Осмислення кінця часів у християнській традиції


Осмислення кінця часів у християнській традиції (ІІІ)

Юрій Олійник

Криза римської імперської системи VI-VII ст., що призвела до поступової втрати контролю спершу над західними провінціями, а потім і над багатими економічними районами Сирії та Єгипту, загострила питання римської державності як катехонічної функції.

На Заході ситуація стабілізується, оскільки місцеві германські королі визнають себе намісниками Риму, отримують титулатуру з Константинополя, карбують навіть власні монети з профілем східного імператора (як це робили Меровінги). Натомість на південному сході з VII ст. приходить Арабський халіфат з альтернативною системою глобальної ієрархії.

Недарма події VII ст. сприймалися дуже апокаліптично. Можна згадати зокрема ранньосередньовічний «бестселер» – Одкровення святого Методія Патарського (святий жив у другій пол. ІІІ – на початку IV ст., але приписаний йому твір досить очевидно відображає пізніші реалії). Там актуалізується тема потомків Ізмаїла (арабів) – вигнаних колись Гедеоном у пустелю, але здатних до радикального реваншу, завоювання майже всієї ойкумени.

Процитуємо Одкровення Псевдометодія: «Чули ж, що Павло боголюбний пророкував про останні дні і про царство Римське, говорячи солунянам… (цитується уривок про катехон) Що це таке, як не Римське царство? Будь-який початок і влада світу зруйнується, крім нього. Бо воно терпить війни, але не переможене, і всі народи борються з ним, але воно перемагає їх і панує над ними, доки не прийде остання година, коли воно простягне руки свої до Бога, за словом апостола, що каже: коли скасує всяке начальство і всяку владу, тоді і Сам Син передасть царство Богові й Отцеві. Яке ж це царство, як не християнське? Адже немає іншого царства, подібного до нього за могутністю!»

Вочевидь, тут бачимо віяння часу. Покоління ймовірного автора апокрифа бачило як імператору Іраклію вдалось ледь не чудом врятувати Імперію, перемогти перську державу Сасанідів і повернути до Єрусалиму Хрест Господній. Більше того, готувались плани відродження єдності християн (що переросло у спробу монофелітської унії) та навіть хрещення Персії. Іраклій вочевидь позиціонував себе як новий християнський Александр Македонський, що через тисячу років після першого знову встановлює всесвітнє панування, тепер вже на християнських засадах. Ці плани зруйнувало арабське нашестя. Але жила надія, що як в дні Іраклія (коли перси і авари в 626 році штурмували Константинополь), так і знову чудом відродиться Римська імперія.

До речі, Псевдометодій важливою причиною поразок від рук мусульман вважає моральне падіння ромеїв. «Бо не було б тієї скорботи, яка буде по всій землі, якби мужі не уподібнилися блудливим жінкам і одягнулися в одежу їхню, і не ходили б відкрито по міських вулицях і торжищах, замінивши природне вживання протиприродним, як сказав святий апостол». Можна ці слова прикласти і до сучасної постхристиянської Європи.

На Заході, як уже згадувалось, процес просідання класичної державності йшов плавніше, однак інтелектуали теж намагались рефлексувати цей процес. Найвідоміший приклад – Августинове творіння «Про град Божий», у якому падінню західної частини Римської імперії протиставляється вічне і незмінне Царство Боже, проявлене на землі через Церкву. Але Августин полемізував з численними тоді ще язичниками. А в умовах VII ст. християнська рецепція імперського спадку стала більш масштабною. Великою віхою на цьому шляху була діяльність Юстиніана – не лише політична, але й законодавча.

Процитуємо передмову до однієї з ключових новел Кодексу Юстиніана, що обґрунтовує основи симфонії Церкви і держави: «Всевишня благодать надала людству два найвеличніших дари – священство і царство; те піклується про догоду Богу, а це – про інші предмети людські. Обоє ж, виникаючи з того самого джерела, становлять окрасу людського життя. Тому немає важливішої турботи для володарів, як облаштування священства, що зі своєї сторони служить їм молитвою про них Богу. Коли і Церква з усіх боків упоряджена, і державне управління рухається твердо і шляхом законів направляє життя народів до справжнього блага, то виникає добрий і сприятливий союз Церкви і держави, такий жаданий для людського роду».

Далі в тексті законів говориться більш прямо, очевидно розвиваючи думку апостола Павла про тіло спільноти церковної та його члени. Бо християнізована держава тут виступає втіленням цієї спільноти: «Держава складається з частин і членів, на зразок людини, найвеличніші і найпотрібніші частини – цар і патріарх, тому мир і благополуччя душ і тіл підданих залежать від повної одноголосності і згоди між царством і священством».

По суті, викладені принципи залишались основою політичної ідеології принаймні до кінця Середньовіччя. І, звісно, християнська держава виступала охоронцем богоустановлених законів суспільного співжиття. Наскільки сильно ці принципи були похідною від римської традиції (а насамперед просто її частиною), розглянемо далі.

Джерело


Осмислення кінця часів у християнській традиції (IV)

Значною мірою західні погляди з більш тверезим ставленням до римської державності, як здається на перший погляд, перемогли. Бо ж геополітично і Східна імперія суттєво зменшилася в кордонах після арабського завоювання, змушена згодом майже на рівних протистояти імперським амбіціям не лише франкам на Заході, але й булгарам у Східній Європі.

Однак згодом з’явилась, що інша парадигма плідна у багатьох історичних формах. Йдеться про розвиток ідеї translatio imperii – перенесення імперіуму. Вона була достатньо популярною і на Заході – згадаймо традицію німецьких династій від Каролінгів та Оттонідів, і на Сході (Болгарія, Сербія часів Стефана Душана, згодом Московське царство).

Врешті, політична спадщина від Риму де-факто дійшла до кінця Першої світової війни. Саме в 1917-18 роках водночас загинули як політичні тіла більшість обґрунтованих претендентів на римську спадщину – Австро-Угорщина (органічне продовження Першого Рейху), Німеччина (Другий Рейх з кайзером на чолі), Росія (ідея Третього Риму і спадщини Палеологів) і, як не дивно, Османська імперія. Попри мусульманський характер, її правитель поряд із титулом халіфа носив звання владики Руму (тобто Риму). Частково ці претензії визнавали східні православні ієрархи, для яких держава Османів (попри всі проблеми життя за домінування іновірців) стала засобом суттєвого ідеологічного виживання, суспільної автономії. По суті всі наступні імперії надавали сенсу відомій різдвяній стихирі у візантійському обряді: «Коли Август став єдиним володарем на землі, багатовладдя людське припинилося, а коли Ти став Людиною від Пречистої, багатобожжя ідольське було знищене; в єдиному царстві земному всі міста були, і в єдину владу Божества народи увірували».

Наскільки значущим було сприйняття концепту імперії, свідчить хоча б реакція на падіння Нового Риму (Константинополя) у 1453 році – особливо у православному світі, де актуалізуються апокаліптичні очікування (меншою мірою це помітно і на Заході, де перші гуманісти саме по 1453 році проводили межу між Середніми віками та тим, що пізніше буде названо Відродженням). Доречно згадати, що переломна подія знайшла відображення в літургійному житті.

В XV ст. у православному світі кінець часів очікувався в 1492 році, що відповідав 7000-му від створення світу за александрійським календарем. Тоді ж закінчувався черговий цикл пасхалії і проходилb символічні 40 років по падінні Царгорода, ніби виділені для фінального покаяння. Але кінця цього світу не сталось, натомість в цей же рік Колумб відкриває Новий Світ. Виглядає як знамення в плині історії. До речі, наступна важлива дата за александрійським календарем, 7500 рік, відповідає 1992 році – першому після непередбачуваного і швидкого падіння колоса на глиняних ногах – безбожного СРСР. І у XX столітті серед віруючих ходили легенди про кінець світу в цей рік – але Господь натомість знищив безбожну імперію, давши ще один шанс багатьом народам.

Чи почався фінальний кінець часів у 1918 році? Навряд чи, не варто косплеїти Свідків Єгови. Але багато теологів бачило у ХХ ст. потрясіння небачених до того масштабів. Масове падіння християнських по суті монархій символічно завершується в 1974 році (одночасно в Ефіопії, коли большевики скинули з престолу негуса Хайле Селассі з династії Соломонідів, що претендувала на походження від цариці Савської, та Греції, де під демократичними гаслами позбавили престолу короля Костянтина II). Щодо ролі монархій Західної Європи – питання дискусійне з огляду на дегенеративні процеси у цих країнах. У світі відтепер панують богоборчі ідеології.

Чи значить це, що ми дійсно живемо у най-найостанніші часи? Стверджувати однозначно було б нерозумно з огляду, насамперед, на Євангельські застереження – не знаєте ні дня, ні години. Та й на саму структуру одкровень Нового Заповіту, які можна застосувати до життя будь-якого покоління християн за ці дві тисячі років, починаючи з Юдейської війни. На мою думку, ідея римської держави ще не остаточно впала. По суті, останні півстоліття головним поліцейським світу виступають США, що довгий час були альтернативою совєцької богоборчої системи. Згадаймо прямі асоціації з Римською республікою (Сенат, Капітолій, пріоритет республіканського розподілу влади над демократичною охлократією, закладений у фундаменті держави). Попри внутрішній розкол еліт, залишається частина з катехонічною функцією. Особливо вона проявляється у протистоянні зовнішнім викликам.

Кожен Рим має мати свого суперника, з іншою політико-світоглядною природою. Спершу Карфаген, потім Парфія і Держава Сасанідів. Для Східного Риму екзистенційним суперником став ісламський світ, зі столицею в Багдаді (і халіфат, і Парфія з Сасанідами мали столиці саме в Месопотамії, проявляючи спадкоємність з системою Вавилону). Водночас на іншому кінці світу паралельно з Римом існувала інша імперія, двійник, але з темними рисами – Китай. Який, як нам здається, мав теж власний епізод translatio imperii під час монгольських завоювань, які струсонули Захід. І тепер протистояння з тоталітарним Китаєм має шанси відновити позиції тих же республіканців у CША, граючи на користь провіденційним силам.

Не можна оминути в цьому контексті Росію. На мій погляд, ідеологічні ігри в консерватизм – швидше інструмент впливу зміненого совєцького режиму. Що виступає в союзі з тоталітарним Китаєм.

У підсумку, останні кілька століть внаслідок історичних обставин ідеї римськості все більше алегорізуються, набуваючи більш глибоких, але водночас символічних рис. Відповідно, ці ж процеси стосуються противників цієї ідеї, в тому числі кінцевого ворога – антихриста (який за думкою ранньохристиянських богословів має зруйнувати римське царство). Можливо тому розвивається диференціація фінального (останнього) антихриста і його царства, яке на метафізичному плані поступово будується (як аналог Вавилонської вежі). Найбільше цю ідею розвивали групи, переслідувані владою, з метою узаконення ворожнечі з політичною системою – від старовірів Московії (вчення про духовного антихриста, яке, однак, корінням сягає Речі Посполитої періоду Берестейської унії) через ранніх протестантів (Папа – антихрист і представник Вавилонської блудниці) і до сучасних Свідків Єгови.  У цих напрацюваннях слід відрізняти слушні богословські міркування, все більш важливі і для наступних епох, від гностичного духу повного відділення від «диявольської» сфери політики. Про це поговоримо в  завершальній частині.

Джерело

Be the first to comment on "Осмислення кінця часів у християнській традиції"

Напишіть відгук