ТЕОЛОГІЯ ДЛЯ ХРЕСТОНОСЦІВ. Частина 1

Священноієрей Ярослав Кулик

(Курс обов’язковий до ознайомлення в духовних семінаріях та академіях, гуманітарних факультетах, медичних університетах, закладах підготовки дипломатів і держслужбовців, військових навчальних закладах, академіях спецслужб та в старших класах школи).

Теологія – питання національної безпеки.

Нещодавні події, які відбулися в Україні та світі показали практично повну нездатність демократичної системи, якою всі так пишалися багато років. Перш за все варто виділити останні президентські та парламентські вибори в нашій державі, на яких було обрано очільника держави, який мало надається до цієї позиції; а також його партію, куди ввійшли випадкові люди—зокрема, блоґери та фотографи.

Другою великою катастрофою, що сколихнула не тільки Україну, а й весь світ, стало стрімке розповсюдження китайського вірусу. Не беручи в цьому тексті до уваги медичні аспекти проблеми (адже більшість людей аж ніяк не є спеціалістами у вірусології та медицині), можна уважно простежити суспільну реакцію на них. І вона багатьох, м’яко кажучи, занепокоїла. Загалом можна сказати—у відповідь на велику проблему «відкрите» і «демократичне» суспільство зненацька почало колосальний тиск на свободу особистості, мотивуючи це питаннями безпеки (дещо схоже відбувалося у 2001 році в США після атак, як вважається, ісламських терористів на стратегічні будівлі та оголошеної адміністрацією Президента Буша «війни з тероризмом»).

Для мислячої людини зрозуміло, що принаймні в українському контексті право «обирати та бути обраним» в органи влади великою мірою є фікцією. Очевидно, що туди неможливо потрапити без грошей та зв’язків. В західноєвропейських державах виборча система можливо й прозоріша, проте процес перетворення просто громадянина на політика все одно потребує великих фінансових інвестицій, команди, яка працює не безкоштовно, реклами в ЗМІ, яка також ускакує в копієчку. І, що найголовніше, відповідності певним стандартам, за недотримання яких на кандидата відразу валиться шквал критики, який відразу змітає його з виборчих перегонів.

Якщо люди не задоволені цим устроєм, то він має бути змінений. Причому не «демократичним», а революційним шляхом. Не потрібно боятися слова «революція», оскільки всі демократичні держави того ж Євросоюзу з’явилися на світ так чи інакше через перевороти – хоча б Велика французька революція, польське повстання та ін..

В Україні діє ще гірший принцип—багато людей зовсім не розбираються в суспільному устрої і цим пишаються, відразу відмахуючись словами «поліика—брудна справа». Інші голосують «по приколу». Якщо подивитися на кількість людей без громадянської позиції, без патріотизму та з великою купою шкідливих звичок, виникає резонне питання: як ті, хто не можуть подолати власні життєві пристрасті можуть допускатися до керування державою? «Демократія» в таких умовах неможлива, бо для неї потрібен «демос». Це—не просто народ, а сукупність активних громадян, наділених певними чеснотами (принаймні, так було в античному світі, звідки цей термін походить).

Окрім того треба пам’ятати про суспільний та капіталістичний клас (так званий «істеблішмент»)—давно утворені групи владних осіб, які пов’язані між собою зв’язками, родинами, бізнесом, спільними інтересами, а не рідко ще й членством у певних закритих клубах (деякі з яких мають явно окультний характер). Потрапити в цю монолітну структуру дуже непросто, а якщо там з’являються «нові обличчя», то можна бути певним, що вони—тільки ширма.

Деякі дослідники говорять про «глобальну владу», 13 родин, Комітет Трьохсот, Тристоронню комісію та ін.. Проте для виявлення масштабів проблеми навіть не потрібно посилатися на цих для багатьох сумнівних авторів. Досить дослідити питання великих транс-національних корпорацій, їхній вплив на суспільство та, через ринок—на кожну конкретну особу.

Всі ці речі є добре відомими для освічених людей. Здається, до чого тут теологія? Відповідь починає оформлюватися тоді, коли ми ще уважніше глянемо на парадигму сучасного світу, де вже більше століття домінують поняття капіталу, збагачення, ідейного релятивізму та знищення традиційних принципів. Світ, де не лишається місця лицарським чеснотам та особистій мужності, де моральна чесність сприймається скоріше як слабкість, де свідомість—лише біо-лектричний процес у мозку, а відчуття любові та краси—не більше ніж зміна гормонального фону дуже сумний. Світ без творчої основи приречений на поразку та занепад. Це—міраж і мана. Великий філософ-традиціоналіст Рене Ґенон та його послідовник—Юліус Евола детально описали процес відмирання традиційного укладу та зробили висновок, що історія є не прогресом, як нас переконують від 18го ст.., а занепадом.

І тут виникає питання—що ми можемо цьому протиставити? Якщо ми живемо в світі, який нам не подобається і серйозно думаємо про зміну несправедливого порядку речей, ми не можемо будувати стратегію лише на запереченні—«жити не так, як зараз». Мусимо мати чіткий план, як виглядатиме світ, до якого ми прагнемо. Протягом історії було багато ідеологій—і Візантія, і Київська Русь, і Священна Римська Імперія, і Третій Райх—проте всі закінчилися крахом. І щоб придумати, як жити далі, потрібно розуміння коренів проблеми сучасного світу. Вони полягають в тому, що існує одна тверда та об’єктивна істина, відступ від якої привів до бід сьогодення. Саме цю істину й описує ТЕОЛОГІЯ. А тому виправити ситуацію хоча б в межах нашої країні можна покращити, на цій істині ґрунтуючись.

Тому вивчення теології є, без применшення, питанням національної безпеки. Її мають знати і прості люди (вивчаючи в школах так само, як, наприклад, історію чи програмування), і особливо ті, хто мають покликання та бажання суспільством керувати. Теологія дає розуміння природи людини, її походження, правил для найкращого життя та кінцевої мети. Також описує вирішення всіх проблем, що можуть постати перед людиною—від глобальної війни супердержав до сімейного розладу, сварки між друзями й особистої депресії.

Звертаючись до майбутніх провідників держави, потрібно наголосити—ви мусите навчитися мислити по-новому. Можете досконало знати право, історію та економіку—і лишитися простими бюрократами. Або прийняти певну нову реальність. Бо якщо ви справді хочете довести нашу націю та державу до вищого блага та вирішити проблеми, які нас розкладають—то доведеться зіткнутися зі злом в чистому вигляді. Або ви дасте йому відсіч, або воно знищить вас, причому так хитро й приховано, що ви навіть цього не помітите. І консервативний рух, який починається, як добра ініціатива, може стати сотою політичною партією з крихітним відсотком прихильників.

Далі ми розглянемо найважливіші питання теології. Говоритимемо про філософію, як шлях розуму в пошуках Істини; про основні філософські поняття та історію філософської думки. Далі—про релігії (пояснимо саме це поняття), та різницю між ними. Спробуємо пояснити, чому Християнство (і до того ж, Православ’я) є найправдивішою вірою. Потім—про власне богословські поняття та термінологію і її джерела—Святе Писання та Передання Церкви Христової. Розглянемо питання антропології з філософської та богословської точки зору; розберемо глобальний історичний процес у світлі відкритих нам нових явищ. І, зрештою, спробуємо дати відповідь на питання: як жити далі?

Головне, чого ми маємо навчитися—відрізняти істину від брехні. Досконало зрозуміти джерела цієї істини та їх непорушність у всі віки.

Тому теологію рекомендовано починати вивчати ще в школі, а далі—для студентів гуманітарних спеціальностей, правників, економістів, громадських активістів, політологів, дипломатів, вищих чинів армії та спецслужб.

Ці лекції—ще й дуже хороша нагода побачити і самого себе інакше й переосмислити те, що нас оточує.

Для чого нам віра та богослов’я

Вступ до теології не починається академічним визначенням того, що включає в себе ця дисципліна. Звісно, можна навести посилання на статтю в енциклопедії, але непосвяченій людині вона мало що пояснить. І тим більше не дасть розуміння важливості цієї науки із наук.

Ісус Христос якось промовив своїм опонентам слова: «Пізнайте Істину і вона зробить вас вільними». Ще Він сказав: «Я є Дорога, Істина і Життя». Що Він мав на увазі? Від чого і для чого звільняє нас ця істина?

В Святій Євангелії на це дається відповідь. Навіть люди, які не визнають Новий Заповіт єдиним істинним одкровенням Божим не мають сумніватися в особливості цієї книги. Отже, Євангелія відповідає: Істина звільняє для життя вічного та від рабства гріха. Бо «хто чинить гріх, той є раб гріха».

Як і тогочасне суспільство, в якому Ісус Христос жив та проповідував, більшість людей на сьогоднішній день не бачать, що вони ув’язнені. Багато людей думають, що нині—час свободи, багатства й прогресу. Їм добре в цьому матеріальному світі. Вони отримують освіту, влаштовуються на роботу і займають дуже зручну позицію. Проте в ній є одна велика прогалина: коли стається певний зсув, злам і світ руйнується, у таких людей втрачається всякий ґрунт під ногами. В життя входить хаос, який розвалює звичні закономірності. Це може бути природній катаклізм, війна, державний переворот, епідемія… У відповідь на це в людини виникає страх, паніка, тривожність, депресія чи нахили до суїциду. Тому що із входом в життя хаосу активізується згадка про те, чого не уникне ніхто з нас—а саме про смерть. Світські люди частіше за все стараються про неї не думати. І доки життя насичене та барвисте, це може і вдаватися. Але якщо черпати сенс тільки із зовнішніх засобів, а вони в один момент щезають, то людина лишається сам на сам із порожнечею. І тут думки про смерть дуже навіть дошкуляють.

Статистика показує, що від часу оголошення «карантину» по Європі, який триває вже більше року, зросла кількість депресій, нервових розладів, самогубств (зокрема й підліткових), багато пар покінчили своє співжиття розлученням. Все це—ознака страху перед самотністю, в якій видно прихований страх смерті.

Факт нашої смертності—це те, з чого починається богослов’я. Ми—смертні, принаймні, тілом і нікуди від цього не дінемося. Спроби клонувати себе, переписати свідомість на комп’ютер чи зморозити в рідкому азоті поки нічого не дають, та й коштуватимуть страшенно дорого. Зі спостереження за природою ми бачимо, що рослини та нижчі тварини спокійно приймають свою конечність. Натомість, люди бунтують проти неї. Всім знайомий інстинкт самозбереження—інколи такий сильний, що переламати його украй важко навіть через відчуття обов’язку та бажання вчинити самопожертву. В старості деякі люди знову переживають свої молоді роки і якщо їм дозволяє здоров’я та фінансовий стан, пускаються в подорожі, починають наслідувати підлітків у катанні на скейті і т.п. Отже, є в нашому єстві дещо, яке не старіє.

Роздуми про кончину дуже сприяють проясненню свідомості. Саме так часто і досягають просвітлення. На горі Афон у Греції, Православній монашеській республіці, є багато так званих «богословських шкіл» під назвою «костниця»: там складають черепи колись померлих ченців, на яких підписані їх імена. Напис на вході каже: «Ми були такими як ви, а ви станете такими, як ми». Дуже глибока фраза. Подібний ефект може мати вдумлива прогулянка по цвинтарю. Подібні настрої надихали великих поетів та митців минулого—приміром, чого варта тільки Дантова «Божественна Комедія», яку я всім рекомендую прочитати в процесі наших викладів.

Люди бачать смерть як патологію—звідси і бажання вижити за будь-яку ціну. Результатом такого сприйняття є винайдення лікарських засобів для продовження своїх днів та омолоджувальних засобів. Те, з якою охотою люди останнього року віддали свою свободу репресивним державним органам в обмін на примарні пропозиції врятувати їх від китайського вірусу показує нам це. В людини є внутрішня воля до безсмертя. Певні філософські течії переконують нас у тому, що навіть з кінцем тіла ми буцімто житимемо в нашій спадщині чи в наших дітях. Протягом історії люди постійно шукали безсмертя—від античних містерій, середньовічного філософського каменя і модерних стовбурових клітин. Значить, вірили, що перемога над смертю можлива.

Тоді постає фундаментальне питання: куди скерована ця віра? Яка реальність варта того, щоби їй вірити та віддатися? Це—питання життя і смерті для кожного з нас. Причому—навічно.

З іншого боку смерті до нас простягається звістка—Одкровення. Ми можемо його прийняти, або ж відкинути. Це досить сильно залежить від нашого ставлення до навколишньої дійсності, яке виробляється з допомогою розуму. Мудрі люди відчувають, що наш світ не має повного пояснення в самому собі. Що та реальність, яку нам описують ЗМІ та школа—не повна і має джерело десь іззовні.

Як зрозуміти, що попри всі заяви апологетів нинішнього устрою, ми не живемо в ідеальному світі? По-перше—уже наведений факт смертності. Можна прочитати старозавітну Книгу Екклезіяста, яка дуже добре розвіює ілюзії почуття власної важливості. По-друге—всім відомі факти соціальної нерівності та несправедливого розподілення природніх ресурсів. По-третє—ми не бачимо Бога і не бачимо одні одних. Те, що ми бачимо, дивлячись на іншу людину—тільки тоненький верхній шар шкіри, до того ж, з уже відмерлих. По-четверте—для виживання в світі нам потрібно докладати постійних зусиль. Не дарма кажуть: «життя—це боротьба». Здається, що ми народжуємося в цілком ворожому середовищі, яке прагне знищити нас від дитинства—через зараження бактеріями та вірусами. Тому для виживання ми мусимо постійно підкорювати навколишній світ, створюючи штучні засоби праці (від лопати до інтегральної мікросхеми)—і фактично, ведемо боротьбу з природою. І останнє: людина перебуває постійно в пошуках кращого стану буття.

Мудрі люди. яким не досить 8-ми годин в офісі й тарілки супу опісля, починають шукати. Так в людині пробуджується релігійність. Релігія походить від латинських слів re ligio – знову зв’язувати. Це—відновлення колись утраченого зв’язку з вищою реальністю, яку не ми створюємо чи уявляємо, яка існує незалежно від нас і є первинною щодо нас. Релігійна складова присутня в абсолютно всіх людях, поряд з філософською, раціональною та естетичною. Люди, які вважають себе не релігійними, насправді помиляються. Вони можуть не належати до жодного культу, але все одно усвідомлюють те начало, від якого походять. Для атеїстів це—нежива природа, яка «випадково» раптом «самоорганізувалася». Інші можуть вірити в абстрактні «вищі сили», не бажаючи докласти зусиль, щоб детальніше дослідити об’єкт своєї віри. І навіть такі люди створять собі певний культ—варто лиш згадати, як більшовики, знищивши християнство, почали заміняти правдиві акти поклоніння на хибні—процесії під час комуністичних свят, образи лідерів червоного терору та «мощі» з мавзолею.

Багато світських людей у процесі свого релігійного пошуку натрапляють на різноманітні таємні товариства і проходять там посвячення з метою знайти там правду та своє призначення. Великою популярністю тут користуються масонські ложі, а також окультні товариства. Проте люди не знають, що нічого нового всі ці течії не вигадали. Масони майже всю свою філософську систему запозичили в християнства, спростивши її та виключивши найважливіші елементи. Теософські ідеї ґрунтуються переважно на платонізмі та гностицизмі, тож були вже в перші віки переглянуті Отцями Церкви в світлі Євангельського одкровення—корисне залишили, шкідливе засудили. А символіка, якою так люблять хвалитися закриті товариства, майже повністю відтворює іконопис, будування храмів та Богослужбовий уклад.

Чому ж тоді такі пошуковці істини ігнорують Церквою Христовою, перебираючи спільноти, до яких можна було би приєднатися? Це питання особливо стосується Європи та держав, створених білими колонізаторами, для яких християнство було наріжним каменем. Ми не можемо вимагати подібної уваги до християнства від індусів чи китайців, але українцю чи англійцю можемо закинути таку некритичну вибірковість.

Насправді, Церква Христова пропонує світу «теорію всього», яку так відчайдушно шукають науковці й філософи. Християнство—найбільш інтегральне вчення, яке тільки можна собі уявити.

Деталі цього ми розглянемо далі.

На жаль, серед переважної більшості людей Церква має не дуже благополучну репутацію. Християни, на їх погляд—це втягнуті в систему «раби Божі» з купою обмежень, сліпою покорою ієрархії та комплексом провини за «грішну природу», які або некритично вірять у свої цінності, або просто виконують накази зверхників. Церква представляється закритою тоталітарною інституцією, яка забороняє всяку ініціативу, творчість і прояв вільної думки, та ще й активно накопичує фінансовий капітал, обдираючи вірних.

На жаль, багато християн справді дають підстави так думати. Проте ще жодна спільнота—політична, військова, торгова чи масонська—не уникла випадків зловживання владою чи негідної по віденки окремих членів. Справді, трапляються в Церкві випадки зловживання владою, фінансових махінацій, негідної поведінки окремих служителів. Але через це не варто кидати тінь на всю Церкву—так само, як нерозумно виїздити з держави тільки тому, що один чи навіть десять політиків попалися на хабарах.

Ми маємо на сьогоднішній день багато «номінальних» християн, які не сприймають віру досить серйозно, час від часу з’являючись у храмі, коли нема важливіших справ. Інші або радикалізуються—адже Бог вимагає від нас або все, або нічого, або ми з Ним, або зі світом; або все ж приймають норми світу, пробують інтегрувати їх у Церкву і шукають шлях, при якому можна було б і Господу вгодити, і «лишитися собою», не втративши обличчя в соціальному житті. Як приклад—разюча різниця між Православними старообрядцями та модерними німецькими католиками.

Але тут ми можемо зробити одне дуже сміливе і для багатьох шокуюче твердження: насправді ХРИСТИЯНАМ МОЖНА ВСЕ. До його пояснення ми ще повернемося.

Православна Церква, а також традиційний католицизм (той, що існував до 1960-х років) пропонують більшу закритість від світу. Сюди легше прийти свідомим людям, які вже переосмислили своє життя, зрозуміли, що у світі їм тісно та шукають чогось вищого. Якщо вони не оминуть Церкву увагою через тавро «застарілості» та інституції, що «глушить всяку ініціативу в вільну думку» то справді відкриють для себе цілий новий світ. Проте щоби зрозуміти цей скарб, треба цього справді захотіти—прочитати десяток-другий книжок, навчитися молитися, опанувати сакральну мову (церковнослов’янську чи латину), боротися з пристрастями та працювати над своїм характером. Після одиночних відвідин храму цього не здобудеш—так само, як раз ввімкнувши комп’ютер, не зробишся програмістом. Однак люди йдуть на довготривале навчання, та ще й платять гроші, аби тільки навчитися орієнтуватися в рядках машинного коду; інші в цей самий час багато років займаються спортом, аби показати результати на змаганнях і здобути чемпіонські пояси. А до того, що відкриє нам нашу істинну природу та дозволить перемогти смерть ставимося за залишковим принципом.

Уважний розум скоро збагне, що навколишня дійсність не лише ворожа до нас, але й пронизана детермінізмом. Замкнута система, в якій усунутий Творець визначає сама себе, її закони постійні та незмінні й людина цілком від них залежна. В цьому контексті звучать Ісусові слова: «хто з вас за своїм бажанням може додати до свого зросту хоч би ліктя одного?». Церкву називають «найбільш поневолюючою інституцією», але при цьому ніхто не годен вийти за межі природніх законів. Людина не вибирає, ким народитися—чоловіком чи жінкою, хворим чи здоровим; в якій країні чи історичній епосі. Ми нічого не можемо зробити з тим, що наші тіла старіють в межах 80-90 років; що ми не здатні подолати гравітацію, що вода закипає при температурі 100 градусів. З допомогою технології (засобу війни з природою) окремі межі можна розтягти, але дуже ненадовго. Як показує криза з китайським вірусом, який в одну мить поставив на коліна майже всю людську цивілізацію. Були скорочені чи зовсім згорнуті космічні програми, допомоги ліберальним фондам за права меншин, скасовані концерти популярних груп, а широченні гладенькі німецькі дороги спорожніли. Вакцина поки що знайдена лише експериментальна, і ніхто не здатний спрогнозувати, які наслідки матиме її широке впровадження, чи не зміниться сам вірус. Події останнього року якнайкраще показали повну нездатність єресі атеїзму, матеріалізму та прагматизму вирішувати дійсно глобальні питання.

Люди, будучи ув’язнені в цьому природному детермінізмі, роблять усе, щоб поширити його на всіх і кожного. Маленькі діти ще мають чисту душу, яка дана від Бога (і можливо навіть мала певне перед-існування—ідея, до якої ми ще повернемося). В Євангелії є слова: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать»–і діти належать саме до таких. Проте в них дуже швидко це забирають. Через «розвиваючі» ігри та школи забирають здатність відчувати духовний світ. Школи сьогодні не стільки дають освіту (яку в епоху вільного обміну інформацією та доступності всіх бібліотек світу прямо з дому може при бажанні отримати будь-хто), як претендують на високе звання «вчителів життя». Система освіти—від дитсадка до університету—має привести до «успіху». Образ успішної людини з грішми погано в’яжеться із мрійниками та романтиками. Легше довіряти суспільству та його ідеалам, аби вважатися «своїм». Втім, якщо відсутній Творець, а світ виник «сам по собі», то він не має сенсу, не «спускається згори», а «росте знизу» (матерія «само організовується»). І тоді соціум та система, мов той Левіафан, заміняє Бога.

Віра—це не проста вірність певним ідеалам чи системі, а онтологічний зв’язок із Богом. Дуже просто «на віру» сприйняти інформацію про те, що вода замерзає за умов, які Цельсій назвав «нулем», і що Земля робить оберт навколо Сонця за 24 години. Проте віра в Творця всіх цих законів відкриває зовсім інші горизонти.

Шлях до Бога починається з покаяння. Більшість сприймає це слово як шкодування за певну провину, але це далеко не так. У грецькій мові це слово звучить як «метанойя» і означає буквально «зміна мислення». Перехід на новий рівень буття, в інший стан духу, розуму та тіла. Християни стають носіями нового мислення.

В наші дні модні фільми та історії про істот із суперсилою—Супермена, «Людей-Х» та ін., і це відображає глибинне бажання людей. Інший відомий образ із кінематографу—Бетмен, який є звичайним (хоч і дуже багатим) чоловіком, який «покращує» свої властивості через високотехнологічний костюм і машини. Відомий науковець-футурист Мічіо Кайку в книзі «Фізика майбутнього» зазначає, що метою технологічного прогресу є отримання людьми «влади богів». Він забуває уточнити тільки одне—такі «боги» будуть на костилях. Технологія—це штучний засіб, який може підкоряти природу доки безпосередньо контактує з нами. Натомість, прагнення людей до вродженої «суперсили» походить від несвідомої пам’яті про те, що все було колись інакше, що люди були вищими істотами і в цей стан хочеться повернутися. В цьому й сенс ініціації—повернути втрачену природу. Християнство пропонує цю ініціацію, проте в дивовижний, не властивий іншим системам спосіб.

Всі світові релігії шукають шлях повернення душі до свого джерела—одного Бога, кількох богів, безособову силу (Дао), ідеального архетипу душі чи навіть розвоплочення (Нірвана). І лише в християнстві Бог знижується до рівня падкої людини, щоб визволити її та повернути в небесні оселі. Ця істина виражена в словах великого отця Церкви 4 ст., свт. Афанасія Олександрійського: «Бог став людиною, щоб людина могла стати Богом» (деякі редакції подають іншу версію цих слів: «Бог став людиною, тому людина повинна стати Богом»). Ісус наставляє Своїх учнів: «Хто вірує в Мене, той сотворить діла, які творю Я і більші за ці, бо Я до Отця Свого іду». Православ’я доводить цю ідею до максимуму: на відміну від поняття відкуплення та спасіння («пробачення» початкового гріха), властивого для католиків, східні Отці говорять про Обоження—з’єднання людини з Богом в нерозривному спілкуванні любові.

На початку історії, згідно міфів та легенд, а також окремим природнім залишкам (все це зібрано та опрацьовано у працях Германа Вірта) природні умови на нашій планеті були значно сприятливіші, а люди були сильнішими, розумнішими та близькими до Бога. Той самий Едем, райський сад. Для цієї першої цивілізації Одкровенням Божим був цілий світ навколо них. Проте згодом сталася катастрофа, природу якої описують по-різному. Землю стрясає катастрофа, люди втрачають контакт із Богом та всі надбання та падають до примітивного рівня печерників. Звідси й розпочинається відома історія, яку вивчають у школах—про пітекантропів та їхні знаряддя праці. Але в різних племен залишаються окремі фрагменти спогадів про райський стан та велику космічну істину, які вони бережуть у своїх усних переданнях, з покоління в покоління дещо міняючи їх та додаючи власні домисли й упередження. Докладніше про це ми скажемо згодом, проте зараз нам важливо зрозуміти, що всі релігійні системи ростуть із одного кореня (а це не те саме, що заява теософів, що всі релігії ведуть до одного Бога). В окремих випадках люди розвивали в собі особливе містичне споглядання і могли прозріти істину безпосередньо—їх іменували пророками або магами. До таких належав і Платон та його послідовники. Всі вони мають частку істини, проте не можуть повернути повноту. І тут відбувається дивовижна подія—Бог-Творець стає людиною, приходить у світ, відкриває повну правду, зціляє нашу природу, через власну жертву і страшну смерть знищує зло і відкриває шлях до Обоження. Детальніше про шлях спасіння ми розкажемо далі. Зараз важливо прояснити, звідки узагалі взялися релігійні системи і чому їх так багато.

Чому ми маємо вірити саме Ісусу Христу? Як мінімум тому, що Він є безсумнівно добрим. Хтось може не вірити в Його божественність чи реальне історичне воскресіння, проте античні історики, а не лише апостоли, повідомляють про Його життя. Ісус іде на страждання добровільно і робить це заради всіх нас. Чи не є це підставою, щоб бодай прислухатися до Його слів, а не відкидати їх з ходу?

Якщо ми вирішимо все ж дослідити передання Церкви Христової, то наше сприйняття світу зазнає неабияких змін. Дізнаємося, що існує Творець, Він є особовий (тобто з Ним можна вступити у спілкування), і є люблячим та добрим. Наша душа має Божественне походження і може підійматися над згаданим раніше детермінізмом. Смерті в прийнятому розумінні не існує. Матерія бере участь в Божественному житті—Творець кличе до Себе кожен атом і він відповідає Творцю в акті любові (тобто матерія не є інертною та мертвою). Людина має велич та гідність дитини Божої, яку ніхто не здатний відібрати. Бог дає нам часточку Своєї свободи, яку теж уже не може насильно відняти назад. І ми можемо «творити справи навіть вище Христових». Душа прийшла на землю заради певної місії—отже, наше життя не є порожнім чи позбавленим сенсу. І навіть страждання освячені, бо ми всі пов’язані поміж собою, мов корені рослин. Чи є подібні істини в інших традиціях? Чи Церква дійсно нас «ув’язнює», за словами лібералів, чи ставить вище за всіх? Християнам можна все, як ми вже сказали—адже це нове мислення відкриває нашу істинну природу. Ми починаємо відчувати на онтологічному рівні, що є правдивим і добрим чи злим і шкідливим—так само, як розрізняємо світло й морок або ж приємний аромат і трупний сморід. І тоді ми вже не захочемо чинити гріха, відступати від Божих заповідей. Бо всяка нормальна людина вибере ввійти за запрошенням на розкішний бенкет, а не їсти зі смітника.

Просвітлена людина не стане сама шкодити собі. Ми живемо в пост-катастрофічному світі, і тут діють розумні лихі сили, які хочуть знищити людину, а також ми переважно не маємо духовного зору, щоб вберегтися від незримих небезпек. Тому Церква дає нам заповіді—як жити й чого уникати. Проявляти розумну обережність—чеснота, а не «рабськість». Хто з нас, потрапивши в зону бойових дій піде напряму через мінне поле, відмахуючись від «заповіді» обійти його? Навіщо сунути руку у вогонь знаючи, що отримаєш опік?

Бог шукає відпалу від Себе людину. Він є ініціатором. Наше завдання—скерувати свою свободу до Нього. Кажучи технічною термінологією—налагодити коливальний контур. Повернутися до свого джерела, в реальність Трійці.

Отже, дослідити вчення Церкви варто. Воно дає відповідь на всі питання та вкаже шлях із будь-якої життєвої ситуації. Церква зробила західну цивілізацію—благословляла найважливіші історичні події, надихала митців, архітекторів, композиторів.  Окрім того, Православна теологія—це не певна філософська система, штучно сконструйована людським розумом. Це—живий досвід спілкування з Богом (цим вона відрізняється від філософії, яка може бути правдивою чи помилковою). Вона починається та закінчується молитвою. Богослов—це той, хто молиться. І той, хто правдиво молиться (спілкується з Богом) уже стає богословом.

Молитва в своєму серці, в храмі та участь у таїнствах Церкви є передумовою отримання цього досвіду та відповіді на згадані вище питання. Без правдивої молитви і переображення себе теологія перетвориться на опис зміни думки релігійної філософії—а це зовсім не те саме. Ба більше—така інформація ще й стане зброєю в боротьбі проти християн. Подібну ситуацію ми зараз бачимо в окремих західноєвропейських та українських католицьких університетах, які дають лише теорію, відкинувши практику молитви. І це неправильно не тільки з етичної точки зору (брати тільки те, що нам подобається, а не дар в цілісності), а ще й онтологічно небезпечно. Все життя Церкви—це ініціація у вищу реальність, із якої дуже боляче падати. Якщо людина вибере цей шлях, а потім вирішить здатися й покинути, наслідки будуть сумними—аж до божевілля чи загибелі. Тому апостол Павло, дивлячись на окремі невдачі серед перших християн каже їм: «ліпше б ви не хрестилися». Ініціяція святого Хрещення—дуже серйозний крок, який не можна приймати легковажно.

Слабким моментом наданого нами пояснення важливості віри та богослов’я є прагматизм. Скептикам може здатися, що люди відчайдушно шукають засобу, щоби подолати страждання та смерть. Тобто Божу правду прагматично використовують. Насправді ж істину треба пізнавати заради неї самої. Тому що Бог зробив для нас безмежно багато, і ми повинні дати Йому належну відповідь. Проте для непосвячених людей потрібно знайти той підхід, який їх зацікавить. Це нагадує Божий підхід до людей, висловлений в Священному Писанні—спершу закон, а потім—благодать. На початку Бог укладає заповіт, домовленість із частиною людей, обіцяє рятувати їх та виховувати, а від людини вимагається тільки відданість Богу та дотримування заповідей. Згодом настають стосунки любові, коли чіткі норми відходять на другий план.

Тепер, насамкінець, зробимо певні підсумки, які можна занотувати.

Релігія—відновлення зв’язку людини з вищою реальністю, яка є первинною щодо людини.

Одкровення—звістка цієї вищої реальності для людини, що простягається понад раціональне пояснення.

Теологія, як академічна дисципліна—наука, що осмислює світ у світлі Одкровення Божого. Вона осмислює як одкровення, дане всім людям, так і містичний досвід окремої людини.

Релігія і теологія мають справу з Істиною в чистому вигляді.

Останнє, на що ми маємо звернути увагу—що ті, хто серйозно приступають до вивчення теології вирушають на війну. Це—не перебільшення. Як ми довідаємося скоро, наш світ після глобальної антропологічної катастрофи на початку часів був захоплений чужорідним розумом, який аж ніяк не бажає людям добра і має свої причини протистояти Богу-Творцю. І Бог веде людей до визволення з цієї пастки. Коли ми стаємо під Його знамена, то проти нас ополчається зла сила. Доки ми не бунтуємо проти неї, то перебуваємо у відносній безпеці. Проте, прийнявши Хрещення, ми фактично записуємося у воїнство Христове. Тож треба бути готовим до труднощів і не тікати з поля бою з білим прапорцем. Проте ця боротьба та перемога в ній, хоч і дається дорогою ціною, але варта цього. Фактично, в людини є два шляхи—гинути разом зі світом чи боротися для досягнення єдності з Богом.

Філософія. Шлях розуму в пошуках Істини.

На цьому викладі потрібно розібратися в основних поняттях філософії і спробувати зрозуміти, навіщо вона потрібна. Щодо філософії існує дуже багато поширених помилок, які походять від банального незнання, адже філософія була виключена з курсу середньої школи, а у більшості університетів зведена до вивчення історії думки окремих мислителів. За російсько-більшовицької окупаційної влади філософія мала єдине завдання—підвести раціональну основу під марксистську ідеологію. На Заході зараз філософія переважно обслуговує інтереси «відкритого суспільства». Сучасних людей мало цікавлять відірвані від практичного життя речі.

Зараз ми окреслимо загальні поняття філософії і зачепимо лише найвидатніших мислителів. Історію філософської думки обгоримо пізніше.

Філософія у відомому нам вигляді зародилася в античній Греції, як спосіб боротьби проти міфів. Такі інтерпретації явищ у світі в певний момент перестали задовольняти допитливих людей. Історії про численних божків, що сваряться між собою і надто вже схожі на людей. Знадобилися інші інтерпретації. І до цього дня одним із головних практичних завдань філософії є розвіювання неправдивих міфів, помилкових уявлень та свідомої брехні. Далі ми розглянемо декілька популярних міфів наших днів.

Філософія буквально означає «любов до мудрості», і цей термін ввів Піфагор у 6 ст. Він заявляв, що в земному житті людині притаманна тільки любов до Мудрості, як божественної властивості та її пошук. Філософія є діяльністю розуму, який шукає нового рівня. «Любов до мудрості» стає самою мудрістю, коли цей шлях відкриває нам первинне, справжнє та незмінне.

Пізніше Аристотель заявив, що пошук істини є в природі людини. «Всі люди за своєю природою бажають знати». Тобто пошук правди може мати не тільки практичну мету—влаштувати комфортніше життя—але й бути цінним сам у собі. Такої «абстракції» не треба боятися, бо кожна людина цінує любов, радість та ін.. як щось саме по собі цінне—адже людина—не машина. Пошук істини починається з допитливості—як діти в певному віці починають вишукувати все на світі, «сунучи свого носа» у всі щілини.

Людина може займатися філософією, як раціональна істота, здатна пізнавати дійсність. Наприклад, що таке буття, чому воно є і які має властивості? Вихідним пунктом філософського пошуку є те, що дано нам на досвіді, що ми схоплюємо та приймаємо, як дійсність. Почати можна з того, що буття Боже є фундаментальною істиною, відштовхуючись від якої ми можемо збагнути, як жити по правді, куди прямувати, в чому причина та мета життя. Для тих, хто з певних причин не визнає буття Божого, можна почати з іншого досвіду. Аби щось осягнути, треба його дослідити. Відкинути старі уявлення чи суттєво їх переглянути, з метою з’ясування їх істинності, чи не були ми часом введені в оману. На превеликий жаль, люди здатні брехати і часто роблять це із задоволенням, тому ґрунтовного перегляду заслуговує весь життєвий досвід та знання, набуті в школі, від батьків, оточення, через Інтернет.

Втім, потрібно обрати критерій істинності, певну парадигму, яка так само формується на підставі набутих знань. Хорошим варіантом тут є порада: «якщо хочеш зрозуміти життя, не слухай того, що кажуть інші, а живи та вникай». У філософії є суб’єктивні враження, а є—об’єктивні. Останні є занадто безпосередніми, необхідними та зрозумілими (англійською — striking, вдаряючи). До них належать любов, краса, справедливість, істина. За словами блаженного Авґустина ці істини є такими ж вічними, як і Сам Бог, і навіть Він не здатний (!) обернути добро на зло, бо добро—в Його природі (пізніше ми повернемося до того, що саме слово «Бог» походить від давньослов’янського «Благъ»–добрий). Отже, добро, любов, справедливість, краса та й відчуття Бога є такими явищами, як створюють у нас правдиве враження—як виглядають, такими і є (а не як кит, який схожий на рибу, але є ссавцем). В 17 ст. математик та мислитель Рене Декарт сформулював вчення про «вроджені ідеї», якими кожна людина наділена від народження, вони коріняться в її природі. Здорова людина буде свідомо вибирати добро, а протилежні вчинки можуть бути лише наслідком спотвореного сприйняття, яке відбувається, як правило, в ранньому віці (зараз ми можемо постійно спостерігати, як злочинна соціяльна система прагне спотворити вроджені ідеї з наймолодшого віку). Варто простежити реакцію незаангажованої дитини на запах троянди чи полуничного пирога та нечистот. Так само ласка чи біль є відчутним знаком об’єктивної правди—біль не подобається нікому (крім невеличкого відсотка хворих збоченців), а радість хочеться затримати в собі як можна довше. Пізніше проявляється сумління, і попри намагання лібералів просунути ідеї морального релятивізму, докори совісті відчувають навіть вони. Щоб її «вбити» потрібне досить велике зусилля. Вчення хибної філософії під назвою редукціонізм скорочує і зводить всі абстрактні поняття до матеріальних—приміром, любов представляють, як «не що інше, ніж» зміну гормонального фону організму чи навіть, за твердженням окремих біологів, як реакція на неусвідомлений запах іншої людини. Красу зводять до найбазовіших тваринних інстинктів—нам подобаються певні мистецькі твори, бо вони нагадують про «корисне» для нашої тваринної природи—їжу, простір для життя та змогу розмножуватися. Але чи захочемо ми жити в такому «зредукованому» світі—без любові, краси та істини? Відповіддю на таку хибну філософію може бути пропозиція довести її до максимуму та уявити себе в середовищі, де всі в це вірять (подібне пропонував Кант у своєму етичному вченні). Яскравою ілюстрацією буде сучасний футуристичний фільм «Еквілібріум», в якому емоції оголосили джерелом зла (люди влаштовують війни через ревнощі і тд.), тож винайшли препарат, який позбавляв почуттів і робив цілковито раціональними. Нічим хорошим такий підхід не закінчився.

Для філософського знання потрібне внутрішнє вольове зусилля дослідити світ та зробити висновки. Приміром, люди з давніх-давен освоїли закони формальної логіки в побудові суджень, але вперше вхопити їх та сформулювати спромігся Аристотель. Так само, коли ми дивимося на картину і насолоджуємося нею, потрібен інтелектуальний стрибок, аби усвідомити, що ми бачимо, власне, не красу, а лише полотно із сукупністю світло відбивних речовин. Сама концепція зображеного на картині та наше естетичне задоволення є над-матеріяльною категорією, яка коріниться в нашій природі. Аби це зробити, потрібно мати філософську інтуїцію—дану нам здатність проникати в суть речей попід їх видимою оболонкою. В минулому викладі ми вже згадували, що не бачимо одні одного, а тільки верхній змертвілий шар шкіри. А щоби розрізнити за ним особу, потрібна ця сама інтуїція.

З одного боку, філософська парадигма ґрунтується на отриманих знаннях та досвіді, з іншого боку—дає змогу робити із цих знань правильні висновки. Приміром, зорячи на будинок, ми бачимо, власне, тільки цеглу, розміщену в певній послідовності. Ідея будинку існує в нашій свідомості (вроджена, набута зі світу чи схоплена з платонівського Гіпер-Ураніуму). Цегла—реальна, так само, як ідея будинку, проте це—різні рівні реальності. Якщо нам дана купа цегли і можливість побудувати три споруди—храм, фортецю чи будинок, ми маємо знати і властивості цегли, і мати ідею завершеної справи.

Зазвичай наше мислення функціонує в цілісності, ми не рефлексуємо так глибоко над кожним предметом чи явищем—так само, як у моторі всі деталі працюють злагоджено. Ми розбираємо його тільки для виправлення пошкоджень чи щоб зробити профілактику, змазати й почистити. Так само необхідно періодично перевіряти спосіб нашого мислення, щоб перевірити, чи не пустила там коріння хибна думка. Просування морального релятивізму у світі нині можливе лише тому, що люди не вивчають філософію та не знають законів логіки.

Завдання філософа полягає в дослідження якомога ширшого спектру знань, опрацювання здобутків спеціалістів, після цього зробити крок назад і побачити цілісну картину, виявити ті найзагальніші закономірності, які червоною ниткою пронизують всі науки. Як ми писали вище—подивитися на храм, фортецю та будинок та побачити в них, попри зовнішні відмінності, цеглу та однакові способи будівництва.

Починаючи з пізнього Ренесансу, через Просвітництво і до Модерну утвердилось уявлення, що природничі науки є найголовнішими. Наголошується важливість здобуття конкретної спеціальності та злагоджена робота професіоналів у великій корпорації, яка буде займатися підкоренням світу та війною з природою. При цьому організатори такого порядку мають, як правило, значну ерудицію та добре знають філософію, яку самі видалили зі шкільних програм. Можна зауважити, що багаті та успішні люди зазвичай мають витончений смак—колекціонують картини, полюбляють оперу, закінчують давні університети, де ще збережена традиція вивчення класичної літератури, а дехто навіть пройшов тернистий шлях військової школи (Джон Маккейн). У США дуже популярною освітою (крім практичної адвокатури) є так звані «вільні мистецтва», які включають і філософію також. Ми навряд чи знайдемо серед великих банкірів, власників корпорацій чи президентів панків, реперів чи інших неформалів. А ті, хто грає роль «своїх людей» з народу є, як правило, з нижчої ланки та мають своїх кураторів. Окремі соціологи говорять про «білий капіталістичний клас, що живе і відтворюється». Ця верства багатих впливових політиків робить усе, щоб зберегти свій статус, а для цього їм потрібно занурити населення в калейдоскопічність окремих спеціальностей, заважаючи бачити цілісну картину світу. Детальніше  про це скажемо в контексті огляду глобального історичного процесу.

Отже, з підкресленням особливого статусу природничих наук, утвердилася і їх монополія на істинні та безкомпромісні твердження. В мейнстрімних ЗМІ ми дуже часто можемо прочитати «Вчені довели…» чи «Наука пояснила…». Особливо це актуалізувалося в процесі подолання кризи викликаної китайським вірусом. Перед лицем смертельної загрози необізнані в медицині чи вірусології люди приймають на віру будь-яке твердження безликих «вчених», якщо тільки вони будуть акредитовані певним авторитетним інститутом (скажімо, Гарвардом чи ВООЗ). І тут вже не йдеться про наукове твердження, яке можливо піддати сумніву чи експериментально перевірити—адже більшість із нас просто не має достатніх фахових знань. Шкільний вчитель, програміст, науковець-історик чи військовий сержант не можуть повторно поставити експеримент, який робився в енній лабораторії, тому не мають іншої ради, як тільки повірити в оприлюднену інформацію та прийняти запропонований вихід—як то вакцина невідомої якості. В інших сферах життя теж діє той самий принцип: «наука показала», аж до абсурдного радянського твердження «наука довела, що Бога немає». З науковим методом це не має нічого спільного і чесно було би подібні заяви випускати під заголовком «Торгова марка ‘Наука’»–“Science TM”. Ця новітня «торгова марка» стала найновішим пропагандистським способом просувати абсурдні твердження—приміром, обґрунтування нових «ґендерів» чи теорії еволюції.

Що ж таке наука в чистому вигляді? Це—сукупність знань про світ та їхня класифікація. Приміром, фізика вивчає процеси неживої природи та різні види взаємодії в ній. Біологія—процеси в живих організмах, що мають певний ступінь автономності. Математика—числові взаємодії. Науковий метод передбачає збирання даних, висловлення гіпотези, експерименту, який можна повторити та колективної обробки результатів. А які висновки робити із здобутою науковим методом інформацією—питання філософії. Приміром, палеонтолог може дослідити викопні рештки в землі–№1, №2 і №3. Тоді він скаже: в №1 і №3 є певні спільні властивості, а №2 цілком відрізняється. Проте робити автоматичний висновок, що №3 еволюціонував від №2 – уже не наука, а погана філософія.

Так само науковці можуть спостерегти поведінку одних живих істот щодо інших, але завдання філософа—констатувати наявність природної єрархії.

Щойно ми розвіяли декілька популярних міфів сьогодення—як робили це античні філософи.

Завданням освіти є пізнання правди. Натомість зараз вона перетворилася на ще одну торгову марку (“School TM”), через яку в голови молодого покоління вкладається потрібна системі парадигма. Практично ніде в школах Європи чи Америки не викладається логіка, як окремий предмет, видалена згадка про філософію, забуті класичні мови, мало уваги приділяють класичному мистецтву. Те, що раніше було джентльменським набором освіченого чоловіка втрачається через його непрактичність на ринку праці. А це—найліпший спосіб просувати моральний релятивізм. Сучасний соціум зі всіх сил заперечує існування об’єктивної дійсності. Має місце численна підміна понять—приміром, «нав’язування» певної єдиної для всіх правди прирівнюється до тоталітарного устрою, відразу згадують Гітлера та «шість мільйонів». В давній Греції подібна практика була властива лише софістам, які не користувалися повагою.

Розглянемо ще декілька філософських понять. Давні греки бачили, що зміна є основою життя. Тут ідеться і про неживу природу і про людей. Для людини зміна—можливість відкинути те, чим ти є заради того, чим можеш стати. Проте ми вже згадували про вроджені ідеї, які проявляються протягом життя. Людина шукає фундаментальної, незмінної реальності—що в людині вічне і долає смерть? Що переживе кінець світу? Поети неодноразово наголошували на вічності любові чи дружби, вірності та самопожертви. Натомість, супротивні їм риси—ненависть, зрада, підступ—у всі часи вважалися тавром для лиходіїв, за таке передбачався суд людський та посмертні муки (не лише в християнстві). Оскільки людина свідома власного старіння та смертності, шукають те, що можна буде забрати із собою.

Дуже цікавим є і спостереження за природою. Наприклад, коли пісок змішується із водою та стає мулом—це все ще сукупність окремих піщинок, чи нова субстанція? Корабель Колумба в одному з британських портів—ніби той же корабель, але протягом років він старів, тож дошка за дошкою в ньому була змінена і жодної оригінальної деталі вже не лишилося. Чи це той самий корабель, чи схожий на нього?

Ці, на перший погляд, абстрактні проблеми можуть мати реальне застосування в етиці. Чи людина, які пересадили органи лигається тою самою? Чи енерго-інформаційна єдність групи—більше, ніж сукупність людей?

Попри зміни в природі, ми бачимо певний її порядок (якщо перебудувати фортецю на дім, цегла та способи її укладки залишаються). Складається враження, що цей порядок—більше, ніж сукупність окремих спостережених фактів. Порядок існує, хоча і не так, як існує пляшка. Те саме стосується поняття «життя»–його не виведеш тільки з поведінки біологічних організмів.

Тут ми можемо говорити про субстанцію. Sub stantio — «стояти під»–буття, незалежне від інших речей. До такого ми можемо зарахувати поняття «порядку» та «життя». Акциденції—це змінні властивості субстанції, які можна спостерегти. Субстанція, на відміну від акциденцій, не дана нам на досвіді.

Пошук причини речей—causa. Англійською питання «чому? – тому що…» звучить, як “Why? – because…”. “Be – cause” – «є причина». Аристотель виділяв 4 причини – матеріальна (з чого щось зроблене); формальна (визначальні риси, акциденції); кінцева (призначення речі); та причина походження (звідки воно взялося). Таким чином описується порядок природи. А без наявності порядку науковий метод неможливий в принципі.

Об’єктом філософської рефлексії є буття. Аристотелівська метафізика ставить питання про буття – чим воно є? Чому краще за небуття? Чим є буття в найбільш властивому значенні? Такі відповіді практично пригодяться нам. В основі буття лежить принцип само-ідентичності речі: річ не може бути і не бути водночас. Чому річ є такою, а не інакшою? – бо вона є сама собою. Біла кулька біла, бо вона не чорна. Хлопець є хлопцем, бо він – не дівчина. Або річ має певну властивість, або ні. Властивості та значення речей закорінені в їхній природі. Пригадаймо, про що ми говорили на початку: філософія починається з рефлексії над дуже очевидними (“striкing”) явищами.

Звідси робимо дуже практичний висновок: всі етичні норми традиції закорінені в розумінні природи речей.

Для християн очевидно, що ця природа закладена Богом-Творцем.

Коли ми кидаємо камінь на землю, то не порушуємо його природи. Земля, ґрунт, пісок, каміння належать до першого рівня природної єрархії, яка існує так само об’єктивно, як і порядок. Натомість, рослина—уже другий рівень. Вона змінюється активніше, має певну автономію, потребує світла і вологи. Якщо людина не поливає рослину чи видирає її з коренем, то порушує її природу. (Виняток може становити боротьба з бур’янами, але їхнє виникнення є наслідком порушеного порядку природи, за оригінальним Божим задумом повинна існувати гармонія). Коли людина дбає про тварин—іще вищий рівень—годує їх, лікує, то гармоніює з ними, а мучаючи та вбиваючи—порушує їх природу (за винятком необхідної оборони від звірини чи з’їдання з метою виживання). Коли ми вбиваємо чи катуємо іншу людину, то порушуємо її природу. Натомість, проявляючи любов та опіку ми вступаємо в гармонію з людською природою. Природа людей—перебувати в любові та єдності між собою та з Богом. Що буває при порушенні цього порядку ми добре бачимо на прикладі нашого багатостраждального світу, понівеченого навколишнього середовища та постійних воєн за ресурси.

Втім, наше життя має цінність в собі, тому ми маємо право захищатися від неправомірного нападу на себе чи ближніх. Таким чином ми зберігаємо власну природу від порушення, це не тільки наше право, але й обов’язок. Захист може бути різний—самооборона на вулиці, порятунок когось від стихійного лиха, захист своїх прав у суді, оборона державної цілісності, захист інтересів нації, а також врозумлення чи зупинення тих, хто ці на інтереси зазіхає.

Говорячи про відмінність між людиною та рештою природи ми бачимо, що камені, рослини і тварини не міняють своєї природи, а людина на це здатна. Якщо одна кулька штовхає іншу, то обидві сповільнюються, і навіть у вакуумі, без тертя повітря, друга кулька не полетить швидше за першу – це називається інерційною системою, яка справджується для нашого світу. За законами термодинаміки ентропія (хаос) зростає. Це і є та сама теорія розпаду, яка вимагає існування зовнішнього джерела. Внаслідок цього людина теж старіє і помирає. Проте ми вже згадували про внутрішню волю до безсмертя та можливість покаяння, зміни мислення. Для людини можливий Теозис—Обоження, досягнення повної єдності з Богом. Людина росте вгору й міняє власну природу.

На останок треба сказати, що мислення є в природі людини, як фундаментальна властивість. Санскритське слово Mani – «думка» пов’язане з германським Mann – «людина». Коли ми ним нехтуємо, то дегенеруємо власну природу. До того ж, мислення має сенс лише коли воно веде до вічності. Думки виключно про чуттєві задоволення, секс та іншу марноту—не справжні. Розваги можливі, як доповнення до вічності, але не замість неї.

Історія філософської думки.

Зрозумівши основні положення та методи філософії, як діяльності розуму в пошуках Істини й боротьби проти міфів, розглянемо історію цієї думки і спробуємо зробити висновок—прогресом вона є, чи занепадом.

Повністю охопити спадщину всіх гідних мислителів в рамках цієї збірної роботи не вдасться, тому ми зупинимося на найяскравіших, в першу чергу—на європейських.

Філософську хронологію умовно поділяють на три етапи—традиція, модерн та пост-модерн.

Слово «Істина» ми можемо перекласти із грецького «Aletheia”, яке походить з префікса А (заперечення) та “letta” – назва річки в підземному царстві. Відомий вираз «канути в Лету»–зникнути—походить саме звідти. Отже, Істина—це те, що в Летту ніколи не кане, а залишається вічним.

Від 7 ст. до РХ античні греки починають проявляти все більше недовіру до міфів. Перші філософи були дослідниками природи, математиками та астрономами, а самі себе називали фізиками. Вони бачили численні зміни в природі, та відшукували першопочаток, із якого все постало.  До них належать Талес, який вважав, що таким початком є вода, з якої постало все і туди ж повернеться, а твердь є тільки одним зі станів води; Анаксимен—все постало з повітря, назвав його терміном pheuma, дух, що не раз потім вживається в християнській теології; Анаксемендр—причиною всього є вічна хаотична сила Апейрон. Піфагор («Той, що звіщає пророцтва», 570-497 до РХ) звертав увагу на числові принципи у світі. Він припускав існування поза-світнього початку, який ці принципи уклав і запропонував уважно їх вивчати, щоб, ніби за мапою, збагнути структуру і світу, і людських стосунків. Окрім того, закрите середовище піфагорійців розвинуло цілу систему ритуалів, які мали б впливати на ці самі приховані принципи. Пфіагор є автором не лише знаментої теореми про співвідношення сторін прямокутного трикутника, але й уперше ввів термін «філософія»–любов до мудрості. Заснував особливий езотеричний орден зі спільним життям, суворою ініціацією, аскезою, працею та постійним навчанням, як інтелектуальним, так і фізичним. Їхньою спадщиною в області ритуалів і таємного значення чисел цікавилися багато майбутніх поколінь. Піфагорейці вважали, що богів потрібно ритуально вшановувати, щоб уникнути переселення душі, яка на землі перебуває у в’язниці. Крім того, висловили розвинутий пізніше Платоном принцип, що матеріальний світ є лише відображенням вищої дійсності. Приписували небесним тілам та зіркам свій розум, а повітря вважали населеним невидимими сутностями Даймонами («знаючими»), які можуть бути добрими чи злими та інколи являються людям. Доброчесні душі героїв також могли ними стати. Світом керує віддалений Бог-геометр, вселенський архітектор (згодом цю ідею використають масонські товариства). Душа відноситься до тіла, як звук до струни. Душа має керуватися чеснотами, а інакше її заполонять пристрасті, які приведуть до «промаху» (цим словом християни назвали гріх). Очищена душа повертається до першоприцнипу—вогню, спотворену тягне вниз, у підземні світи.

Геракліт проголосив відомий принцип: «Усе тече, все міняється, в одну річку двічі не ввійдеш». Зміни в світі вічні, в основі їх лежить боротьба двох початків—добра та зла. Його можна вважати засновником діалектики. Під кінець життя цей філософ став циніком, мізантропом та вів усамітнене життя, харчуючись старими рослинами.

Ксенофан, поет та співець, запропонував ідею, що світ є одним великим Богом. Поставив питання про зв’язок Бога та буття.

Парменід—буття вічне, ніщо не виникає і нікуди не зникає.

Зенон вказав на відсутність множинності в речах. Усе має бути одним сущим, і якщо ми бачимо порожнини між тілами, то там мають бути особливі невидимі сущі, які їх пов’язують та передають імпульс від речі до речі. Пізніше цю ідею розвинули в теорію ефіру, згодом—електромагнітного поля.

Левкін та Демокрит (460-370) належать до атомістів. Ці ставили питання про те, що буде, якщо дробити предмет на все менші часточки. Зрештою, Демокрит запропонував термін «атом»–найменша та неподільна частинка всякої речовини. Він же запропонував ці атоми класифікувати на важчі та легші і зокрема заговорив про «атоми душі». Таким чином, його можна вважати засновником матеріалізму.

Популярним рухом у той час були софісти—мислителі та промовці, які за гроші допомагали вигравати справи в суді, або вчили, як грою слів заплутати і переконати у своїй правоті. Вони займалися підміною понять та перекручуванням, видаючи бажане за дійсне. Відомим софістом був Протагор, який проголосив: «людина є мірою всіх речей». Всі речі є такими, як ми самі хочемо їх бачити. Тут ми можемо простежити початки релятивізму.

Інші софісти—Крітій та Лікофрон вперше висловили ідею держави, як суспільного договору для спільного блага. Люди мають зректися частини свобод на користь держави. Цій же меті слугують релігія та мораль.

Вищезгадані філософи інколи називаються до-сократиками. Сократ, який жив та трудився в Афінах у 469-399 р. до РХ казав, що став філософом завдяки атомістам і софістам, бо перші відкинули лоґос, а другі—правду. Сам він не написав жодного тексту і відомий лише за переказами його учнів, у першу чергу Платона. Сократ вважав, що правду можна допомогти «народити»–через бесіди та суперечки, вказуючи на слабкі місця в поглядах опонента. Він не створював особливої філософської парадигми, натомість, провадив час у таких розмовах, щоб допомогти іншим. До його ідей належить вчення про причинно-наслідковий зв’язок у світі—а отже, має бути першопринцип, єдиний Бог; справедливість як найвищу чесноту, зло як продукт незнання, та рівність між усіма людьми, у тч. між чоловіками і жінками. Наголошував на потребі виконання навіть несправедливих законів, щоб у державі був лад.

Послідовником Сократа, який і описав його у своїх творах, був Платон (428-347 до РХ). Особистість такого масштабу, що його парадигмою так чи інакше послуговувалися безліч інших філософів, особливо ті, що описували трансцендентне буття. Існує навіть вислів: «Вся філософія—лише нотатки на полях Платона». Християни так само перейняли дуже багато від цього генія, фактично наклавши Євангельську правду на відкриту ним парадигму. Платона називають «християнином до Христа», тим, який прозрів космічну правду, і не став апостолом тільки тому, що від приходу Сина Божого його відділяло три століття.

Основою платонізму є вертикальна картина Всесвіту і чітке встановлення верхнього й нижнього полюсу, між якими відбувається постійний зв’язок. Тут уже не просто ідея про «початкову субстанцію», а добре розписана космологія. Ключовим є вчення про тк. зв. «ідеї» чи «ейдоси»–трансцендентні архетипи всякого виду буття. Приміром, кожна чашка має свою форму, колір і матеріял, проте всі вони чимось схожі, адже в Гіпер-Ураніумі (Наднебессі, вищому рівні буття) існує універсальна ідея чашки, яка дробиться на все менші під-ідеї, і так—до конкретних сущих. Серед ідей існує своя єрархія, найвищою в якій посідає ідея Добра. Тут можна зауважити взаємозв’язок з етимологією слова «Бог» Світ ідей є верхнім полюсом, цілковитий плюс, а світ речей—нижній, цілковитий мінус. Платон вважав матерію злом і перебування в ній—в’язницею. Платон зазначав також перед-існування кожної душі, яка потрапляє у земну тюрму через те, що віддається пристрастям, а не розуму (образ колісниці з білим та чорним конем). Двома головними процесами в цій парадигмі є prodos – ісходження, та epistrofe – повернення. Вони потім стають ключовими в християнській догматиці. Ідея виходить із Наднебесся, опиняється в матеріальному світі, але, сповнивши себе, повертається додому. Так само поводить себе і людська душа. Платон вважається засновником парадигми, яку Рене Ґенон назвав «маніфестаціонізмом»–коли світ розглядається, як розгортка вищої реальності. Всі мислителі, які мали справу з духом, що переходить у матерію так чи інакше дотичні до Платона.

Відомою спадщиною Платона є його міф про печеру—ніби то людина прикута в печері й дивиться на стіну із тінями. Ззаду горить вогонь, а перед ним рухаються правдиві об’єкти. Ми дивимося тільки на тіні, відбитки речей. Таким же ілюзорним є й наше земне життя. Наше завдання—звільнитися від кайданів, побачити спочатку справжні речі, а потім вийти з печери, під світло справжнього Сонця. Потім такий просвітлений (філософ) може повернутися назад в печеру і переконувати (чи примушувати) інших вирватися з кайданів і піти за ним.

Певною протилежністю Платона є його наступник Аристотель (384-322 до РХ). Його перу належать праці не лише з філософії, але і державотворення, природознавства, логіки та першого вчення про буття та його властивості—метафізики (названої так, оскільки переписувачі аристотелівських праць помістили корпус текстів про буття після розділу фізики, тож і вийшло—«метафізика»–після фізики). Аристотель вважав, що ідеї (чи то пак форми) не витають у Гіпер-Ураніумі, а реально присутні в конкретних речах. Наприклад, в кожній чашці є її форма – більш-менш циліндрична, порожня всередині, з дном і без верху. Але ця сутність не має існування сама в собі, доки ми не матимемо матерії (уже не «злої») яка її оформить. Крім того, Аристотель сформулював основні закони формальної логіки, про перший із яких ми вже згадували: річ не можу бути та не бути водночас. Річ або має певну властивість, або ж такої позбавлена. Також Аристотель залишив вчення про ентелехії—призначення кожного сущого, стремління до цілі, або ж покликання. Таким чином він підкреслив, що буття речей, тварин та людей не позбавлене сенсу, а слугує певній меті. Втім, в Аристотеля слабо сформульований образ Творця, який зведений тільки до першого непорушного рушія, і крім того, будучи досконалим, не втручається у світ.

Епікур (340-270 до РХ) навчав про першість задоволення в житті людини—буцімто всі нещастя коріняться в поганих думках, тож покращивши їх, виправимо і життя. Від усіх предметів ідуть певні образи, які лишаються в нашій пам’яті. І за відчуттям приємності ми можемо зрозуміти, чи певна річ підходить нам, чи ні. Також Епікур говорив про атоми—найважчі спадають на землю, легші утворюють ефір. Атоми рухаються, стикаються, розлітаються, аж доки не організовуються у світ. Мислитель визнавав також існування богів, кажучи, що вони складаються із найлегших атомів. Тут ми бачимо продовження матеріалізму, а також початки гедонізму та погляду на світ через призму власних почуттів.

Після завойовницьких походів Олександра Македонського (356-323 до РХ) відбулося поєднання земель Греції, Малої Азії, Персії та Єгипту. Місто Олександрія стало інтелектуальним та культурним центром. Тому багато ідей іранської філософії (заснованої на дуалізмі добра та зла), єгипетських містерій та перської магії стали доступними для вивчення. Олександрійська школа до та після поширення християнства стала відома алегоричним та символічним тлумаченням текстів божественного одкровення, живлячись напрацюваннями інших культур.

Філон Олександрійський, що жив на самому початку нової ери (25 р. до РХ – 50 р) був еллінізованим жидом. Є імовірність, що він був знайомий з ап.. Петром і, можливо, навіть прийняв Хрещення, проте точно про це історія мовчить. Філон був юдейським платоніком, пристосовував принципи піфагрійства до текстів Тори і тлумачив їх алегорично. Серед його пояснень можна знайти такі: Едем символізує ідеальний стан, 4 ріки, які з нього витікають—чесноти, заборонений плід—тілесність, чоловік—розум, жінка—чуттєвість і т. п. На думку Філона, Бог непізнаваний у своїй сутності, але може бути осягнутий у своїй дії на світ (пізніше те саме висловить Православний богослов Григорій Палама). Лоґос—це вмістилище всіх Божественних ідей, сила, якою Бог творив світ. Таким чином Філон упритул підійшов до християнської парадигми, проте, можливо, як і сам Платон, не зробив останнього ключового кроку—безпосередньо прийняти Христа.

Він не поодинокий в своїх поглядах—перед ним подібні погляди висловлював олександрійський равин Аристобул, що пристосовував грецьку філософію до пояснення Тори і так само говорив про Божественну Премудрість (Світло першого дня творіння),  пізнаваність Бога в Його діях (енергіях), натомість таємничості в Собі.

Заснована Платоном філософська академія відкривала сакральні таємниці все новим мислителям. Серед них визначною є течія нео-платоніків. Плотин (204-270) розвинув вчення свого попередника і показав його у більшій повноті. Він вивчав іранську та індійську філософію, жив аскетично, займався містичним спогляданням і мріяв заснувати місто філософів—Платонополіс. Найвизначніший твір – «Еннеади». Плотин бачив сенс життя в досягненні щастя через єднання з Абсолютом. На підставі творів попередників та власного містичного досвіду Плотин описує космологію, що складається з двох безодень – цілковитий плюс, світло, благо—вгорі; та цілковитий мінус, пітьма, зло—внизу. Верхня реальність, джерело всього, називається не інакше, як Єдине (Ain) і вона не піддається ніякому опису, доступна тільки в особистому досвіді (апофатична). Єдине переповнюється енергією, і та перелившись через край, еманує (випромінюється) у другу безодню—пітьму. Таким чином між двома крайностями постають різні рівні буття—від чистого духу, що поступово твердне, аж до матеріального світу. Відразу за Єдиним слідує Нус (розум, дух)—вмістилище всіх платонівських ідей і найвище благо. Уже тут закладається пізніше розвинута германськими містиками різниця між Благом (Богом)—Розумом і Сущим Буттям, та ще вищим джерелом—Єдиним, яке можна назвати Перед Сущим (згадаймо кондак Різдва Христового: «Дева днесь Предсущесвеннаго рождает). Германці, услід за цим, розрізняли Бога та передуючу Йому «Божественність». Нижче в єрархії Плотіна—Світова Душа, чи Софія—всеєдність, той рівень, на якому нема розділення на окремі сущі. Потім починається розпад—згори гніздяться високо розвинуті духовні сутності, потім—людські душі, які теж мають градацію—від «легких», чеснотливих, праведних, до обтяжених злом. Далі – видимий світ. Усе це може нагадати скраплювання газу, а потім його тверднення—речовина одна, стани—різні. Також Плотін міг прозріти градацію коливальних частот у Всесвіті—чим інтенсивніше коливається енергія, тим вище вона підіймається. Вищі рівні можуть впливати на нижчі. Дещо схоже згадував на своїх лекціях фізик-матеріяліст Стівен Хокінґ: незадовго після Великого Вибуху розсіяна навкруги речовина була такою гарячою та рухливою, що в ній іще не було поділу на окремі об’єкти, а всі відомі нам види взаємодії були тісно переплетені між собою, і тільки з часом, після охолоджування початкової субстанції відбулося розділення. Плотін ставить перед людиною завдання повернутися в небесну Батьківщину, пройшовши вгору по єрархії буття. Для цього вона має схопити іскру від Єдиного, що спадає вниз, пронизуючи матеріальний світ, роздмухати її та з нею піднятися назад. Знову – ісходження та повернення. Енергія тече в цьому вселенському коливальному контурі від плюса до мінуса і назад. Саме на такій версії і зупинилися християни східної традиції. Ми побачимо це в давніх учителів Церква—Діонісія Ареопагіта, Івана Дамаскина, і аж до сучасних—Феофана Затворника, Серафима Роуза та Луки Кримського. Ті стверджували, що людська душа складається з «тонкої матерії» чи «ефіру», рівно як і ангельські сутності.

Крім того, Плотін дав основу різноманітних шкіл ґностиків, які перейняли цю космічну єрархію буття, називали матеріальний світ злим, тіло—в’язницею, а сакральне знання—умовою виходу на вищий рівень буття. Ґностики не відкидали Христа, але і не ставили Його в центр. Мислитель Маркіон висловив дуже цікаву ідею підміни божества в Старому Заповіті—юдейський бог не був Істинним Богом, Отцем Ісуса Христа. Втім, ця ідея була засуджена Церквою.

Порфирій Сидонський спершу симпатизував християнам, але потім відійшов від них, захопившись виключно філософією, яку назвав єдиним шляхом спасіння душі із земної в’язниці.

У перші століття розповсюдження християнства на теренах Римської Імперії—спершу гнаного, згодом—визнаного—проповідують отці-апологети. Їхнім завданням було захищати віру від висміювання філософів та нападків юдеїв. Серед них можна виділити Юстина Філософа та Климента Олександрійського. Обоє вважали, що антична філософія готує людей до Христа і  для греків є тим самим, що Закон для юдеїв. Вони проголошували, що більшість філософських ідей тільки підтверджують Євангельську правду, а не заперечують її.

486 року Західна Римська Імперія впала від рук германських племен. З того часу прийнято вести відлік Середніх Віків. Тут розпочинається цілком новий філософський етап, що відштовхується від християнського вчення. Церква поглинає та інкультурує ідеї античних філософів, ставлячи їх в контекст Євангельської істини. До Августина Отці Церкви переважно дискутували про прийнятий на перших двох Вселенських Соборах Символ Віри та протистояли єресям, які виникали в церковному середовищі. Тепер уже неможливо говорити про філософію, пошук істини окремо від Євангельського Одкровення. Питання, яке надалі ставили філософи, було простим: як співвіднести розум та віру? Де межа, на якій наше природне пізнання закінчується?

Августин, єпископ Гіппонський (354-430) вважав, що описані Платоном ідеї містяться у свідомості Бога, і Він творить всі речі згідно вже радніших уявлень, подібно, як і людина пише книгу згідно того, що собі уявила. У всьому світі ми можемо побачити авторство Бога.

Діонісій Ареопагіт (інколи званий псевдо-Діонісієм) – сирійський богослов 6 ст. Його вчення приписують Діонісію, який говорив із ап.. Павлом в Афінах, проте аналіз текстів показує їх значно пізніше походження. Діонісій пропонує геніальну інкультурацію нео-платонізму у своїх творах «Про Божественні Імена» та «Про небесну єрархію». Для нього верхня безодня—сутність Божа, апофатична та непізнавана. З неї постійно виливаються потоки благодаті. Їх в першу чергу сприймає дев’ять ангельських чинів, кожен із них наповняється сам, а потім передає цю благодать далі, і аж до людей. При цьому Плотінівська іскра, яку треба вхопити, щоб піднятися до джерела, ототожнюється з Сином Божим, Який усіх забирає з собою. Людина також проходить стадії сходження до Бога, на яких очищається і вдосконалюється. Так само міняється її уявлення про Творця, всі позитивні атрибути поступово втрачають сенс, адже Бог лежить вище за них усі. Врешті виявляється, що людина нічого про Бога сказати й не може—надто Він далекий та непізнаваний. І тут ми можемо тільки вступити з Ним в особисте спілкування, як особа з Особою. Єдиний атрибут, який Діонісій залишає з Богом—Причина.

Іоан Скотт Еріуґена (9 ст) переклав Діонісієві тексти на латину і зробив доповнення до його уявлень. У відомому трактаті «Про розділення природи» Еріуґена змальовує світовий космічний процес, який починається у неоплатоністській манері з «першої природи», представленої абсолютною «Божественною єдністю». Остання породжує еманацію, або ж «другу природу» — божественний Розум, Логос, «син Божий». «Розділення природи», яке починається на цьому рівні, представлене тут безтілесними видовими ідеями. «Третя природа» — світ конкретних чуттєвих предметів. Одиничне, індивідуальне є «нестійким буттям», яке неминуче гине, повертаючись у божественну першооснову — це «четверта природа», що непомітно знову перетворюється у «першу». Центральним у космічному процесі, по суті, виявляється людство і людина. Принаймні саме її гріхопадіння призводить до розламу буття на одиничне, а необхідність спокути визначає повернення до божественної єдності «четвертої природи». Еріуґена вважає, що найважливішим шляхом пізнання істини є шлях пізнання і любові до людської природи.

Від 5 ст. починає складатися європейська система університетів. Середньовіччя—узагалі унікальний час, доба мандрівних ченців, учених священиків, великих королів, ґотичних соборів, відважних лицарів, визвольних хрестових походів та шедевральних майстрів органу. Саме в цих університетах і починає складатися вчення, відоме як схоластика. Воно полягало в поєднання католицької доктрини з формальною логікою Аристотеля. Одним із центральних питань було співвідношення філософії і теології. Перша мислилася, як діяльність розуму в осмисленні земних фактів. Інша—як вивчення Одкровення Божого. Отже, чи сполучається, і в яких пропорціях, розум і віра? Богослов Тертуліан проголосив: «Я вірю в це, бо воно абсурдне», посилаючись на те, що зрозумілий простому розуму Бог точно не міг би бути Абсолютом, творцем, вартим поклоніння.

Чітко відрізняється сфера священного і профанного. Світ чітко поділяється на небо, землю та пекло, такою самою є моральна філософія (воздаяння за вчинки) і держава. В суспільстві панує сувора, введена Платоном єрархія, хоча періодично спалахують конфлікти між монархами та Папою Римським за верховенство.

Ансельм, єпископ Кентерберійський у 12 ст. виголосив легендарний онтологічний аргумент буття Божого. Він заявив, що Бог—те, вище чого ніщо не може бути подумане. Отже, якщо людина має уявлення про безмежну досконалість, яку додає по рівнях (добрий-іще добріший-іще-іще добріший і тд.), то Бог буде вищим за все це уявлення і вище за Нього щось уявити в принципі неможливо. Таким чином Він справді буде носієм усіх чистих досконалостей.

Також він висловлює богословське твердження про спасіння, як «сатисфакцію». Річ у тім, що католицькі богослови розглядали питання гріхопадіння та спасіння дуже формально та юридично. По-перше, вони починали студії Біблії зі Старого Заповіту, який відзначається парадигмою креаціонізму—тобто повного відділення Творця від творіння і тільки періодичного Його втручання в світ. По-друге, сюди додавалися закони Аристотелівської логіки. По-третє, для навчання потрібне було знання латини, яку вчили за кодексами римських судових справ, тож коли учень починав заглиблюватися в Святе Писання, то відразу бачив у ньому злочин проти Бога, кару за це та належний викуп. До того ж, Середньовіччя було часом феодальних стосунків між володарем і підлеглими, часом лицарської честі та суворих моральних законів. Саме тому Ансельм вважає, що спасіння людей відбувається не як повернення їх у Божественну реальність, а як відкуплення, коли Син Божий приносить Себе в жертву своєму ж Отцю, і тоді Отець має «юридичне» право простити винних людей. Докладніше про це ми скажемо в контексті догматики.
Наступником Ансельма був єпископ Альберт Великий, який жив та навчав у 12 ст. якого називають першим філософом природи. Він дуже шанував Аристотеля і почав пристосовувати його філософію до католицької догматики. Мислитель наголошував, що Аристотель в дечому помилявся, і там, де античний філософ суперечить Євангельській правді, треба вибрати саме її. Але в поглядах на природу та класифікацію світу, про що Євангелія мовчить, ми спокійно можемо покладатися на Аристотеля. Альберт Великий класифікував відомі на той час природничі дисципліни, заглиблювався у фізику й ботаніку. Дехто вважає, що він впритул наблизився до алхімії та навіть займався неоднозначними ритуалами.

Учнем Альберта Великого був Тома Аквінський—чи не центральна фігура католицької теології. Корпус його праць дуже великий. Найвизначнішою є «Сумма теології», в якій автор намагається охопити чи не весь спектр питань, які можуть виникнути в питливого розуму й проводить щодо кожного з них диспут із «уявним співрозмовником», доводячи кожне твердження від супротивного. Донині вважається, що нема такої проблеми, на яку він би прямо чи опосередковано не відповів, за що й названий «Ангельським Доктором». Аквінський розбирає всі праці Аристотеля та пристосовує їх під церковне вчення, чітко окреслює співвідношення віри та розуму, пояснює, що речі складаються з матерії та форми (присутньої в речах) та наводить знамен ти 5 шляхів доказу буття Божого, про які скажемо в контексті теодицеї. В тлумаченні спасіння Тома дотримується того самого формального підходу, який різнить його від східних Отців: на початку сотворення людина була такою ж, як зараз, але мала певні «надприродні» дари від Бога (була коронована) і Він беріг її від усяких небезпек. Коли ж людина грішить проти Бога, то Він із суто правових мотивів виганяє її з раю (конкретного місця) та знімає «корону». Тепер людина покинута сам-на сам із ворожою природою і підвладна старінню. Жертва Христова має те ж значення, що в Ансельма. Таке уявлення про людину закріпилося у католиків і надалі і саме від нього відштовхуватиметься у 20 ст. Кароль Войтила. Крім того, «формою» людини є її душа, а матерією—тіло. Тома активно відстоює об’єктивність світу і наголошує, що в нашу свідомість усе попадає через 5 органів чуття. Втім, існує свідчення, що в кінці життя Аквінський пережив особливе містичне осяяння і запевнив, що у порівнянні з побаченим там всі його попередні праці—ніщо.

З 1214 по 1292 рік живе та навчає францисканець і оксфордський викладач Роджер Бекон, який, подібно Альберту, намагається систематизувати різні галузі знання (праця «Велика Справа»), проголосивши: «Ми пануємо над природою, лише скорившись їй». Він наголошував на важливості математики, як най достовірнішого способу пізнання. Разом із чуттєвим досвідом, здобутим через органи чуття, виділяв також містичний, доступний тільки обраним. Цікавився алхімією та ритуалами, за що навіть був звинувачений в єресі й на деякий час ув’язнений.

У 13 ст. в окупованій арабами Іспанії в маленьких жидівських громадах (цей народ в Середньовіччі ніде не був у пошанівку) розвивається Каббала («передання»), яка згодом знайде широке визнання серед європейців. Вона є спробою накласти на Тору платонівське уявлення про світ, щоб перетупити ту неосяжну прірву, яку юдаїзм наводить між Творцем та світом. В Каббалі всі місця Старого Заповіту розглядаються алегорично та містично. Особливу увагу приділяють пророцтвам, зокрема видінню Єзекиїля. Дещо подібне вже практикували олександрійські мислителі Аристобул та Філон.

Втім, не схоластами єдиними живла середньовічна Європа. В Німеччині того часу склалася зовсім інша традиція, представлена у середовищі Райнських містиків. Вони розглядали саме ідеї платоніків, доступ до яких одержали після Хрестових походів.

Треба зазначити, що ґоти 4 ст. прийняли християнство після того, як єпископ Вульфіла переклав для них Біблію і навіть створив для цього абетку. Проте цей народ тяжів до аріанства, адже єретик Арій розглядав Христа не як Істинного Бога, а як досконале творіння. Це імпонувало ґотам, які побачили в Ісусі універсального лицаря та вождя племені. Хоч аріанство і було подолане, проте певне «нехтування» Христовою Божественністю помітне і надалі.

Скажімо, єпископ Бертольд фон Моосбурґ ставив питання про стосунок апофатичного Єдиного до світу та розглядав можливості Обоження для людини, що схоластам було не властиво. Фрайберґ теж приймав парадигму маніфестаціонізму, вважаючи душу за падшу із вищих шарів буття іскру, яка не належить цьому світу, тож має приховані сили і потенціял, аби повернутися назад додому зворотнім шляхом. Душа є розгорткою Божественного розуму і прагне вернутися в єдність. При цьому Церква та її таїнства бачаться, як шлях до цього.

Майстер Екхарт (1260-1328) береться до спроб максимально пояснити апофатичну тайну Єдиного і доходить до певного розділення на Бога (Особу, Творця) та Божественність (Gottheit), сутність Єдиного. На думку Екхарта, особовість Бога уже є обмеженням таємничості, а тому Божественність є первинним джерелом. Про прихований потенціял душі мислитель теж згадує—в кожному з нас є «таємна кімната», де можна відшукати свою істинну природу.

Наступними у плеяді Райнських містиків ідуть Гайнріх Сузо (1295-1366), домініканський монах із давнього лицарського роду; та Йоган Таулер (1300-1361). Вони також роблять акцент на апофатичній тайні Творця та безпосередньому походженні душі від Нього. Таулер наголошує на входженні всередину себе, щоб перемінитися та освятити все своє життя. Тоді кожен аспект стане Літургією, спів дією з Богом і зникає різниця між сакральним та мирським. Він заснував вузьке коло посвячених «Друзі Бога», яке включало в себе нечисленних містиків, що хотіли разом досягати просвітлення та ділитися досвідом. Не відкидаючи Церкву, її таїнства та вчення, вони хотіли дистанціюватися від не завжди досконалих людей, що займали в ній керівні посади.

Отже, ми бачимо, що в Середньовіччі пошук істини відбувався двома шляхами—логічно-Аристотелівським та містично-Платонівським. Схоластика більше прижилася в католицькому вченні, детермінувавши його на довгі роки вперед.

Від 15 ст. починається доба Ренесансу (Відродження). Вона торкнулася різних сфер людського життя—філософії, мистецтва, соціального устрою. Саме в цей час попередню епоху стали називати «Темними віками», і цей ярлик приклеївся до Седедньовіччя аж донині.

Новочасні мислителі забажали відірватися від схоластики та звернули свою увагу на античну культуру і філософію. Вперше ця зустріч сталася у Флоренції, коли італійська інтелігенція (Петрарка, Фіччіно) почали спілкування з греками, які приїхали з переможеної Візантії на Флорентійський собор.  Італійці стали відроджувати ідеї старої доби незалежно від погляду на них Церкви (як ми пам’ятаємо, та ввібрала найкращі правдиві риси грецької філософії, відкинувши зайве). Тут Євангелія та Божественне Одкровення, як остаточний критерій істини, піддається сумніву. Так закладають підвалини раціоналізму та індивідуалізму, коли кожна людина сама цензурує інформацію.

Більшість філософських ідей античності потроху зсовуються від космології до людини та її стосунків—так починається гуманізм та антропоцентризм. Людина починає мислитися, як найважливіша у Всесвіті. Бога ще не відкидають, проте людину стараються звеличити у всіх її проявах. Виникають оголені статуї та картини. Несхвальні раніше теми виносяться на обговорення. Відкрито починають говорити про гедонізм, зазначаючи, що саме Бог створив насолоди. В суспільній сфері теж відбуваються зміни—розмовна мова перестає вважатися «вульгарною» на тлі «культурної» латини. Ми можемо побачити повернення до атомістичних ідей Демокрита—світ складається з окремих непов’язаних частинок, які рухаються, випадково стикаються між собою і формують більші тіла. Свого часу проти такого підходу повстав Платон, пропонуючи філософію єдності. Аристотеля звинуватили тепер у механізації світу. Натомість, під впливом нео-платоніків та Райнських містиків людина мислиться не як просто творіння, а маг чи навіть прихований бог. В сфері пошуків розвивається натурфілософія—пошук першопочатку світу, дослідження природи та її класифікація. Тут уже можна почати говорити про науку в сучасному сенсі (як ми пам’ятаємо, це—упорядкована система знань про навколишнє середовище).

Марсіліо Фіччіно, активний нео-платонік, засновує у Флоренції філософську академію. Микола Кузанський, католицький кардинал, також сповідує ці ідеї. Відроджений платонізм усе ще бореться з атомізмом. Втім, Мішель Монтень та Еразм Ротердамський вводять у теорію пізнання все більше скептицизму.

На тлі географічних відкриттів, що перевернули уявлення про Землю, винайдення у 1452 році друкарства, астрономічних відкриттів наука поступово ставала прагматичнішою, її досягнення мислилися, як засіб підкорення природи. Галилео Галилей, приміром, заперечував аристотелівське поняття ентелехії, спрямування до цілі, вважаючи, що всі тіла у Всесвіті просто рухаються випадковим чином, не маючи призначення. Відкидається повернення речей до певного ідеального стану, від якого вони розсіялися. Рух—відносний, випадковий, в ньому немає ні задуму, ні мети. Космос стає ізотропним, в ньому відсутня якість, є лише кількість. Не мета руху, а причина руху—один із принципів Нового часу.

Оновлюються також суспільні теорії. Пропонується ідея «Утопії», яку висловив Томас Мор (1478 —1535)  і Кампанелла (1568- 1639). Тут ідеться про суспільство без приватної власності, об’єднаних навколо спільної мети загального блага, відкритих одні до одних, взаємопоміч та освіченість. Треба відзначити, що такі спроби були успішними, але лише в маленьких спільнотах фанатиків (ранні християни, монахи-спільножителі та жебраючі чернечі ордени). Проте коли людей стає забагато, грішна природа, жадібність та самолюбство однак прорвуться назовні. Саме через це комунізм в істинній його задумці так і не відбувся, обернувшись масовим терором.

На тлі поступової втрати трепету перед сакральним окремі його прояви і далі живуть. Йоан Райхлін (1455-1522) глибоко вивчає Каббалу та християнізує її, представляючи, як шлях ініціяції. Душа переходить із рівня на рівень, від неї відпадає все зайве і, врешті, вона зливається з Богом (варіант платонівського повернення).

Аґриппа систематизує таємні знання з магії та алхімії (книга «Окультна філософія»). Природа, на його думку, є «дзеркалом Бога», де діють свої закони та зв’язки—наприклад, певної планети із природним явищем. Просвітлена людина, маг, повинен осягнути їх і помістити себе у центр речей, тримаючи між ними непорушну рівновагу. Це—душа, що стоїть і не падає.

Алхімія виникла в закритих герметичних товариствах античності, ймовірно, походячи з єгипетських містерій. У Середні Віки нею займалися та цікавилися, часто потай від офіційної церковної влади, а в Ренесансі вона виходить на світло й систематизується. Попри поширене упередження, вона має мало спільного з давньою хімією. Це—так само шлях ініціації та вдосконалення душі, але символікою в ньому служать хімічні елементи (перетворення свинцю на золото—переображення душі з приземленої на досконалу).

Парацельс, знаменитий лікар, природознавець та збирач легенд, що переклав корпус медичних текстів на німецьку мову, так само був алхіміком. Він вчив, що існує Божественна сфера та «світло природи», і завданням мага є дослідити цю природу, виявити її закономірності, в результаті чого можна буде проводити зміни.

Джон Ді (1527-1608), англійський математик та дослідник заявив, що з 16 ст. «натуральна магія», яка полягає у взаємодії із силами природи, вже неможлива, адже світ став «закритим». Нагадаємо, що це—час «обгороджування», коли землевласники, торгуючи вовною, стали відчужувати землі в селян, обносячи їх парканами та обертаючи на пасовиська для овець. Все більше ставало мурів і стін, які перекривали вільний потік природної енергії. В наш час ми можемо бачити значно більше подібного, коли всі закривають домівки, територію та власність на десяток (інколи електронних) замків.

Думка вищезгаданих магів-алхіміків усе більше звертається до природного світу. Вони не відкидають Бога, вважають, що Він просвітлює світ, надає йому життя і одухотворює. Але все ж небесне й земне вже не пов’язані так нерозлучно, як у нео-платонізмі. Вони досліджують приховані закони природи, так само прагнучи панування, як і винахідники машин.

У 14-15ст. Європу сколихнула Реформація та жахливі релігійні війни. Почалася вона з чеського богослова Яна Гуса (1369-1415), далі діяли Мартин Лютер та Жан Кальвін. Ідеї перших двох багато в чому були справедливими. Критика була скерована проти автоматичного відпущення гріхів за гроші (індульгенцій); купування церковних посад і таїнств; відірваність Писання і церковної служби через латину, якої простий люд не розумів і вчити не хотів; непорушний авторитет Церкви у тлумаченні Біблії. Реформатори виступали за те, що кожна людина має сама шукати правду, керуючись сумлінням, а спасіння досягається лише особистою вірою в Ісуса Христа.

Лютер, очевидно, не ставив за мету руйнувати Церкву, проте його ідеї використали німецькі феодали, які постійно воювали за привілеї з Імператором Священної Римської Імперії—католиком. Коли вчення Лютера набуло поширення, феодали вхопилися за можливість оголосити себе лютеранами й не мати релігійного імперативу слухатися монарха.

Кальвін заходить іще далі, вважаючи, що у Бога є визначений план щодо душі кожної людини, і навіть наші вчинки мало чим можуть його змінити. Оскільки Він всезнаючий, то Йому наперед відомо, що саме ми зробимо. Тому дехто вже призначений для раю, інші—для погибелі (предестинація). Людина може отримати уявлення про свою посмертну участь із земних знаків, у першу чергу—успіху та матеріального становища. Це твердження виводиться зі старозавітніх згадок про праведників, у яких родина чисельна, житниці повні, а вороги переможені (Псалми, Книга Притч, Книга Йова). Тож якщо людина багато працює і отримує плоди—вона вже може вважатися спасенною.

Протестантизм перевертає християнство з ніг на голову. Раніше Церква була ієрархічною структурою, даною згори, де всі рішення приймалися собором, на якому людський розум спів діяв із благодаттю Божою («воля Духа Святого і наша»). Єпископи поставляються кількома іншими єпископами, і ця лінія наступництва відходить до самих апостолів; священики одержують сан від єпископа. Таїнства освячують людину. Священне Писання трактується тільки Церквою, бо воно не впало з неба, а є книгою, написана всередині Церкви, людьми Церкви і для Церкви. Все, що відбувається в храмі відірване від простого життя—сакральна мова, особливий спів, облачення священика, храмова архітектура. Після Реформації Церква перетворюється у «клуб за інтересами», де люди однакових поглядів збираються разом, щоб почитати Біблію, поговорити про неї і піднести молитви до Бога. В них нема критерію, не потрібне освячення. Досить вірувати—і ти вже спасенний. Не потрібно робити жодного вольового зусилля, щоб увійти в сферу сакрального, та й саме це поняття знецінюється. У випадку кальвінізму справи ще вульгарніші—заповідь «блаженні вбогі духом» заміняється на «блаженні багаті». Раніше гоніння та випробування вважалися відзнакою, яка передбачала воздаяння у вічності, тепер це—шлях у пекло.

Тут починається процес, який Макс Вебер у праці «Протестантська етика і дух капіталізму» називає «розчаклуванням світу». Сакральна область втрачає значення в житті людини, увага переноситься на буденні речі. Саме звідси зароджується капіталізм, а зневага до церковної (а потім і державної) єрархії викликає лібералізм, що досягне апогею у французькій революції, коли негідники із найнижчих верств обезголовлять короля.

Книгодрукування, попри всю свою незаперечну користь, теж запустить ланцюжок деґрадації. Коли книги згодом стали масовими, а читання й письмо із розряду особливих привілейованих навичок стає доступним геть усім, коли в останніх століттях виникнуть засоби для швидкого друкування і майже миттєвого поширення інформації, слово знеціниться. Писати почне кожен що завгодно, інформації стає надто багато, людина губиться в ній, втрачаючи справді цінну. Кількість зростає, якості дедалі менше. За свої слова більше ніхто не відповідатиме. Раніше записували тільки щось гідне, адже писати вміли не всі, а пергамент був дорогий. Таким чином виживало тільки найкраще.

Іншу біду друкарства можемо побачити, розмислюючи над фразою із роману Гюго «Собор Паризької Богоматері», яку промовляє диякон Клод Фроло: «Це уб’є те». Друкована книга, яку тепер легко прочитати всім замінить вміння людей прочитувати образи та символи, викарбувані на величному ґотичному соборі. Раніше люди більше вміли спілкуватися з Всесвітом, прочитувати знаки природи, передавати інформацію невербальними засобами (напр.. японське мистецтво ікебани).

Наукові здобутки великою мірою механізують світ. Уже заперечена ідея ентелехій і все більше вводиться ідея випадковостей. Ісак Ньютон, окрім вираження закону тяжіння та принципів механіки, закликає: «Фізика—стережися метафізики!». Він пропонує концепцію деїзму—творець існує, але він не бере участі в справах світу, тільки інколи, мов годинникар, коригуючи похибки у русі небесних тіл. Френсіс Бекон пише працю «Новий орґанон», систематизацію природничих дисциплін та проголошує два принципи: «Знання—це сила» і «Природа—не храм, а майстерня, де людина—господар». Леонардо Да Вінчі, легендарний художник і винахідник залишає численні зображення голого тіла, наголошуючи на його самодостатності, та безліч креслень машин, аж до гелікоптера. Машини – засіб полегшення праці та примноження прибутку.

Цікаво відзначити, що при цьому більшість мислителів (і той же Ньютон) дуже цікавилися астрологією, алхімією та магією.

В Німеччині між Ренесансом та «науковою революцією» 17 ст. стоїть іще один цікавий феномен—товариство Троянди і Хреста, Розенкройцери, очолюване Валентином Андреа (1586-1654). Це—остання спроба реставрації сакрального в дедалі механічнішому світі. Таємна спільнота, яка ніби то володіла переданими священними знаннями древності, описаними в книгах Андреа. Існує версія, що цього товариства насправді не існувало, Андреа сам висловлював ці ідеї, але щоб підкріпити їх важливість, приписував не собі, а священному ордену. Втім, він міг насправді прагнути заснувати його. Розейнкройцери ніби то прагнули об’єднати духовно просвітлених (як колись «Друзі Бога» Таулера), критикували католицизм з протестантських позицій та пропонували впровадити в суспільстві ідеї соціалізму та рівності. Тут ми бачимо підтримку утопізму.

В світлі нових ідей Реформації виникло і нове богослов’я. Найяскравішим його представником став Якоб Бьоме (1575-1624), малограмотний німецький чоботар, який раптово одержав містичне осяяння й запропонував світу власне бачення речей у працях «Аврора» та «Христософія». Попри незначну освіченість цього чоловіка, в його ідеях простежується алюзія на давній германський епос «Едда»–там лід і полум’я є двома першопочатками у Всесвіті. Те саме твердить і Бьоме—світ постає внаслідок зіткнення цих стихій. Потім він мислить у дусі платонізму та Райнських містиків, які розділяли особового Бога та «Божественність». Бьоме бачить дві апофатичні безодні—Undgund, таємниче Небуття, та Природу. Між ними стоїть Софія, космічна єдність усього, вона являється просвітленому в образі прекрасної дами і дає своє цілування. Бьоме дуже переймався проблемою зла в світі, і стандартна відповідь Отців Церкви про те, що людину Господь сотворив вільною і поважає цю свободу, не задовольняла містика. Він припускав, що сама здатність согрішити, відпасти від Творця коріниться в цьому самому Ungrund, над яким навіть Бог не має влади.

16 ст. прийнято вважати початком модерну, противаги Традиції, епохою де-сакралізації. Через сто років починається наукова революція, в якій атомізм остаточно перемагає платонізм. Це притаманно і філософії природи, що робить висновки із наукового пізнання, і суспільній думці. Відбувається ревізія ідей раннього Відродження, коли розум, душа й тіло були в балансі. Тепер душу зводять тільки до раціонального—людина перетворюється на «велику голову». Все більшої важливості набуває питання методу—як мислять люди?

Італієць Макіавеллі пише свою працю «Володар», в якій визначає жадібність, як головну рису людини, яка до останнього боротиметься за свою власність.

Томас Гоббс (1588-1679) уже цілковитий атоміст. Він визначає державу, як сукупність тіл, до того ж—не найліпших. «Людина людині – вовк», наша природа зла і тому якщо людей не стримувати, то вони повбивають один одного. Тому виникає суспільний договір—держава, якій людина віддає частину свободи заради виживання. Атоми домовляються і формують тіло. Мораль другорядна та не обов’язкова. З часом держава упорядковується, створюється система, що регламентує дедалі більше аспектів людського життя, стаючи біблійним Левіафаном, який з’їдає кожного з нас.

Зміни в теорії пізнання найяскравіше ілюструє Рене Декарт (1596-1650). Він закладає основи скептицизму та сумніву. Якось, лігши спати у цілком закриту піч (ішла війна, кращого місця не було), цей математик замислився над тим, що він геть відрізаний від зовнішнього світу і якби там сталося, приміром, стихійне лихо, він би нічого про це не знав. Тоді він припустив, що органи чуття можуть обманювати нас так само і навіть уявив певного «злого демона», який спеціально вводить нас в оману, натягуючи на очі невидиму ширму. Як тоді взагалі орієнтуватися в світі, що може виявитися несправжнім? Декарт заявляє: «Я мислю, отже—існую». Бо своя особистість потрібна бодай для того, щоб поставити питання про цей сумнів. А якщо є я, то в мене мусить бути творець (я—не своє власне джерело), а він мав би подбати про те, щоб дати мені правдиву інформацію про світ. Так Декарт підходить до вроджених ідей, які кожен із нас має від народження. Тобто свідомість (із вродженими ідеями) визначає наше буття. Тут Декарт також підтверджує мислення, як основу нашої природи, про що ми вже згадували.

Опонентами Декарта були сенсуалісти Джон Локк і Давид Г’юм. На їх думку, в свідомості жодних вроджених ідей немає, вона порожня, мов класна дошка перед приходом учителя. Все, що приходить у нашу свідомість—виключно від зовнішньої реальності, сприйняте через органи чуттів. Тобто вже буття визначає нашу свідомість—принцип, який узяли на озброєння грубі матеріалісти та марксисти.

Барух Спіноза, виходець із юдейської громади, робить спробу переосмислення своєї віри, і замість відірваного від світу всемогутнього особового Бога пропонує пантеїстичне твердження «Бог, тобто Природа». Для нього Творець невіддільний від навколишнього середовища.

Ми бачимо, що філософи стають все більшими матеріалістами. Вже скоро матерія починає називатися першопричиною всього, свідомість—тільки формою високоорганізованої матерії, а всі відчуття, переживання, релігійні акти й творчість—діяльністю всередині цієї матерії. Зокрема, до цього доводить хибне тлумачення наукових даних. Модерн модернізує сам себе, позбуваючись рештків традиції.

Німецький дух робить останню спробу повстати проти цього пафосу «прогресу» й реформ. Німецький романтизм, хоч і представлений поезією і літературою, має глибокі філософські ідеї. Новалліс, Гаман та Ґете критикують шлях, яким пішло суспільство і філософська думка. Новалліс у своїх поезіях тяжіє до середньовічних принципів та ідеалів—лицарства, служіння, віри. Йоганн Гаман критикує спосіб пізнання світу виключно розумом. А Йоганн Ґете (1749-1832) у геніальній драмі «Фауст» зображує космічну містерію, яка починається на небесах, а завершується в земному бутті (алюзія на книгу Йова, де від вибору одної людини залежить вихід суперечки диявола проти Бога). В образі Фауста Ґете зобразив усю європейську цивілізацію. Вона освоїла безліч наук, від фізики до магії, але все ще не пізнала головного. Диявол пропонує довести цей пошук до кінця, але щойно Фауст скаже «зупинись, мить!», права на його душу переходять бісу. В драмі є цікавий момент, коли Фауст, будуючи новий порядок, чує удари молота і думає, що це будується за його проектом велетенська гребля, проте диявол осліпив його і насправді це нічні демони лемури копають Фаусту могилу. Проте в самому кінці душу горе-мислителя все ж рятують, бо він усе життя служив не собі, а іншим, хоч і був уведений в оману. Тут дається хоч і слабка, проте все ж надія для Європи майбутнього.

В 1688-1772 р. у Швеції живе та навчає видатний містик Еммануїл Сведенборґ, якого можна поставити між початком раціоналізму та німецькою класичною філософією. Філософ-енциклопедист, інженер та винахідник, у віці близько 50ти років пережив духовне осяяння, де йому відкрився духовний світ та вічне життя. Ці об’явлення відбувалися багаторазово й Сведенборґ детально описав усе побачене скрупульозною, майже технічною мовою, через що читати його праці доволі важко. Загалом, він пропонує містичне сприйняття повноти Всесвіту та нео-платонівську картину з багатьма рівнями буття. Сприйнятий п’ятьма органами чуття предметний світ—тільки низький, огрубілий рівень. Чим вище людина підіймається, тим повніше відкривається структура Всесвіту. Те, що відбувається на землі відображає процеси духовного світу. Якості нашого тіла, природні процеси, зовнішній вигляд—все це віддзеркалює верхні рівні буття, так само, як через міміку людина проявляє свій настрій. Усе земне є символом небесного—вода на землі—те саме, що істина для духів. Сонце—образ Бога, Який все оживотворяє промінням. Гравітація, яка стягує тіла докупи відповідає любові, що приводить душі до єдності. Бог—Особа і Творець, проте разом із тим—єднаюча сила. Люди протягом життя уже носять в собі рай (тягнучись до єдності) чи пекло (відпадаючи від неї та піддаючись палим духам, які висмоктують енергію). Після смерті людина попадає в те середовище, яке сама собі створила при житті. Притягується до інших людей такої ж категорії. Тому на небесах існують цілі міста, рівно, як і в пеклі. Окрім цього, можливо подорожувати між шарами буття, які Сведенборґ описує в деталях. Для нього вся Біблія є не тільки історичною та пророчою книгою, але й описом ініціативного шляху кожного людського життя. Всі ритуали в Старому Заповіті мислитель описує алегорично, всі пророцтва так само набувають іншого сенсу. Така філософія багато в чому перекликається із алегоричним тлумаченням Православних Отців та європейських містиків.

В 19 ст. настає період німецької класичної філософії (або німецького ідеалізму). Її представники настільки відомі, що їх думка вивчається на всіх філософських факультетах (приміром, немає французької чи італійської класичної філософії, якій би приділили стільки уваги). Вона виникає на тлі розвитку капіталізму, переселення людей у міста, загострення почуття відчуженості й самотності. В кінці 18 ст. університети Німеччини майже повністю набувають світського характеру.

Можна сказати, що німецькі ідеалісти говорять про метод—метод пізнання світу, дослідження історії, розвитку особистості. Еммануїл Кант ставить у своїй філософії питання про те, наскільки достовірно людина може пізнати світ та пропонує поняття «речей у собі» та «речей для нас». Людина здатна вловити тільки властивості певної речі, «для нас», а річ, як вона є, залишається непізнаною. Крім того, мислитель наголошує на «категоричному імперативі», тобто внутрішній моралі, давній людині від народження, яка примушує робити певні речі, жити по правді, етично. Кант говорив: «Дві речі викликають у мене благоговіння: зоряне небо над головою і моральний закон у мені».

Георг Геґель (1776-1831) запропонував метод пояснення історії у своїх працях «Наука Логіки» та «Філософія Релігії». Він є засновником діалектичного методу і вважає, що історія розвивається на підставі єдності та боротьби протилежностей. Коли певна ідея стає загально поширеною, супроти неї виступає інша ідея, і внаслідок зустрічі вони поєднуються, видозмінюються та народжують третю—за схемою теза-антитеза-синтез. Так Геґель пояснює всі філософські вчення, культурні феномени та релігійні рухи.

Людвіґ Фоєрбах виходить за межі цієї ідеальної картини до грубого матеріалізму, проголошуючи, що «люди створили Бога за своїм образом та подобою». Можна сказати, що він є предтечею Ніцше.

У Франції в період 18 ст. триває доба «Просвітництва». Мислителі цього періоду остаточно переносять увагу від небесного на атомізоване людське суспільство. Їх цікавить побудова демократичної держави, виховання людини та свобода індивіда (атома). Ясна річ, вони виступають із позицій атеїзму. Дідро, ДеСад і Гольбах узагалі оголосили Бога ворогом. Дені Дідро проголосив, що релігія виникла від зустрічі шахрая з дурнем. Він нищівно критикував католицьку церкву та написав огидне оповідання «Черниця», де описав різноманітні жахи життя в закритому монастирі, де над молодою дівчиною жахливо знущаються. Подібні замовні статейки про священнослужителів ми читаємо і в наші дні.

Вольтер (Франсуа Арує 1694-1778) ставився до релігійного питання трохи м’якше, визнаючи, що релігія корисна, щоб плекати в людині добрі почуття. Йому імпонує ідея Бога, тому він і каже: «Якби Бога не було, його треба було би вигадати»–але тільки для простих людей. Освічені верстви такої ідеї вже не потребують і можуть залишатися деїстами чи атеїстами.

Шарль Монтеск’є (1689-1755) вперше запропонував поділ державної влади на три гілки—законодавчу, виконавчу та судову—що в наші дні вважається «візитівкою» демократичного правління.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) розмірковував про методи виховання та впливу, вважав, що формація творить менталітет, у тому числі надає людині чоловічих або жіночих рис. Сам Руссо також був уражений ґанджем содомії та педофілії.

Саме з цієї доби ростуть деструктивні ідеї нашого періоду—лібералізм, вседозволеність, відсутність авторитетів. Коли просвітники закликали «мати мужність користуватися власним розумом», то не уточнювали, якою інформацією він має бути наповнений і критерії її осмислення. Ці мислителі повстають проти всякої єрархії. Апогеєм реалізації їхньої думки стала «Велика» французька революція 1789 року, внаслідок якої королю-мученику Людовіку 16му відтяли голову. Це був бунт низів проти Божого Помазаника. Слідом за лютеранами, які відмовилися від церковного священноначалія, просвітники скинули державного володаря.

Коли ми осмислюємо популярну на сьогодні ідею світу, як прогресу, то маємо розуміти, що вона є винаходом 18-19 ст, зринаючи в німецьких та французьких модерних філософів.

Модерн проходить від екстенсивної фази—боротьби із традицією, до інтенсивної (18-19 ст), коли він замислюється над самим собою і поступово вичерпується.

Карл Маркс (1818-1883) – горезвісний німецький мислитель, який задумався над питанням, що відбувається з людиною, яка працює. Оскільки в його час капіталізм уже став єдиним та безальтернативним економічним устроєм, то часто він був справді диким—робітники мало чим відрізнялися від рабів на скуплених багатіями підприємствах, працювали по 15 чи й більше годин на добу без жодного соціального забезпечення. Маркс, відштовхуючись від Геґелевої парадигми спробував спрогнозувати, який історичний етап має настати після капіталізму. Тут він пропонує соціалістичну теорію, а потім—і комуністичну. Відроджуються ідеї утопістів про скасування приватної власності та спільну працю для загального блага, до якого кожному природно прагнути. При капіталізмі продукт праці забирає в робітника експлуататор, а при комунізмі праця обернеться із життєвої необхідності на природну насолоду. Вся історія мислиться, як класова боротьба пригноблених проти експлуататорів. Людина є все менше особою і все більше—рядовим членом «класу». Маркс та його товариш Фрідріх Енгельс були радикальними матеріалістами, вважали, що буття визначає свідомість, а в природі діє закон еволюції. За висловом Енгельса «Коли мавпа відчула потребу поділитися своїми думками, виникла мова»–логічно абсурдне твердження, бо щоб відчути потребу чогось, потрібно вже бути особою, а особу робить мова. З подібних софізмів і складається вся марксистська філософія. Є свідчення, що сам Маркс, жид за походженням, іще в юності належав до секти сатаністів та брав участь у «чорних месах».

Плеяду матеріалістів доповнюють Чарльз Дарвін у сфері біології та Зиґмунд Фройд у сфері психології. Дарвін, як відомо, запропонував світу теорію еволюції видів. Людина тепер зводиться до тварини, яка випадковим чином розвинулася з інших видів. Життя розглядають, як високоорганізовану матерію і керує цим усім випадковість. У сфері психології жид Фройд так само зводить усі почуття, емоції та бажання до біохімічних процесів в організмі людини. Він розкладає психіку на «я», «воно» і «над-я», говорячи, що наші небажані думки та почуття ми «витісняємо» зі свідомості, проте вони раз по раз прориваються звідти і діють на наші почуття, створюючи неврози. Фройд пояснює практично все через не сповнені статеві бажання. Від них буцімто походить усе—мистецтво, спосіб життя та звички. Психоаналіз полягає в тому, що людина без усяких упереджень має розповісти про все, що її турбує, аналітик же при цьому поволі підходить до проблеми, яка криється в спогадах, розпитуючи про них. Так само й релігійні акти Фройд зводить до статевих проблем (наприклад вважаючи, що найсильніше в Бога вірять ті, у кого був порушений зв’язок із батьком, чоловічим началом). При цьому він дуже цинічно та вульгарно глумився з церковних таїнств, особливо з Євхаристії. Втім, у Фройда є логічна слабина, яку помітив його учень Карл Юнґ. Коли той запитав у свого вчителя, чи не може сама Фройдова теорія рости із певних нерозв’язаних юнацьких статевих проблем, той обурився, безапеляційно відповівши, що це—наука в чистому вигляді.

Юнґ дещо модифікує ці погляди, проголосивши існування «колективного несвідомого», в якому існують певні архетипи, підсвідомо властиві різним людям. Це можна порівняти із грубою алюзією на ідеї Платона чи Декарта.

Фрідріх Ніцше (1844-1900) проголошує легендарну фразу: «Бог помер. Ми вбили його—ви і я». Це—жорстоке і дуже чесне кредо модерну, в якому люди вбили Бога в своїх серцях, відмовившись від Нього. Якщо Ньютон називав Бога тільки «годинникарем», Вольтер – лише образом для модифікації поведінки неосвічених мас, Фоєрбах—ідеєю, яку люди створили на підставі нереалізованих ідеалів, а Дідро—своїм ворогом, то Ніцше заходить іще далі, декларуючи, що люди Бога вбили. Тоді лишається тільки виживати своїми силами. Найліпше тут надається нігілізм, заперечення геть усіх цінностей та служіння лише собі, коханому. Звідси росте Ніцшеанська ідея Надлюдини. Філософ розглядає людину в нинішньому вигляді, як перехідний етап між твариною та вищою формою. «Людина є тим, що треба перевершити». Та має бути вільна від примітивних страхів та забобонів, відкинути кайдани моралі та вести цілковито вільне життя. Хтось вважає, що така ідея—предтеча расової теорії Гітлера, проте це не так. Усі ініціативні системи вже так чи інакше ведуть адепта до того, щоб перевершити свій рівень, стати вищою істотою, ангельським образом чи поєднатися з Богом. Радше, відголоски шовіністичної расової теорії відчитуються в жидівському Талмуді, але про це треба говорити окремо.

Ніцше написав книгу «Антихрист. Прокляття християнству» в якому розкритикував та висміяв Євангельську правду. Мало кому відомо, що в юності Ніцше сам був Богошукачем, існують навіть його вірші німецькою мовою, в яких ідеться про Бога, Якого він дуже хоче знайти, але не може. На жаль, його середовище показало юнаку хибну ідею Бога, яку він і відкинув.

У праці «Народження трагедії з духу музики» мислитель пропонує дуалізм двох початків: Аполлона (порядок, гармонія) та Діоніса (дикість, невпорядкованість). Ніцше, крім того, був палким патріотом Німеччини. Дружачи з Ваґенром, він вважав, що християнство стримує Німеччину від зростання, потрібно вивільнити діонісіївський початок, який виведе їх націю на новий рівень. Моральні норми християнства вичерпали себе, свого часу юдеї нав’язали їх вільним язичницьким народам. Щоб звільнити Німеччину, потрібне нове мислення, без старого уявлення про добро і зло. Головне, що має нами керувати—воля до влади. Слабкі, позбавлені її, мають бути знищені: «Підштовхни того, хто падає». Перспектива філософії Ніцше не радісна—коли Надлюдина, геній досягає досконалості, то вже не має куди рухатися і руйнує сама себе. «Надлюдина—це стріла, пущена на інший берег річки, де зустріне свою загибель».

В цей час ми можемо говорити про філософські течії редукціонізму—тобто зведення всіх складних явищ до простіших. Людина—не що інше, як розвинута тварина; життя—не що інше, як високоорганізована матерія. В теорії пізнання переважає позитивізм—тобто, дійсним є лише те, що ми можемо пізнати на чуттєвому досвіді. Все «суб’єктивне» вважається неточним та не придатним до серйозного обговорення.

Освальд Шпенґлер (1880-1936) пише книгу «Сутінки Європи», в якій чітко визначає історію цивілізації, як занепад. Націям, як і людям, властиве старіння за принципом «дитинство-зрілість-старість». Європа зараз переживає старість, Просвітництво було її зрілість, Відродження—юність. Наступною цивілізацією, яка займе місце Європи має стати Китай.

Француз Рене Ґенон (1886-1951) – засновник традиціоналізму з вельми цікавою біографією; європеєць, який перейшов в ісламську течію суфізму. На його філософії великою мірою будують свою ідеологію сучасні праві рухи. Спадщина Ґенона дуже об’ємна, але узагальнити її можна так: смуток від тотальної деградації світу і людської особи. Ґенон аналізує світові релігії, суспільні практики, ідеали та зразки творчості й робить невтішний висновок: вся історія є зовсім не прогресом, а тотальним занепадом. У людини є  два шляхи: падати разом зі світом, або зробити стрибок угору, радикально пориваючи із цією системою речей. Таку дію Ґенон називає «ініціація», посвячення в райський стан, скерований проти ходу історії. На противагу їй існує «контр-ініціяція»–прискорення процесів розпаду й занепаду. Французький мислитель розкриває безліч забутих таємниць давнього світу і вдихає в них нове життя. У цьому викладі, аналізуючи історію філософської думки, ми відштовхувалися саме від Ґенонового бачення.

Його послідовник—італієць Юліус Евола повністю повторює парадигму Генона, проте ставиться до ситуації критично й агресивно. Якщо Ґенон—брахман, то Евола—кшатрій. Його не влаштовує занепад, він прагне повстання проти сучасного світу й силового відновлення досконалого стану речей. Втім, Евола сильно помиляється, роблячи ставку на старе європейське язичництво, надміру критично ставлячись до Євангелії, вважаючи християнство тільки продовженням юдаїзму.

На противагу цьому виникають філософи-персоналісти, які прагнуть вирвати людину із узагальнень—класу, держави, суспільства й відновити її особисту гідність. Людина може пізнавати істину та розвиватися сама по собі. До таких належить київський філософ Микола Бердяєв—«бунтівний апостол свободи». У праці «Філософія вільного духу» підносить людську особу. Бердяєв украй несистематичний, його погляди не схожі на інших. Він спирається на філософію Екгарта та Бьоме, які, нагадаємо, розділяли особового Бога і таємничу апофатичну силу, що передує Йому—Gootheit i Ungrund. Бердяєв, як і Бьоме, дуже переймався проблемою зла в світі і старався зняти з Бога будь-яку відповідальність навіть за гіпотетичну можливість для людини согрішити. Тому він припустив існування незбагненної несотвореної свободи, яка є властивістю Бога, але якимось чином не підпорядкована Його особовості. Саме з цієї свободи і береться зло. Крім того, мислитель ставив особливий акцент на людській творчості—це і є та сила, яка освячує людину, підносить її з буденності в сакральну сферу. В кожної людини є цілковито вільний дух, частка тої самої первинної свободи, тому ми маємо владу вийти за межі «об’єктивованої» реальності. Він розглядає філософію не лише як діяльність розуму, але всієї людини—дерзання духа, переображення душі. Філософ говорить про три етики: закону (моральний імператив), благодаті (освячення, яке приніс Христос) і Бого-людської співтворчості (Обоження, яке людина здобуває через творчість).

Серед слов’янських мислителів, окрім Бердяєва, є ще ряд православних софіологів—Володимир Соловйов, отці Павло Флоренський та Сергій Булгаков. Вони так само є платоніками, приймаючи існування всеєдності світу і людства у вищих шарах буття, близько до Бога. Соловйов мав багато містичних одкровень, обґрунтовував Софію у трактатах і оспівував віршами. Єдність усього космосу, на його думку, має власну свідомість і може з’явитися тому, хто її шукає. Православні священики Флоренський та Булгаков продовжують цю лінію, але в руслі православної святоотцівської традиції. Для них Софія—це перша Божественна ідея, яка містить в собі задум Творця про весь світ і потім розпадається на окремі сущі. Це—четверта іпостась Трійці, наречена Слова Божого, наша небесна домівка, в яку ми покликані повернутися. Подібна ідея викликала багато богословських дискусій, її навіть пробували оголосити єретичною, але все ж не зробили цього.

Священик-єзуїт Тейяр де Шарден робить спробу поєднати містичне сходження до Бога з еволюційною теорією. Мислитель аналізує різні викопні рештки, проте робить з них хибні висновки. Він вважає, що Бог використовував еволюцію, щоб сотворити людину, а людина, в свою чергу, має еволюційним шляхом зростати, розвивати свою думку, творити технологію, яка допомагати їй ставати кращою, і врешті, дійти до «точки Омеґа», якою є «Христосність», безмежна єдність, Софія. Ідея єдності гідна і правильна, але на відміну від традиційних софіологів, які розглядають наш світ, як розпад єдності, Шарден повертає цю картину в іншому напрямку. За це він зазнав чималої критики як у Церкві, так і поза нею.

В світському середовищі Католицької Церкви висновує свою думку Дітріх фон Гільдебранд, німецький мислитель (1889-1977), який стверджує існування об’єктивного світу та можливості точно й безпосередньо пізнавати речі, незалежно від нашого суб’єктивного уявлення про них. Він розробляє тверде етичне вчення про цінність людської особи, а також важливість подружжя. Гільдебранд наголошує, що любов—це вихід поза себе, і в подружжі ми приносимо себе в дар іншій особі, як Христос подарував Себе людям заради спасіння. Трансцендування, дарування себе—єдиний спосіб уникнути неминучої смерті, яка чекає нас за філософією Ніцше і Фройда. Вихід назустріч Христу та віддавання себе Йому—незаперечний шлях. Ці теми в наші дні розвиває його учень Йозеф Зайферт. Тут містика лишається за бортом, але це—одна з останніх спроб зберегти традиційне уявлення про особу, подружжя та життя в нігілістичному середовищі.

Кароль Войтила (Папа Римський Іван Павло ІІ) окрім релігійного синкретизму запропонував «богослов’я тіла», в якому зробив спробу буквального та матеріалістичного розуміння книги Буття. Він припускає, що перші чоловік та жінка були такими самим, як і зараз (услід за Томою Аквінським), їхні тіла були ідентичні нашим. Адам побачив, що Єва має бути його жоною, а не просто іншою твариною райського саду за відповідністю форм свого та її тіла (зокрема статевих органів). Тут мислитель робить хорошу справу у сфері розуміння подружжя, але іде суто католицьким схоластичним шляхом.

Можна сказати, що в середині 20 ст. модерн повністю вичерпав себе. Людина «вбила Бога», зредукована до розвинутої тварини, високоорганізованої матерії без ентелехії та призначення. У хоч трошки мислячих людей вибирається з-під ніг усяка основа. Настає епоха пост-модерну, яка робить ревізію попередньої епохи. Все, що було в модерні вважається надто консервативним. Все потворне та негарне, що раніше придушувалося, починає виповзати на поверхню. Якщо взяти навіть богоборчих мислителів епохи Просвітництва, всі вони були аристократами, цінували мистецтво, писали дуже непогані поетичні й прозові твори. Тепер настає анархія. Бунт проти всякої єрархії та системи цінностей, проти прекрасного, проти цілісних понять, як таких. Можна сказати, що пост-модерн—час повного розпаду і розкладу. Релятивізм, редукціонізм та нігілізм доводяться тут до максимуму. На прикладі цього періоду найбільше видно занепад історії.

Після ІІ Світової Війни почалося велике переосмислення, багато хто став уважати, що саме «старі цінності» привели до появи нацизму. Відбулася втрата віри в Бога—бо як Він міг допустити подібне? Масова свідомість стала демонізувати німецький націонал-соціялізм, але дуже некритично ставитися до «визволителів»-союзників, бо, як відомо, переможців не судять. І ці переможці стали нав’язувати світові свою парадигму, що міцно закріпилася і до цього часу.

Пост-модерн не пропонує жодної відповіді на нові запитання, лише все критикуючи та глумлячись. Яскравим прикладом цієї новітньої культури є дегенеративне мистецтво, виражене експонатом Марселя Дюшама «Фонтан». Горе-митець повісив у галереї сучасного мистецтва Нью-Йоркського музею… пісуар. Реакція на це була різна, проте відтоді і до тепер сучасні «художники» виставляють «картини» з безсенсовними лініями, мазками та плямами на полотні на аукціони за мільйони доларів. Найгірше те, що багатії справді купують такі картини. Набуває популярності вираз «про смаки не сперечаються», щоб виправдати відсутність будь-якого смаку. Руйнуються стандарти в музиці (реп, рок, хіп-хоп та ін..), в суспільному житті та релігії (піднімає голову відвертий сатанізм, виникає синкретичне змішання вір, Нью-Ейдж, «легке» християнство). Виникають колажі, перероблення творів мистецтва (заміна обличчя Мони Лізи на Йоду чи Майкла Джексона), комікси, безсенсовні телесеріали і порожні «бульварні» видання. Демократизація суспільства торкається всіх сфер, виразившись у французьких студентських бунтах 1950-х років, коли молодь почала вимагати власного вибору того, які предмети і хто їм викладатиме. Роль Церкви страшенно применшується.

Римо-Католики 60х років спробували дати відповідь на ці виклики та провели тотальне оновлення на «Другому Ватиканському Соборі», проте насправді зробили тільки гірше. Багато рішень цього зібрання були або відверто єретичними, або дали поштовх до тих ліберальних змін, які зараз відбуваються в західній Церкві. Приміром, Церква перестала оголошуватися єдиним джерелом спасіння, допускалося досягнення досконалості й в інших релігіях. Літургія була цілком перероблена, спершу під протестантську, а потім і взагалі з додаванням чужорідних елементів (танців, гри на гітарі, піротехніки)—все це отримало назву Novus Ordo, «новий порядок». Юдеїв «реабілітували» за христовбивство, та всіляко наголосили на їх «старшинстві» у вірі. В Церкву ввійшли чужі їй практики—напр. рух «харизматичних католиків». Багато пастирських підходів названі застарілими, і замість вікової традиції почали звертатися до новомодних протестантських практик. Апофеозом стали «екуменічні зустрічі» в Ассизі, де представники не лише християнських конфесій, але і язичницьких культів молилися разом, статуетку Будди могли легко поставити на Престол католицького храму, а для комфорту мусульман і юдеїв знімали з олтаря Розп’яття. Не всі рішення Другого Ватиканського Собору були злими, проте вони спричинили послаблення духовного життя і відкрили ворота для зовсім антихристиянських дій Кароля Войтили і Хорхе Берґоліо.

В політичній та суспільній сфері ситуація не краща. Великі імперії (Британська, Іспанська) розпадалися, їх колонії, де ще вчора панував лад та принесена білими людьми цивілізація масово одержали незалежність, до якої не були готові. Варто лиш подивитися на жалюгідний стан більшості африканських країн, аби це зрозуміти. Штучне створення держави Ізраїль призвело не тільки до дискримінації корінних жителів Палестини, але й до надавання проблемному жидівському питанню статусу недоторканого (цей маленький народ використав власну трагедію—Голокост—як таран у політичній боротьбі за власне вивищення). Хвиля неконтрольованої демократії та лібералізму—дозволеність випадковим некваліфікованим людям прийти до влади—заполонила Європу.

В суспільній сфері починаються бунти «пригноблених»–лівих марксистських кіл (які, по суті, майже нічого не знали про наслідки своєї ідеології в СРСР, Червоному Китаї і Камбоджі), молодого покоління, яке прагнуло визнання, ніяк його не заслуживши, «хіпі», педерастів та «національних меншин». Поняття «вільної любові» підриває інститут сім’ї, поширюються наркотики для втечі від реальності та досягнення екстатичних станів, поширення пацифізму вирощує покоління незрілих і нездатних людей. Згодом певні фонди в державах починають прискорювати ці процеси. Так цей процес занепаду стає планованим і керованим. Зрештою, ми маємо ґранти для вивчення «ґендерних студій» і заборони закону Божого в школах, жандармів, які охороняють марші збоченців і 120 абортів щодоби у великому місті.

Кількох абзаців не вистачить, аби в усій повноті описати збочення пост-модерну, які в здорової та мислячої людини можуть викликати огиду й жах. Це—тотальна атомізація, розділення суспільства на «індивідів», але й самої людини (тепер вона—сукупність органів, а також різних ідентичностей); понять (авторитет модерну оголошуються не актуальними). Поки що ми живемо в дедалі більшому спаданні та розділення всього на світі. Якщо раніше ліберальний рух за права «секс-меншин» протиставлявся «гомо фобам», то тепер перші вже не можуть порозумітися між собою, представники одного «ґендеру» звинувачують інших у нетерпимості (!), «феміністки» повстають на «трансґендерів». Колись наука була найвищим авторитетом, але тепер і вона піддається сумніву—приміром, стара біологія вже не надто точна, бо там не знаходиться місця «ґендерам»; історія, яка не відповідає офіційній версії Другої Світової Війни, переможців та переможених, жорстоко цензорується. Коли Єйльський університет відмовляється читати курс історії європейського мистецтва тільки через те, що там не було жодного негра, це показує остаточну втрату об’єктивної істини.

Якщо спробуємо коротко підсумувати все сказане вище, то кожен сам може зробити висновок, чи історія філософської думки є зростанням, чи занепадом. Головне питання—куди ми хочемо прийти? В якому світі жити? Найліпше зрозуміти сенс будь-якої ідеї—це довести її до максимуму й уявити собі, згідно категоричного імперативу Канта «а якби всі так робили?».

Чи можлива філософія сьогодні? Ясна річ, так. Проте вона мусить перестати обслуговувати інтереси нашого часу. По-друге, їй треба зустріти точку опори. Раніше мислителі опиралися або на споглядання природи, або на Божественне одкровення. Саме це мають бути два крила мислення. І останнє—філософія має прагнути до ідеї єдності. Як привести людину до єднання та гармонії із Всесвіту та Єдиним Богом.

Тепер, знаючи ідеї головних філософів, ми можемо збагнути, хто збудував Європейську цивілізацію і хто її знищив. І з чого виростають пост-модерні жахи, які нас оточують…….

Священноієрей Ярослав, настоятель Хрещенської каплиці Православної Церкви України.

Писано 2021 р. Б. у Києві та Львові.

Be the first to comment on "ТЕОЛОГІЯ ДЛЯ ХРЕСТОНОСЦІВ. Частина 1"

Напишіть відгук