20 жовтня 2022 року Міжнародний форум «Шляхи духовного розвитку людини і суспільства», Народний університет «Духовна велич України», Товариство «Знання» України та Громадська спілка «Рух людяності» провели круглий стіл «Україна – територія людяності», де з темою «Людина у формуванні простору людяності» виступила координатор Центру соціального лідерства-служіння ХСП Галина Канафоцька. Тези виступу розміщені нижче.

Сама назва «Людина у формуванні простору людяності» свідчить про те, що простір людяності ніяк не сформується без самої людини і без її на то власної вільної волі й реалізації її свободи вибору. Бо в просторі, в якому перебуває людина, вона не може бути абсолютно вільною від оточення собі подібних, – тих, що разом з нею творять людське суспільство, в якому свобода вже передбачає взаємодію людини і суспільства. Постає питання: – Який саме простір формуватиме людина і чи стане він простором людяності й за яких умов?

Щоб провести певні паралелі і зрозуміти взаємозв’язки між означеними вище поняттями і питаннями, почнемо з визначення, що таке «людина», базованого на християнському світогляді й християнській моралі з відповідними їм цінностями. А це вже питання культури, бо саме «в осерді культурного питання знаходиться моральне значення, яке, своєю чергою, живиться релігійним значенням і сповнюється у ньому» (за Компендіумом соціальної доктрини Церкви, далі  КСДЦ).

Отже, – людина – це особа, а не лише індивідуум. Термін «особа» означає «природу, наділену розумом і вільною волею» (Іван ХХІІІ). Тому поняття особи значно перевершує поняття суб’єкта, який проявляє себе у потребах суто матеріального характеру.

Людина була створена Богом в єдності душі і тіла. Духовна і безсмертна душа – принцип єдності людської істоти; через цю єдність вона існує як ціле –corpore et anima unus – як особа.

Розум і свобода волі пов’язані з усіма нашими тілесними здібностями й органами чуттів. Людська особа, включаючи її тіло, повністю відповідальна за себе, і саме через єдність душі і тіла вона стає суб’єктом власних моральних вчинків.

Церква стверджує: «Єдність душі і тіла така глибока, що душу треба розглядати як «форму» тіла, тобто завдяки духовній душі тіло, складене з матерії, є живим і людським тілом; дух і матерія в людині не є двома з’єднаними природами: з’єднання їх творить одну природу».

І що більше ми споглядаємо людську природу у світлі Божого плану і живемо в спілкуванні з Ним, то більше вона укріплюється і звільняється в своїй суті, сягаючи притаманної їй свободи. Люди, реалізуючи власну свободу, здійснюють морально добрі вчинки на користь людини і суспільства, тільки коли скоряються правді, тобто не беруть на себе роль творця й абсолютного володаря істини чи етичних норм. Адже свобода не бере своє абсолютне і безумовне походження із самої себе, а із життя, котре є водночас її обмеженням і можливістю (за КСДЦ).

Саме пізнання власних обмежень підносить нам в дар не лише свободу як цінність, а ще й смирення, що й дає нам відчуття цілісності, впевненості, цілеспрямованості й дозволяє реалізувати власний творчий потенціал та власне бажання діяти. Водночас (за О. Хавардом) духовне смирення дозволяє нам усвідомити необхідність самовдосконалення з тим, щоб ліпше служити іншим, психологічне ж смирення дозволяє нам відкрити в собі сили й здібності, за допомогою яких ми повинні служити іншим.

Лише у свободі ми здатні рухатися назустріч іншим, пізнавати інших, відкриватися їм та формувати взаємну довіру і повагу одне до одного, що в результаті спільної діяльності формує простір, в якому можна зростати разом, бо«Свобода не означає тотальної самодостатності людини чи відсутності будь-яких взаємовідносин; насправді вона існує лише там, де взаємні зв’язки, що регулюються правдою і справедливістю, поєднують людей». Повнота свободи полягає в здатності розпоряджатися собою, прагнучи справжнього добра у межах універсального спільного блага. «Людина може обрати добро лише у свободі. Людина вмотивовано цінує свободу і палко прагне її: вона хоче та повинна формувати і спрямовувати з власної ініціативи своє особисте і суспільне життя, беручи на себе відповідальність за нього. Адже свобода не тільки дозволяє людині змінити на краще стан речей навколо себе, а й визначає її особистісний розвиток через послідовний вибір справжнього добра» (за КСДЦ). Такий простір, в якому це відбувається, можна назвати простором людяності.

«Свобода належить нам як створінням: вона передана нам у дар, як зерно, котре необхідно належним чином виростити. Інакше свобода перестає бути свободою, руйнуючи людину і суспільство» (КСДЦ). Тоді годі буде говорити про формування простору людяності.

Свобода – це не вседозволеність, це розуміння власних меж, це відповідальність за наші рішення і наші дії. Вона, як цінність, народжується  і зростає  із внутрішнього джерела любові, як і інші цінності, що впорядковують життя людей в спільнотах, в яких створюють умови, що сприяють цілісному розвитку кожної особи, та в яких дбають про спільне благо. Але якою б активною не була діяльність окремої людини у спільноті, в якій дбають про її цілісний розвиток, вона не дозволить людині реалізуватися повністю, доки людина не подолає споживацьку ментальність і не прийме ментальність безкорисливості і дару, яка цілковито відповідає її сутності і суспільному покликанню. І тоді в спільнотах з’являться можливості для побудувати ідеального суспільства «цивілізації любові». «Що більше зусиль суспільство докладає, щоб досягнути усвідомлення ідеалу, до якого воно повинно прагнути, – «цивілізації любові», то людянішим стає»(Павло VІ, КСДЦ).

Отже, «Людина існує, перш за все, як центр свідомості і свободи. Однак, не розум, свідомість чи свобода визначають людину, навпаки: людина становить основу дій розуму, свідомості і свободи» (КСДЦ), що дозволяє їй усвідомлювати саму себе, як особу, і свої вчинки та бути відповідальними за них, впливаючи в такий спосіб на формування простору, в якому перебуває.

Якщо говорити про Україну, то люди в Україні вже демонстрували і зараз продовжують демонструвати свою здатність формувати простори людяності з культурою людських відносин і взаємодії, в основі якої – усвідомлена взаємозалежність і солідарність, в якій кожен своїм даром спричинявся чи спричиняється до загальної справи не за примусом, а з власної ініціативи шляхом відкриття своєї внутрішньої мотивації до служіння задля спільних результатів чи перспектив.

Простір людяності дозволяє людині проявляти власну творчість, знання, навички і водночас використовувати «свою здатність до самоконтролю, самопожертви, солідарності і готовності утверджувати спільне благо» (за КСДЦ).

Простір людяності повинен запропонувати ті принципи і цінності, «опираючись на які можна побудувати суспільство, гідне людини. Один із цих принципів, принцип солідарності, в певному сенсі, включає в себе всі інші: це «один із основних християнських принципів соціальної і політичної організації суспільства»». Цей принцип прояснює верховенство любові. Поведінка особистості цілковито людська, якщо постає із любові, проявляє любов і впорядкована любов’ю. Ця істина стосується і суспільної сфери. Любов – це єдина сила, яка може привести до особистого і суспільного вдосконалення, орієнтуючи суспільство на добро. Лише любов може цілком змінити людину» (за КСДЦ).

Компендіум соціальної доктрини Церкви пояснює, як і де діє його соціальне вчення: – діє воно там, «де християнське життя і свідомість перетинаються з реальним світом, і стосується індивідуумів, родин, працівників культурної, соціальної сфери, і політичного, державного апарату – усіх тих, хто прагне реалізувати його на практиці, привнести в історію».

І саме воно пропонує зі скарбів вчення Церкви те, що «має на меті допомогти всім нашим сучасникам – вірують вони в Бога чи визнають Його неявно, – щоб вони ясніше усвідомили повноту свого покликання, краще пристосовували світ до найвищої гідності людини, прагнули до більш глибокого значення братерства і, керуючись любов’ю, великодушними спільними зусиллями вирішували невідкладні потреби нашого часу».

«Усвідомлюючи Божу любов, людина осягає власну трансцендентну гідність, навчається не зосереджуватися лише на собі, а виходити назустріч іншому, творячи справжні людські відносини.», формуючи в такий спосіб простір людяності, в якому «Християнська надія спонукає нас багато працювати в соціальній сфері і дає впевненість, що можливо побудувати кращий світ, навіть якщо «раю на землі» ніколи не буде» (за КСДЦ).