Сучасні загрози для віри згідно кардинала Й. Ратцінґера (Частина III)

о. Войчех Войтовіч
Криза літургії і форм передачі віри.

Віра людини народжується «від слухання», від передачі у спільноті (див. Рим. 10, 17). Вона здійснюється, коли людина звертається до Бога. Серед чинників першого етапу процесу формування віри слід згадати передусім катехизу. Для другого етапу характерною є молитва, найбільш значною і репрезентативною формою якої є літургія. Обидві сфери належать до практики (praxis) християнського життя. Звідси теж вони є предметом зацікавлення практичної теології.

Якщо процес переказу змісту віри є невідповідним, а людина не спроможна пережити у просторі молитви справжнього досвіду Бога, то це становить загрозу для віри, яка потребує невпинної самореалізації і відновлення. Цій проблемі також значну увагу присвячує кардинал Й. Ратцінґер. Роздуми теолога обертаються навколо пошуку причин кризи катехези та кризи літургії.

Передача віри у сучасному світі зустрічає чимало безперечних труднощів, що стосуються як осіб, які у цьому задіяні, так і самого процесу навчання. Першою умовою, яка необхідна для передачі віри, є свідчення віри у осіб, задіяних у катехизі: «[…] основною передумовою ефективної передачі віри є особиста, жива віра катехита, яка дозволяє йому знайти дорогу ділення з іншими власними переконаннями». Особи зі слабкою вірою повинні відмовитися від завдання катехізації і спочатку подбати про власний духовний розвиток. Важливою проблемою є відсутність ортодоксії серед катехетів. Не йдеться тут про плюралізм методів і понять, але про викривлений зміст віри та заперечення обов’язкових постанов Вчительського Уряду Церкви. Типовим симптомом цього стану речей є, на думку Кардинала, відкинення Катехизму.

Практична теологія, від часів ІІ Ватиканського Собору, постійно шукала більш адекватних до сучасної ментальності шляхів передачі віри. Після Собору з’явилося, на жаль, помилкове переконання щодо неактуальності такої форми, як катехизм. У зв’язку з цим, зусилля катехитів, щоб передати віру, сприяли більше до поглиблення кризи, аніж до її розв’язання. Традиційна модель переказу віри була відкинута спробами презентації інших ідей, часто пов’язаних з суперечливими поглядами, відмінними від офіційного навчання Церкви. „Розрив з передачею віри, як основою структури, яка черпає з джерел суцільної традиції, призвело до роздроблення проголошення віри на фрагменти. Проголошення віри не тільки було залишене свавіллю викладу. Деякі частини віри були піддані дискусії, хоча належать до одного цілого, але відділені від цілої віри, втратили з нею зв’язки». Однією з причин існуючого стану речей був перелом у педагогіці: акцент робили на методах, аніж на розумінні змісту. Метод став критерієм навчання, замість бути його інструментом.

У результаті відбулася деградація змісту катехези, а твердження догматичного значення почали замінюватися питаннями, які трактували їх як відкриті справи: «Факт, що вже немає мужності представляти віру, як органічну цілісність, але відведення її до вибраних відблисків часткових антропологічних досвідів. Це опиралося у кінцевому рахунку на деякій недовірі щодо цілісності. Як наслідок призвело до кризи віри, краще говорячи: спільної віри Церкви всіх часів. Це виникало з того, що катехеза загалом оминала догмат і прагнула реконструювати віру, виходячи безпосередньо від Біблії».

У світлі домінуючих в екзегезі історичних методів, догмат визнано витвором архаїчних та донаукових роздумів, за вираз інституціоналізму та аподиктичності (потреби логічної необхідності) у Церкві. Катехеза, що виводилися прямо з Біблії, була визнана за подих свіжості і повернення до джерел. Тріумфували ідеї запропоновані Р. Бультманом і його учнями, що проголошували невідповідність між історичним Ісусом та Христом у вірі. Деякі катехетичні кола визнали традиційну віру Церкви такою, що не була перевіреною критичною екзегезою, а навіть становила перешкоду на шляху поширення християнства у сучасному світі. Теологи зверталися до необхідності науковості, забуваючи при цьому про потребу сакраментального життя і формування моральних норм. Виокремлення екзегези з контексту традиції та відділення від інтерпретації у спільноті Церкви призвели до того, що Біблію стали вважати реліктом минулого, а не живим Словом. Біблію було піддано постійному перечитуваню. Інтерпретація стала суб’єктивною – залежно від досвіду групи, спільноти чи конкретного експерта, а у подальшому також і від катехези.

Контрзаходом, який вказує Ратцінґер, має стати відкриття наново нерозривності Святого Письма з відповідним місцем його інтерпретації, тобто зі спільнотою Церкви, яка особливим чином представлена Учительським Урядом. Треба постійно нагадувати, що хоча Біблія і є витвором літератури, однак вміщене у ній Слово віддзеркалює невичерпне джерело Об’явлення і є носієм правд, що преображають життя.

Черговою загрозою, що приносить шкоду у сфері поглиблення знання про правди віри, стала тенденція, яка спецівлізує катехезу до етичних роздумів над життям. У добу моральної кризи самі катехумени очікують спільного пошуку актуальних життєвих розв’язань. Проте реалізація цього прагнення не повинна здійснюватися зі шкодою для пізнання принаймні елементарного знання про Бога і Церкву. Будь-які роздуми, відірвані від цих аспектів, є підвішеними у вакуумі і позбавлені мотивації щодо потреби релігійного авторитету. На жаль, і тут, на думку Ратцінґера, не богословам вдалося уникнути помилок: «Піддалися, як гадаю, помилковому переконанню, що передаємо заандто багато інформації. Вчителі слушно опиралися тому, щоб навчання релігії не було лише переказом інформації. Ставили питання, що навчання релігії повинно бути чимось більшим і чимось іншим, що воно має навчати самого життя […]. У результаті старалися передусім викликати пробудження, але було занедбано відповідний інформаційний зміст».

Для уникнення тих небезпек у майбутньому, на погляд кардинала, слід застосувати відповідні заходи. Першочерговими елементами відновленої катехези, так щоб вона пробуджувала і оживляла віру, мають бути:

  • впровадження у зміст Апостольського Символу,
  • введення у сакраментальне життя,
  • у Декалог,
  • у практику молитви.

Ця структура, що була використана у Тридентському Катехизмі і теж у новому Катехизмі Католицької Церкви, виявилася надзвичайно придатною на кожному рівні передачі віри. Це дозволяє християнинові віднайти те: у що має вірити (Credo), на що надітися (Отче наш), що повинен робити (Декалог) і у якому просторі це втілювати (Таїнства і Церква). Ця проста, правильна з теологічного і педагогічного пункту бачення, модель, на жаль, була визнана наївною. Проте сьогодні варто її повсюди повертати. Її вміле застосування веде до прийняття правд віри і до формування конкретної поведінки, тобто має інтегральний характер. Проте при цьому не оминає і жодного з головних аспектів виховання віри.

Однак ефективність переказу віри передусім залежить від внутрішньої мотивації кожного християнина. Ніхто з охрещених не може приховувати свою віру. Адже вона є даром, призначеним до невпинного примноження. До її сутності входить динаміка місії, орієнтована у кінцевому рахунку на самого Бога. Виразом правильно прийнятої і сформованої віри є також молитва, особливо літургічна, яка втім теж знаходиться у небезпеці.

Прийнято характеризувати літургію як lex orandi – норму молитви. Депозит віри натомість окреслюють як lex credendi – норма віри. Відносини між тими двома дійсностями виражає давня літургічна формула, складена Проспером Аквітанським: legem credendi statuat lex supplicandi – тобто нормою віри становить норма молитви. Літургія не є богословською спекуляцією, а є культовим святкуванням таємниці. Таким чином вона стає своєрідним locus theologicus – теологічним місцем. Богословські роздуми від неї можуть багато чого зачерпнути для систематизації і розвитку змісту віри. Це твердження має бути доповнене зворотнім: норма віри становить також правило молитовного життя. Віра Церкви має виражатися у молитві. Натомість літургія є її маніфестацією і втіленням догмату. Така сильна залежність чинить те, що якщо одна з тих двох дійсностей зазнає збитку, то відразу потерпає й інша.

Нинішня форма літургії у значній мірі є плодом ІІ Ватиканського Собору. Тому щоб проаналізувати стан літургії та отримати відповідні висновки, Ратцінґер спочатку намагається зрозуміти сутність Собору, потім вникає у соборні ідеї і шляхи їх реалізації.

Основоположним питанням для правильного розуміння літургії, на думку кардинала, є відповідне усвідомлення, хто є її предметом. Соціологічне обмеження цього предмету тільки до особи одного священика, або навпаки, лише до спільноти вірних, є нонсенсом. Все здійснення літургії є справою цілого Містичного Тіла Ісуса Христа. Якщо у підставах культової діяльності не приймаємо цієї правди, то у результаті це веде до викривленого погляду на літургію Церкви. Літургічне святкування починають вважати нічим іншим, як дружньою зустріччю. Факт присутності на ній священика не робить тут великої різниці. Віра, яка необхідна для зустрічі з живим Богом, тут не є потрібною. Тимчасом священик робить і говорить у літургії те, що не походить від Нього. Діє in persona Christi. Не є делегатом спільноти, яка має право вільно формувати літургію, ніби та була її власністю. «У кожному літургічному святкуванні бере участь вся Церква – небо і земля, Бог і людина; бере участь не лише теоретично, але цілком реально. Чим більше святкування випливає з цього знання, з цього досвіду, тим конкретніше реалізується сенс літургії» – пише теолог. Якщо людина не віднаходить у літургії Бога, то розпочинає там шукати Його замінників.

Підставою правильного розуміння літургії є добре зрозуміла віра у Церкву. Цьому не служить поширене нині її інституційне розуміння: «Якщо Церкву швидше за все сприймають, як інституцію, як предмет влади і тим самим противника свободи, як перешкоду на дорозі спасіння, то віра залишається у суперечності сама з собою. Адже з однієї сторони, вона не може обійтися без Церкви, а з іншої радикально проти неї бунтується. На цьому полягає справжній трагічний парадокс цього тренду літургічної реформи. Адже літургія без Церкви є суперечливою сама у собі». Там де кожний хоче бути автономним предметом культової дійсності, там разом з Церквою відсувають Бога, а центральне місце займає сама людина, її я.

Згідно Ратцінґера, для поновного відкриття літургії, як серця християнської віри, належить подолати помилкову концепцію Церкви, про яку мова йшла вище.

Не можна закидати те, що літургічна реформа ІІ Ватиканського Собору була натхненна поганим розумінням Церкви. Однак разом з нею з’явилися конкретні проблеми. Теолог вважає, що за декілька років, які минули після її проведення, частина способів її реалізації була сповнена фальшивими спрощеннями, а також поширеною банальністю і посередністю. «Здається, що літургія була зведена тільки до Євхаристії і то на неї дивилися під одним кутом: братерської учти». Тим самим, на погляд автора, втрачався вимір віри у реальну сакраментальну присутність Христа серед вірних, що моляться.

Літургія вимагає доброго приготування з практичної точки зору. У цей процес слід залучати мирян, щоб літургічна подія була фактично дією всього зібрання. У святкування, у дусі віри та послуху Церкві, не повинні впроваджувати нові елементи. Порушення цього принципу призводить до того, що людина вірить лише у власну креативність: «Повинні вчитися не тільки від Східної Церкви, але також і загалом від всіх релігій, які знають, що літургія є чимось іншим, ніж вигадуванням нових текстів і ритуалів. Що літургія живиться власною традицією, якою ніхто не може маніпулювати». Протиотрутою тут може виявитися добре літургічне виховання священиків.

Теолог зауважує, що Євхаристія нині часто не знаходить свого продовження у адорації. Зникають традиційні форми побожності – процесії, молебні, літанія, у яких часто виражається глибокий sensus fidei (сенсу віри) людей. Не без провини тут виявилися теологи, які у ім’я погано зрозумілого повернення до джерел, робили закиди, що тих форм не було у первісній Церкві. Це мислення Ратцінґер вважає помилковим, оскільки до сутності віри справді належить переказ, але і також постійне збагачення довіреної нам спадщини. Теж і збагаченням новими формами. До поновного відкриття принаймні в деяких місцевих спільнотах, слід вважати марійну побожність.

Криза також стосується і решти Таїнств, у яких зникає аспект особистої зустрічі з Ісусом Христом, аспект таємниці. Неодноразово перемагає розуміння їх у магічний спосіб.

Сумним прикладом розділення єдності віри, відсутності волі до пошуків консенсусу і браку згоди на літургічний плюралізм стали суперечності навколо справи відмови від триденського обряду та питання національних мов. Вже під час перебігу ІІ Ватиканського Собору розпочалася консолідація середовищ, ворожих запропонованій реформі. Їх радикальним представником є засноване арх. М. Лефевром Братство св. Пія Х, яке від 1988 року перебуває у схизмі. Воно крім гострої критики сучасного навчання Апостольської Столиці, закидає ще профанацію, протестантизацію і цілковиту десакралізацію Святої Меси у нинішній їй пособоровій формі.

У процесі передачі правд, віри та літургії значну роль відігравала культура у її широкому розумінні. Головним чином музика, мистецтво та архітектура, які були носіями релігійного змісту. Сьогодні ця взаємодія значно ослабла. Митці рідко черпають натхнення з віри, через що та втрачає способи вираження і діалогу із сучасним світом. «Сама віра як така є культурою, оскільки робить людину більш людяною, наближає до Бога… […] культурна творчість не може відмежовуватися від питання Бога, адже відчуття Бога є вродженим для людського серця» – завуважує Ратцінґер.

Підсумовуючи роздуми Ратцінґера слід ствердити, що з однієї сторони вони характеризуються величезною турботою про збереження віковічної спадщини, а з іншої прагненням вчинити літургію більш зрозумілою і доступною. Не стільки тут мова про процес постійної інкультурації літургії у сучасність чи невпинна її раціоналізація, а скільки йдеться про добру катехезу, яка її пояснює. У зрозумілій, але і містерійній літургії сучасна людина може віднайти дорогу вираження і зміцнення своєї віри. Як і баналізація літургії неминуче є пов’язаною з порушенням тотожності віри і втратою почуття Sacrum (Святого).

Всі перелічені загрози для віри становлять величезний душпастирський виклик і мобілізують нас до пошуків виходу. Не повинні вони проте, на погляд Ратцінґера, викликати надмірне відчуття страху про майбутнє віри, адже від початку її історії процес конфронтації із небезпеками є безперервним. Варто передусім помічати дію Божого Провидіння. «З однієї сторони , існують острови, де традиція мужньо борониться, а з іншої є місця, де криза була не настільки радикальною або де пробудження отримало певний резонанс. Проте віра є всюди у небезпеці і напевно це належить до самої її суті – підкреслює кардинал.

Джерело

Be the first to comment on "Сучасні загрози для віри згідно кардинала Й. Ратцінґера (Частина III)"

Напишіть відгук