ТЕОЛОГІЯ ДЛЯ ХРЕСТОНОСЦІВ. Частина 2

Священноієрей Ярослав Кулик

(Курс обов’язковий до ознайомлення в духовних семінаріях та академіях, гуманітарних факультетах, медичних університетах, закладах підготовки дипломатів і держслужбовців, військових навчальних закладах, академіях спецслужб та в старших класах школи).

З Богом, а не про Бога. Основні богословські поняття.

У першому викладі ми поговорили про важливість віри і богослов’я в нашому житті. Розглянули основні поняття філософії, як шляху людського мислення. Тепер перейдемо власне до теології.

Головне, що ми повинні знати про сутність богослов’я—це жива зустріч із Богом. Намагання знати Бога, а не про Бога. Воно задіює всі аспекти людського життя—розум, емоції, дух і навіть тіло. Розум допомагає нам осмислити Божественне Одкровення, голос, який простягається з іншого боку видимої реальності. Розумом ми приймаємо його, обдумуємо, аналізуємо. Філософська складова дозволяє усвідомити реальність, у якій ми живемо. Чесний і тверезий розум не матиме причин відмовитися від Об’явлення Божого.

Проте самого тільки розуму тут не достатньо, інакше ми вивчатимемо тільки історію зміни богословської думки—на цьому спіткнулися багато західних католицьких університетів. Бог чекає від нас живого спілкування. Творець виходить назустріч відпалому творінню, прагнучи спілкування. Порівняння: дитину розлучили з батьком. Батько знаходить свою дитину і налагоджує спілкування з нею, шукає відповіді. Так само стосунки хлопця та дівчини не обмежуються тільки інтелектуальним осмисленням слів одні одних. Любов—це дещо значно більше, вона вимагає повного включення і часто буває ірраціональна, не піддається зрозумілим поясненням. В любові немає прямих шляхів. Людина може спілкуватися з Богом, майже не маючи академічної освіти. Звісно, вона багато знатиме про Бога, бо Він Сам розповідатиме про Себе. Людина не читала одної книги з догматики, не розбирається в тонкощах релігійної філософії, але при цьому прекрасно говоритиме про Бога живою мовою, будучи «Духом навченою»–Theodidaktos.

Окремі такі люди залишили свій досвід, записавши його, чи передаючи усно від покоління в покоління. Церква соборним авторитетом затвердила його, як корисний для навчання. Це називається церковним переданням. До нього належать священні тексти, догмати, молитви, практика Богослужіння, побутові звичаї. Однак треба завжди пам’ятати, що записані тексти молитов чи храмова служба покликані підвести нас до Бога, а не замінити Його живу присутність. Істинна молитва—це вже богослов’я; і той, хто по-справжньому молиться і є богословом, незалежно від наявності та кількості наукових ступенів.

Втім, ми мусимо добре знати церковне передання, бо воно вміщує в собі найбільшу мудрість на світі. Найкращі напрацювання філософської думки, які точно передають істину світу; а також наука, творчість, мистецтво, спосіб життя, управління державою, сімейний уклад та все, що відкриває істинну природу людини та веде її до єдності з Творцем Церква приймає і ставить у відповідну єрархію на службу Богові. Св. Юстин Філософ говорив: «Усе добре в світі належить християнам», бо походить від одного джерела Премудрості. Церква щось прийняла, інше—відкинула, назвавши хибним. Як ми вже згадували, у світі зараз велика криза, бо свого часу (і це видно із історії філософської думки) відбувся поворот не туди, брехня була прийнята замість правди. Тому ми й потребуємо альтернативи. Багато хто на сьогоднішній день шукає певне інтегральне вчення. Його не треба вигадувати, воно вже існує—в переданні Православної Церкви.

Такий підхід багато хто називає суб’єктивним, а тому—неточним (у найгірших традиціях епохи просвітництва). Вважається, що для найкращого результату має бути дистанція між суб’єктом (дослідником) і об’єктом (досліджуваним). Проте в теології вони зливаються, бо людина поєднується з Богом. Тоді вже «не я живу, а в мені живе Христос», мислення трансформується. Втім, наша особистість залишається, стосунки з Творцем здійснюються у формі «я-ти». Це може зрозуміти той, хто справді був закоханим, спізнав дуже хороші, близькі та теплі стосунки в сім’ї, чи мав справжнього друга-побратима. З Богом ми відновлюємо нашу дійсну природу, яка зараз є пошкоджена, і світ бачимо в світлі Істини. Тоді багато питань, які зараз нас турбують, розв’язуються самі собою. І коли ми досягаємо цих стосунків з Богом, ми можемо правильно вживати напрацювання теології в різних сферах нашого життя. Називати такий підхід «неточним» і «не об’єктивним» можуть тільки вузьколобі люди, сформовані під впливом позитивізму і грубого раціоналізму, які не вірять в можливість містичного пізнання. Містика—це альтернативне бачення. Коли сліпий не може побачити світло й отримує уявлення про предмети тільки навпомацки, а зрячі люди кажуть йому про існування кольорів та й узагалі іншого способу сприймати світ, такий сліпець-позитивіст наполягатиме на об’єктивності виключно дотику (чи ще й слуху). Йому не доведеш наявність світла (пізнати його можна хіба тільки через дію тепла на шкіру). З людьми, які категорично не визнають навіть можливості містики, дуже важко говорити про теологію. Це—область, яку неможливо спізнати, залишаючись закритим.

Вже згадували, що богослов’я починається не з академічних доказів існування Бога, а з факту нашої смертності. Майже кожна релігійна система старалася дати відповідь на питання—куди ми йдемо і що нас чекає, і саме в світлі цього аналізувала земне життя. Тут ідеться про пізнання тайни, яка безмежно нас перевершує.

Як і всяке спілкування, богослов’я не обходиться без містики, яка починається, коли Бог кличе людину. Ми говорили про Діонісія Аеропагіта, його систему сходження до таємничого Творця, цілковитого максимуму, який лежить за межами всякого людського уявлення. Це—апофатичне, або негативне богослов’я. Воно полягає в поступовому відкиданні всього, що ми можемо сказати про Бога нашою мовою, бо Він лежить за межами висловлювань. Коли казати «Бог є добро», це правда тільки до певної міри, бо Його добро в безкінечність разів перевершує наше. «Мої дороги—не ваші дороги», каже Біблія. Тому всі позитивні твердження потроху сходять нанівець. Взагалі, слово Абсолют походить від absolutum—звільнення, позбавлення від усіх умовностей і рамок. Сам цей термін приходить до апофатики.  Що ж ми тоді можемо сказати про Бога? Тільки те, що Він Сам відкриє нам, скільки ми можемо вмістити (Ісус, переобразившись на Фаворській горі, «показав учням своїм славу, скільки вмістити змогли»). Хочеш пізнати Бога? Вступи з Ним в особисті стосунки.

(До слова: ми постійно тут звертаємося до уривків зі Святого Писання і Літургійних текстів, де Церква оспівана те, що ми пояснюємо сучасною мовою).

Катафатичне богослов’я—позитивне. Воно полягає якраз у стверджуванні того, що ми можемо знати про Бога, в першу чергу із Одкровення, та з філософської думки. І тут необхідний баланс між антропоморфізмом (спроба зробити Бога надто людським, а отже—неправдоподнібним ідолом) і агностицизмом (заявити, що Він є цілком непізнаваний, що вже шлях до деїзму й атеїзму взагалі). Ясно, що надто зрозумілий Бог не був би Богом (за словом св.. Авґустина); і Тертуліан узагалі «вірив, бо це абсурдно» (з точки зору простої людини). Але в Своїй любові до нас Він нам відкривається.

Божественна реальність первинна щодо нашої. Видимий світ і сама людина—розгортка Божественних ідей. Сприймати вищу дійсність, оперуючи тільки критеріями нашої, ми не здатні—так само, як неможливо побачити іншу коливальну частоту, будучи лише на нижчій. На сьогоднішній день найавторитетнішим критерієм є емпіричне дослідження, часто з допомогою штучних технологічних засобів, та можливість поставити експеримент повторно з тим же результатом. У випадку з Богопізнанням ситуація дещо інша—ми самі є живими приладами. В нас є орган вищого духовного пізнання, названий в Писанні «серце» (дещо більше, ніж тільки серцевий м’яз). Звичними органами чуття і навіть приладами можна спостерегти тільки наслідки дії Духа (сліпий не бачить світла, проте відчуває тепло).

«Бог є Дух». Дух—від слова «видихнуте», тобто розсіяне (повітря не локалізується в просторі), всюди присутнє. Разом із тим дух у грецькій мові називається pneuma, і це має значення також дієвої сили. Божа сутність є трансцендентна нашому світу (уявити собі співвідношення газоподібного та рідкого стану речовини, газ буде трансцендентним), проте Його дія, яку ми називаємо Божа Благодать чи Божественні Енергії—іманентні (входять в наш світ, ми можемо бачити їх і відчувати наслідки).

Для Богопізнання потрібне чисте серце («Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать»). Щоб чітко спостерігати зоряне небо, лінзи й дзекрала телескопа мусять бути досконало відшліфовані, без жодної цятки, тріщинки й зазубринки. Головну роль у досягненні цього грає очищення, катарсис, метанойя—зміна мислення, покаяння. Коли людина живе в світі, за хибними орієнтирами та ідеями, їй потрібно відмовитися від них, повернутися до істини і змінити своє життя. Дехто називає таку трансформацію революцією в свідомості. У всіх вона відбувається по-різному, залежно від того, хто як жив і коли пізнав Бога. Проте суть одна: ми відповідаємо «Так!» на Господній заклик.

Звіщення богослов’я розпочинається із Великодньої проповіді апостолів про Воскресіння Христове. Вони несуть звістку про те, що у світі сталася певна дуже особлива подія, якій іще не було рівних, і в світлі цього вся історія людства та сутність нашої природи набуває нового значення. На початку часів перші сотворені Богом люди хибно розпорядилися своєю свободою, через що відпали, втратили джерело життя, у світі відбулася катастрофа, наслідки якої проявлені і на нашій тепер тлінній природі, і на всьому світі, де вже нема гармонії. Занепад відбувався дедалі більший, аж доки Син Божий не приходить у світ заради нашого спасіння. Істинний Бог та цілковита людина в одній Особі, Ісус Христос добровільно приймає все зло світу на Себе, помирає, проте, будучи Богом, перемагає закономірності падкої реальності, воскресає та оновлює все. Тепер ми можемо бути з Ним, потрапивши у досконалий стан життя перших людей перед падінням. Звістка про Воскресіння Христове поєднана із закликом охреститися, тобто змінити своє мислення, пов’язати своє життя з Богом, щоб мати від Нього життя. Хрещення—не символ, а та сама ґенонівська ініціація, яка об’єктивно змінює наше життя, виводить за межі природних закономірностей. Людина ніби живе у світі, проте насправді вже інша. Звісно, наша свобода лишається за нами і потім охрещений може вибрати відречення, знову обернувшись до закономірностей світу—з наполовину небесної істоти стати мавпою. Але зернина Хрещення лишається в ньому і при належному покаянні стан може бути відновлений. Відомо, що перші християни, тільки-но охрестившись, відразу отримували величезний скарб у вигляді чудо творінь та незламності при мучеництві.

Така апостольська Воскресна проповідь називається керигмою. Вона складає основу церковного передання. Саме з керигми розпочинається записування богословських істин. Навіть Священне Писання—це не основа Церкви, а тільки частина Передання. Треба розуміти, що Писання не впало з неба, не було надиктоване ангелом. Це книга, написана всередині Церкви, людьми Церкви і для Церкви. В ідеалі, не-церковні люди взагалі не мали б нею послуговуватися. Читати її можна тільки в середовищі Церкви та х церковними коментарями. Новозавітні тексти складалися у спів дії з Духом Святим—тут ми говоримо про дуже невизначене явище. Їх не диктував Бог напряму, але щось в цих авторах діялося таке, що вони написали саме такі слова, точно у відповідності з волею Божою. В перші десятиліття християнства існувало значно більше священних текстів, ніж ми маємо тепер. Церковні собори багато з них відкинули, а деякі були визнані аж на кілька століть пізніше. Тому серед священних текстів панує єрархія важливості. Спершу—Євангелія, потім—апостольські послання, далі—включені в канон старозавітні юдейські писання, за ними—Святоотцівські твори і літургійні тексти. Загалом, кожен християнин може займатися творчістю, оспівувати Бога та записувати плоди своїх стосунків з Ним. Помиляється він, чи каже правду може визначити тільки авторитет Церковного Собору. Окремі ідеї отримали категоричне засудження—єресі аріанства (що Ісус не є істинним Богом), монофізитства (що в Христі була лише одна природа), іконоборства та ін.. Доки якась ідея не буде засуджена, вона дозволена.

Таким чином богослов’я стає іще й нашою відповіддю Богу. Приміром, спів Символу Віри на Літургії та взагалі все храмове Богослужіння.

Керигма переходить у догмати—найважливіші правило віри, затверджені Вселенськими соборами. Так давні греки називали аксіоми недавно прийнятої християнської віри. Догмат—ієрогліф духовного життя, вказівник на істину. В Православ’ї немає тенденції надто систематизувати віру. Догмати окреслюють лише найголовніші пункти, переступивши які людина перестає бути християнином, ставить себе поза церковну огорожу. У всьому іншому ми вільні розмірковувати і творити, висловлюючи теологумени—власні богословські судження. Серед Святоотцівського передання більшість теологуменів. Наприклад, тлумачення створення світу за книгою Буття різниться, але доки якесь із них не попадає під церковну заборону, кожна людина сама може вибирати, чому довіряти більше. На противагу цьому, в католицькій церкві догматизація дуже велика, там є учительський уряд, маґістеріум, який розглядає кожне богословське твердження. Приміром, у Православ’ї ідея створення світу «з нічого» не є догматом, а в католиків це так. За висловом св.. Григорія Синайського: «щоби бути Православним, достатньо ісповідувати Бога в Трійці та дві природи Ісуса Христа».

Отці Церкви, які творили догмати, були людьми молитви та глибокого духовного досвіду. Догмати вони висловлювали у відповідь на конкретні виклики часу та нападки незгодних із церковним вченням.

Догмат—це ікона для розуму. Якщо звичайна ікона для віруючої людини є не просто мистецьким твором, а викликає бажання помолитися, то коли людина прочитує догмат, то сприймає його не як філософську істину, а як змогу осмислити об’єктивну реальність віри. Вона міняє розум того, хто в нього вникає. Це—відкрита Богом істина, яку Церква визнає і сповідує. Але досвід Церкви ширший за догмати.

Керигма—проповідь для тих, хто ще поза Церквою, а догмат—внутрішня істина, яку можуть вповні зрозуміти уже воцерковлені. Для правильного сприйняття потрібне хрещення, як ініціація та відкриття шляху на вищі рівні буття. Без неї догмат сприйматиметься як абстрактна ідея, що має мало спільного з дійсністю.

Для висловлення догматів Отці Церкви, дуже освічені люди, часто користувалися термінами з грецької філософії, яку прекрасно знали. Ставлення до античних філософів бувало різне—одні з радістю приймали їх ідеї, як «християн до Христа» (особливо Платона й Аристотеля), інші ставилися скептично, називаючи «язичниками» та наголошуючи, що на тлі Євангелія нічого нового ті в світ не принесли. Часто працями філософів послуговувалися для апологетики. В Символі Віри є чимало тверджень грецької філософії  і дуже мало—з юдейських писань. Приміром, над терміном «єдиносущний» (homousios) точилися палкі дискусії, зокрема тому, що в Старому Заповіті цього поняття немає.

Шлях богослова—це проповідь, звіщення Христової істини. Знаючи незмінні догмати розумом та серцем, апостол має перетворити їх на керигму, висловлену належними словами. До кожного треба, подібно апостолам, звертатися його мовою, у зрозумілий спосіб. Раніше для проповіді вживали грецьку філософію, тепер для ілюстрації правдивості Євангелії добре надається квантова фізика.

Свт. Григорій Ніський писав так: «Дещо з правд віри ми не стверджуємо безумовно, а припускаємо і вправляємось». Св. Авґустин Гіппонський додавав: «Хто вірить мені, нехай іде за мною, а хто гадає, що я помиляюся нехай мені про це скаже». Ми вільні висловлювати свої теологумени, проте якщо вони хибні, Церковний собор може оголосити їх єрессю. Це походить від слова «araso»–вибір, напрям. Віра у власну правоту більше ніж у правоту церковної спільноти. Перші єресі стосувалися того, Ким є Христос (аріанство, несторіанство, монофізитство). З часом, коли Церква стикалася з новими проблемами, єресі ставали витонченішими. Втім, навіть зараз вони мають приблизно ту саму основу.

Найвищим авторитетом у Церкві є Вселенський собор—зібрання. Досі їх було 7, хоча католики додають усі свої, тож вважають, що був 21, у тому числі зараховують до Вселенських і Другий Ватиканський. Жодна людина не може вмістити повноту істини. Коли християни збираються разом, то спів діють із Духом Святим і Він відкриває правду. Перший Собор описаний у книзі Діянь Апостолів, його рішення виразили так: «Воля Духа Святого і наша». Собори були Вселенські (де були присутні представники з усієї Церкви), помісні (тільки окремої місцевості), архієрейські (рішення приймають єпископи, переважно про дрібніші проблеми в перерві між помісними соборами) чи духовні собори монастирів. Втім, бували в церковній історії випадки, коли рішення одного собору переглядало, змінювало чи навіть скасовувало рішення попереднього.

Кожна людина створена вільною. Бог дає їй дар цілковитої свободи. В єврейському тексті початку книги Буття сказано: «На початку створив Бог…». Слово «сотворив» в оригіналі—“bara”, і воно означає також «відділяти». Творець відділяє від Себе і передає нам. Це—відповідь на питання, чому людина змогла відпасти від Бога і про походження зла—Він не творить досконалих роботів. І після падіння перших людей Бог уже не міг «відмотати події» чи знищити «невдалу версію». Бог обмежує Себе, щоби поділитися з нами. Це—початок великої тайни нашого спасіння. Друге самообмеження (Kenosis) відбулося, коли Він прийшов до нас, прийнявши людську природу та прийняв смерть від тих, кого сотворив. Бог не міг дивитися на наші страждання та падіння. Парадокс—з одного боку, Він самодостатній, з іншого—потребує нашої участі. В богослов’ї ми часто матимемо справу з подібними парадоксами.

Воля Божа діє в нашому житті, проте не детермінує наших дій, бо свобода лишається при нас. Людина може ігнорувати волю Божу чи порушувати її. Але в такому випадку вона діє проти власної природи, проти космічного закону. І це—гірше, ніж намагатися брати розпечене залізо голими руками чи пити отруту. Коли ми діємо супроти волі Божої, яка веде нас до досконалості та захищає від небезпек, ми мов би «суємо пальці в розетку», і нас б’є струмом—за дії трапляються закономірні наслідки. Кожен лихий вчинок очорнює душу—як чорнило, що крапля за краплею затуманює чисту воду. Зрештою, душа стає спотвореною. Тоді сама людина страждає, можуть початися тілесні недуги. А після смерті така душа вже не може сприйняти повноти Божественної милості, бути поруч із Творцем (райський стан). Вона буде в іншій області, поруч із подібними собі душами та злими істотами (бісами). Цей стан називають пеклом. Насправді, Бог ніколи не судить в нашому розумінні слова—не виправдовує одних і не карає інших. Ми просто стикаємося з плодами наших власних вчинків, від яких були застережені Божественним одкровенням та власним сумлінням. Як вже багаторазово говорилося, наявність зла та порушення гармонії у світі відбулося саме тому, що людина скерувала свою свободу проти Творця.

Якщо людина живе відповідно до волі Божої, то вже при житті спілкується з Ним, відчуває Його присутність, піднімається на вищі рівні буття. Попри те, що живе у земному світі, відбуваються якісні зміни. Церковні Таїнства—не символ і не алегорія, а реальна зустріч Духа Божого з матеріальним світом. Коли Таїнство звершується, то речі в світі повертаються у свій початковий стан, такий, яким він був задуманим, але зіпсувався через хибне використання нашої свободи. Божа Благодать звершується через кожну людину, яка відкривається на неї. Тому місія християн—лікувати світ, покращувати його, а також боротися з дияволом та падкими духами, які добровільно вирішили стати ворогами Божого задуму і за нашої ж згоди на початку часів окупували планету, мучаючи людей.

Для цього і потрібна Церква—Екклезія, зібрання святих, посвячених у тайну, Божих послідовників, воїнів Христових. Кожна людина може пізнати Бога унікально, як ніхто більше—в динамічних стосунках завжди так. Проте поодинці ми не зможемо спастися, адже Господь кличе нас до єдності. Біля Нього ми всі будемо поєднаними разом. Св. Григорій Нісський писав, що в кінці часів усе людство стане Сином Божим, а Христос буде нашим братом. Ця єдність душ вже існує невидимо, але ми не відчуваємо її і штучно розділяємося. Це і є та сама божественна Софія. Св. Авва Доротей писав, що Бога ми можемо уявити собі, як точку, від якої у всі боки розходяться промені—наші душі. Чим ближчі ми до Бога, тим ближчі одні до одних; і якщо єднаємося з ближніми—стаємо поруч Нього. На жаль, в падкому стані усвідомити цю єдність вповні не виходить, тим більше, що багато людей і знати Бога не хочуть, не те що вертатися в єдність із Ним. Саме тому існує Церква—середовище ініціації, де ми вже на землі можемо виростати за межі природних закономірностей і переживати початок раю. Вона почалася з Ісуса і 12 апостолів навколо Євхаристійної Чаші. Тепер все залишилося тим самим. Св. Іван Золотоустий казав, що християни, які Причащаються в одній місцевості мають духовно відчувати тих, хто Причащається на іншому кінці Землі. Церква—це і домівка, і лікарня, і школа, і військо для визволення світу від зла і диявола. На жаль, не все в ній функціонує так, як належить, але є всі потрібні засоби. Нехтуючи Церквою, люди часто об’єднуються в різноманітні спільноти чи таємні товариства, але біда в них, що там не присутній Бог у всій повноті. В А Церкву створює Сам Христос, Який шукає людей, які витягуються до Нього. Це—містична єдність, Боголюдський організм і спів дія. Саме тому Церквоний Собор діє «волею Духа Святого і нашою». Зустріч із Богом індивідуальна в кожному серці та колективна—для всієї спільноти. Втім, в повноті усвідомити це може тільки той, хто сам переживе Божественне єднання.

Церква потрібна нам іще й для зв’язку між собою та координації наших дій. Якщо ми—дійсно воїнство Христове, лицарі-хрестоносці, які відвойовують світ у диявола, нам треба допомагати одні одним та спів діяти. Християни мають бути присутні у всіх країнах, в кожній сфері суспільства. В першу чергу треба орієнтуватися на своїх і помагати одні одним. Ми можемо взяти приклад із мусульман, які одні за одних тримаються фанатично, і тому швидко укорінюються в чужих країнах.

Проповідь Євангелія можна звершувати по-різному. Вона не конче проголошується із церковної кафедри і тим більше не в грубій формі, облюбованій американськими протестантами—приставати до людей на вулиці й тицяти їм окремі цитати з Біблії. Звіщенням Істини має стати все наше життя—слова, поведінка, постава, пріоритети. Великі й прикрашені храми—це також проповідь, бо наш Бог гідний такої будівлі. В храм ми приносимо все найкраще, яке найбільше цінуємо, кожен по мірі сил. Урочистість Богослужіння, особливо в кафедральному соборі, спів та виголошування—це теж прослава Бога, Який усе дав нам. В нашому житті, якщо ми живемо по правді, це буде відразу помітно. Коли є нагода розповісти про Бога та Його справи—потрібно нею користатися. Втім, для віруючої людини це буде само собою зрозуміло—вона не буде віщати штучно, аби переконати чи «завербувати» когось. Факт буття Божого і Його дії в житті очевидний, як світло Сонця, а молитва супроводжує кожен момент життя, подібно диханню. Такий зрілий християнин на все закликає благословення Боже, за все дякує Отцю Небесному. При молитві наша душа та тіло якісно міняється, тому це буде помітно на тлі враженого гріхом світу (приміром, уважне око майже завжди помітить справжнього священика чи монаха, навіть якщо він буде без ряси). Життя за Божественними заповідями в світі буде сприйматися, як велике благо та справедливість, а таких людей дуже цінують на тлі розповсюдженої злоби та підлості. Людина, яка показово оточує себе іконами та «світиться» на всіх великих службах (це модно серед сучасних політиків) контрастуватиме зі смиренним християнином. Свій свого впізнає відразу та легко знайде спільну мову. Віруючі люди завжди на одній хвилі. Християнам буде також легше знайти спільну мову з представниками інших релігій (навіть якщо ті не визнають Ісуса Істинним Богом, проте не заперечують Його існування і не противляться Йому)—тими, які реально переживають досвід сакрального та духовного в цьому вихолощеному, механізованому й безбожному світі. Треба ставитися до них, як до античних філософів—хто впритул наблизився до Істини, але ще не зробив останнього кроку. Співдіяти з мусульманином чи дзен-буддистом значно легше, ніж з матеріалістом-скептиком, який на «відмінно» із задоволенням здавав в інституті курс «Історії КПРС».

Чому ми маємо вибирати саме християнство, коли є так багато традиційних релігійних систем та «новинок» в стилі Нью-Ейджа і Саєнтології? Як ми вже згадували, в релігіях є багато схожого, вони не ведуть до одного джерела, проте ростуть зі спільного кореня—Божественного Одкровення, даного людям на початку часів.  В ісламі, зороастризмі, буддизмі чи синтоїзмі ідеться про стосунки Творця (-ів) та людей, але ніде Бог не стає людиною, щоб врятувати нас та забрати до Себе.

У світлі всього сказаного ми можемо переосмислити ті питання, з якими стикаємося в нашому житті. Християнська теологія виражає істину в чистому вигляді. Знаючи її та живучи згідно неї, ми не тільки досягнемо цілковитого безсмертя, але й будемо жити блаженно в цьому житті. Велика проблема нашого часу—в людей немає щастя. Навіть в країнах, де все гаразд із зарплатами та соціальним страхуванням до болю часто стається насильство, суїциди й депресії. Парадоксально, що в куди бідніших, але релігійніших країнах Африки й Близького Сходу рівень людського щастя може бути вищим. Щастя не залежить від зовнішніх чинників. Воно або є, або ні. Це—вогонь, який ми носимо в собі і який ніщо не в силах загасити. Тоді людина буде завше радісна і навіть випробування переноситиме смиренно і вдячно. Ніщо її не засмутить, ніхто не зламає. Джерелом такого невичерпного щастя є лише Бог. Коли ми досягаємо блаженного усвідомлення Його присутності в нас і навколо нас, Його дії в кожну секунду нашого життя, Його спасительного промислу, а нас—як Його дітей, духовних істот, які лише тимчасово переживають тілесний досвід—то ми вже переможці. Ніхто не може нас подолати, бо навіть випробування приносять нам користь, а смерть—тільки перехід в кращий стан буття. Кожен подих стає молитвою. Наша воля та свідомість найтісніше переплітається з Божою і ми постійно чуємо Його слова. Після земної кончини нас очікує щось неймовірне, чого «око не бачило і вухо не чуло», за висловом Апостола Павла, і про яке ми зараз здогадуємося, мов «через затуманене скло». Наша душа повернеться в Божественну Єдність, де буде перебувати в постійному спілкуванні з Богом. Райський стан не статичний, а динамічний. Якби це було просто абстрактне «блаженство», як його собі уявляють мусульмани чи юдеї, там дуже скоро стало б нудно. Але рай—це вічне зростання до недосяжного максимуму. Тоді розпочнеться істинне життя, порівняно з яким теперішнє буде, як сон. Обоження, участь у житті Творця—Божа обіцянка для нас. Цей стан починається вже на землі у чистих серцем. Вічність росте в нас в теперішньому.

Християнське вчення—найбільш інтегральне з усіх, збираючи разом найліпші напрацювання людської думки в сфері творчості, науки, мистецтва та суспільного життя, ставлячи їх по місцях та показуючи, як кожна справа може служити Богові та нашій досконалості.

Саме це—основна причина того, чому ми маємо опиратися на християнську теологію, вибираючи життєві орієнтири та шукаючи, що протиставити нашому світу. Далі ми продовжимо проникати в глибини цієї тайни.

Біблістика.

(Докладно див. працю о. Тараса Барщевського «Вступ до біблійних наук» і посилання в ній.)

Зараз ми розглянемо чине найзнаменитішу Книгу всіх часів, на яку так багато хто посилався, яку тлумачили, пояснювали та використовували з дуже різною метою. Зрозуміло, ідеться про Біблію. Вона є майже в кожного європейця, але в одному з літературних журналів називалася «нечитаним бестселером». Хтось ознайомлений з нею поверхово, інші читають уважно, щоб чогось навчитися чи розкритикувати.

Слово «Біблія» грецького походження й означає «книжечки», а точніше—сувої. Сама назва свідчить про те, що Біблія—не монолітна книга, яка була кимось написана один раз і на всі часи (як, приміром, Коран). Вона є і Одкровенням Божим, і словом людським. Святе Писання—маленький образ Церкви, де відбувається спів дія Святого Духа та нашого розуму, поєднання Божественного і людського.

Як ми вже згадували, Писання—книга, складена всередині Церкви, людьми Церкви і для Церкви. Вона є наслідком діяльності Церкви. Як ми пам’ятаємо, на початку апостоли пішли у світ з керигмою—проповіддю про Воскресіння Христове. На початку вона була усною—це описано в Книзі Діянь. Таке слово модифікувалося для кожного народу та спільноти. Першими письмовими зразками є послання апостола Павла—з 50-х років І ст. Як нам відомо з книги Діянь, від народження він носив ім’я Савло і був ревним членом юдейської громади, яка нещадно переслідувала та гнала християн. Проте в певний момент він одержав пряме одкровення від Ісуса Христа (той містичний досвід, про який ми згадували) і повністю змінився (покаяння, метанойя), ставши з гонителя проповідником Істини Христової. Навіть ім’я його змінилося на Павло. На сьогодні збереглися не всі його листи, зокрема відомо, що перед першим посланням до коринфської спільноти було ще одне, про яке апостол побіжно згадує, проте воно не збереглося. Інші послання, які приписують Павлу, написані тільки від його імені. А послання до євреїв, скоріше за все, авторства Аполлоса до християн в юдейському середовищі Єрусалиму, які мали спокусу відступити від віри. Всі вони писалися у відповідь на конкретні проблеми. Приміром, апостол Павло під час мандрів засновував декілька спільнот, налагоджував у них духовне життя й рушав далі. Згодом отримував недобрі вісті від них, і писав листа з настановами. Все, згадане там, і значно більше, вже було ним сказане під час заснування. Є листи, адресовані конкретним людям—Тимофію, Титу й Филимону. Тут можна сказати, що ми маємо справу з листуванням, яке мало таке важливе наповнення, що Церква зробила його публічним.

Інші письмові листи апостолів—Івана, Петра та Юди (Тадея) пізніші. Їх називають соборними—для всієї Церкви.

Книга Діянь Апостолів, імовірно, вийшла з-під пера апостола Луки, й оповідає про життя ранньої Церкви, апостольську проповідь, заснування громад, чуда, переміну життя віруючих після хрещення, навернення та свідчення апостола Павла.

Книга Об’явлення авторства апостола Івана Богослова, складена ним в останні роки життя, на підставі глибокого містичного досвіду, який він, як умів, описав зрозумілими для людей словами, наскільки це взагалі можливо. На сьогодні вона є предметом найбільшої спекуляції серед різних новоявлених «тлумачів», які стараються побачити в ній відображення власних переконань.

Перший записаний Євангельський текст—Євангелія від Марка—в 70-х роках, інші—від Матвія, Луки та Івана—трохи згодом, в останні два десятиліття І ст..

Треба розуміти, що спершу текстів було набагато більше. Деякі з них і справді належали апостолам, проте потім, з певних причин (і не без промислу Божого) не збереглися. Інші тільки приписували апостолам і пізніше були відкинуті церковним собором.

Канон Новозавітних текстів остаточно утвердився аж на І Вселенському Соборі 325 р., зокрема визнання отримала Книга Об’явлення, яка деким вважалася дискусійною.

Ці тексти складають основу християнського вчення. Втім, воно ними не обмежене. Поряд із Писанням існує ширше передання, і Писання—вторинне щодо передання. Церковна традиція коментує ці тексти і пояснює їх. Крім того, багато історичних подій з ранньої Церкви, які не ввійшли в Євангельські тексти, збереглися усно—приміром, життя Богородиці та подробиці біографії деяких апостолів. Частково причина тут чисто технічна—в першому столітті записати щось було не так просто, як тепер, папірус і пергамент був дуже цінним, писати вміли не всі, а ще складніше було зберегти ці книжечки. Людська пам’ять функціонувала інакше—вміщувала більше, розвинута була культура слухання. Саме в таких умовах почало складатися передання. Згодом, коли настала така потреба, записувати почали більше.

Церковне передання розширювалося та росло. Виникало те, що ми називаємо спадщиною Святих Отців, канони Вселенських і помісних Соборів, Богослужбові тексти, житія святих. Втім, всі вони або пояснюють Святе Писання, або відповідають йому. Коли ми розбираємо Біблію, то можемо розмірковувати над нею самі, висувати припущення щодо значення того чи іншого місця, але найвищим авторитетом брати тлумачення Церкви.

В цьому полягає велика помилка протестантів, які відділилися від Католицької Церкви аж в 16 ст., повністю відкинули все передання, сфокусувавши увагу лише на Біблії. При цьому мало хто з них і нині ставить питання—звідки взялася Біблія і хто написав її? Чому вона укладена саме так, а не інакше? Куди поділися ті тексти, які не ввійшли в канон? І який критерій розуміння Біблії, якщо немає авторитету Церкви? Саме тому протестанти і дробляться—кожен пастор, який висловлює свою версію, може створити альтернативну «церкву».

Нам відомо, що в Біблії є не лише Новий Заповіт, про який ми щойно поговорили, але і Старий. З його формуванням та розумінням ситуація складніша. Не таємниця, що Старий Заповіт—це спадщина жидівського народу, юдейської віри. Через призму протестантизму, нам також інколи здається, що ця книга в один момент виникла сама собою чи впала з неба. Втім, це далеко не так, історія її формування дуже довга, і той текст, який ми маємо зараз був багато разів переписаний, перекладений, а отже і змінений. Щоб зрозуміти, як і чому це сталося, потрібно прослідкувати історію.

Ізраїльське царство під проводом царів Давида та Соломона (1000-925 р. до РХ), періоду першого єрусалимського Храму мало свою стабільну ідентичність, релігію та візію історії. Великою мірою, юдейська релігія була побудована на усному переданні. В правовірних сім’ях ця традиція в них збереглася й досі—в день Песаха («дня незалежності» ізраїльського народу) родина збирається на трапезу, і наймолодший син запитує в батька про походження свята, а той розповідає події, відображені в книгах Буття та Виходу. Першими записаними пам’ятками Старого Заповіту є Псалми, які читалися в Єрусалимському храмі, розділи 10-29 книги Притч, а також окремі фрагменти П’ятикнижжя.

Потрібно розуміти, що послідовність книг в Біблії не відображає їх історичного написання. Ніби як все розпочинається із сотворення світу, історії гріхопадіння, життя перших людей, і, врешті, створення окремого народу та укладення союзу з Богом. Історичність цих даних неможливо довести. Вони мають іншу місію—не точний опис подій, а їхнє значення та моральне навантаження. В цьому криється велика помилка сучасних тлумачів, які стараються розібрати біблійний текст на складові та знайти в тому протиріччя з достовірними фактами не лише історії, але й археології.

В юдейському середовищі дуже довго існувало передання історії книг Буття та Виходу (імовірно, вони відбулися в 1800 р. до РХ) в сім’ях, і потреби детально записувати його не було. Така необхідність виникла набагато пізніше, під час Вавилонського переселення, коли чужа культура почала заміщувати юдейську ідентичність; та після повернення в Палестину, де потрібно було відновити зв’язок із власними коренями.

Після смерті царя Соломона його царство розділяється на північне Ізраїльське та південне Юдейське. У кінці 10 ст. на півночі починається записування історії, яке згодом відобразиться в 1-2 кн. Самуїла та початку 1 кн. Царів. В Юдейському царстві цього часу записується історія початків свого народу, вихід із Єгипту та завоювання обіцяної землі. Це джерело одержує серед біблістів назву «ягвіста», бо в ньому Бога називають Ягве (точніше ЙГВГ, через не записування в текстах голосних літер). На одне століття пізніше виникає інший корпус документів, названий «елогістичним» джерелом, адже там Бог названий Елогім. Обидва ці джерела згодом переплітаються між собою і складають основу книг Буття, Виходу і Чисел. Час від часу можна помітити, що певні частини цих біблійних книг ніби повторюються з незначними змінами.

Під час формування монархії, її розквіту і занепаду важливим елементом є життя та діяльність пророків, які постійно звіщають слова Божі та нагадують про необхідність дотримання обітниць (в першу чергу—відмова від усякого ідолопоклонства). Ілля та Єлисей проповідують в північному царстві  в 9 ст. до РХ. Про них ідеться в 1 і 2 кн. Царів.

Від 8 ст. і аж до вавилонського завоювання існує чимало «пророків-письменників», чиї проповіді зібрано разом. На півночі—Амос та Осія, на півдні—Ісая, Єремія, Михей, Софоній, Наум та Авакум. Деякі з них самі записували свої слова, а за деким нотували їхні учні. Зокрема, біблісти говрять про «першого», «другого» і «третього» Ісаю, що дає підстави вважати, що він заснував своє коло послідовників.

У 8 ст. також встановлюється письмова редакція 12-26 розділів книги Повторення Закону. Саме тому вона так і називається—Закон був відомий юдеям, але має бути особливо підкреслений, нагаданий та місцями уточнений. В центрі його—ідея союзу Бога та народу, наголошення на необхідності дотримання всіх заповідей, винагорода за вірність та кара за відречення.

Разом із тим редагуються книги «давніх пророків» – Ісуса Навина, Суддів, Самуїла, Царів. Головний їхній акцент – втручання Бога, Який судить, але рятує, примножує добрі наміри та знищує злі. Разом ці твори складають «девторономістичне» джерело.

721 та 597 р. відбувається знищення північного та південного царства відповідно, завоювання іншими язичницькими народами. Тут постає необхідність збереження віри та своєї ідентичності за всяку ціну.

Саме тепер формується джерело «священика», яке отримує свою назву через осмислення та редакцію в священичих колах юдеїв періоду переселення. Детально записуються та класифікуються всі обряди й жертвоприношення. Їх ми бачимо в кн.. Левита. Доповнення до книг Буття, Виходу та Чисел (на додаток до «ягвістичних» та «елогістичних» текстів) акцентують увагу на трьох союзах – Ноя, Авраама та Мойсея.

Під час вавилонського переселення діють пророки Єзекіїл та «другий» Ісая (автор 40-55 розділів однойменної книги). Вони нагадують про те, що загарбання відбулося через порушення заповідей Божих, але обіцяють і Його милість та повернення додому.

Після повернення в Палестину починаються великі труднощі соціалізації та політичниї віднови, зокрема контакти переселених з тими, хто залишився на своїй землі. Ці деталі написані в книзі Ездри та Неємії. Активну участь беруть пророки Аггей, Захарія і «третій» Ісая (розділи 56-66). Саме в цей час формується найбільша частина старозавітніх книг. Вже в 5 ст. відбувається злиття чотирьох джерел – «ягвіста», «елогіста», «священика» і «девторономіста». Разом із тим починається редакція джерела хроніста—паралельний опис історії в 1 і 2 книзі Хронік, а також – Ездри та Неємії.

Паралельно в цей же час формується корпус літератури мудрості – книга Йова, що відкриває містерію страждань маленької людини перед великою космічною драмою суперечки диявола з Богом; та Пісня над Піснями, де оспівується любов чоловіка і жінки, а на глибших рівнях – любов Бога до свого народу чи, як тепер це розуміють християни – любов Христа до Церкви. Сюди ж належать і багато поетичних псалмів. Виникає повчальна література – книги Естер, Товита, Юдити і Рут. Останні пророки в 5 ст. – це Малахія, Йоіл і «другий» і «третій» Захарія (тут ми знову говоримо про пророка та його послідовників). Розповідь про Йону – з цього ж періоду.

Останні два століття перед Христом позначається глибокою кризою – в 167-135 р. вибухає повстання Маккавеїв, скероване проти сирійського царя Антіоха ІУ, який осквернив єрусалимський храм, описане в однойменній книзі. Звідси—апокаліптичні настрої, виражені в книзі Даниїла, та песимізм, що ним просякнута книга Екклезіяста (Когелета). Остання книга, написана в 50-х роках перед Пришестям Господнім – книга Сираха.

Тут ми бачимо дуже складну, неоднозначну та в багатьох місцях не відому достовірно історію формування тієї Біблії, яку зараз кожен може прочитати у вигляді однієї книжки.

Є версія, прийнята переважно в православній церкві, що біблійні книги належать тому автору, яким вони підписані – П’ятикнижжя – Мойсею (за винятком опису його смерті); пророки – відповідним авторам; Псалми – Давиду; Екклезіяст та Притчі – Соломону. Так само вважають і протестанти, адже для них існує «тільки Писання», а раз Ісус посилається на Мойсея чи Ісаю, цитуючи старозавітні уривки, то ними вони і написані. Втім, дослідження оригінального тексту та описаних в ньому подій не підтверджує цю теорію. А описаний вище погляд, який подає Писання, яку сукупність кількох, написаних у різний час джерел (документальна теорія Велгаузена) пропонує достовірніше пояснення.

Проблему становить також і те, що науковцям недоступний оригінал старозавітніх текстів. Найдавніше джерело – це Септуаґінта, переклад усього Писання на грецьку мову. Давньоєврейський масорецький текст на 500 років пізніший. Імена й назви, які ми в ньому читаємо несуть на собі грецький відбиток. Скажімо, імена Сим («знак»), Яфет («лучник») та Хам («поле»), Ной (від «нус»–розум), Каїн («кана»–поле, як і Хам, Ханаан) та ін..

Тепер перед нами, як християнами постає питання: як нам сприймати старозавітні біблійні тексти? Є уявлення, що Біблію потрібно сприймати у всій повноті, адже вона вся є Словом Божим, натхнення Духом Святим. Втім, вона містить історичні книги (деякі факти з яких є справді достовірними, зустрічаються в інших джерелах, підтверджені археологічними знахідками); та морально-богословські, головним сенсом яких є не переповісти історію, а передати певний сенс. До останніх можемо зарахувати перші розділи книги Буття, історію Авраама, Ісаака, Якова та Йосифа, вихід із Єгипту, становлення царства і майже все, що стосується періоду до початку монархії; літературу мудрості й поетичні книги. Значну проблему для християн становить історія завоювання Палестини. Нечувана жорстокість, шовінізм в найгіршому вигляді, винищення цілих народів, які не сповідували юдейську віру, вивищення «богообраного» народу над усіма іншими при неупередженому читанні викликає жах та відторгнення. Пророки теж провіщають панування жидів над усіма народами, якщо тільки ті дотримуватимуться союзу з Богом. Опис кривавих жертвоприношень справді жахає, якщо уявити собі, як зарубувати сотні тварин на день, а їхні тіла спалювали. Багато заповідей із Виходу, Левиту, Чисел та Повторення Закону мають на меті дотримання гігієни в умовах життя великої кількості людей поруч в пустельному середовищі. Інші стосуються суворої дисципліни та непорушного авторитету вождя Мойсея. Загалом, перед нами постає початок тоталітарної ідеології та націоналізму в найгрубішій формі. Якщо аналізувати Старий Заповіт за тими ж критеріями, що і «Мою Боротьбу», ця книга підпаде під тотальне засудження ліберальних міжнародних організацій.

Цієї теми не потрібно уникати. Навпаки, потрібно чесно визнати наявність цих украй суперечливих місць Біблії та подумати, як на них відповісти.

В першу чергу, в Біблії ми знаходимо опис тогочасних реалій. Ця книга не більш жорстока за інші документи того часу. Пацифізму не було місця, хто сильніший—той і правий, а елемент божественного втручання існував у культурах майже всіх народів. Писання не згладжує гострих кутів, а пропонує подивитися на те, яким стає світ без Бога.

Отці Церкви рекомендують такі тексти сприймати символічно і бачити у них те, що веде нас до Христа. Наприклад, образ вождя Мойсея, який веде народ із Єгипту до обіцяної землі відповідає Ісусу, Який виводить людей з полону гріха до райського стану. Тут же можна підкреслити важливу роль наставника в духовному житті (у св.. Івана Ліствечника чи Авви Доротея) – як юдеї беззаперечно слухалися свого пророка, так і ми маємо підкорятися духівнику. Знищення інших народів представляється в християнстві не як боротьба із людьми, а як війна із пристрастями та помислами, що ведеться на теренах душі кожного віруючого. Великий покаянний канон св.. Андрія Критського посилається на безліч старозавітніх епізодів, представляючи їх у контексті Євангелії (наприклад: «Як Мойсей убив єгиптянина, так і ти, душе, маєш убити свої пристрасті»). Тут же: благодать може прийти тільки в наслідок твердого та дисциплінованого дотримання закону. Для людини, що звільняється від гріха спершу потрібен категоричний імператив та змушування себе («Царство Небесне силою береться, і ті, хто докладають зусиль, здобувають його» Мф. 11.12), а вже потім стан Богоспілкування стає природним. Навіть жорстока книга Левита може знайти своє пояснення в цьому світлі: як там описані різні незрозумілі нам тепер жертви за ті чи інші гріхи, або ж ритуали в певних обставинах життя, так і в християн існують різні молитовні правила для кожної потреби.

Що ж до вивищення жидівського народу над усіма іншими, Отці бачать у ньому прообраз Церкви. Тоді все стає на своїй місця: Церква Христова справді є вищою за всі інституції на землі і завойовує для свого Глави весь світ.

Те саме стосується і книги Псалмів, яка є чи не найуживанішою в християн. Згадки окремих місць (Моав, Едом, Юда) не є ключовими; значно важливіша є тема стосунків із Богом, заклик до Його допомоги, надія на підтримку та покаяння.

Література мудрості, попри формування в юдейському суспільстві, взагалі є універсальною, піднімаючи важливі для кожної віруючої людини проблеми (особливо страждання в історії Йова). Про любов Христа і Церкви в Пісні над піснями ми вже згадували. Притчі та Премудрість містять конкретні поради для благочестивого й розсудливого життя.

Варто зазначити, що подібний підхід із переосмисленням існує і в самому юдаїзмі, зокрема в містичній течії Каббали. Різні місця Тори, де йдеться про щось земне вважаються натяком на вищу дійсність. Велика увага надається числам, розшифрованим іменам та назвам. Тут можна згадати Філона Олександрійського і його тлумачення в дусі платонізму. Багато чого каббалісти взяли із християнського передання перших століть.

Втім, головним для нас все таки є Новий Заповіт. Християнська віра дуже відмінна від юдаїзму з точки зору як біблійних текстів, так і релігійної метафізики. Фактично, це дві різні релігії. Тому нам необхідно будувати свою віру на основі Євангелії та Отців, а до Старого Заповіту звертатися в першу чергу, як до історії суспільства, в якому Ісус мав жити і проповідувати і яке, зрештою, його по більшості й відкинуло. Читаючи тільки Новий Заповіт та його осмислення в Отців Церкви, ми нічого не втратимо для нашої віри.

Теодіцея.

Даний термін не є властивий Православному богослов’ю, але частіше зустрічається в католиків. Він тісно переплітається з апологетикою, адже має на меті підтвердити існування Бога на основі видимих та очевидних аргументів. Термін «теодицея» ввів у 17 ст. Ляйбніц – оправдання буття Божого в світлі того, що все ж таки існує зло. Тобто, на відміну від апологетики, він апелює в першу чергу до морального аспекту питання. Втім, дуже часто ці два поняття є синонімами. Щоб не заплутувати читачів, доцільно є сумістити теодицею та апологетику в один виклад.

Почати варто з того, що до 16 ст. атеїзму як такого практично не існувало. Як ми пам’ятаємо, в давній Греції було декілька філософів-скептиків, які сумнівалися в наявності вищого буття, проте в цілому, особливо в світлі монотеїзму християнства, ісламу та юдаїзму, які заполонили Європу в Середні Віки, заперечувати буття Боже ніхто не брався. Однак, християнам довелося вести рішучу боротьбу з поширенням єресей, коли певні особи ставили власні докази вище за соборний розум Церкви. Питання було не наявність чи відсутність Творця, а Його властивості та стосунок до людей. Християнським отцям-апологетам перших століть довелося протистояти язичникам, які вперто не хотіли визнавати Воплочення, монотеїзм та абсолютний характер Бога, та юдеям, які зневажали Христа і вважали всіх Його послідовників брехунами.

Ми вже згадували, що, всупереч очікуванням багатьох, християнське богослов’я не починається з доказів буття Божого. Для віруючих вони очевидні, так само, як для всіх нас зрозуміло, що раз ми народжені і живемо, то мусимо мати батьків. Пізніше один із отців Церкви висловився так: «Тільки нападки єретиків змусили нас говорити про те, про що ліпше було б мовчати». Бог готовий відкрити нам всі тайни Всесвіту, але як правило, таке пізнання відбувається в безпосередньому спілкуванні. Коли на І Вселенський Собор з’їхалися представники християнського світу, то виявилося, що вони ісповідували віру практично одними словами.

Потреба виражати догмати на письмі та в чіткому формулюванні виникла від послаблення духовного життя, коли люди втрачали чіткий та безпосередній контакт із Богом і вже не могли бути чітко «Духом навчені». А коли нападки єретиків почастішали, необхідно було донести істину їхньою мовою. Саме з цього починається апологетика.

З послабленням духовного життя іще більше та переключенням людської уваги з Божественного на природній світ, людям уже треба доводити саме існування Творця та пояснювати закони Євангелії з точки зору кібернетики та інформатики.

Великий сумнів у багатьох людей викликає існування абсолютно доброго Бога, коли в світі все більшає зла. І це питання також необхідно прояснити не лише для язичників, а і для нас самих. Адже наявність зла, як ми далі побачимо, є прямим наслідком нашої свободи та величі покликання.

Почати можна з космологічних аргументів буття Божого, адже для багатьох вони найочевидніші. Їх досить багато і всі вони носять загальну назву «розумного задуму». Одна з них – теорія «біофілічного» космосу. При спостереженні процесів у нашій Сонячній Системі може виникнути враження, що її умови мов би пристосовані для виникнення життя. Приміром, при меншій гравітації біологічне життя не могло б виникнути. Зорі були б меншими і вигорали б швидше. Якби Всесвіт розширявся швидше, матерія була би надто турбулентною, і формувалися б не зорі, а чорні діри. Подібних фактів є дуже багато і від них не можна відмахнутися просто так. Якщо слухати лекції Стівена Хокінґа (переконаного атеїста) про походження Всесвіту, він декілька разів визнає, що в процеси формування матерії ніби як хтось втручався, але ці «щасливі моменти» мали вирішальне значення для встановлення космосу, в якому ми перебуваємо, а отже і життя в ньому.

Відомо, що за звичайних умов в замкнутій системі ентропія (руйнація) зростає. Таким чином неможлива «самоорганізація» матерії з нижчої у вищу шляхом випадкових перетасовок частин цілого. В інерційній системі мір один об’єкт передає свій потенціял руху іншому, але швидкість другого об’єкта ні за яких умов не може бути більшою чи навіть рівною першій.

Будь-який живий організм, який ми зустрічаємо на Землі в десятки разів складніший за всякий технічний пристрій, створений людиною. Якщо ми не припускаємо, що наручний годинник або смартфон з’явився сам по собі внаслідок природніх процесів та флуктуацій, чи можемо ми припустити це щодо органічного життя і тим більше цілого Всесвіту?

Якщо говорити про можливу наявність багатьох творців (язичницьких богів чи високо розвинутих інопланетян, які могли оформити Землю і принести на неї життя), цим тема не вичерпується. Бо тоді постає питання про походження вже цих істот. Цілком можливо, що певні живі сутності виконували волю Божу та діяли на процесі в космосі (як людина здатна сконструювати складний пристрій чи навіть клонувати живу істоту). Але вони не могли сотворити самі себе. Так чи інакше, ми доходимо до певного абсолютного, безпочаткового і незмінного буття.

Розглянемо онтологічний аргумент Ансельма Кентерберійського, про який ми вже колись згадували. Він називає Бога найвищим буттям, понад яке ніщо не може бути подумане. При такому означенні Бог стає доказом існування Себе. Бог виявляється сукупністю всіх чистих досконалостей – термін Томи Аквінського, риса, яку абсолютно краще мати, аніж не мати. До такої ідеї людина не може нічого додати чи відняти, не порушивши всієї концепції Божества—а тоді це вже буде не Бог Істинний (про це пише Зайферт у праці «Бог як доказ існування Бога»). Наприклад, ми не можемо «зробити» Бога обмеженим в часі, або ж мстивим чи злим—бо необмеженість, благість і прощення буде цілковито кращою рисою. Тому Бога не можна бачити, як послідовне додавання якостей – бо врешті решт таке додавання (ще кращий, ще добріший) буде менше ніж абсолютне буття, вище якого неможливо помислити. Це спростовує ідею Фоєрбаха, який заявив: «Люди створили Бога за своїм образом та подобою». Коли ми уявляємо Творця антропоморфним (це постійно зустрічається в язичницьких міфах та подекуди в Торі), він буде нижчим по якостях ніж Абсолют. Істинний Бог мусить існувати реально – бо реальне буття завжди краще за ілюзорне або ж уявне—щоб довести це достатньо поставити себе на місце голодного, який не насититься тільки уявляючи їжу. Навіть саме слово Абсолют означає «звільнення» – від будь-якого визначення й термінології, він вищий за неї.

Такий аргумент є перлиною християнської теодицеї, адже дозволяє ідентифікувати Бога, до Якого ми прагнемо, молимося та проповідуємо. Тож якщо атеїст почне заперечувати існування Бога, треба спершу визначити, що він розуміє під цим поняттям. Можливо, такий божок («невидимий дядько на небі»), якого собі уявляє атеїст не має нічого спільного з Богом Істинним. Тоді завдання віруючого полягає в поясненні, зокрема, й онтологічного аргументу Ансельма. Слід додати, що таке Найвище Буття обов’язково буде розумним, особовим та люблячим, бо всі ці категорії належать до чистих досконалостей. Бути особою незрівнянно ліпше, ніж не бути, і щоб спробувати заперечити це, атеїст уже як мінімум має бути особою та носієм розуму. Що ж до любові, то навіть ті, які заперечують її вартість (Ніцше, Сартр) підсвідомо її шукають, і дуже страждають від її відсутності. Також, Найвище Буття є реально існуючим (як ми вже загадали) і до того ж необхідно існуючим. Якщо ми можемо поступово підвищувати якості сущих (ще кращий, кращий +1, кращий+2 … кращий + n) то поступово дійдемо до рівня, за яким наше уявлення вже безсиле. І за ним теж мусить щось лежати (n+1). Якась людина може уявити собі один рівень досконалості, ніша – вищий. Отже, навіть за найдосконалішим уявленням є необхідне ще досконаліше буття. До того ж, Бог має риси, які ми не можемо побачити в світі – всюди присутність, необмеженість у часі та ін..

Якщо необхідність закорінена  в природі речі, то ми не можемо порушити одну з частин системи, не знищивши її повністю. Приміром, якщо сума кутів трикутника дорівнює 360*, то інакше не може бути виходячи із самої природи цієї фігури і тої системи вимірювання, яку ми прийняли для його кутів. Те саме стосується як інших математичних концепцій, так і ідеї Істинного Бога. І знаходження такої цілковито необхідної найвищої правди є найвищою метою людського пізнання.

Шляхи до Бога в Томи Аквінського.

Цей уже згадуваний богослов, поміж інших своїх ідей, розвинув докази, якими можна довести існування Бога. Вони дійсні і в наші дні.

Аргумент на основі руху. Всяка річ рухається тільки коли отримує імпульс від іншої. Річ має потенцію до руху, але сам руху—вже акт. Він може початися тільки з іншого акту. Простеживши ланцюжок речей, які рухають одна одну, ми маємо дійти до першого непорушного рушія, який і буде Богом. Цю ідею вперше висловив Аристотель, а Тома розвиває її для особового Бога.

Аргумент на основі дієвої причини. Всі речі в світі мають причину в іншій речі, жодна не є джерелом свого власного буття. Спостерігаючи цю послідовність ми можемо дійти до першої та єдиної Причини, яка не потребує інших для себе. Якщо приймати ідею вічної круговерті речей (у Піфагора чи книзі Екклезіяста), про те, що все живе, потім розпадається та відроджується знову, ми все одно маємо знайти причину, з якої ця круговерть постала.

Аргумент на основі контингентності. Всі речі могли бути або не бути, в їх бутті немає необхідності. Тоді постає питання: чому все у Всесвіті ще не померло і не зникло? Має бути певна причина, яка підтримує буття речей.

Аргумент на основі градації речей. У світі ми спостерігаємо різницю в якостях – щось добре, а щось – краще або гірше. Коли ми говоримо, приміром, про жар та холод, то в свідомості існує певний еталон гарячості й холодності, з яким ми порівнюємо. Але цей еталон не є сам по собі абсолютним буттям. Це перекликається зі згадуваним вже онтологічним аргументом—коли Бог є носієм усіх досконалостей, нескінченних у часі та розмірі. Якщо є добре, може бути ще краще, і, зрештою, краще настільки, що ми навіть не можемо вмістити його своїм уявленням. Всі якості в світі існують тільки як частина певного вищого цілого. В цьому аргументі ми найкраще доводимо Причину, як Бога. Бо якщо думати про Нього тільки як рушія чи причину, що в Ньому є доброго?

Аргумент на основі доцільності. Всі речі існують для чогось, мають закладене в собі призначення (яке Аристотель називав ентелехією). У живій природі ми бачимо гармонію, коли організми доповнюють одні одних (наприклад, певні комахи слугують їжею для інших комах, ті—для птахів, і тд; або певні тварини будують свої гнізда в опалих попереднього року листях дерев). Отже, існує певний «спрямовувач»–Бог. До цього ж аргументу належить теорія «біофілічного» космосу і розумного задуму загалом. У природі є надто багато «щасливих збігів», які уможливили народження та продовження життя.

Аргумент на основі нашої свідомості. Цей аспект пов’язаний із антропологією, про яку ми будемо говорити далі. Втім, якщо наш мозок не має Творця, а є наслідком випадкових процесів, як ми можемо довіряти власним судженням, мати критерій правди та істини, довіряти один одному?

Аргумент на основі вічної правди. Незалежно від змін у Всесвіті 2+2=4, завжди. Математичні закони незмінні. Як це можливо, якщо немає вічного розуму?

Аргумент вроджених ідей. Декарт стверджував, що в людині існують певні вроджені ідеї, дані від народження—добро, справедливість та ін.. Кант вчив про наявність морального імперативу в душі, хоча не уточнював його походження. Поняття про нього існують в кожного, незалежно від культури чи виховання (якщо тільки дитина з раннього віку не потрапляє в дуже нігілістичне та зле середовище, яке ціле напрямлено знищує уявлення про моральність; і навіть тоді повністю «вбити» сумління неможливо, вдається тільки заглушити його). До того ж, ми здатні мислити абстрактно, уявити такі категорії, як вічність, безмежність, всюди присутність, чи абстрактні фігури на кшталт чиллігона (багатокутника із 1000 кутів)—те, що не присутнє у видимому бутті навколо нас. Тільки вічний розум міг дати контингентній людині такі ідеї.

Моральний аргумент. Якщо Бога немає, то для людей все дозволено. Втім, як ми згадали вище, всім властивий сором і відчуття провини за скоєний злочин. Ідея посмертного суду чи воздаяння за вчинки існує практично в кожній релігії. Всі норми права також будуються на розумінні добра\зла, навіть не говорячи про їх походження. На сьогоднішній день моральні релятивісти заявляють про необхідність бути «чесним перед своєю совістю», але не пояснюють, що це таке. Якщо людина відчуває провину, звідки взялося таке поняття? Тоді Бог підміняється власним сумлінням, інстинктами самозбереження, суспільством, яке постановило такі норми, чи попередніми ланками еволюції, з яких «розвинулися» наші соціальні устої.

Аргумент безсилості атеїзму: він відштовхується від супротивного («Теос» є навіть в його назві), а отже не має творчої основи. Не ідея Бога виникла, як відповідь безбожникам, а навпаки. До того ж, це вчення доволі нове, вигадане та розповсюджене за останні 200 років. Кожен атеїст, як правило, має певну особисту мету у відсутності Бога. Найчастіше це—бажання уникнути морального суду чи поставити самого себе на місце Бога. Звідси народжуються тирани, які знищують інших чи переробляють Землю, як самі захочуть, тільки тому, що можуть. Інколи атеїст розчарувався в Богові, бо Той щось йому не дав. Іще частіше люди не можуть примиритися з існуванням у світі зла.

Аргумент на основі краси. Не для всіх переконливий, проте окремі мислителі вважали, що людина не здатна вигадати красу, естетичне відчуття не може бути зредуковане до нижчих—прагнення насичення, комфорту чи розмноження. Музика Баха, шедеври живопису, архітектури, іконопису чи навіть краса природи мусять мати Божественне походження. На сьогоднішній день красу підміняють явною потворністю, але як і у випадку із сумлінням, естетичне відчуття можливо заглушити тиском соціуму, але повному знищенню воно не піддається. До речі, в суспільстві традиції завжди існував еталон краси, вартий наслідування (звідси—класика). Вираз «про смаки не сперечаються» вигадали в модерні ті, у кого смаку не було взагалі. Варто додати, що все європейське мистецтво, яким так захоплюються освічені люди було натхненне християнськими мотивами. Інші архітектурні пам’ятки—єгипетські піраміди, Акрополь, грецькі скульптури—теж виросли з релігійного переживання. Атеїстичний світогляд, переважно, продукує речі, якими зручно користуватися для певної тимчасової мети, але цілком позбавлені краси. Якщо певні будівлі, механізми або ж космічні ракети стилізують під замки або храми, то елементи цього черпають у традиції, яка так само виросла з релігійної системи.

Аргумент на основі релігійності. Всі традиційні цивілізації вірили в певну надприродну силу. Атеїзм є певним новаторством, і було б не вірогідно припустити, що лише представники цієї недавно створеної течії пізнали вищу правду. Для багатьох сучасних людей це твердження також слабо вірогідне, але має право на існування. В кожнім разі, атеїзм не може пояснити навіть себе без наявності Бога. Вони не мають відповіді, звідки взялася людина і як формується її мислення (про це ми ще згадаємо в контексті антропології).

Аргумент на основі містичного досвіду. Найбезпосередніша зустріч людини з Богом відбувається при особистому контакті (про що ми вже розповідали). Втім, глибину цього почуття неможливо вповні передати іншим, тому зовнішній спостерігач може ставитися до подібної розповіді скептично. Зараз властиво списувати містичні досвіди на захворювання мозку і відхилення свідомості. Разом із тим, мало хто навіть серед редукціоністів цілковито заперечує відчуття закоханості, творчого пориву чи відданості ідеї—те, що людина вповні переживає тільки в своїй душі. Неможливо довести чи цілком описати комусь своє кохання, ти відчуваєш його тільки сам. Якщо ми схильні вважати їх за об’єктивні фактори, чому піддавати сумніву слово Бога до людини?

Аргумент на основі корисності релігії. Релігійне життя, особливо християнське, незалежно від віри в істинність його Джерела, має позитивний вплив на людину, її вчинки та внутрішній стан. Дуже часто світські психологи рекомендують людям із розладами стати частиною релігійної громади, молитовної групи чи гуртка медитації; чи хоча б слухати заспокійливі протяжні релігійні гімни. В сучасній Греції багато віруючих психологів радять навчатися ісихазму, розумовій молитві, як метод лікування нервових розладів.

Аргумент на основі святості Церкви. Не зважаючи на грізність окремих мирян чи священиків, Церква 2 тис років зберігає найвищу істину й успішно критикує і вивергає тих, які намагаються підмінити її основи. Всі ідеології, в яких люди не вірили в цю ідею рано чи пізно розвалилися. Гарним прикладом може бути комуністична імперія, де постулати «мир, праця, травень» уже давно стали порожніми словами, мало хто серйозно ідеї комунізму не сприймав. Зрештою, при сприятливих економічних обставинах держава дала тріщину. При цьому Церква навіть в умовах жорстких гонінь продовжувала існувати. Коли Наполеон сказав Папі: «Я знищу Церкву», той відповів: «Якщо цього не змогли зробити мої попередники, не думаю, що тобі це вдасться».

Аргумент Паскаля про прийняття Бога. Цей мислитель пропонує поставити собі питання: якщо я прийму Бога Істинного в своє життя, то що від цього зміниться? Я отримаю все: блага світу, досконалість душі, вічне життя. Якщо я Його відкину, то втрачу все, а попереду чекатиме лише моя смерть. Якщо ж Бога нема, тоді мій позитивний вибір все одно нічого не змінить. Чому б не спробувати, адже винагорода така велика? Навіть якщо є половина відсотка імовірності правди, на це варто піти. Особливо зважаючи на приклад авантюристів, які кидалися шукати невідомо чи існуючі скарби за туманними свідченнями, ризикуючи провести все життя (і загинути) в марних пошуках.

Аргумент щодо пошуку досконалості. Жоден із нас не є цілковито щасливим та усвідомлює свою недосконалість—тому що ми завжди можемо уявити собі ще кращий стан. Існують потреби природні (їжа, захист, здоров’я, самозбереження, розмноження) та накинуті соціумом (багатство, влада, соціальний статус). Еволюціоністи вважають, що другі розвинулися з перших. Природні бажання—друзі, знання, краса, любов, опіка, здоров’я, чисте сумління—реагують на щось реальне. Наприклад, ми хочемо їсти тому, що їжа, процес її споживання, травлення та отримання біологічної енергії реальні. Позаземним істотам, які не харчуються органічними сполуками, не зрозуміти нашого голоду. Так само рослини, тварини та люди інстинктивно навіть шукають любові, турботи та опіки. При цьому подібним неможливо повністю насититися, завжди хочеться ще. Ми маємо тільки часточку цих бажань, які стимулюють смак до більшого. І можемо уявити собі певний досконалий стан буття. А оскільки цілком досконалим, як ми вже згадували, є тільки Бог (вище з Якого ніщо не може бути помислене), бути з Ним—найліпше, чого може прагнути людина. Це саме стосується і бажання вічного життя, яке стимулювало пошуки – від античних містерій, філософського каменя і аж до само-заморожування, стовбурових клітин та спроби «записати» свідомість на зовнішній носій.

Христологічний аргумент. Зараз мало хто сперечається про достовірність Ісуса Христа як історичної особи. Про Нього писали багато не-християнських істориків того часу, вони ж підтверджували події, згадані в Євангельських текстах. Існує багато напів-міфічних фігур, свідчень про яких значно менше, ніж про Ісуса, проте їх реальне буття схильні приймати (напр.. навіть євреї визнають неможливість довести історичність Мойсея чи тим більше Авраама, але їх сприймають серйозно, слова та вчинки ретельно досліджують). Можна сумніватися, чи Ісус справді був Сином Божим, але Він беззаперечно жив, проповідував і віддав Своє життя на хресті, запевняючи, що робить це для спасіння всіх. Отже, Він виявляє найбільше благо та милість. Він є носієм добра. Тому з Ним варто бути чи бодай шанувати.

Аргумент на основі нападків на Церкву. Особливо протягом останніх десятиліть ми можемо бачити посилене число нападів на християнську Церкву—не тільки фізичних (від рук радикальних ісламістів), але й інформаційних. Атеїстична, а часто відверто антихристиянська пропаганда є складовою частиною інформаційного порядку денного західних країн. З особи Ісуса Христа дуже часто знущаються найжорстокішим чином, Єваннгелія висміюється в мультиках та шоу коміків. І це наводить на суттєві роздуми. Якщо, на погляд світських людей, Церква ніякої істини в собі не несе, а люди в най тільки займаються дурницями, в подібних нападках немає потреби—дурість не страшна. Намагання зі всіх сил дискредитувати окремих християн, показати нездатність богословського вчення чи просто поглумитися з Бога показує, що когось  наявність такої великої кількості віруючих людей дуже непокоїть. Найбільш радикальними противниками Церкви є крайні ліві рухи (які при цьому ніби то виступають за свободу, рівність та демократію незалежно від поглядів), а відомий американський політичний діяч, прихильник ідеї Нового світового порядку, заявляв: «Після розпаду СРСР єдиним ворогом США залишається Православна Церква». Отже, вороги розглядають її, як реальну силу, здатну завадити їхнім планам. Якщо Церква—це тільки «комерційна організація», як нам намагаються це представити з телеекранів, чи «група асоціальних фанатиків», тоді добре організоване модерне суспільство, яке здатне забезпечити кожному індивіду свободу, комфорт та можливість для розвитку, має легко перевершити таку структуру, Церква мала би відмерти сама собою і вже дуже скоро по телевізору можна буде показати «останнього попа». Чи все-таки ні?

Тут перелічені далеко не всі аргументи на користь існування Бога. Насправді, їх існує набагато більше, до того ж в дуже різних сферах життя. Мета їх—допомогти розуму збагнути, що Творця не може не бути і спонукати до власних вільних та творчих пошуків. Втім, жоден доказ чи аргумент не переконає того, чиє серце є закрите і хто не має жодного бажання прийняти Бога і почути Його голос.

Тепер візьмемося за складне та дуже болюче питання—існування у світі зла. Об нього спотикалися багато чудових людей, які відмовлялися від Істинного Бога тільки тому, що в своєму серце не могли вмістити Його цілковите благо та страждання в світі. Насправді, відповідь на це питання не така вже й складна, проте багато хто переживає її дуже особисто. Зло викликає в нас реальний душевний та фізичний біль. Той, у кого в муках помирає єдина дитина, хто страждає від страшного каліцтва, яке в юному віці забирає працездатність чи тільки що втратив справу всього життя дуже часто не задовольняється богословським поясненням. Безліч людей, які пережили геноцид свого народу (як то український Голодомор) уже не можуть повірити в цілковито доброго Бога. Біль і скорбота не дозволяють цього зробити. В цьому немає нічого поганого, оскільки емоції—наша складова частина, і без них ми не були б повністю людьми. Втім, вибір прийняти Бога на тлі наявності зла—тільки для мудрих і сильних.

Для тих, хто все ж хоче, попри емоційне сприйняття, зрозуміти причину цього феномену, можна пригадати Книгу Йова, що відкриває нам велику містерію страждань та скорботи. Як ми пам’ятаємо, незаслужені біди великого праведника починаються із виклику, який диявол кинув Богові—мовляв, люди служать Йому тільки тоді, коли їм це вигідно. Йов дотерпів до кінця і не відмовився ні від Бога, ні від власних переконань. Тоді Господь в кінці відкриває йому великі тайни Всесвіту і запитує: «Де ти був, коли Я творив це?». Тобто показує Свою велич і мудрість, якою все поставлене та впорядковане. В кінці Йов знову одержує назад все, що втратив – здоров’я, сім’ю, багатство і довголіття; втім, суперечка з падшим ангелом і далі прихована від нього. Церковне передання роз вививає цю ідею, вказуючи на незбагненність Божого промислу, в якому ми всі беремо участь. Скептики вважають це відмазкою—мовляв, завжди легше списати життєві проблеми на «тайну», ніж взяти на себе повну відповідальність за свої дії. Проте звичайний емпіричний досвід переконує нас у зворотньому:

«Бог не творить досконалих роботів». Головний дар Божий людині – це непорушна свобода. Така свобода, якою володіє тільки Сам Бог. Він «відтинає» частку від Себе і передає людині (слово з першого речення книги Буття «сотворити» в оригінальному тексті «бара» також означає «відтинати»). Бо творить не раба, а співбесідника. Наше покликання – бути дітьми Божими і мати свободу, рівну Йому, щоб могти відповісти Творцю вільним творчим актом. І зрозуміло, що у великій справі помилка має велику ціну. Якщо людина такий неймовірний дар, як свободу бути з Богом спотворює, щоб вибирати Його ворога, то і наслідки будуть катастрофічними. Власне, саме через масштаби цієї катастрофи єдиним способом виправити її було Воплочення, земне життя, страшна смерть та Воскресіння Сина Божого. Бог не винен у наших бідах і стражданнях, навпаки, Він зробив усе, від Нього залежне, щоб врятувати нас від наслідків нашого ж вибору. Така ціна свободи. Але капризні люди звинувачували б Бога в першу чергу у відсутності свободи (подивімося, як зараз нападають на термін «раб Божий»). Нам залишається тільки правильно осягнути цю ситуацію і прийняти поміч Божу, яка трансформує всі страждання. Віруюча людина, що прийняла Ісуса Христа, не перестає відчувати біль і скорботу, а можливо навіть осмислює їх іще гостріше. Проте вона переживає їх, як частину неописаного промислу Божого, який ми, в силу обмеженості розуму, не можемо до кінця осягнути, але який конче веде нас до спасіння. «Віруючому все сприяє на благо». Неможливо перемогти того, хто ні за яких обставин не вважає себе переможеним. І благо, і біль наближають нас до досконалості та спасіння. І ця віра робить нас нездоланними, трансформує зло у зброю проти його ж джерела. Диявол осоромлюється нашою відповіддю. Крім того, ми бачимо проклад, що Сам Бог бере безпосередню участь в наших стражданнях – прийшовши, живши в зіпсованому гріхом світі, страждаючи та помираючи на хресті («Боже, чому Ти мене покинув?»), але воскреснувши та розвіявши зло. Ми можемо бути певні того, що Бог бачить нас та спів-переживає нам. І якщо якась біда трапляється з людиною, це може бути або наслідок її гріха (ми вже згадували, що той, хто засуне руку у вогонь отримає опік, бо такий порядок речей у світі), або є допущення Боже, щоб укріпити нас, дати щось пізнати, відвернути від злої дороги і наблизити до досконалості.

Осмисливши цю істинно християнську парадигму, ми вже зовсім інакше почнемо ставитися до зла в світі і зможемо пояснити це іншим…

Священноієрей Ярослав, настоятель Хрещенської каплиці Православної Церкви України.

Писано 2021 р. Б. у Києві та Львові.

Be the first to comment on "ТЕОЛОГІЯ ДЛЯ ХРЕСТОНОСЦІВ. Частина 2"

Напишіть відгук