Апологети Євразії-1. Джордан Пітерсон

Ілля Камишанський 

Днями лише один твіт найбагатшого багатія планети Ілона Маска породив цілу лавину мемів, реакцій та міжнародного обурення, зокрема й президента України, а також падіння акцій контрольованої Маском компанії Tesla. 

З одного боку, Маск вважається іконою найінтенсивнішого технічного прогресу та глобального вільного ринку, себто економічним лібералом, але з іншого боку він ніби робить ставку на правих політиків та свободу слова у вигляді твіттократії й чисельних контр-мейнстрімних висловлювань. У цей самий час його старший син (а дітей у Ілона дев’ятеро) відмовляється від своєї статі та імені свого батька. 

Через цей шкандаль українці стали прискіпливіше вдивлятися в позиції політичних таборів напередодні листопадових виборів до Конгресу США в розрізі їхнього ставлення до найбільшої в сучасному світі московсько-української війни, що триває вже восьмий місяць після восьми років прелюдії. А розбурханий твітом Арестович (випередив мене і) випустив інтерв’ю з Павлом Щєліним, де вони намагалися міркувати над тим, що відбувається з Маском, Пітерсоном та Папою Франциском.

Не зважаючи на це і попередньо не дивлячись відео, спробуємо послідовно представити на суд глядачів статті з українськими портретами сімох сучасних інтелектуалів Заходу: 

  • канадійського соціопсихолога консервативних поглядів Джордана Пітерсона (60 років);
  • словенського культуролога фрейдомарксиста Славоя Жижека (73 роки); 
  • американського політолога реаліста-макіавеліста Джона Міршаймера (75 років);
  • американського політичного геостратега Генрі Кіссінджера (99 років); 
  • американського філософа лінгвіста-анархіста Ноама Хомского (94 роки);
  • німецького соціолога і філософа-постмодерніста Юргена Габермаса (93 роки);
  • аргентинського соціаліста Хорхе Берголіо в статусі Папи Франциска (86 років).

Ми свідомо уникнемо розгляду позицій та ставлення до України та московсько-української війни таких інтелектуальних орієнтирів сучасності як Тімоті Снайдер, Бернар-Анрі Леві, Френсіс Фукуяма чи Ювал Ной Харарі. Їхні оцінки цілком компліментарні, але Україну вони розглядають як полігон для випробування прогресивних ідей, як ресурсну територію для побудови ідеального ліберального суспільства.  

Натомість обрані нами професійні мислителі за останні сім місяців війни висловлювали щодо України такі міркування, котрі викликали або могли б викликати наше обурення. Користуючись нашою повсякденною риторикою ми б назвали їх «путінськими консервами» або запроданцями. Це було б влучно, але ніяк не допомогло б нам зрозуміти анатомію цієї назагал проросійської інтелектуальної атмосфери на Заході. 

Які пресупозиції та упередження, які стереотипи та перспективи змушують західних мислителів з нібито різних ідеологічних таборів стояти на по-суті однакових антиукраїнських позиціях? Якщо нам вдасться отримати відповідь на це питання – ми зможемо вірно направляти наш зовнішній публічний дискурс. 

Тож, розпочнемо з наймолодшого і найправішого з усіх обраних нами публічних філософів, знаного в Україні завдяки численним ютуб-лекціям та виданій три роки тому видавництвом «Наш формат» книзі «12 правил життя. Як перемогти хаос».  

ДЖОРДАН ПІТЕРСОН – ікона правої думки на Заході, який подібно до багатьох опонентів лівацтва знаходиться в полоні москвофільства. 10 липня на своєму каналі цей закоханий в істинність власних промов мораліст виклав театралізовану і абсолютно дику проповідь Russia Vs. Ukraine Or Civil War In The West? (переклад в 4-х частинах: першадругатретячетверта). 

У властивій йому безапеляційній манері Пітерсон цілу годину впевнено несе повну ахінею із посиланням на тези політичних ідеологів, яких він сприймає як авторитетів в російсько-українському питанні. Так, він посилається на лекції Джона Міршаймера аж 2015 року, вважаючи це «глибоким контекстом» конфлікту, а Міршаймера – «великим знавцем» Євразії. Там же в Міршаймера, про якого ми незабаром поговоримо, Пітерсон бере декілька об’єктивних характеристик Ерефії як-то територія, наявність ядерної зброї та певних корисних копалин (вуглеводнів). Він явно поза темою, коли впевнено розповідає про реалії українських виборів, електоральну підтримку різних президентів та «жахливі умови» для російської мови в Україні.  

Одразу кидається в очі, що Пітерсон, як і безліч інших інтелектуалів Заходу, підсвідомо та імпліцитно, але неодмінно ставить РФ та Україну в абсолютно різні онтологічні категорії. Ерефія для них – це історичний та геополітичний суб’єкт, що завжди має і диктує іншим власну волю та власні інтереси. Натомість Україна – це лише умовна територія, сфера інтересів, об’єкт політичних інтенцій, якого хочуть і на який претендують реальні політичні суб’єкти. І ця віра для них є фундаментальним і беззаперечним фактом світоустрою і самого буття.  

Враховуючи походження Пітерсона, спробуємо пояснити на канадійському прикладі. Трохи на південь від великого канадського острова Ньюфаундленд існує таке дивне утворення як Сен-П’єр і Мікелон. Ці два острівця з населенням у 7000 мешканців – все, що залишилися від колосальних французьких володінь в Північній Америці, що простягалися від Лабрадору до Луїзіани. В сучасних реаліях – це архаїчний пережиток епохи колоніалізму, чий статус є незмінним від 1764 року. Важко зрозуміти, що заважає провести перемовини з Францією, до якої 4000 км, і приєднати цей крихітний шматок суші до Канади, до якої 20 км. Єдиним поясненням збереження такого політичного статусу цієї кумедної колонії є «джентльменська угода» між Канадою та Францією. Вся конфігурація економіки, фінансів, транспорту Сен-П’єр і Мікелону залежить від взаємної поваги двох великих повносправних суб’єктів. Це така собі заморська вишенька на торті глобального світопорядку. Натомість спроби включити острівці до складу Канади, або їхня боротьба за незалежність спричинила протистояння двох великих держав і хаос, котрого так боїться Пітерсон. 

Але повернімось до відео. Пітерсон озвучує три ймовірні причини початку війни:

  • Путін – «маніяк гітлерівського масштабу»;
  • Захід брутально образив РФ, залізши в її «сферу інтересів»;
  • Україна так чи інакше заважала РФ здійснювати свою енергетичну експансію в Європу.  

Міцна настоянка із кондових бородачів Достоєвського, Солженіцина і Дугіна б’є в голову канадійцю, котрий просто не може собі уявити, наскільки лицемірним може бути навколофілософське словоблуддя російських псевдоінтелектуалів, всі з яких пройшли шлях від бунтівників до віщунів могутності кремлівського трону. Подиву гідними залишаються спроби Пітерсона якимось чином сакралізувати образ Федора Достоєвського, а його багатослівну прозу інтерпретувати ніби якісь «пророчі тексти православ’я». А від просторікування про «християнську Россію», де безкінечно будуються собори, а «Путін – віруючий християнин» взагалі нудить. Зрозуміло, що Пітерсон не рубить в реаліях російської «інтелектуальної духовності» ще більше ніж він не рубить в географії та економіці, коли Україна починає видобувати нафту в Каспійському морі. Єдина «істина», котру він вважає, що ухопив – це якась містична моральна перевага всього російського над усім західним. Ота сама «велич» і «загадковість русской души», котра нав’язла на зубах як глей і налипла на підошвах як г… глина. Втім, для зануреного в прагматизм та раціональність західного мислителя вся ця аморфно-муторна хтонь тхне ніби якийсь загадковий аромат. Для нас же смердить трупами і рухає вхопити автомат.    

Важливо, що знання Пітерсона про Україну як про окремий політичний, історичний та культурний суб’єкт, а також про історію взаємостосунків України з Московією дорівнюють нулю. Хоча, якщо зважити на те, що ці знання підмінені великоросійською міфологією – це скоріше навіть від’ємна величина. 

Звісно, можна сказати, що Пітерсон «не географ», «не історик», «не політик» тощо. Гірше інше: цей кумир правих всього світу в даній промові виявляє своє повне моральне безсилля, тотальну етичну імпотенцію. Він для чогось робить багатослівний відступ, розписуючи неприйнятність призначення члена Конституційного Суду США за ключовою ознакою «чорна жінка». І разом з тим не може зрозуміти й озвучити неприйнятність вторгнення в іншу країну всупереч міжнародному праву. Що вже сказати про повну відсутність спроби охарактеризувати сам стиль ведення розпочатої віроломної війни!

Всі оці патосні з претензію на доленосність вироки Пітерсона, які він виносить «жахливому лівому радикалізму та воукізму», котрий розцінюється ним як катастрофічний занепад етики Заходу з побудованою на ній західною цивілізацією розбиваються на друзки дешевого позерства об його принципове ухиляння від моральних оцінок жорстокого кровопролиття в ім’я фантасмагоричної маячні кривавого тирана під маскою псевдорелігійного фанатика.  

Особливо жалюгідною виглядає прогностична частина його промови. Голосом пророка з використанням спеціальних ефектів зйомки він розповідає про підвищення цін на нафту до 300 доларів, про глобальну продовольчу кризу, брак добрив, міграцію. Стосовно голоду він з особливим цинізмом констатує, що «Україна більше не зможе постачати або зберігати своє зерно». Втім, вже сьогодні ми знаємо, що завдяки зусиллям ЗСУ в середині літа наші порти були розблоковані, і наше зерно пішло на експорт. Так само не збулися і його марення про нову хвилю міграції з країн Північної Африки та Близького Сходу.

Натомість про вимушену еміграцію українців він навіть не згадує, хоча вона є в рази більшою та інтенсивнішою за всі попередні хвилі імміграції до Європи.

Ніби не мислитель, а зазомбований пропагандою адепт русміра Пітерсон патосно патякає про «рішучість русскіх», котрі «не відступають» і «здатні переносити труднощі». Про українців, котрі понад сил і до останнього боронять свою землю, витримуючи тисячократно більші страждання і наносячи при цьому скрушні поразки завойовнику цей мудрагель мовчить. Вочевидь, він як якийсь біснуватий охлобистін вважає, що українців просто не існує, а на нашій території проти «русскіх вітязєй» воюють якісь НАТОноїди.

Підсумок цієї промови Пітерсона полягає в тому, що «Захід не справиться без Россіі». Мовляв, сорокамільйонну націю треба віддати ніби іграшку «законному володарю», бо цього вимагає світова гармонія. А інакше – хаос! 

Останні п’ять хвилин промови – це просто нестримний потік дикого путінопоклонства, котрий хочеться розбачити і забути. Особливо тим, для кого персона Пітерсона була маяком тверезої думки в океані хаосу постмодерна. А, переказуючи байку Путіна, як на того в дитинстві напав пацюк, і як ця подія сформувала особистість цього слабкодухого бездушного тирана, Пітерсон реально справляє враження хворого на якусь душевну кремлівську хворь, підчеплену, вочевидь, під час лікування в Москві.  

Тому, як би суворо не наказував нам пан Баумейстер не записувати Петерсона до числа негідників (дивитися тут з 44-ї хв.), я особисто переконаний, що цією театралізованою апологетикою зла канадійський філософ дискредитував себе як особистість назавжди. І, хоча це не анулює всі його раніші інтелектуальні здобутки – всі його моральні оцінки пересіяні через сито патологічної москвотиранофілії. 

Отже, найпершим упередженням Пітерсона є його ірраціональне захоплення «загадковою русскою православною душею», яке він почерпнув при прочитанні російської психологічно-шовіністичної псевдофілософської класики. Виступаючи як дон-кіхот раціоналізму, що бореться з хаосом, котрий загрожує перемолоти весь впорядкований західний світ, Пітерсон, звісно ж, потребує хоча б якогось містицизму. І він знаходить його в штучно створеному літераторами образі «Россіі». Пресупозиція Пітерсона полягає в тому, що Євразія – це такий собі «катехон традиціоналістичного та геополітичного порядку».  

Щодо Ерефії цей канадієць знаходиться в полоні стереотипу «сєкса у нас нєту». Тобто, «високодуховна» Євразія позбавлена сексуально-збоченої ідеології, котра на Заході атакує навіть лінгвістичні конструкції мови. 

Не думаю, що Пітерсон чув про такого «російського» письменника як Олексій Костянтинович Толстой, що був правнуком ясновельможного Гетьмана України Кирила Григоровича Розумовського і творцем такої унікальної для російської літератури містифікації як Козьма Прутков. А серед багатьох крилатих висловів, приписаних Козьмі Пруткову, існує такий: «Хороший унтер солдатским задом не брезгает». В світлі популярного сьогодні відео з передсмертними окопно-оральними розвагами двох московських окупантів зрозуміло, що казармена содомія – це не фантазія, а давня норма на Московії. 

Натомість про Льва Миколайовича Толстого Пітерсон, звісно, чув і поза сумнівом читав. Але, звісно, читав лише кошерні твори, що поза сумнівом творять портрет «високодуховного русского чєловєка». А які портрети побачив би він у «Повісті про Ніколая Палкіна»? Як би Пітерсону зайшла така характеристика першого всєроссійскаго імператора Петра в одному з варіантів повісті: «Бѣснующійся, пьяный, сгнившій отъ сифилиса звѣрь 1/4 столѣтія губитъ людей, казнитъ, жжетъ, закапываетъ живыхъ въ землю, заточаетъ жену, распутничаетъ, мужеложствуетъ, пьянствуетъ, самъ забавляясь рубитъ головы, кощунствуетъ, ѣздитъ съ подобіемъ креста изъ чубуковъ въ видѣ дѣтородныхъ членовъ и подобіями Евангелій – ящикомъ съ водкой славить Христа, т. е. ругаться надъ вѣрою, коронуетъ блядь свою и своего любовника, раззоряетъ Россію и казнитъ сына и умираетъ отъ сифилиса». В світлі «рєзіновой попкі» з рота поточного диктатора Московії та історії із завербованим ФСБ американським офіцером-трансгендером стає зрозуміло, що статеві збочення – це не якась новела, а типовий і давній стиль життя московітів. 

Антиукраїнською перспективою з якої Пітерсон дивиться на нашу війну є світ, поділений між інтересами сильних, котрі визначають місця та межі для слабих. Світ, де більшість керує меншістю, центри наказують окраїнам, сильніші панують над слабшими. Все як у лобстерів. 

Але не так як у людей. Бо «багато-хто з перших останніми стануть, а останні першими» (Мт. 19:30). І саме зараз, коли Україна стає першою і переходить до клуба сильних, слід пригадувати, пам’ятати й нагадувати, що ми не Сен-П’єр і Мікелон, а справжній центр Західної цивілізації!    

Джерело

Be the first to comment on "Апологети Євразії-1. Джордан Пітерсон"

Напишіть відгук