Апологети Євразії-2. Славой Жижек

Ілля Камишанський

Поки Ілон Маск далі фонтанує новими псевдомиротворчими ініціативами, на кшталт «давайте у людей спросим», котрі для українців утратили актуальність ще вісім років тому, ми продовжуємо розбирати погляди західних інтелектуалів на московсько-українську війну.

СЛАВОЙ ЖИЖЕК – відомий опонент Джордана Пітерсона, лівак з типовою долею переходу від комуністичного раю до загниваючого Заходу. Втім, цей перехід відбувся мимоволі, у формі виходу його рідної Словенії зі складу Югославії і її приходу у світ капіталізму. Саме це дає Жижеку моральне право грати на ностальгійних настроях, доєднуючи до марксизму фрейдистські та лаканівські інтерпретації свідомості та поведінки людини.

На відміну від канадійця Пітерсона, для якого Україна, подібна до Сен-П’єру і Мікелону, себто не більше ніж випадкова примха історії, чиє існування обумовлене домовленістю великих гравців, Жижек як словенець набагато яскравіше розуміє модуси виникнення та існування «нових» «малих» країн. Але подібно до свого опонента Джордана Славой від складних питань етноконфесійних історичних протиріч так само утікає в схематоз – але у схематоз марксизму.

Найцікавішою є перша рефлексія Жижека на масштабне вторгнення РФ до України, опублікована 27-го лютого в Berliner Zeitung: Свобода для Путіна означає, що кожен знає своє місце.

Першою темою цього першого враження є чисто лівацьке обурення «ієрархією біженців» (настрій, з яким мені особисто не раз доводилося стикатися в Німеччині). Себто, українців Європа приймає до себе радо, бо вони європейці, а сирійцям і афганцям вона свого часу створювала перешкоди. Зокрема, афганців свого часу заохочували не тікати, а боротися з Талібаном… Цього марксиста не обходить, що українці з перших годин вторгнення стали на оборону своєї держави від зовнішнього ворога, а за кордон посунули переважно жінки та діти, яким на голови летіли кацапські ракети. Натомість збройна боротьба проти Талібану як партії, що опанувала владу в країні – це провокування громадянської війни і порушення концепції демократії, де опозиційна меншість має сприйняти владу більшості.

Важливо зрозуміти, що і лівий Жижек, і правий Пітерсон наполегливо заклинають серйозно ставитися до слів та загрозливої риторики кремлівського диктатора. Канадієць кілька разів підкреслює, що вірить тирану, і вважає його висловлювання чесними. Але якщо для Пітерсона ця «чесність» має етично-світоглядний характер, то для Жижека – екзистенційний. Він підкреслює, що слова тирана – це не блеф а природня внутрішня реакція на агресивну поведінку Заходу. Власне, це та ж сама «байка про загнаного в кут пацюка», що і в Пітерсона.

Жижек просторікує, мовляв у генах московітів живе пам’ять про те як віроломний Захід у ХХ столітті двічі зобижав матінку Рассєю. Це надзвичайно цікава теза, котру раніше можна було почути десь на екранах Ерефії і яка корелює з дуалістичною схемою «агресивний Захід – миролюбна Євразія». Добра Россія, котра всю свою історію ніколи ні на кого не нападала, а лише «захищала малі народи» і агресивний Захід, з його нестримним експансивним колоніалізмом.

В ХХ столітті екстатичні стани «миролюбства» траплялися двічі. В 20-х роках на тлі роздмухування «мирового пожара революции» ідеологи євразійства розробили концепцію «осажденной крепости», а в 1970-х на тлі інтервенції в Афганістан ідеологи політики розрядки тролили світ лозунгом «миру – мир».

А Жижек, рефлексуючи над Ільїним та Дугіним, так і не спромігся познайомитися з тезою воєнного міністра Російської Імперії Алєксєя Куропаткіна, котрий в докладі своєму государю Миколі ІІ у 1900 році написав, що за два повні століття XVIII і ХІХ імперія присвятила війні 128 років. При цьому «из 128 лет только пять припадают на оборонительные войны, все остальные – это захватнические походы». Ще раз: таку оцінку «извечному миролюбию Росии» дав не Донцов чи Липинський, а воєнний міністр імперії. І написав це не в якихось мемуарах, а як аналітичну доповідь поклав на стіл самому імператору!

Але, напевно в ХХ столітті Євразія раптом «акстилась и осознала» всю хибність своєї поведінки і різко стала на шлях виправлення? Це дуже зручна концепція, котра включає себе тезу про те, що імперію «втягнули» як в Першу, так і в Другу світову війну. Зараз, певно, «втягують» у третю. А як тоді розцінювати каральні заходи проти українців на захопленій Брусиловим під час Першої світової Галичині? А напад на Польщу на початку Другої світової з подальшими репресіями та депортаціями українців? Це і є оце саме «згадайте, що Росія за минуле століття двічі зазнала нападів із Заходу»? Ми бачимо, що виправдовувальні схеми Жижека недалеко відійшли від культурологічних фантазій Пітерсона.

Втім, різниця між ними є. На відміну від Пітерсона, Жижек може не просто вимовити прізвище Дугіна, але й озвучити деякі його ідеї. А ще він демонструє знайомство з ідеями Івана Ільїна та реалізацією його концепції «верховного правителя» в РФ. Тобто Жижек справді інколи намагається шукати причини і сенси, а не просто конструює їх як Пітерсон та багато інших наших героїв. І один з таких сенсів, який Жижек добре вловив – це концепція множинності правди, в рамках якої Євразія шляхом війни прагне встановити свою власну правду.

Всі криваві реалії війни Жижек, як це притаманно будь-якому лівому ідеологу, підганяє під власну ідеологію, в якій країни третього світу безкінечно боряться за якусь міфологізовану «свободу від гнобителів» і байдуже, скільки європейців загине на тлі цієї боротьби. Консервативні читачі одразу побачать в цьому різницю з Пітерсоном, для якого всіляка боротьба за емансипацію – це хаос, що руйнує старий і правильний світопорядок, в якому може існувати Сен-П’єр і Мікелон, але не Україна.

Але трагікомічність всього цього право-лівого дискурсу розкривається у висновках. Пітерсон відмовляє нам у суб’єктності (читай – праві на існування), бо ми порушуємо баланс сил. А Жижек бачить в нашій боротьбі прояв західного колоніалізму. Обидва філософи вбудовують нашу війну у власну звичну пояснювальну систему. І для обох ми виявляємося проблемою, яку треба вирішити, аби все стало на свої місця.

В цьому контексті наш словенський (не)друг ставить перед цивілізованим Заходом задачу «трансформувати себе далеко за межі політично коректного постколоніалізму та безжально викорінити форми неоколоніалізму, навіть коли вони маскуються під гуманітарну допомогу». Хто шо не пойняв – я не винуватий.

21 червня, на літньому плато війни, за чотири дні перед захопленням московитами Сєвєродонецька, коли спливав 4-й місяць запеклої оборони міста ЗС України, і вичерпання наступального потенціалу РФ ще не було очевидним, The Guardian опублікувала есей Жижека з назвою «Pacifism is the wrong response to the war in Ukraine» (читати тут).

Кілька цитат з цього есею дають нам чітке уявлення, що метою міркувань Жижека є проста трансляція лівої ідеї та інтерпретація реальності в кондових схемах марксизму: «сьогодні не можна бути лівим, якщо однозначно не стояти за Україну». Себто, Жижек намагається ніби «піднятися» над реальністю війни і вмонтувати її в ідеологію класової або антиколоніальної боротьби. Україну він прагне примусово поставити на лівий бік, а всіх лівих ставить на бік України. Подекуди неможливо розрізнити, де в домислах Жижека закінчується марксистська ідеологія, а де починається російська пропаганда. Ось це ось що таке: «не тільки Україна, але сама Європа стає місцем проксі-війни між США та Росією»? Ясно лише одне: при виборі між власною філософією та реальністю і Пітерсон, і Жижек завжди віддають перевагу першій.

Вони інколи здатні констатувати тимчасово очевидні речі, втім їхні висновки завжди криві та горбаті: «Мрія про швидку українську перемогу, повторення початкової мрії про швидку російську перемогу, закінчилася. У тому, що все більше виглядає як затяжна патова ситуація, Росія повільно прогресує, і її кінцева мета чітко сформульована». Яка мета? Де і ким вона сформульована? Завоювати Сєвєродонецьку агломерацію? Але щоби що?

Якби Жижек справді слідкував за «кінцевою метою» ординської агресії, він би побачив, що на час написання його статті ця мета змінилася принаймні один раз. 22 квітня ординський генерал Рустем Міннекаєв оголосив метою «другого етапу СВО»: «установить полный контроль надДонбассом и всем югом Украины, обеспечить выход вПриднестровье». Через декілька днів цю мету підтвердив міністр міжнародної брехні Лавров. Нагадаємо, що первинною метою лютневого нападу Ерефії на Україну було захоплення Києва, зміна правлячого режиму і швидке опанування більшістю території України. І відбутися це мало якщо не «за три дні», то принаймні за три місяці. Але бліц-кріґ провалився. Після півтора місяці опору сил оборони України окупанти змушені були покинути захоплені території на півночі. Цей відступ змінив і цілі війни.

Якщо на початку вторгнення кремлівські недомірки мріяли одним махом відтворити Київську Русь Х століття, то вже в квітні їхні амбіції скоротилися до поступової побудови Новороссії XVIII століття. Себто, розмах проекту та історичні претензії за два місяці реальної війни в ординських баскаків скоротилися концептуально. Але Жижек всього цього не знає. Інформаційні джерела, з яких він черпає дані для своєї марксистської мисленнєвої м’ясорубки, не дають йому бачити реальну картину війни. І тим не менш він не мовчить. А всі, хто вважає його авторитетним мислителем, довіряють його недолугим спробам міркувати над тим, про що він не має поняття. І у всій цій круговерті важливо, аби українці могли відрізняти реальність від інтерпретацій. А для цього треба добре пам’ятати що і як відбувалося реально, а не шукати якихось авторитетних коментарів та роз’яснень. Бо знані авторитети можуть бути банально некомпетентні в поточній ситуації, спиратися на хибні уявлення про політико-історичний контекст війни та/або насильно підганяти реальність під власну філософію.

Вірний євразійській (а не постмодерністській як це прийнято вважати) концепції множинності правди Жижек навіть не намагається виносити тверде моральне судження. І тут він більш послідовний аніж Петерсон, котрого його боротьба з хаосом постмодерну зобов’язує давати речам і подіям чіткі моральні оцінки. Але наш консерватор уникає ясності, замінюючи її геополітичними розкладами.

Натомість для Жижека принципова відмова від остаточного судження є цілком прийнятною, бо правда для нього залежить від політичної перспективи: «Україна стверджує, що бореться за Європу, а Росія стверджує, що бореться за решту світу проти західної однополярної гегемонії. Обидві претензії повинні бути відхилені, і тут на сцену вступає різниця між правими і лівими. З правої точки зору Україна бореться за європейські цінності проти неєвропейських авторитаристів; з лівої точки зору Україна бореться за глобальну свободу, включно зі свободою самих росіян».

А тим часом війна триває. 25 червня падає Сєвєродонецьк, а ще через кілька днів ворог здобуває останню здобич цієї війни – Лисичанськ. Місяць фронт стоїть майже непорушно, а Україна являє дива незламності. Нарешті плато підходить до закінчення, і 7 серпня атака на аеропорт Саки перекидає війну на нові табуйовані до того території. Хоча до Балаклійського наступу, що розпочався 7 вересня, ще залишався час, кінцева мета війни ще раз була змінена. Кремль поховав проект «Новороссія-2022» і агресія отримала нову назву: «СВО по освобождению Донбасса».

14 серпня видання Project Syndicate розмістило роздум Жижека «Ukraine is Palestine, not Israel» (читати тут). У цей час Україна отримує стабільну, хоча й не надто інтенсивну підтримку Заходу, наша міць зростає, і ми нарешті переламуємо хід війни. З цими змінами змінюється і ставлення до нас Жижека.

Остаточно ми падаємо в його очах, коли посол України в Ізраїлі висловлює підтримку цій державі в її боротьбі. Жижек припускає, що окрилена військовим успіхом Україна з «пригніченої жертви» може перетворитися на правого «гнобителя» подібно до Ізраїлю, що гнобить Палестину. Тут слід зауважити, що ліві завжди підтримують сепаратистські й терористичні рухи всередині капіталістичних країн. Чи то Палестина, чи то Курдистан. Саме тому всі вісім років війни всі ліваки були прихильниками ЛДНРії. А в їхніх лівацьких ЗМІ наші сєпари-терористи іменувалися «повстанцями», що протистоять звісно ж правій звісно ж націоналістичній звісно ж тиранії.

Тобто для Жижека, як і всіх інших рупорів лівої ідеології не мають значення страждання тисяч мирних Українців. Для свого судження йому потрібна відповідь лише на одне питання: чи підтримує Україна Ізраїль? Якщо так – то ми зі положення жертви, якій ліві співчувають одразу, переходимо в положення гнобителя з яким ліві боряться. І реальний стан речей у цьому схематозі не грає ніякої ролі.

Навпаки, схематоз зі своїми образами, темами та мемами визначає сприйняття реальності філософом і, відповідно, його оцінку й трансляцію в маси. Не в змозі усвідомити жахливість жертв ординської агресії в Україні, він проводить абсолютно дикі порівняння зруйнованих міст із якимись застарілими політичними скандалами: «WikiLeaks розкрив десятки американських Буч і Маріуполів».

Втім, Жижек великодушно дає нам шанс на виправлення, пояснюючи, що «підтримка Україною Ізраїля головним чином відображає ідеологічну зацікавленість її лідерів у поданні своєї боротьби як захисту Європи та європейської цивілізації від варварського, тоталітарного Сходу». А оскільки звести війну України до боротьби за Європу невірно, Україні «рано чи пізно доведеться зробити вибір: Чи буде вона справді європейською, беручи участь у універсальному емансипаційному проекті, який визначає Європу? Чи це стане частиною популістської хвилі нових правих?» Одним словом, переходь наліво або помри!

Себто, якщо «правий» Пітерсон виправдовує агресію Ерефії тим, що вона нібито захищає в Україні «праві цінності», то лівий Жижек засуджує Україну за саму лише можливість, що вона стане на правий шлях!

Отже, робимо висновок, що найпершим упередженням Жижека є класовий підхід до природи будь-якого конфлікту. Якщо немає ознак класової боротьби, війна – це просто розборки гнобителів-багатіїв.

Власне, якби ми вчились так як треба, ми б знали унікальну антиутопію Шевченкового сподвижника Миколи Івановича Костомарова Скотской бунт, створену ним у далекому 1881 році, видану в 1917 і знов забуту на довгі десятиліття. А в цьому творі рудий жеребець-агітатор за 70 років до народження Жижека озвучив усі його думки:

«Двуногий злодей поработил нас, от века вольных четвероногих тварей, и держит наши поколения за поколениями в ужаснейшей неволе! Чего ни делает он с нами! … Усядутся на нашего брата верхом люди и несутся одни на других, хотят убивать друг друга, да нас убивают. Не жалко нас их беспощадному, суровому сердцу! Сколько тут проливается благородной конской крови! Какие ужасающие зрелища открываются тогда! … Мы, бедные, разве знаем, за что так они дерутся между собою? Их это дело, а не наше. Коли не поладили между собою, ну и дрались бы, грызлись бы между собою, резали бы друг друга. … Не спрашивают они коней: хотят ли они идти с ними на войну, а оседлают, посадятся на них и едут воевать; о том не подумают, что, быть может, нашему брату вовсе нет никакой охоты умирать, не знаючи, за что умирают».

Стереотип Жижека, що українці є одвічними горємичними повстанцями-голодранцями, які животіють у скотській подобі. Бо тільки таке упосліджене становище може бути мотивацією для ліволіберального Заходу відключити власну загальноприйнятну опцію «пацифізм» і стати на наш бік. Точніше, на наш захист.

Бо фундаментальна пресупозиція Жижека полягає в тому, що боротьба може бути легітимною лише доти, доки вона є захисним відчайдушним бунтом пригнічених класів проти своїх гнобителів. Тому Україна має робити акцент не на військовий аспект і не на допомогу колоніального Заходу – а в першу чергу на те, аби утриматися в клубі гнаних та пригнічених жертв гноблення. Славой однозначно і безповоротно стане на наш бік лише тоді, коли ми перетворимось на європейський Курдистан – розідрану поміж сусідами напівлегендарну недокраїну з розкиданим по світах пролетаріатом. Таку (екс)країну та (екс)націю ліваки будуть підтримувати в усіх своїх статтях, усіх промовах, на всіх комітетах та конференціях хоч мільйон років. Вони влаштовуватимуть рухи та акції, розпилюватимуть на наш захист мільйони грантів, вносячи гнаних та гноблених українців як об’єкт захисту до загального списку десь між полярною совою та гєндером педофілів.

А навіщо нам такі похиблені злівачені перспективи? Хіба нам балачня Жижека важливіша, наприклад, за знищення Керченського мосту?

Джерело

Be the first to comment on "Апологети Євразії-2. Славой Жижек"

Напишіть відгук