це зовсім не головне, що характеризує сталінський режим. Це не більше, ніж розхожий вислів, який вперше використав Хрущов. Найбільш страшне в сталінізмі – не глорифікація диктатора, а терор і фальсифікації, котрі є суттю його політики”, – зазначав незадовго до розвалу СРСР історик Роберт Конквест. З висоти сьогодення можна додати, що найстрашнішим в сталінізмі є його руйнівний вплив на базові ціннісні основи відтворення суспільства, масова дисплазія свідомості, що виявлялася в мімікрії пересічних обивателів, а також у перетворенні на хижаків цілих професійних верств, які працювали на більшовицький терор – фізично та ідеологічно, в чекістських катівнях, у радянській пресі та радянській школі. Якщо застосувати мову метафор, йдеться про хірургічне видалення Божого образу з homo soveticus і перетворення його на особливу соціальну особину, що відтворювалася і, на жаль, продовжує відтворюватися в контексті антигуманізму. Це, власне, і стало найбільш згубним наслідком неподоланого сталінізму.

На відміну від України, у Росії жодного руху в напрямі осмислення тоталітарних травм і масового залучення населення до тоталітарних практик (а відтак — відповідальності майже всіх і кожного за трагедії, до яких спричинив тоталітаризм) фактично не відбувалося. Попервах, щоправда, були кволі спроби осмислити і дати правову оцінку сталінізму. Інтелектуальне бродіння в товщі зовні монолітного радянського населення розпочалося в часи «хрущовської відлиги» та нетривалої апаратної десталінізації, запущеної ХХ з’їздом КПРС. Тоді, як зазначала Анна Ахматова, дві Росії – та, що саджала, і та, яку саджали – подивилися одна одній увічі. Метафора великої поетеси не відображала всієї глибини катастрофи репресованої країни, яка вийшовши з таборів не отримала можливостей повноцінної реабілітації, а також компенсації моральних та матеріальних збитків. Через небажання КПРС дискредитувати комуністичну ідею як таку, держава і населення вимушено існували в системі координат вибіркової історичної амнезії, причому постраждалі чи не довічно (за незначними винятками) залишались паріями.

Кілька поколінь жертв комунобільшовицького терору щодня стикалися зі своїми катами, а дисиденти, політична еміграція, антирадянський інтелектуальний андеграунд ментально відтворювалися у засадничо спотвореному алгоритмі, оскільки згадані вище “дві Росії”, подивившись одна одній увічі, робили вигляд, що нічого не сталося. Держава, яка зґвалтувала суспільство, не пішла далі часткового перегляду справ, “призначення” винних і замовчування справжніх масштабів катастрофи. Постраждалі не дочекалися вибачень. Кілька десятиріч такого собі статус-кво, коли радянська держава не зважала на державні злочини, а її жертви змушені були про них мовчати, подовжили існування системи, однак не спромоглися надати їй життєвої сили. Власне, саме масштабний державний терор сталінських часів перетворив СРСР на живого трупа. Гнійник прорвав в часи так званої «перестройки». Політика гласності, що ввижалася кремлівським керманичам інструментом керованого оновлення радянського ладу, його модернізації та лібералізації, перетворилася на некерований інструмент знищення – спочатку закостенілої неправди “Короткого курсу ВКП(б)”, згодом – ідеологічної надбудови СРСР, а невдовзі – і його самого.

Відкриття того простого факту, що майже вся історія СРСР є фальсифікатом, власне – історією КПРС, а не країни та народів, що її населяють — спрацювало як детонатор. За слушним зауваженням британського журналіста Чарльза Кловера, “у радянському суспільстві віднайшлася невгамовна жага альтернативної історії, почався пошук того самого національного коріння, яке Комуністична партія так старанно намагалася викорчувати”. У союзних СРСР стрімко наростав процес так званого національного відродження, який не оминув і України. Його масштаби насправді вражали і явили світу незнані раніше, або ж попросту ігноровані “братні республіки”, чиї образи, історія, сподівання та культурні коди були геть відмінними від тих, що були усталені в радянському дискурсі та масовій свідомості. Світ не вагався, визнаючи автентичність республік Балтії і не заперечував особливостей колишніх азійських сателітів СРСР.

А от з Білоруссю та Україною все виявилось набагато складніше. В загальних рисах, позицію Заходу узагальнювала концепція “Russia first”, яка не тільки надавала Росії пріоритет серед пострадянських держав, а й тривалий час не ідентифікувала Україну, як окремий суб’єкт. Тимчасом у самій Росії і суверенізація України, і її чимдалі більш самостійна політика, й віддалення національного наративу від канонів російськї історіографії, і вся решта змін сприймалися як дошкульний, однак, тимчасовий казус. Думка про штучність суверенітетів України та Білорусі, про їхню “подарованість” Росією була надзвичайно глибоко завкорінена не лише в свідомості московського політикуму, а й у найширших колах російських інтелектуалів. Вони не усвідомлювали, що штучним був не суверенітет цих народів, як їхні власні уявлення про природу цього суверенітету і про причини, що змусили більшовиків на нього погодилися у 1920 році. Шовіністичні уявлення, масово поширені серед населення метрополії, були наслідком наполегливої праці кількох поколінь істориків та філософів, які підігнали всю радянську соціогуманітаристику під прокрустове ложе “Короткого курса истории ВКП(б)”. Ставши політичною спадкоємицею СРСР та Російської імперії, РФ успадкувала і «творчо переплавила» їхній історіографічний та історіософський спадок.

Вічна мобілізація

На тлі посилення національних сил на пострадянських теренах, Росія чимдалі, тим все більш очевидно виглядала винятком: російський націоналізм набирав передусім шовіністичного присмаку. Як і в часи краху Російської імперії ресентимент перетворився на провідний тренд в середовищі так званих еліт, які намагалися на руїнах марксистсько-лєнінської ідеології вибудувати дорожню карту майбутнього для Росії та росіян, застосовуючи смисли і понятійні моделі попередніх епох. Понад те, занурення у вигадане величне минуле, перекреслило перспективу майбутнього не лише для росіян, а й для всіх, хто так чи інакше мав нещастя потрапити до зони геополітичних інтересів Москви. Росія була присутня в усіх «гарячих точках» світу, а ще у невизнаних – читай окупованих Росією – теренах. (Тільки нещодавно ООН наважилася застосувати адекватне визначення стосовно Придністров’я). Власне, поточні проблеми у країнах, що перебували під ідеологічним диктатом та економічним протекторатом СРСР, а згодом – його наступниці РФ, були проекцією «холодної війни» – наслідком глибинного некрозу ментального тіла СРСР, який отруює не лише Україну, а й сучасний світ, позбавляючи його можливості рухатися в майбутнє. СРСР начебто «помер», але носії його ментального спадку живі і продовжують отруювати світ.

Ганебна наступальна операція впродовж п’ятиденної війни з Грузією у 2008 році стала каталізатором оновлення російської армії та посилення її пропагандистської обробки. Вагомих змін чимдалі більше набувала зовнішня політика. Мілітаризація перетворилася на провідний тренд політичного розвитку Росії, який світове співтовариство надто довго воліло «не помічати». Про нього екс-радник кремлівського господаря російський економіст Андрій Ілларіонов писав так: “Не знайдеться, певне, жодного року, в якому не було того, що ви називаєте гострими стравами, які скінчилися загибеллю людей, причому великої кількості людей”. Правління Путіна справді було позначене активною участю Росії, її спецконтингентів чи “добровольців” у низці локальних конфліктів, де тією чи іншою мірою йшлося про протистояння систем. Це не лише спричинило оформлення – і концептуальне, і смислове – російської дипломатії та державної зовнішньополітичної доктрини. Суттєво розрослася і зазнала мутацій вертикаль влади, відповідальна за державну безпеку (читай, безпеку режиму) та дотримання внутрішніх і зовнішньополітичних інтересів правлячих кіл. Спецслужби у добу Путіна перетворилися на каркас системи.

Побічним ефектом цього, як і в сталінські часи, стало затвердження подвійних стандартів та подвійної моралі: для внутрішнього вжитку і для “широких народних мас”. Постійна негативна мобілізація викликала значні зміни всередині російського суспільства: саме в такому контексті виросло ціле покоління “служилых по призыву” (неокозаки та чеченські бойовики, “добровольці” усіх політичних мастей, зрештою ПВК на кшталт «вагнерівців»), “заточених” під терор у промислових масштабах. А синхронно із відновленням потуги та розширенням сфери докладання зусиль силового блоку розпочалася спочатку повільна сталінізація, а невдовзі – і переможна хода сталінізму в ментальному просторі путінської Росії. Впродовж якихось 15-ти років РФ одним стрибком подолала відстань від болючих пошуків людини в оболонці «совка» (над цим колись ще працювали культура та наукова гуманітаристика) до масового ж збайдужіння до страждань предків, і фінально – визнання Йосипа Сталіна «ефективним менеджером».

Найбільш яскравим унаочненням небезпек, які приховувала в собі окреслена вище тенденція, стало втручання РФ в події української кризи зими 2013–2014 року, що скінчилися анексією Криму та розгортанням так званої гібридної війни на Донбасі. Відволікаючі маневри в Сирії посилили геополітичне становище Росії, а фінансування лівих та правих радикалів у Європі та втручання у виборчі кампанії забезпечили їй статус глобального системного дестабілізатора. Відтоді Кремль лише підвищував ставки. Підконтрольні медіа стали засобом масового зараження російським езотеричним фашизмом, який перетворював аудиторію на армію кровожерливих зомбі. І саме ця армія розглядалася Москвою як вирішальний аргумент у геополітичній боротьбі.

Під «парасолькою» обмежувальних заходів у часи пандемії CОVID-19 путінізм завершив інституційну інсталяцію тоталітаризму у Росії. Напад на Україну, риторика, що його супроводжує, а також відверто злочинні, антигуманні методи ведення «спецоперації» засвідчили перетворення РФ з країни-дестабілізатора на країну-терориста, що загрожує не лише Україні, а й самому існуванню світу. «Політична булімія» (вислів Нормана Дейвіса) пострадянської Росії зрештою таки призвела до «нестравлення». Ця країна випала з реальності у віртуальний світ самостворених стигм, стереотипів, страхів та ідеологем. Геополітичний гнійник прорвало.

Нездорові фіксації

У травні 2021 року п’ятірка найвидатніших історичних постатей у баченні росіян виглядала наступним чином: Сталін (39%), Лєнін (30%), Пушкін (23%), Пьотр I (19%) та Путін (15%) (“Левада-центр”). Варте уваги, що на тлі майже двократного зниження особистого рейтингу Путіна порівняно з 2017 роком, рівень симпатій до Сталіна лишався незмінним від 2012 року. Паралельно російські соціологи відзначали «зростаючу агресивність» населення РФ на тлі кризових та передапокаліптичних очікувань росіян, що визрівали в умовах коронавірусної кризи та політичного дрейфу системи. Катастрофічні зміни в товщі російського суспільства були очевидні для всіх, просто мало хто був спроможний висловлювати їх публічно. У тлумаченні придворних речіників на зразок Владіслава Суркова та Глєба Павловського пробуджена в народі жага української крові перетворювалася чи то на фізично обумовлене прагнення до експансії, чи то на хворобливий зв’язок близнюків. Блюзнірські заклики до бомбардувань Києва — ніби сакрального для «русского мира» місця – разом з Софією Київською — осердям християнізації Русі, як і мрії про танкові марші Хрещатиком — з не менш очевидними алюзіями на радянські і нацистські паради – унаочнили ментальне нутро «глибинного народу», порівнювати який із ордою означає принижувати орду.

Моральна вирва путінської Росії, її пекельна суть виявилися такими, що світова спільнота оніміла. Слова лідерів Заходу про те, що вони все ще вірять у російський народ, відтоді лунають радше протокольно. Зрозуміло, що такі “аванси” позбавлені сенсу — і не лише з огляду на вкрай непереконливий антивоєнний рух у РФ. Бо йдеться не лише про масову підтримку путінської агресії, а й про моральне виправдання путінізму. Йдеться про те, що росіяни масово перебувають у змінененому стані свідомості, і що у них відсутня емпатія. Ідеться про торжество антицивілізації ГУЛАГу та нав’язування вохрівських “понятий” в якості нового цивілізаційного порядку. В цій новій реальності «русского мира» цілі нації стираються за вказівкою рашистського фюрера, а непокірні народи без жодних вагань і докорів сумління перетворюють на ядерний попіл.

При цьому «глибинний народ» задоволено мовчить, бо саме в цьому і полягає його воля.

Власне, ідеться про тотальну втрату людської подоби мільйонами мешканців РФ та ще кількома мільйонами її симпатиків, розкиданих по світу. Цілеспрямовано створений засобами пропаганди фантом “радянської батьківщини” зіграв злий жарт з Росією. Катаклізм, що триває нині, є нічим іншим, як прямим наслідком апаратної десталінізації у СРСР і, відповідно, не здійснених у РФ декомунізації, люстрації, осмислення тоталітарного минулого. Через це російське суспільство не пережило духовного катарсису, який дозволив би подолати ментальні наслідки тоталітаризму. Через відмову від осмислення власної історії, тоталітарне минуле, подібно до ракових метастаз, проросло в сучасність. Держава за допомогою маніпуляцій із масовою свідомістю перетворилася, за влучним висловом одного з публічних російських істориків, на “Третє відділення і КДБ, оснащене винаходами вільного Заходу”. Але якби ж тоталітаризм відродився у Росії лише інституційно! Але так не буває: тоталітарний режим і тоталітарне суспільство перебувають у нерозривному хворобливому зв’язку.

Аналіз глибинних трансформацій російської ментальності не залишає сумнівів, що притаманн їй нездорові фіксації, однією з яких є «українське питання», нікуди не подінуться. Власне, на “остаточне вирішення” останнього й спрямовані геноцидні практики, що їх сьогодні застосовує армія РФ на теренах України. Через культивування образу Ворога, який постає джерелом непереборного екзистенційного конфлікту, у росіян створюється когнітивний дисонанс — невідповідність картини того, що має бути, та картини того, що є. Тому про якийсь передбачуваний вихід з системної кризи, котра увійшла у гостру фазу 24 лютого 2022 року, наразі не йдеться — навіть за умови повного і одномоментного припинення вогню.

Імперська пиха складає підоснову повсякчасного відновлення тоталітаризму російською державою і російським суспільством, а також постійної готовності атакувати засади світового ладу, який вважається онтологічно ворожим. Це коло залишатиметься не розірваним доти, доки не відбудеться світового засудження комунобільшовизму та його спадкоємця — рашизму/путінізму; усвідомлення реальної, а не вигаданої чекістами історії РФ; скидання ментальних налаштувань російського народу; спокутування злочинів проти людяності, України та українців зокрема. В іншому випадку неподолане тоталітарне минуле неодмінно «проростатиме» в наступних поколіннях, перетворюючи росіян на істот, позбавлених базових людських ознак.

Бо непокаране зло вічне і всеїдне.

Джерело

Be the first to comment on "Анатомія рашизму"

Напишіть відгук