Хелоу, шановне панство. Мене звати Віктор. Я працюю розробником в американській продуктовій компанії. Але в минулий вікенд разом з Віталієм я займався капеланством на сході України, побувавши в пеклі на землі, а саме — в Бахмуті та Соледарі.

Як завжди, ця стаття відображає тільки мій погляд на речі та події. Зі мною була моя GoPro, тому ви зможете побачити своїми очима велику частину того, що бачили ми. 

Я спланував це таким чином, щоб ми змогли провідати хлопців з 30 ОМБр та підтримати роботу ще одного мого побратима, Сергія, котрий з пригорода Києва переїхав на схід, щоб рятувати та годувати людей.

Я поділю статтю на три частини, а саме:

  • допомога військовим,
  • Бахмут та Соледар,
  • повернення додому — місія неможлива.

Також в цій статті буде багато про віру в те, що все можливо вірянину, тому що деякі речі трапились з нами просто чудесним образом.

Допомога військовим

Разом з Володимиром Рожковим та підписниками його каналу ми зібрали 87 000 гривень замість орієнтовних 50 000 для протитанкового дивізіону.

На сам дивізіон було витрачено близько 33 000: на доставку та обладнання контейнера для зброярні та берци для дівчини-добровольця.

Зброярня з поповненням

Залишок грошей було вирішено витратити на іншу: за 23 000 ми купили прилад по типу EcoFlow. Також один з підписників Володимира задонатив ноут, дуже дякую. Ще 11 100 ми витратили на речі, необхідні, щоб воювати ще ефективніше. Залишок пішов на пальне, їжу та пальне для іншої групи капеланів, котрі поїхали в 66 бригаду.

Наш шлях почався о 5.30 ранку 07.11.2022. Ми взяли капеланський бус, завантажили в нього 50 шт. тижневих паїв з їжею для цивільних від UTG Group та фундації «Сумка Доброго Самаритянина», плюс усе, необхідне для військових, та виїхали на схід.

Напередодні я загубив в бургерній макбук на М2 моєї дружини, та ще деякі речі. Тому я майже не спав, мотаючись по своєму ЖК в комендантську годину, відслідковуючи по Локатору, де він зараз є. Повернувшись додому ні з чим, я пообіцяв Богу, що якщо нам повернуть його, я дещо буду постійно робити. Що пообіцяв — не скажу. Ноутбук повернули, але я вже був в дорозі на той час.

Близько 11 ранку ми доїхали до звільненого Ізюма. Місто вздовж траси розтрощено вщент. Дуже багато руйнувань. Передмістя Ізюма в сторону Слов‘янська стерте з лиця землі. Жити там більше неможливо. З ним, мабуть, можна порівняти селище Мощун на Київщині або Макарівський район. Такої кількості спаленої техніки кацапів я не бачив ніде. Були цілі лісосмуги, завалені їх металоломом. Бачили фільми про Першу світову війну? Ось такий зараз місцями ліс на трасі Ізюм — Слов‘янськ.

По дорозі на Слов‘янськ в нас почались проблеми з коробкою передач на VW T5, тому ми їхали і молились, щоб вона не зламалась остаточно.

На ночівлю зупинились в Краматорську. Нас прихистила протестантська церква, яка, ви тільки уявіть, своїми силами роздає до 800 пакунків з їжею на тиждень.

В понеділок зранку ми вирушили в напрямку Костянтинівки на позиції моїх хлопців з 30 бригади.

Так сталося, що вони запізнилися на місце зустрічі, і ми мали змогу роздивлятись артилерійну канонаду. Я бачив, як прилітають пакети «градів» в поля. Чув, як працюють гаубиці М777 та 120-ті міномети. З початку це було страшно, а потім стало норм.

Було трохи соромно, що ми були в шоломах та бронежилетах, а військові на зустрічі були просто в одязі. До нас проїздом випадково завітав комбриг 30 ОМБр, попіклувався про своїх хлопців.

На наступному фото Ахмет. Воює професійно вже дуже багато років. Є командиром бойової машини.

Після зустрічі з хлопцями ми поїхали на зустріч з Сергієм, та вирушили в Бахмут.

Дорога в Бахмут

8 років тому, чотири місяці я був в Луганську під окупацією, від війни з Києва не тікав, але ніколи не бачив таких масованих обстрілів. Неможливо зрозуміти, де вихід снаряда, а де приліт. Це зараз — реальне пекло на землі.

Без Сергія я б туди не поїхав. Ми знайшли декілька цивільних груп людей, близько до сірої зони Бахмута, та роздали їм їжу, воду та інше. Люди не виходять з підвалів і готують їжу на вогні у дворах. Все це добре видно на відео, що знімала моя GoPro.

Бахмут

Бахмут

Я поцікавився, чому Сергій це робить. Він каже, що вбивати поки не готовий, а покласти своє життя заради порятунку людей готовий. І робить він це з весни 2022 року. За його приблизними розрахунками, він вже евакуював зі сходу України близько тисячі людей.

Фото з Сергієм

Питання, чому люди не виїжджають в безпечне місце залишається відкритим. Серед них дійсно є ждуни, котрі чекають, коли їх звільнить русня, а є патріоти, хто вірить, що ЗСУ не дасть окупантам захопити місто. Є ті, хто тримається за своє житло, боячись змін. Особливо, старші люди.

Після Бахмута ми поїхали в Соледар, котрий розвалений вщент, але зараз там легше бути, ніж в Бахмуті. З Соледару ми віддали все, що у нас залишилось з їжі, та евакуювали парубка разом з його собакою. Повертаючись, ми передавали військовим необхідне, що закупили саме для них. Проїжджаючи танк з воїнами на броні, ми майже на ходу передали їм подарунок від вас, ком‘юніті.

Соледар

Соледар

Повернувшись в Слов‘янськ, ми попрощались з Сергієм, та поїхали в сторону Києва. В Ізюмі ми заїхали в дуже постраждалий квартал, погодували котиків.

Ізюм

Ізюм

Дорога додому

Після Ізюма почалися пригоди з бусом. П’ята передача відмовила остаточно, і «коробка» почала видавати підозрілі звуки. Вирішили залишити автівку в Харкові, і добиратися до Києва потягом. Нам обов‘язково треба було бути тієї ночі вдома, тому що Віталій мав їхати далі з дуже важливими справами. З часом звуки з «коробки» зникли, але ми заїжджали в Харків спізнюючись на Інтерсіті десь на 3 хвилини. А ще, треба було зібрати речі та залишити людині ключі від буса, тому ми не їхали, а летіли, в більшості випадків, не дивлячись на кольори світлофорів. Було темно, T5 — більший за легкову автівку, тому треба було бути дуже уважним, до того ж Харків я не знаю. Я не дуже вірив, що ми встигнемо.

Ми прибули на Залізничний вокзал Харкова за дві хвилини до відправлення потягу. Взявши в руки рюкзаки, каски та броніки, ми побігли на сходи станції під оголошення: «Увага Потяг Харків-Київ Інтерсіті+ відправляється з першої платформи». Коли твоя голова вміє швидко думати, це постійно допомагає в таких нетривіальних ситуаціях. Поки я летів по Харкову, Віталік збирав речі в наші рюкзаки. Я домовився з людиною, котра чекала нас, щоб він забрав ключі від буса прямо на сходах перед головним входом у вокзал, тому що я розумів, що часу його шукати в нас просто не буде.

Влетівши в хол, ми потрапили на пост перевірки багажу та металошукач, а також, на вже зачинені двері Інтерсіті+. Кинувши наші речі на рентген, чекали їх з іншої сторони. Кожна секунда здавалась хвилиною. Дочекавшись, ми побігли на платформу. Двері перед нами відчинились, але на стрічці залишився мій рюкзак, і Віталік полетів за ним назад. Охоронець вже біг йому на зустріч разом з рюкзаком.

Двері зачинились, і я залишився всередині вагона, а мій побратим на платформі з моїми речами. Я сказав кондуктору, що ми нікуди без нього не їдемо. Не знаю, що він побачив в моїх очах, але двері відчинив. Віталій зайшов у потяг і ми поїхали додому. Те що ми встигли — це його заслуга, бо він в це вірив, а я своїми діями допоміг його вірі стати реальністю. Ми називаємо це «долоня Божа». Якби я зупинився просто на перехресті на додаткові 30 секунд, потяг поїхав би без нас. Це був виправданий ризик, бо Віталій щасливо дістався додому, зібрав речі та наступного дня знову поїхав на схід, але вже з іншими цілями і задачами.

Мій пульс у вагоні після цього був близько 100, а в Бахмуті — майже 130. Тільки уявіть, який екшн там був, що ці пригоди з потягом на мій організм подіяли легше. Я десь колись почув, і завжди люблю повторювати: «Сміливість — це не відсутність страху, а те що ти, боячись, все одно йдеш вперед.»

Віра в перемогу

Ми обов‘язково переможемо. Але це дається дуже дорогою ціною. В містах, постраждалих від атак окупантів на нашу інфраструктуру, ми звикаємо до віялових відключень світла, відсутності води та інших благ. Купуємо EcoFlow, ІБЖ, генератори та гелеві акумулятори. Але шансів у нас померти набагато менше, ніж в Бахмуті чи Соледарі.

Я підтримую деяких воїнів з березня і бачу, як війна їх змінює. Вони повернуться, і більшість з них буде з ПТС. Так важливо, щоб держава не покинула їх та забезпечила всім необхідним для нормального мирного життя.

Я всім серцем вірю, що скоро кожна компанія цивілізованого світу буде хотіти мати серед своїх співробітників «давидів», котрі перемогли «голіафа», котрі є прикладом незламності та відданості своїм цінностям та свободі.

До січня 2023 року я планую зробити ще 2-3 поїздки на схід та південь. Якщо хочете підтримати мою роботу, не зволікайте, нижче усі реквізити:

  • Monobank 5375411500926550
  • Patreon
  • PayPal (itstud87(at)gmail(dot)com)
  • IBAN UA123220010000026207312567578

Також є цикл моїх статей про війну та полон:

  • Стаття про мій полон у 2014.
  • Стаття про евакуацію. Від 23 лютого 2022 року.
  • Стаття про нашу допомогу Азову та думки про те, що нас чекає далі.

Джерело