Путін – учень Солженіцина

Власні погляди маститого дисидента-антирадянщика були не менш геноцидальні, ніж погляди творців ГУЛАГу

Як ми всі пам’ятаємо, 21 лютого 2022 року російський диктатор Владімір Путін виголосив промову про те, що Україна у її міжнародно визнаних кордонах не має права на існування. За його словами, сучасна Україна була створена більшовиками, «причому Лєнін та його соратники робили це у вельми грубий відносно самої Росії спосіб – за рахунок відокремлення, відторгнення від неї частини її власних історичних територій». «З точки зору історичної долі Росії та її народів лєнінські принципи державного будівництва виявились не просто помилкою, це було, як-то кажуть, набагато гірше, ніж помилка», – наголошував Путін. А за 48 годин на українські міста впали перші російські бомби і ракети – так розпочалася російська «спеціальна військова операція», нібито покликана виправити прикру лєнінську помилку. Україна мала бути окупована і розчленована. Частина її територій повинна була увійти до складу Російської Федерації, а решта – стати маріонетковим утворенням, повністю керованим з Москви.

Про те, наскільки фантасмагоричними і конспірологічними є уявлення Путіна про минуле, можна написати цілу книгу. Про те, якими міркуваннями керувався і що насправді робив Лєнін, все вже давно написано. Але зараз мова піде про зовсім іншу особу – про Алєксандра Ісаєвича Солженіцина, всесвітньо відомого радянського дисидента, лауреата Нобелівської премії з літератури (1970). Для західної аудиторії Солженіцин був і залишається насамперед автором книги «Архіпелаг ГУЛАГ» та низки інших творів, у яких він викривав антигуманну суть радянського тоталітаризму.

Але чи так все просто з Алєксандром Ісаєвичем?

«Розлогий Південь теперішньої УРСР (Новоросія) і багато місць Лівобережжя ніколи не належали до історичної України, не кажучи вже про дику примху Хрущова з Кримом. І якщо у Львові і Києві врешті валять пам’ятники Лєніну, то чому тримаються як за священні – за лєнінські фальшиві кордони, прокреслені після громадянської війни з тактичних міркувань тієї хвилини?.. Я з тим і поспішаю, щоб просити Вас: захистити інтереси тих багатьох мільйонів, котрі зовсім не бажають від нас відокремлюватись», – писав Солженіцин у листі до Боріса Єльцина 30 серпня 1991 року. Аналогія не потребує пояснень – вона очевидна і зовсім не випадкова. Поряд із Солженіциним-антирадянщиком завжди ісував Солженіцин-імперіаліст, якому кортіло кроїти мапу світу, на основі російської імперської міфології.

Доказів імперства Солженіцина не бракує. 1998 року, коли незалежна Україна вже повністю відбулася, Солженіцин написав есей «Слов’янська трагедія», в якому оплакував «штучне розділення східного слов’янства». Передусім він мав на увазі «12 мільйонів росіян», які на той момент нібито мешкали в Україні, а отже нібито були «відірвані» від своєї батьківщини. Після анексії Криму у 2014 році, виступаючи перед Федеральними зборами, Путін повторить Солженіцина майже дослівно, назвавши росіян «найбільшим розділеним народом світу».

У згаданому творі Солженіцин напише й про те, що Захід – насамперед США – використовують Україну для ослаблення Росії, що Київ – послужливий виконавець вказівок з Вашингтону. Не обійшов Алєксандр Ісаєвич своєю увагою і українських націоналістів, котрих він змальовував як маргінальну, проте агресивну і впливову силу, котра накидає українцям «хибний шлях».

Одним словом, все те саме, що Путін твердить з 2014 року, а з лютого 2022 року – повторює майже дослівно.

Подібних цитат у багатій творчості Солженіцина не бракує. Сумніватись в тому, що коли б Солженіцин прожив довше, він був би і палким прихильником анексії Криму, і окупації Донбасу, і теперішньої «спецоперації», не випадає. Імперське мислення Солженіцина було не менш деструктивним за своїми наслідками, що й радянський тоталітаризм (який теж слугував імперським цілям Москви). Різняться хіба що масштаби лиха. Якщо Радянський Союз міг знищувати у геноцидний спосіб мільйони, то путінська Росія спромоглася знищити, за приблизними підрахунками, десятки тисяч.

Те, що реставратор радянщини Путін і маститий антирадянщик Солженіцин врешті стали союзниками, цілком природно, адже вони сходились у головному – у імперському світогляді, центральним питанням котрого є питання України.

В певному сенсі, спадок Солженіцина є навіть більш небезпечним, ніж те нерозбірливе белькотіння, яке нині генерує Москва. Путінський імперіалізм викликає відразу. Натомість Солженіцин ще й досі залишається на Заході авторитетом, якого не соромно цитувати у порядному товаристві. Інтелектуали, зачаровані образом нобеліата, борця з радянським тоталітаризмом, зазвичай не звертають уваги на те, що власні погляди Солженіцина були не менш геноцидальні, ніж погляди творців ГУЛАГу. Це очевидно для нас, але зовсім не очевидно для них. Але хто, як не ми, маємо вказати Заходу, що його інтелектуальна оптика вже давно потребує серйозного апгрейду?

Захід дуже довго вдивлявся у фасад Росії, але вже час навчитись розпізнавати її суть.

Джерело

Be the first to comment on "Путін – учень Солженіцина"

Напишіть відгук