Інтегралізм, здається, нині «в тренді» серед католицьких інтелектуалів. Ахмарі, Буйє, Куломб, Денін, Даузет, Дреєр, Фезер, Фімістер та Крін, Френч, Джордж, Ган та Маꥳнлі, Генбі, Кваснєвський, Марітен, Міллер, Мюррей, Пеппін, Пінк, Роулз, Райлі, Ріно, Шіндлер, Спадаро, Станнус, Толлефсен, Треббік, Вермейль, Фьоґелін, Вальдштайн, Вайгель, Вайкер – ось лише частковий перелік аналітиків (в основному) сьогодення, зайнятих дослідженням феномену інтегралізму.

Отець Вальдштайн визначає його так: «Католицький інтегралізм – це традиція думки, яка, відкидаючи ліберальний принцип відділення політики від питань, пов’язаних з остаточною метою людського життя, тримається тієї позиції, що політичний устрій має скеровувати людину до цієї остаточної мети. Оскільки, однак, людині властиві дві мети – мета, обмежена існуванням в цьому світі (тимчасова), і мета, закорінена у вічності, – інтегралізм вважає, що людина водночас підкорюється двом владам: владі цього світу (тимчасовій, світській) та духовній владі. А оскільки тимчасова мета підпорядкована вічній, то і влада цього світу має підкорюватись духовній владі».

Отже, інтегралізм шукає інтеграції світського до сакрального, перетворюючи та змінюючи світське у річ якщо не цілком підпорядковану, то принаймні узгоджену з католицькою ортодоксією та ортопраксією.

Ця концепція вибухнула суперечками серед католицьких інтелектуальних кіл. Інтегралізм має власних вмілих та натхненних апологетів; має він і палких опонентів. Дебати точаться довкола інтегралізму та його ключових питань: Чи повертає він нас до такого бажаного класичного католицького коріння та джерел? Чи є він відгалуженням фашистського менталітету, що цілком суперечить «релігійній свободі»? Яким узагалі є автентичне католицьке ставлення щодо релігійної свободи? Документ Другого Ватиканського собору «Dignitatis Humanae» – вершина католицької соціальної доктрини чи боягузлива капітуляція перед згасаючим модернізмом?

Чи гріховний лібералізм (як сказав колись о. Фелікс Сарда-і-Сальвані)? Чи інтегралізм не є прихованим інструментом реакції, що просуває застарілі соціальні моделі та практики? Чи варто підтримувати інтегралістське інстинктивне прагнення повної, всеохоплюючої католицької держави – або чи вистачить американської плюралістичної моделі? Ось лише неповний список питань, що оточують суперечки довкола інтегралізму.

Справді, серце інтегралізму – його основна теорія – цілком варта похвали; те, що її оточує, натомість, – його практичні рішення та нюанси – вимагають ретельного нагляду. Як і етично, і ефективно поєднати силу та право, Саула та Самуїла, владу та справедливість – це питання століттями займало мислителів Афін, Єрусалима (див., наприклад, «притчу про дерева» в Книзі Суддів, 9:7-15), Рима та їх наступників. Ніхто – ані політик, ані священник, ані єпископ, ані навіть Фродо Беґінс – не мають імунітету до libido dominandi, до пожадання влади. І критично необхідна моральна роль Церкви у нагляді над світськими справами не обов’язково мусить трактуватися як практичне залучення церковних структур до участі в повсякденному керуванні державою.

Цих темних та заплутаних справ я наразі не торкатимусь. Натомість, я хочу поставити питання, над яким досі мало хто задумувався: то що з того? Чи умовний пересічний католик, що сидить на парафіяльній лаві, переймається інтегралізмом та дотичними питаннями? Ентоні Есолен нещодавно бідкався на тему сумного становища з освіченістю «еліт» – мовляв, «хто такий взагалі цей [святий] Августин?»

Реальність малює іще суворішу картину. Нещодавно на Месі читець (не наважусь сказати «лектор») оголосив «читання з послання св. апостола Павла до філіпінців». Будучи дияконом, я не раз намагався надати лекторам бодай якісь вказівки щодо правильної вимови імен в Діянь 2:5-12, але найчастіше – без помітного успіху. А що робити тоді, коли священник вважає, що «до євреїв» – це книга Старого Заповіту десь між Ісаєю та Єремією? Та ні, ми знаємо, що це – Новий Заповіт, одразу після послання до філіпінців… Це, звісно, окремі приклади, яких, утім, безліч, і разом вони легко складаються у сумне полотно, на якому яскраво видно неосяжне невігластво та байдужість до катехези та її джерел.

З огляду на подібний стан освіти, як всередині, так і поза Церквою, як можна взагалі обговорювати нюанси інтегралізму? Якось я виголошував проповідь у військовій каплиці на тему книги Діянь, 5:29 – про те, як маємо коритись Богові перш, ніж людям (що, між іншим, і є сутністю інтегралізму). Після Меси до мене підійшов один чоловік, якого розгнівав мій, нібито, брак патріотизму. Я його трохи знав – він був «освіченим», віком глибоко за сорок, регулярно практикуючим католиком, і абсолютним невігласом щодо найпершого обов’язку християнина – слухатися Господа нашого перш, ніж слухатися політиків.

Що я міг сказати йому, яку позицію філософії інтегралізму викласти? (Ця дилема, до речі, стає іще гіршою, коли доходить до питань біоетики). «Ходіть же і розсудимось» («Come now, and let us reason together» – з англ. буквально «ходімо, і поміркуємо разом». –  прим. пер.) – каже переклад [Біблії] короля Якова, одначе «міркувати разом» на практиці неможливо, якщо відсутній сам фундамент, на якому можливо звести конструкцію логічного мислення. Пророк Осія нас попереджав: «Народ мій гине через брак знання» (Ос. 4:6).

Так само, як між «школою природного права» та «школою нового природного права» існують значні розбіжності, і між прихильниками та критиками інтегралізму є критично важливі відмінності. Звичайні католики не знають про ці заплутані дебати і не переймаються ними. Однак звичайні католики можуть – і, здається мені, мусять – триматись певних засадничих істин, не відволікаючись на їх повне, ерудоване інтелектуальне розкриття (пор. Сирах 3:21; Діянь 26:24).

Ось десять стовпів для тлумачення будь-якої політики з католицької перспективи:

1. Бог існує.

2. Ми грішимо (ККЦ 1739).

3. Нам потрібен Бог-Спаситель, а не князь-спаситель (Йов 19:25).

4. Ми живемо тепер, наполегливо прагнучи Божої благодаті, щоб бути з Ним після цього життя.

5. Жити тепер означає неодмінно бути залученим до політичних справ, бо громадянське суспільство в кращому випадку толерує, а в гіршому випадку переслідує Христа та Його Церкву (Еф. 2:2, Як. 2:4).

6. Повні та остаточні рішення неможливі до настання Парузії – доки Мати Божа не стане Царицею Неба і Землі (п’ята славна Таємниця). Не очікуйте раю, побудованого політичною партією: Quantula sapientia regitur mundus (з якою ж малою мудрістю керують світом!), як колись сказав Оксенштерна.

7. Ми молимось та працюємо заради здійснення Божої волі на Небі та на Землі (див. Отче наш), і щоденно намагаємось освітлювати наші особисті та політичні життя світлом природного морального закону (ККЦ 1955, 2044, 2244).

8. Ми мусимо намагатись «ввести християнський дух в менталітет та звичаї, закони та інституції спільнот, серед яких живемо» (Apostolicam Actuositatem, 13; пор. 31b, ККЦ 2105).

9. Господь дає Кесарю (Мудр. 6:1-11, Мт. 22:21, Рим. 13:1,5) владу над «Містом людським», і ми щиро виконуємо свої суспільні обов’язки, якщо тільки ці обов’язки перед світом не заперечують священних заповідей «Міста Божого», не суперечать вимогам морального порядку, не порушують засадничих прав осіб і не відкидають євангельского вчення (ККЦ 2242).

10.  Христос – Цар (пор. Йн. 19:15 як застереження проти тиранії), і тільки Йому належить наша нероздільна відданість (Мт. 6:33). Наша відданість будь-яким іншим урядам, організаціям, чи проектам може бути лише обумовленою, обмеженою, залежною від умов та контексту. Не треба розбиратись в нюансах автомобілебудування, щоб бути хорошим водієм; однак розуміти та виконувати правила дорожнього руху – необхідно. Так само окрема особа може і не потребувати глибокого розуміння всіх проблем та дилем інтегралізму, щоб бути відповідальним громадянином та католиком, але вона має розуміти та триматись основ природного морального закону (на якому збудований і який боронить, власне, інтегралізм).

Оце – серцевина правдивої освіти, яка веде нас до Світла Христового, завдяки якому ми можемо розпізнавати устрій та сенс життя. Ми, вірні, можемо – і мусимо – міркувати спільно, бо лише з двома крилами, вірою та розумом, «людський дух підноситься до споглядання істини», до розуміння того, ким ми є, куди ми прямуємо, і як нам повернутись додому (пор. св. Йоан Павло ІІ, Fides et Ratio). В Посланні до євреїв знаходимо мудру духовну та політичну пораду: «ми не маємо тут постійного міста, а майбутнього шукаєм» (Євр. 13:14). Це і є сутність інтегралізму.

Джеймс Тонер

Джерело