Любов перемагає війну. Психолог про те, як спілкуватися в часи війни

Напевне, в Україні зараз немає жодної людини, яку б не зачепила війна. Тому буває дуже непросто вибудовувати стосунки з оточуючими. Особливо з тими, чий досвід відрізняється від нашого, з тими, хто пережив щось, не до кінця нам зрозуміле, що лякає, про що чуєш, але не до кінця віриш у те, що такі події можливі.

Спілкування з оточуючими під час війни вимагає від нас більшої чутливості й обережності, ніж у мирний час. Особливо це актуально, коли взаємодієш із тими, хто перебував у зоні активних бойових дій (це може стосуватись як військових, так і цивільних). Тому варто знати деякі особливості спілкування та враховувати їх, контактуючи з ними. Адже іноді саме «дбайливе» ставлення може провокувати негативні переживання в людей, які й так пережили стресові події.

Завжди варто пам’ятати, що перед вами людина, яка має сили, ресурси, знання й уміння, що дають їй змогу виживати. Сам факт, що вона — перед вами, є свідченням того, що вона є «здатною». У більшості випадків людина може сама вирішувати життєві питання, визначати майбутній рух, ухвалювати рішення й нести за них відповідальність. Не забирайте в неї здатність бути суб’єктом власного життя.

Не робіть вибір за іншого. Якщо людина пережила насильство, ситуацію, в якій була безпорадною, то можливість обирати з альтернатив повертає відчуття контролю. Якщо вирішили щось змінювати в планах, оточенні тощо — спочатку отримайте згоду. Людина має бути активним учасником свого життя.

Поважайте кордони людини. Вона має право робити те, що вважає за потрібне, мати інші орієнтири та цінності, власне бачення ситуації. Намагання «допомогти» може сприйматись як насильство. Варто запитати, чи потрібна людині допомога, а вже потім діяти. Також не варто торкатися чужого тіла без дозволу. Якщо нам дуже хочеться обійняти — це наше бажання, й воно може не збігатися з потребою іншої людини.

Перебування в зоні бойових дій може сильно впливати на людину, змінюючи звичні нам поведінкові прояви. Не варто їх інтерпретувати самостійно — ми не можемо знати всі обставини життя іншого. Краще запитати прямо й пояснити, що саме вас турбує.

Не жалійте, а співпереживайте. Жалість позбавляє іншого суб’єктності, сили. Зазвичай дорослому ми співчуваємо, співпереживаємо. Також не варто говорити про те, що ми розуміємо емоції того, хто пережив жахливий досвід. Ми не знаємо, як це було, нас не було поруч. Але історія людини викликає в нас почуття, й ми можемо їх озвучувати.

Турбуючись про людину, непогано створити умови для переживання нею позитивних емоцій. Однак не вимагайте від іншого, щоб він відчував ту емоцію, яку ви очікуєте, був радісним і щасливим. Людина, яка пережила страшні події, має право відчувати лють, сум, горювати й усвідомлювати те, що з нею відбувається. Не знецінюйте її емоції, порівнюючи з іншими — кожен переживає власні стани, й кожному потрібен свій час, аби пройти цей процес.

Дуже важливо вміти витримувати емоції іншого. Якщо людині, котра повернулась із зони бойових дій, необхідно висловити переживання, розповісти власну історію — добре буде надати їй таку можливість. Означення словами того, що вона пережила, сприяє загоєнню душевних ран. Однак про емоції ми можемо не лише говорити — ми можемо про них мовчати. Якщо людина замовкає, просто побудьте з нею поруч. Не обов’язково щось говорити. Це буває непросто — для цього потрібно бути емоційно стабільним, ставати опорою самому собі.

Водночас не варто очікувати від людини, яка побувала в зоні бойових дій, що вона ділитиметься з вами емоціями чи обговорюватиме пережиті події. По-перше, вона може цього просто не потребувати. По-друге, вона може не хотіти обговорювати це саме з вами. Це може відбуватися з різних причин — через недовіру саме до вас, неготовність узагалі торкатися «болючих тем», небажання вносити війну в мирне життя, а також прагнення захистити вас від того, крізь що вона пройшла. Іноді відкритися комусь чужому легше, ніж близьким.

Досить часто побратими стають ближчими для військовослужбовців, ніж родина. Поставтеся до цього з розумінням. Пройдений важкий шлях було розділено з іншим, вони вижили разом, у них є спільний досвід, історії та жарти. Бойовий товариш може стати тим, із ким пов’язане життя, хто розуміє й підтримує, хто здатний розділити переживання та зрозуміти без слів. Часто така взаємна підтримка дає змогу легше адаптуватися до умов, що змінилися.

Сергій Нужненко / Радіо Свобода

Порадійте життю й самі — ваше «кисле» обличчя не підтримає оточуючих. Іноді навпаки — здатне викликати почуття провини через те, що непростий стан людини впливає на інших. Насправді нікому не стане ліпше, якщо вам погано. Не варто зупиняти своє життя заради інших — військові воюють за те, щоб країна жила. Дивно буде також робити вигляд, ніби нічого не сталося, й не обговорювати тему війни. Від цього бойові дії не припиняться. Радше робити щось задля перемоги на своєму місці — те, що приносить користь, дає змогу знаходити сенс і адаптуватися до нових умов.

Фрази, які не мають звучати: «Я тебе розумію», «Ох ти ж бідненький!», «Ти мусиш…», «Ти повинен…», «Усе буде гаразд». Вони не працюють. Ми реально не знаємо, що саме людина пережила, як вона це зробила, що з нею зараз. Ми не можемо пообіцяти, що в світі зникне зло й стане безпечно жити. Найголовніші фрази в цей момент: «Я поруч», «Ти не сам». І справді — залишатись разом і долати життєві труднощі спільно є надзвичайно цінним під час війни.

Не варто також називати людину «хворою», «нещасною», «такою, що потребує лікування». Ненормальність зараз породжується ситуацією. Всі переживання та реакції є нормальними в ненормальній ситуації війни. Кожен реагуватиме за цих обставин із огляду на наявні цінності, ідеї, знання, ресурси, фізичні й душевні сили. «Нормалізація», розуміння того, що відбувається з людиною, дає змогу зменшити її напругу з цього приводу. Психологи пропонують безліч брошур, буклетів, розповсюджують інформацію через ЗМІ та соціальні мережі саме задля психологічної просвіти населення.

Для кожної людини першочерговим є забезпечення її базових потреб. Потурбуйтеся про це — створіть можливість поїсти, виспатися, помитися. Проте бажання нагодувати чимось смачним не має перетворюватися на насильство. Змушувати щось робити — теж не найкраща ідея. Коли людина переживає сильні емоції, організм витрачає багато енергії, а тому потребує тривалішого відновлення. Якщо в людини з’являються нові здорові звички, їх варто підтримати. Це може стати не лише фізичним, а й психологічним ресурсом.

Війна змінила життя всіх нас, але різною мірою. Нове часто сприймається вороже. Тому перед тим, як щось змінювати, спитайте іншого, чи готовий він до цього. Іноді найбільш ресурсним є щось звичне, те, що було в мирний час, — випити чаю з улюбленої чашки, скрип дверей, знайомі запахи тощо. Тому переставити меблі перед поверненням воїна додому може виявитися не найкращою ідеєю. Йому доведеться адаптуватися ще й до цього. Якщо це можливо — не змінюйте звичних умов побуту. Ритуали, які були до війни, також можна зберігати — це дає відчуття стабільності, контролю над ситуацією.

Шкідливим може виявитися постійний потік інформації про військові дії. Людина вже перебуває у відносно безпечному місці, але саме завдяки телевізору її ситуація триває. Іноді варто ненадовго вимикати телевізор. Можна запропонувати просто поглянути у вікно або на вас. Наголосити, що ситуація завершилась і людина зараз тут, поруч із вами.

Тіло людини також реагує на пережитий стрес. Водночас реакції можуть бути дуже різними: зміна харчових звичок, «забиті» м’язи, болі й навіть психосоматичні захворювання. Якщо маєте змогу, потурбуйтеся про здоров’я людини доступними способами, але не силуючи її. Повноцінне харчування та сон, фізичні вправи, відпочинок, масажі й просто тепла ванна можуть значно поліпшити якість життя людини й дати їй змогу відновити втрачені сили для подальшого руху вперед.

Варто також уникати різких гучних звуків — вони можуть нагадати вибух. Так, нині в лікарні до дітей просять не приносити надувні кульки саме тому, що вони голосно лускають і можуть налякати. З 2014 року в Україні ведуться суперечки про доцільність салюту на свята. Якщо нам відомо, що близькі реагують на різкі звуки, обережність не завадить і в побуті. Зараз є безліч пристосувань, які сприяють зниженню шумів, — дотягувачі на дверцятах меблів, унітазах, гумові стопери дверей та інші прикольні штуки.

Можна будувати певні плани на спільне майбутнє, якщо людина готова брати у цьому участь. Але лише за цих умов. Інакше це може сприйматись як психологічний тиск і викликати опір. Адаптація людини до життя в мирних умовах може потребувати різного часу. Якщо людина готова, можна залучати її до взаємодії з іншими, до суспільно корисної діяльності. Для багатьох психологічним порятунком стало волонтерство. Однак дехто потребує побути на самоті, й у такому разі контакт із великою кількістю людей може напружувати.

Тварини не лише ефективно знімають стрес, а й здатні ставати частиною сім’ї. Якщо людина, евакуюючись, забрала із собою свого улюбленця, або військовослужбовець приїхав із волохатим побратимом — поставтеся до цього з розумінням. Тепло живої істоти зігріває не тільки тіло, а й душу людини. Турбота про тварину може бути частиною психологічної реабілітації військовослужбовців. Наукою доведено ефективність контакту із собаками людей, які мають посттравматичний стресовий розлад (каністерапія — напрям психологічної роботи з людьми за участю спеціально навчених собак).

Getty Images

Переживання травматичного досвіду набуває своєї специфіки в разі, коли події зумовлені діями людини, а не природними катастрофами. Перед людиною постають питання моралі й етики. Під час військових дій моралізаторство щодо вчинків військових може виявитися недоречним — воїни захищають свою країну і знищують ворога. Гумор у них може бути чорним і шокуючим, але так психіка рятується від жахіть війни. До речі, в цивільних це явище також присутнє.

Перед людиною також можуть постати екзистенційні питання. Дуже важко буває пояснити собі сенс того, що відбувається, бачити майбутнє. Відбувається переоцінка життя, свого місця й ролі. Людина може потребувати підтримки, обговорення власних думок із іншими, й тоді важливо її підтримати. Водночас небажання йти на контакт у цей період також є зрозумілим. Варто серйозно поставитися до заяв особи щодо втрати сенсу життя або висловлювань про самогубство.

За потреби людина може звернутися до спеціаліста. Ми можемо мотивувати її отримати професійну допомогу, але це має бути саме її рішення. На сьогодні в Україні — чимало професійних психологів, психотерапевтів, психіатрів, які мають досвід роботи з різними групами населення (і з цивільними, і з військовими). Багато фахівців працюють як волонтери, тож є можливість отримати допомогу безкоштовно.

У країні, де відбуваються військові дії, кожному варто знати, як надавати першу психологічну допомогу в складних ситуаціях (обстріли, бомбардування, спостереження чи участь у певній події тощо). В Ізраїлі, який багато років живе в стані можливої небезпеки, протоколу надання першої допомоги навчають ще зі школи.

Основні його положення:

  1. встановити зоровий контакт (назвати себе, привернути увагу так, щоб людина вас побачила, зафіксувала погляд);
  2. ініціювати дію (дихальні вправи, рух, ходіння тощо);
  3. запропонувати здійснити вибір (так ми повертаємо людині здатність бути суб’єктом. Приклад: обрати, що людина питиме — воду чи чай);
  4. відновити ланцюг подій (зв’язати ситуацію у єдине ціле: що було до, під час і після неї; людина фіксує, що ситуація вже завершилася).

Таким чином ми відновлюємо здатність до саморегуляції.

Після переживання травматичних подій людина не повертається до звичайного життя швидко. Дайте їй час для відновлення. Також немає універсальних правил підтримки — доцільно враховувати стан людини, наші можливості й реальні обставини. Єдиним правилом є те, що не варто лізти до людини зі своєю допомогою — краще запитати, що насправді їй потрібно. Стосунки мають посилювати людину, давати їй тил, задовольняти потреби. Для цього важливо лишитися в діалозі одне з одним і вміти чути.

Досвід війни вже змінив нас. Однак він може ставати опорою для наших нових звершень за умови, якщо його буде засвоєно й осмислено.

З огляду на це психологи виокремлюють поняття «посттравматичного зростання» як здатності особистості спиратися на пережитий досвід для позитивних змін, розвитку в складних для себе умовах і нових сферах.

Може змінюватися погляд на себе, на стосунки з оточуючими та сенси людини. Іноді такі зміни бувають дуже швидкими та кардинальними, що змушує нас тривожитися.

Тому саме терпіння, чуйне ставлення до ближнього, повага до нього сприяють загоєнню душевних ран.

Любов перемагає війну.

Джерело

Be the first to comment on "Любов перемагає війну. Психолог про те, як спілкуватися в часи війни"

Напишіть відгук