Йозеф Ратцінгер: чому норми християнської моралі стали відносними?

Pope Benedict XVI waves as he arrives for his general audience in St. Peter's Square at the Vatican April 4. (CNS photo/Paul Haring) (April 4, 2012) See POPE-AUDIENCE April 4, 2012.

На початку публічної діяльності Ісуса Христа є заклик до навернення та віри: “Навертайтеся та віруйте у Євангелію” (Mк 1,15). Його сенс і діапазон найповніше відображає Нагірна проповідь – стислий кодекс християнської моральності (див. Mт 5,1 – 7,29). Віра в Ісуса не тільки полягає на розумовому прийнятті, але і у практичній діяльності відповідно до принципів, яких Він навчав.

Віра у християнському розумінні є послухом, а отже слідуванням у свободі слідами Христа, наслідування Його поведінки у тому, що маємо реалізувати під час свого земного існування. Свідомий, добровільний вибір Христа пов’язаний з відреченням від життя згідно земного менталітету і прийняттям ментальності самого Христа, сутністю якої є любов.
Піддавання сумнівам і криза довіри до християнської моралі у своїй суті є кризою віри у етичне послання Христа і його продовження у Церкві.

Широко пропаговане у світі цього типу ставлення та навіть поширена мода серед багатьох кіл віруючих на його оскарження, становить істотну загрозу для віри: «Криза віри, яка щораз більше турбує християнство, проявляється виразніше, як криза усвідомлення основоположних цінностей людського життя. З однієї сторони підсилюється моральною кризою людства, а з іншого боку сама її загострює».

Можна навести чимало прикладів того, як часто віра християн не знаходить підтвердження у їх життєвих позиціях. Для невіруючих це стає аргументом того, щоб не приймати віру. Оскільки назовні виразно помічають дисонанс між деклараціями та їхньою реалізацією, це позбавляє віру цінності. Цей стан речей безсумнівно має підлягти зміні: «Апостазія сучасних часів полягає у відсутності підтвердження віри у житті християн. У цьому полягає велика відповідальність теперішніх християн. Вони мають своїм життям вказувати правду, так щоб вона стала  вказівкою для інших».
На думку Ратцінґера, сьогоднішній людині дуже важко віднайти відповідну мотивацію, яка б спонукала до зусиль у сфері моралі. Моральні цінності для багатьох втрачають свою очевидність. Критеріями на етичному шляху людини стають гедонізм та утилітаризм. Автентичні принципи видаються лише взятими з релігійного музею під відкритим небом, які йдуть усупереч сучасним звичаєвим нормам. Тільки обмежена кількість людей вірить у існування заповідей і про їхнє Божественне походження. Мало осіб є переконаними, що заповіді правильно передаються та інтерпретуються Церквою. Для багатьох стала чужою думка, що у Церкві відповідність з Божою волею реалізується для добра людської природи.

Технічна експансія викликає у людей почуття їх необмеженої автономії і гегемонії, вони не уявляють собі можливості прийняття інших правил поведінки, аніж ті, яких самі є авторами. Бог у такому світогляді стає Деміургом, якому не залежить на двосторонніх відносинах з людиною. Помилково приймається віра, що Він у світі не присутній і звідси, як висновок, що мораль є вигадкою людей, яку потрібно постійно піддавати перевірці і пристосовувати до обставин життя.

Загальнопоширеним стає моральний релятивізм. Частина філософів і богословів, керуючись помилковими антропологічними аргументами, заперечують існування природнього права. Оскільки право не входить у сферу експериментальної верифікації, то його потрібно відкинути. “Якщо проголосити самодостатність розуму, якщо відкинути Декалог, то треба розпочати пошук нових сталих пунктів. На що маємо опиратися, як виправдати прийняття якихось моральних законів, якщо залишимо Боже Об’явлення і Заповіді Творця” – із занепокоєнням питає Ратцінґер.

У зв’язку з проявами кризи у теології, поряд з традиційним поняттям ортодоксії з’явилося визначення ордопраксії – поводитися згідно з нормами моралі. Цей термін має своє джерело у системах, що заперечують вартість ортодоксії з огляду на проголошену нею непізнаваність, а саме у марксизмі та позитивізмі. У їхньому світлі, цінність християнства у площині втілення кращого світу, не постає як пошук, на їхню думку недоступної, теоретичної правди, але як шукання правди у дії. Звідси Вчительський Уряд здається непотрібним. З іншої сторони, визнають, що praxis потребує рефлексій і продуманої тактики.

Зі зворотної сторони до цього типу мислення, яке намагається визначити християнство як ортопраксію, Й. Ратцінґер відносить погляди, які стверджують, що не існує жодної специфічної християнської моральності, а принципи етичної поведінки кожного разу виходять з концепції людини, яка адекватно до панівних обставин – приймає людей, що живуть у даній епосі. «Згідно цього віра не піддається самостійних джерел моральних норм, тільки у цьому пункті чітко посилається до розуму і все, що не знаходить у ньому підтвердження, також не підтримується вірою. Це твердження є обґрунтованою вказівкою, що віра теж у своїх історичних джерелах не розвинула власної моралі, але щораз приєднувалася до практичного розуму сучасників». Біблійні вказівки, як помічає автор, згідно помилкових, втім поширених нині теологічних теорій, повстали саме у таких умовах, тому не мають тривалого і зобов’язуючого характеру. «Деякі дійшли до переконання, що всі норми можна віднайти також поза християнською етикою і що у дійсності більшість з цих християнських норм була запозичена з інших культурних кіл, зокрема з античної філософії чи особливо зі стоїцизму. Якщо прийняти цю фальшиву точку опори, у такий спосіб дійдемо до безвідмовного результату, що мораль є питанням, що повністю залежить від розуму, а отже вирішальним для віруючих є автономія розуму, а не Магістеріум і не Бог, що об’являється у заповідях та Декалозі»- аналізує ситуацію кардинал Ратцінґер.

Натсупним наслідком цих помилок є неправильна концепція сумління. Слушно підкреслюється його значення, забуваючи, що сумління може бути погано сформованим і як наслідок робити помилки. «Під розумінням сумління не сприймається свідомість, тобто розпізнання, що опирається на вищому знанні, але скоріше індивідуальне самовизначення, незалежне від будь-яких норм, у якому самі особи вирішують що у даній ситуацій є для них моральним».

Щоб покращити стан речей, на думку теолога, сьогодні необхідно, наново повірити, що всі моральні норми знаходять своє джерело у Богові і не переслідують мету обмежити свободу людини, але вчинити, щоб вона отримала відповідну та безпечну форму. Почуття моралі стосується гідності людини. Якщо людина вирішує його відкинути, то тим самим деградує до рівня предмету. Моральні обов’язки слід вважати не обмеженням, але викликами віри, що походять від Бога, щоб людина якомога більше ставала сама собою.

Для відповідного розвитку моралі потребуємо глибокої віри у те, що людина не є результатом сліпого випадку: «Етос потребує віри у створіння і в безсмертя, тобто потребує найглибшого переконання того, що необхідність існування є чимось об’єктивним, а відповідальність за життя і його повну реалізацію не належить до довільних питань, але встановлено від самого початку. Факт, що людське життя, яке б практично відмежувалося від цього всього, є практично неможливим, становить аргумент на користь вірогідності і надії, що з неї випливає».

Беручи за основу багатолітній досвід всієї Церкви слід визнати, що у процесі верифікації і встановлення моральних правд бере участь ціла Церква. Сенс віри цілого народу, дослідження вчених та уважне спостереження і прийняття рішень Вчительським Урядом Церкви – це три нероздільні з собою чинники. Можна прийняти, що християнство без ортопраксії втрачає свою сутність, оскільки позбавлене любові. Відповідна ортопраксія однак опирається на об’явлених правдах, справжнім інтерпретатором яких є Магістеріум Церкви.

Всі ці негативні тенденції, що до цього моменту описані загальним і теоретичним чином, перекладаються на відкинення конкретних моральних вказівок, що подаються Церквою, як обов’язкові.

Головною трудністю, як помічає Ратцінґер, сьогодні становить атаки на вчення у сфері широко зрозумілої етики життя, особливо щодо сексуальної етики. Піддавання сумніву спротиву щодо контрацепції, просування гомосексуалізму, визнання рівноцінними і можливими до прийняття всіх форм сексуальної активності, пропозиція допущення до прийняття Таїнств осіб, що живуть у несакраментальних зв’язках – це головні пункти полеміки, яку розпочали щодо офіційного Вчення Церкви широкі кола. На жаль, вони охоплюють також осіб, що визнають себе віруючими католиками.

На основі помилкового антропологічного послання людина вважає своє тіло об’єктом власного володіння і користування. Це переконання підтримують філософські напрямки, що абсолютизують цінність сучасних відкриттів і досягнень у сфері медицини, генетики… Природу сприймають як ірраціональну конструкцію, що становить предмет безкінечних людських маніпуляцій. Богослов вважає, що саме тут криється прояв недооцінки доктрини і віри у створіння. Без неї важко говорити про властивий процес формування принципів. Людині важко побачити у світі Божу телеогію – глибокий план Бога Творця.

Вираженням відсутності прийняття, а як наслідку браку віри, для Божого плану, вписаного у природу людини, є контрацепція. Наприклад, у давнину народження дитини вважали благословенням, тепер немовля часом сприймається за злочинця. Бракує тут місця на Божу логіку любові, на логіку дару, що походить від Бога, якого у Символі Віри визнаємо Творцем всього видимого і невидимого. Людина вбачає себе предметом, що має необмежене право вирішувати долю кожного людського індивіда, почавши від самого акту зачаття. У такому мисленні бракує простору для присутності Бога, хоча здається, що обидві теми не мають з собою нічого спільного. Схожу ідею кардинал вбачає у в проабортній поведінці.

Вищеподані приклади добре відображають сутність кожного іншого гріха, яка залишається незмінною. Це є презирство для Божої пропозиції спасіння і для цілого діла творіння. Без віри людина не зрозуміє свого покликання, не прийме теж норм моралі. «Якщо відповіді, які в конкретних етичних питаннях приносить католицьке вчення, було відділене від цілісного бачення, яке дає віра, і позбавлене свого фундаменту, який становить інтегрований з нею образ людини, то вони стають незрозумілими, і, як наслідок, сприймаються неправильно» [38]. Без відповідної практики християнського життя віра залишається деформованою, а навіть мертвою. Віра, залишаючись невірогідною, втрачає свій місійний динамізм і стає відсунутою на узбіччя життя.

Йосип Ратцінгер

Джерело

Be the first to comment on "Йозеф Ратцінгер: чому норми християнської моралі стали відносними?"

Напишіть відгук