Обґрунтування ЛГБТ-ідеології

ЛГБТ+ – це суспільно-політичний рух (лесбійок, геїв, бісексуалів, трансґендерів тощо), метою якого є: сексуальна свобода, викорінювання «гомофобії», виокремлення та переслідування нетерпимості стосовно ЛГБТ, привілеї для ЛГБТ в адміністративному та кримінальному кодексах різних країн. Даний рух формує самосвідомість ЛГБТ+ як соціальної меншості, окремого співтовариства, культури, та його інтеграцію у суспільство, а також висуває нові принципи соціальної організації суспільства та відкидає традиційні моральні цінності. З початку 70-х років в США рух ЛГБТ дотримується ліворадикальних поглядів, заперечуючи шлюб як такий, а в ХХІ столітті також прагне легалізації одностатевих шлюбів. ЛГБТ-організації також виступають за включення прямої згадки представників сексуальних меншин в антидискримінаційних законах (чи за ухвалення окремих антидискримінаційних законів по сексуальних меншинах). Вони також домагаються прямої згадки сексуальної орієнтації і ґендерної ідентичності у національних законодавствах та статтях Конституцій. ЛГБТ-рух домагається права усиновлення в одностатевих партнерствах дитини одного з партнерів іншим партнером, можливість усиновлення одностатевими партнерствами дітей з дитячих будинків, за можливість рівного доступу до допоміжних репродуктивних технологій.

Освіта, мас-медійний, інформаційний простори, культура й духовність, органи державної влади та місцевого самоврядування, економіка і навіть Збройні сили України – практично всі сфери українського буття охоплені питанням «ґендерної рівності» та боротьби за права ЛГБТ. Тотальне, часто агресивне, безапеляційне просування ЛГБТ-ідеології в усі сфери життя суспільства можна сміливо називати політичною ідеологією, що використовує інструменти тоталітарного режиму.

«У даний час система поглядів, яка вироблена та пропагується ЛГБТ, придбала форму і якості ідеології» (С. Чаплигін, 2021).

Філософ, кандидат богословських наук Сергій Чаплигін визначає ідеологію як «систему поглядів, ідей, переконань, цінностей та установок, що виражають інтереси різних соціальних груп, класів, товариств, в яких усвідомлюються і оцінюються відносини людей до дійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі (програми) соціальної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну існуючих суспільних відносин» (С. Чаплигін, 2021).

Доктор філософських наук, професор, автор підручника «Філософія політичної ідеології» Федір Кирилюк відмічає, що «ідеології є одним із основних чинників, які впливають на політичне життя будь-якої країни, що вони створюють проекцію, через яку світ стає зрозумілим і тому люди дивляться на нього через вуаль міцно вкорінених переконань, думок і припущень. Керуючись цим, політики висувають ті стратегії та ідеї, які є популярними серед народу, для того щоб завоювати прихильність і відповідно отримати владні повноваження» (Ф. Кирилюк, «Філософія політичної ідеології», 2009, с. 14).

Ф. Кирилюк визначає політичну ідеологію як «зразок певних поглядів та переконань, які використовуються для пояснення світу таким чином, щоб сформувати, встановити, направити та виправдати певні форми і методи політичної діяльності; це система поглядів, яка знаходить своє відображення в політичних доктринах і впливає на розвиток суспільства, оскільки проникає в усі сфери людського життя і володіє колосальною об’єднуючою та ціленаправляючою силою» (Ф. Кирилюк, «Філософія політичної ідеології», 2009, с. 16).

В. Парето розглядав суспільні (політичні) ідеології як інтелектуальні системи, які є «мовами почуттів» і лише оформлюють спонукальні мотиви людської поведінки. У цьому розумінні ідеологія – лише привабливе словесне покриття, оболонка, яка надає теоретичної форми людським емоціям» (Ф. Кирилюк, «Філософія політичної ідеології», 2009, с. 55).

У працях К. Попера, Г. Арендт, Д. Талона, Б. Кірка та інших визначається: «ідеологія – це закриті системи поглядів, які проголошують монополію правди, відхиляють визнання будь-яких опозиційних ідей і конкуруючих переконань. Таким чином, ідеології – це свого роду «світські релігії»; вони мають об’єднуючий характер і слугують інструментом соціального контролю, забезпечуючи схвалення і підпорядкування» (Ф. Кирилюк, «Філософія політичної ідеології», 2009, с. 58).

М. Михальченко визначає ідеологію як «систему ідей, гіпотез, концепцій, теорій ідеалів, гасел, програм, у яких відбиті докорінні політичні та економічні інтереси соціальних спільностей і груп, їхні практичні позиції в суспільному житті, а також погляди на хід супільного розвитку і на відображення цього розвитку в ідеологіях інших соціальних суб’єктів» (Ф. Кирилюк, «Філософія політичної ідеології», 2009, с. 63).

Виходячи з праць Є. Бабосова, М. Біккеніна, А. Уледова, М. Яковлева та інших, «ідеологія – це насамперед система поглядів і ідей, які віддзеркалюють суспільне буття з позицій певного суспільного класу (або суспільної групи); по-друге, система поглядів є його (класу або соціальної групи) теоретичною програмою діяльності; по-третє, в ній визначені положення і роль цього класу в суспільстві, його ставлення до дійсності, а також те, що він має здійснити на даному етапі суспільно-історичного розвитку. Віддзеркалення буття, усвідомлення свого місця в ньому і потреб щодо його (буття) перетворення відповідно до цих потреб» (Ф.Кирилюк, «Філософія політичної ідеології», 2009, с. 63).

Політична ідеологія направлена, передусім, на перетворення суспільної реальності.

Політична ідеологія має три аспекти розгляду:

  1. Формування і функціонування соціального знання.
  2. Спосіб групового, класового, національного усвідомлення і перетворення політичної реальності.
  3. Ідеологічний стимул політичної активності.

(Ф. Кирилюк, «Філософія політичної ідеології», 2009, с. 62).

Розвиток ідеології як ключового політичного терміна розпочався з праць Карла Маркса, який визначив такі її характерні риси:

  • ілюзія, містифікація, помилкові погляди на світ, які Енгельс пізніше назвав «хибною свідомістю»,
  • пов’язана з класовою системою суспільства,
  • є проявом влади,
  • є тимчасовим феноменом, вона буде існувати доти, доки існує класова система.

«Маркс використовував ідеологію як критичну концепцію, метою якої є розкриття процесу системної містифікації сутності світу. Свої власні ідеї він класифікував як наукові, тому що вони були створені, як він вважав, для того, щоб викрити ідеалістичне розуміння історії та суспільства. Контраст між ідеологією і наукою, між брехнею і правдою дуже показовий у використанні цього терміна Марксом у цілому ряді праць… Маркс вважав, що безперечним фактом є те, що ідеологія відображає інтереси і сподівання суспільства з погляду правлячого класу. Правлячий клас не хоче визнавати, що він пригнічує суспільство і переймається тільки тим, щоб примирити пригнічених з їхнім пригніченням… ідеологія є проявом сутності влади» (Ф. Кирилюк, «Філософія політичної ідеології», 2009, с. 56).

Як відмічає Ф. Кирилюк, «у результаті «краху комунізму» виникли нові політичні ідеї – глобалізм, фемінізм, екологізм, тощо. Дехто вважає, що ці факти говорять про завершення «епохи ідеології», а це означає, що основні ідеології зараз дійсно не залежать від політичного світу, який вони раніше пояснювали та формували» (Ф. Кирилюк, «Філософія політичної ідеології», 2009, с. 16).

Авторитарна діяльність феміністичного та ЛГБТ-руху маніфестує свої політичні завдання: через тотальне впровадження ґендеру в усі сфери суспільного життя докорінно змінити його порядок. Як зазначає квір-феміністка, лесбійка, активістка ЛГБТ-руху, «називайте це підривом чи якось інакше. Хоча розуміння цього саме по собі не складає політичної  революції, жодна політична революція неможлива без радикального зсуву в уявленні про можливе та справжнє» (Джудіт Батлер, «Гендерний клопіт. Фемінізм. Підрив тожсамості»). За вищевказаним задумом, уся теорія ґендеру має сприяти політичному сходженню феміністок, геїв, лесбійок, трансгендерів.

Працюючи з групою політичних активістів (спочатку як член правління, а в 1994-97-ому роках – як голова правління «Міжнародної комісії з прав геїв та лесбійок» – International Gay and Lesbian Human Rights Commission, організації, яка представляє інтереси сексуальних меншин у широкому колі питань прав людини), Батлер переглядає суб’єкт феміністичного руху, надаючи «ґендеру» статус універсальної категорії у своїй «політиці звільнення» («суб’єкт фемінізму дискурсивно створений самою політичною системою, яка має сприяти його визволенню»).

З переглядом поняття «жінка» політичним завданням феміністського руху стає не відмова від представницької політики, а перегляд правових структур мови і політики. «По суті, вирішальною точкою відліку, за виразом Маркса, є історичне теперішнє. А завдання ж полягає у тому, щоб всередині цієї заданої структури сформулювати критичний аналіз категорій тожсамості, що їх сучасні правові структури породжують, оприроднюють і непорушно закріплюють» (Джудіт Батлер). Такою категорією нової тожсамості стає «ґендер», що, згідно зі стратегією фемінізму, має бути оприродненим політично й непорушно закріпленим у правовому полі. Поняття ґендеру формує новий вид феміністської політики, а також стає політичною маніфестацією осіб з ґендерною дисфункцією. Власне, сама ґендерна дисфункція перестає бути хворобою, стає політичною претензією рівності прав, політичним тиском у різних наукових дослідженнях.

Важливу роль у політичній системі суспільства відіграє політична свідомість. Як відмічає Ф. Кирилюк, «між теоретичним та ідеологічним рівнями політичної свідомості є свої відмінності, суть яких полягає в тому, що наука об’єктивно в процесі дослідження політичної сфери суспільства виробляє об’єктивні знання про суспільні процеси, а політична ідеологія ще й відображає ставлення до цих знань, яке, в свою чергу, зумовлюється соціальними інтересами суб’єктів політики. Ці соціальні інтереси впливають на формування упередженого ставлення до наукового знання, на суб’єктивне трактування й використання їх у політичному житті» (Ф. Кирилюк, «Філософія політичної ідеології», 2009, с. 42).

С. Чаплигін розкриває вимоги, на яких базується ідеологія ЛГБТ:

1) безперешкодно і необмежено вести публічну пропаганду гомосексуалізму, тобто фактично – здійснювати нав’язування гомосексуалізму людям з гетеросексуальною орієнтацією, в тому числі дітям;

2) повна заборона будь-якої, навіть обґрунтованої, критики на їхню адресу в зв’язку з їх гомосексуальністю, щодо будь-яких їхніх дій, пов’язаних з гомосексуалізмом;

3) переслідування людей за їхні погляди і переконання про порочність і ненормальність гомосексуалізму, аж до введення кримінальної відповідальності за критику гомосексуалізму;

4) законодавче виділення гомосексуалістів як особливої соціальної групи серед решти населення і наділення таких осіб привілейованим правовим статусом.

При цьому однією з якостей, яка постійно і виразно проявляється, є агресивність по відношенню до осіб, які не поділяють гомосексуальних поглядів і нахилів або критично відносяться до них.

Агресивний соціально-психологічний характер ідеології ЛГБТ проявляється в тому, що вона:

1) спрямована на примус осіб, які не є гомосексуалами, визнати правильність/нормальність основних ідей цієї ідеології, включаючи головну ідею про те, що гомосексуальність є соціальною нормою людських відносин;

2) передбачає масований прозелітичний вплив на широкі кола населення, включаючи молодь, при повному і вираженому ігноруванні її сексуальної орієнтації, ставлення до гомосексуалізму і їх згоди або незгоди бути підданими такому інформаційному впливу;

3) ігнорує приватний простір громадян і їх пріоритетного права на виховання своїх дітей;

4) прагне забезпечити використання інструментів і ресурсів держави та міжнародних організацій в цілях підтримки і здійснення примусової пропаганди цієї ідеології, а також для боротьби з особами, які висловлюють публічно критику і несприйняття гомосексуалізму, і досягнення її визначального впливу в багатьох сферах суспільного життя;

5) передбачає примус до заборони будь-якої критики гомосексуалізму, а також оцінку будь-яких критичних думок з питань гомосексуальності як «порушень прав» гомосексуалістів і їх «дискримінації»;

6) активно сприяє руйнуванню традиційних моральних засад суспільства, моральних сімейних цінностей і основ інституту сім’ї».

Американський психотерапевт, доктор філософії Джозеф Д. Ніколозі у своїх працях неодноразово підкреслював крайню заполітизованість теми ґендерної дисфункції. Це знайшло своє відображення у висловлюваннях, згідно з якими конверсійну терапію (методика в психотерапії, яка лікує порушення статевої ідентичності) ставлять в один ряд зі спробами змінити расову та національну приналежність. ЛГБТ-рух вважає гендерну дисфункцію такою ж вродженою рисою особи, як раса, а всіх, хто вважає інакше, називають гомофобами. Психологів, які успішно застосовують репаративну терапію, ставлять в один ряд із расистами, антисемітами, ксенофобами.

Як відмічає Джозеф Ніколозі, «такі спроби не можуть бути визнані адекватними, оскільки питання про нормальність чи повноцінність якої-небудь раси або національності та позбавлення від ознак расової чи національної приналежності не може підійматися з огляду на його абсурдність» (Джозеф Ніколозі, «Сором та втрата прив’язаності», 2009).

Щоб зрозуміти агресивну поведінку прихильників гендерної ідеології та ЛГБТ-рухів слід звернутися до поглядів німецького філософа, психолога, неомарксиста Герберта Маркузе (Олександр Бучковський, 2019).

Він писав, що існує репресивна толерантність, яка в ім’я фальшивого розуміння демократичного права допускає до голосу всі погляди (Marcuse [1968] – H. Marcuse, Repressive Toleranz, [w:] R.P. Wolff, B. Moore, H. Marcuse, Kritik der reinen Toleranz, Suhrkamp, Frankfurt am Main 1968. –  s. 94.). Тому на противагу їй має прийти визвольна толерантність, яка на практиці «означала б нетолерантність щодо правих і толерантність для лівих рухів. Якщо говорити про рамки тієї толерантності і нетолерантності, то вона повинна бути поширеною як на площину дії, так і на дискусії й пропаганди, на слова і вчинки» (Gilcher-Holtey [2008] – I. Gilcher-Holtey, Kritische Theorie und Neue Linke, [w:] 1968. Vom Ereignis zum Mythos, I. Gilcher-Holtey (red.), Suhrkamp, Frankfurt am Main 2008. – s. 234; Jansohn [1974] – H. Jansohn, Herbert Marcuse: Philosophische Grundlagen seiner Gesellschaftskritik, Bouvier Verlag Herbert Grundmann Bonn 1974 –  s. 131-132.).

На думку Г. Маркузе, цю «Нову Лівицю» (The New Left) мають складати ті особи і групи, які є маргіналізованими і виключеними з «хворої суспільної системи». Він вважав, що в хворому суспільстві здоровими залишаються лише виключені та вигнанці. До них він включав дискримінованих всіх рас, безробітних, нездатних до праці, а також сексуальні меншини. На відмінну від Старої, Нова Лівиця не повинна спиратися на ортодоксальні вчення марксизму і може навіть мати недовіру до соціалізму. Її не повинні очолювати політики, вона не повинна мати офіційних вождів. Її голосом передусім мають бути поети й художники (Marcuse [1979] – H. Marcuse, Ziele, Formen und Aussichten der Studentenopposition, [w:] Argument. Studienheft 30, Berlin/West 1979 – s. 398–399).

Ці ідеї підготували ґрунт для сексуальної революції 60-х років ХІХ століття, створення суспільно-політичного руху ЛГБТ, що має за мету змінити культуру, суспільний світогляд та прийти до влади.

Джерело

Be the first to comment on "Обґрунтування ЛГБТ-ідеології"

Напишіть відгук