ТЕОЛОГІЯ ДЛЯ ХРЕСТОНОСЦІВ. Частина 3

Священноієрей Ярослав Кулик

(Курс обов’язковий до ознайомлення в духовних семінаріях та академіях, гуманітарних факультетах, медичних університетах, закладах підготовки дипломатів і держслужбовців, військових навчальних закладах, академіях спецслужб та в старших класах школи).

Життя Церкви.

Вузькі ворота, або чому Церква не може бути «відкрита».

Ми вже поговорили про важливість теології, розібрали основні поняття цього вчення, маємо розуміння того, Ким є Христос і як складаються стосунки Бога та людини. У багатьох людей виникає питання—для чого їм ходити в храм, брати участь в житті церковної спільноти, приступати до Таїнств, якщо вони вірять в Бога « в душі»? Так народжуються сумніви і потребі священства та культу взагалі. Народжена в період Реформації, французького «просвітництва», наполеонізму та комуністичного режиму пропаганда майже не змінилася.

Отже, варто розібратися, що таке взагалі Церква і що в ній відбувається, і чому вона настільки суттєва в нашому житті.

Справді, кожна людина будує з Богом свої індивідуальні особистісні стосунки. Він може відкритися кожному в певний унікальний спосіб, як нікому іншому. Власне, особисті одкровення від Бога ніхто не заперечує, і вся теологія є сукупністю такого особистого Богоспілкування. В загальновизнаному церковному переданні записується та систематизується найкращий досвід, який стає взірцем для всіх інших, проте це не означає, що не може бути жодного іншого.

Траплялися й випадки плідного Богоспілкування і за межами певної церковної спільноти, проте вони достатньо рідкісні й кожен із них заслуговує на окремий розгляд.

Проте жодна людина, незалежно від повноти молитовного єднання з Творцем, не може сама по собі вплинути на цей світ. Для цього потрібна спільнота. Її завдання—якщо не побудувати тут рай земний, то принаймні трохи призупинити розпад та занепад світу, не даючи йому скотитися в пекло.

Проте коли противником є не просто людина, а дуже древня зла сутність, відома під назвою диявола, давня та дуже могутня істота, яка колись була першим найліпшим творінням Божим, то протистояти йому не може ні одна людина, ні група, навіть якщо вони ведені Богом—ця поразка показана в Старому Заповіті. Тільки Сам Бог, ставши людиною та Своїм смиренням і любов’ю обдуривши диявола (який не міг собі уявити, щоби Господь принизив Себе до рівня творіння, та ще й прийняв від невдячних людей страждання та смерть), може тепер йому противитися. Коли була відновлена (re-ligio) колись втрачена єдність Бога та людства, коли наша свобода тепер в гармонії з волею Божою, світ може змінитися.

Церква—це зібрання, Екклесія, єдність душ, які тягнуться до Бога; містична Бого-людська співдружність. Церква—це Христос. В Діяннях Апостолів Ісус у видінні каже Савлу (майбутньому апостолу Павлу), гонителю християн: «Савле, чому ти Мене переслідуєш?». Син Божий живе на землі серед Своїх послідовників.

А ще, Церква—це місце, парадоксально, де Бог може сховатися на землі від Своїх гонителів, від жорстокого світу, де Його і досі не бажають приймати і з радістю розіп’яли б ще раз.

Видатний подвижник Авва Доротей порівнює Церкву з променями, які виходять із центру. В центрі—Бог, а промені—це людські душі. Чим ближчі ми одні до одних, тим ближчі з Богом, і навпаки. Церква відтворює ту єдність душ із Богом та одні з одними, яка була на початку, до великого катаклізму та розламу. Бути в Церкві означає повернутися в Божественну реальність. Тут ми спілкуємося з Богом на всіх рівнях—душі, розуму та тіла, коли приймаємо Причастя. Ми маємо знати свою спільноту, з ким разом ми молимося та Причащаємося, і таким чином сформувати непорушну стіну з наших душ.

Ми спасаємося та досягаємо святості не своїми силами, а за спів дії з благодаттю Божою. На кожній Літургії Ісус є реально присутній—перед співом Символу Віри ми промовляємо «Христос посеред нас! – І є, і буде!». Він уприсутнюється у святих Дарах, хлібі й вині, які стають Його Тілом і Кров’ю. Приймаючи їх, ми стаємо причасними—тобто частинками—Самого Бога. Його Тіло—наше тіло, Його Кров—у нашій крові. Це—реальність, яка хоч і прихована (Тіло і Кров виглядають, як хліб і вино), але здатна цілком змінити людину. Грузинський старець Гавриїл казав: «Якби ви знали, яка благодать сходить під час Літургії, то ви б навіть пил із храму забирали додому».

Церковна спільнота є органічною та живою. В ідеалі ми маємо, за словом св.. Івана Золотоустого, коли Причащаємося, відчувати серцем тих спів-братів, що Причащаються в далеких країнах з іншого кінця світу. Церква має стати ближчою, ніж сім’я (де часто можуть бути невіруючі люди, які не сприймають нашої позиції, і «вороги чоловіку домашні його»). Справжнє життя має для нас починатися в храмі—в молитві, підготовці до Причастя, Богоспілкуванні. На жаль, нинішні громади є далеко не ідеальними.

Входження в Церкву починається з Хрещення. Це—з’єднання з Христом, спів-причасність Його смерті та Воскресіння. Хрещення—це ініціація, дія, яка змінює людину і виводить її з падшого стану в іншу реальність, в рай земний. При Хрещенні над людиною читаються особливі молитви за звільнення від впливу нечистих духів, вона добровільно відрікається від сатани та з’єднується з Христом, а потім тричі занурюється (чи окопляється) у воду, як символ тридневного погребіння, в Ім’я Отця, і Сина і Святого Духа. Цей символічний, здавалося б, акт, цілковито змінює саму людину на всіх рівнях, сіє зернятко благодаті. Далі вже все залежить від охрещеного—або він буде вирощувати в собі цей плід, все більше наближаючись до райського стану, або продовжить жити по-світському, і тоді його власна, дана Богом свобода заглушить цей дар. Біда в тому, що в наші дні мало хто приймає Хрещення усвідомлено. Раніше цьому передувала довга підготовка, катехизація, перевірка людини, і вона ставала християнином, носієм дарів Духа Святого з повним усвідомленням того. Зараз хрещення стало частиною нашої культури, оповите забобонами та упередженнями, до того ж в більшості випадків охрещують зовсім маленьких дітей. Протестанти виступають категорично проти цього. Втім, в хрещенні дітей є свій сенс—адже тоді нова душа змалечку росте вже не в згубному світському середовищі, а в благодатній атмосфері Церкви—але тільки якщо батьки та хрещені батьки (опікуни, делеговані церковною спільнотою) справді ростять дитину саме так. Якщо ж життя продовжується світське, хрещення дитини не має потрібного ефекту. Втім, це все одно дієвий акт, зернятко благодаті посіяне в душі, тому є імовірність, що в такому разі дитина імовірніше усвідомлено прийде до Бога.

Всім нам відомо, що в Церкві існує чітка єрархія. Справді, демократії в Церкві немає і не може бути, оскільки Церква побудована за принципом небесної дійсності—що вгорі, те і внизу. Є передання про те, що небесна ангельська єрархія передає Божественне світло від вищих чинів нижчим, просвітлюючи і себе, і тих, хто під ними (Діонісій Аеропагіт). Такий самий принцип використовується і в земній Церкві.

Ісус поставив апостолів Своїми наступниками і дав їм владу «зв’язувати і розв’язувати», тобто впливати на певні буттєві процеси. Причому, дуже серйозно: «що зв’яжете на землі буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, буде зв’язане на небі». Це в першу чергу стосується гріховних зв’язків людини, яка бажає щиро покаятися. Найважливіше те, що тільки священик може прикликати благодать Духа Святого на земні дари – хліб і вино, щоб вони ставали Тілом і Кров’ю Христовою. Священство (і чернецтво) – це ініціація у великі містерії (за термінологією традиціоналіста Рене Ґенона). Хрещення – це малі містерії, воно переводить людину в стан раю земного; натомість священство відкриває рай небесний. Священик під час служби звершує таїнства не своєю силою і не за власні заслуги. Під час звершення таїнства його дія позбавлена будь-якого гріха, носієм якого він може, як слабка людина, бути в повсякденному житті. Тому навіть найгірший священик звершує дійсні святі таїнства. В святоотцівській літературі багато описано велич таїнства священства і цього покликання. Наприклад, що служіння священика вище за царське, бо він приймає сповідь у царя. Що священик вершить справу, до якої навіть ангели не можуть приступити – звершення Євхаристії. Крім того, ангели не мають щоденно боротися проти власних пристрастей, зерна яких попадають в душу від перебування в просякнутій гріхом реальності, а священики, будучи людьми, мусять це робити, та ще й терплять куди більші спокуси від ворога роду людського. Служіння священика дійсно найвище на землі, такий чоловік може допомогти людині більше за інших. Зрозуміло, що лікар може полегшити біль і зцілити тіло; політик—нагородити при житті чи посмертні; історик—прославити пам’ять. І тільки в руках священика влада зцілити покалічену гріхом душу та направити її прямо до Царства Небесного.

Архиєреї—єпископи, архієпископи, митрополити, патріархи—це найвищий ступінь священнослужіння. Архиєрей уособлює собою Самого Христа. Він є наступником апостолів. Священики є делегатами від архієрея, і можуть діяти з його благословення. В православній церкві, на відміну від католиків, існує принцип помісності—де архієрей, там і церква (за висловом св.. Кипріяна Карфагенського). Архиєрей є земним представником Христа, навколо нього гуртуються помічники-священики та миряни. Саме тому архієрейське благословення є таким важливим у багатьох питаннях.

Диякон, ступінь нижчий від священика, є помічником, який не може звершувати таїнства самостійно. Диякон вважається представником громади, який стоїть по правицю священика біля престолу, благовістить Євангелію, виголошує молитовні прохання і цим дає священику змогу уважно молитися над головним таїнством.

Священик є в першу чергу благоговійним виконавцем Таїнств Божих. При руко положенні він отримує дар молитви, слова, пророцтва та зцілення. Інша річ, як кожен конкретний ієрей ці дари реалізовує.

Багато хто критикує церковну ієрархію за провини окремих її представників. Хтось киває в бік протестантської моделі, де єрархії немає взагалі, а пастор чи старійшина є звичайною посадою для людини, яка гарно знає Біблію і може красномовно проповідувати. Біда протестантів в тому, що вони перевернули парадигму з ніг на голову. Як ми вже колись згадували, церковна єрархія є тією вертикаллю, що сполучає Божественну реальність, Першопринцип із землею. Без неї Церква перетворюється на просту спільноту за інтересами—разом почитати Біблію і порозмірковувати над нею. Тому в протестантів немає священства, а таїнства перетворилися на спомин та образ.

Єрархія завжди існувала у всіх традиційних інституціях—Церкві, державі, сім’ї та армії. Завжди в цих структурах траплялися зловживання, оскільки всі люди так чи інакше вражені гріхом. Проте спроби скасовувати єрархію та впроваджувати «зрівнялівку» привели тільки до репресій та знищення найкращих представників своєї справи. А в результаті єрархія, розшарування виникала все одно, але вона була побудована на хибних принципах, дуже часто на грубій силі.

Православна Церква визнає найвищим авторитетом у прийнятті рішень не того чи іншого єпископа, а цілий собор. Ця ідея заснована на новозавітному принципі Апостольського собору в Єрусалимі, на якому апостоли зібралися для прийняття рішень щодо навернених у християнство язичників. Тоді було проголошено принцип: «Воля Духа Святого і наша». Для непосвяченої людини це зрозуміти важко. Людська воля сполучається з волею Божою. Господь напрявляє наш шлях, але при цьому не відбирає свободи. Так, у внутрішньому діалозі людини з Богом та нас усіх, як спільноти і народжуються найважливіші для Церкви рішення. В першу чергу вони стосуються догматів, загальноприйнятих істин і постанов. Проте в нас немає чіткої вертикалі й догматизації кожного найменшого аспекту церковного життя. В Православ’ї найголовніше—слідувати Символу Віри та основним догматам Соборів; але дозволяється та навіть заохочуються власні шукання і творчість. Св. Григорій Синайський сказав: «Щоби бути Православним, достатньо ісповідувати Бога в Трійці та дві природи Ісуса Христа». Микола Бердяєв значно пізніше писав: «В Православ’ї знаходиться місце і для Іґнатія Брянчанінова, і для Володимира Соловйова» (маючи на увазі двох представників цілком протилежних богословських думок). В Церкві є визнані святі, які поставлені нам за взірець, але є ще безліч не прославлених, які вже з Богом, але не можуть, в силу певних обставин, бути загальним прикладом.

Узагалі, святість, вибраність—це шлях кожного християнина. Ми є спільнотою святих, і так називав апостол Павло усіх віруючих. Дехто після смерті стає прикладом для наслідування—про них пишеться агіографічна література, вважається, що вони моляться за нас, будучи вже по той бік смерті. Але ми мусимо до останнього вірити, що кожен у вірі спочилий є з Богом і ми можемо спілкуватися з ними так само, як одні з одними. Тому одна відома сьогодні книга з описом життя блаженних старців має влучну назву «Несвяті (не прославлені) святі», чи “Everyday Saints” в англійському перекладі.

Ми вже багаторазово згадували, що найвищим Таїнством Церкви є Євхаристія, Причастя Тіла і Крові Господньої. Об’єднання людей навколо Чаші та повторення Таємної Вечері, що відбулася два тисячоліття тому. Ісус незримо присутній в кожному храмі, і через руки священика благословляє святі Дари. Тому звершення Євхаристії—справа всієї спільноти. Кожен вірний має розуміти, що відбувається на Літургії і посилено молитися за сходження Духа Святого на Дари. Саме тому в Православній традиції для Євхаристії побіля священика має бути ще хоч одна людина (окрім виняткових обставин). Варто зазначити, що в католицькій Церкві ставлення трохи інше: там священик служить «в особі Христа» (in persona Christi), тобто мов би стає Господом під час служби. Тому він може здійснити Пересуществлення святих Дарів осібно, тільки промовивши слова «Прийміть, споживайте…!». Щодо цього питання й досі ведуться дискусії.

Церква визнає сім основних Таїнств—особливої дії Божої у світі, внаслідок якої щось незримо, проте дуже відчутно міняється. Головні таїнства – Хрещення; Євхаристія; Миропомазання (передавання людині дарів Духа Святого); Єлеєосвячення (зцілення тіла); Подружжя; Священство та Покаяння. Втім, окремі святі отці визнавали, що існує більше таїнств (Теодор Студит, Феофілакт Болгарський) – приміром, додавали ще чернечий постриг та похорон. Є уявлення, що кожна молитовна дія Церкви уже є Таїнством, адже у відповідь на наш заклик Дух Святий обов’язково приходить і це міняє самого молільника та його оточення. Наприклад, водо святний молебень, заупокійна літія чи заклинательні молитви для вигнання бісів. Таїнства мають містичний та ініціятичний характер, вони виривають людину зі звичайної закономірності й детермінізму та переводять в інший стан буття. Це не завжди помітно фізичним зором на перший погляд (так само, як кабель з пущеним по ньому електричним струмом на вигляд не міняється), проте в певних випадках дію таїнства можна сильно відчути на собі (якщо торкнутися кабеля голими руками, переживемо удар струмом чи як мінімум відчуємо, що він нагрівся). Таїнства не завжди видимо міняють світ через ту саму зіпсовану гріхом, але дуже дієву людську свободу. Якщо людина не хоче визнавати дію таїнства, то блокує її для себе. Натомість, приймаючи Божу відповідь з вірою і відкритим серцем ми впускаємо благодать в себе і вона може робити дивовижні речі. В такій парадигмі важко говорити про «об’єктивність» у звичному сенсі слова. Але тільки тому, що матеріалістична картина світу вважає людину «пасивним» спостерігачем, який на об’єктивні процеси не впливає; а ми вже знаємо, що це не так—не тільки з церковного передання про Богом дану свободу, але і з дослідів квантової фізики про те, що позиція спостерігача міняє результат експерименту.

Вже говорили, що духовне життя починається з покаяння, зміни мислення, метанойї. У світських людей багато заперечень викликає таїнство покаяння, а особливо сповідь перед священиком. Мовляв, для чого участь «жерця», якщо можна приватно покаятися перед Богом? Сповідь та покаяння взаємопов’язані, але не тотожні. Сповідь має допомогти людині прийти до правдивої зміни мислення, зненавидіти вчинений гріх, щоб повністю від нього відсторонитися. Священик проводить із каяльником терапію, допомагає йому. А потім молиться за відпущення його гріха—для того, щоб залучити Божу поміч для цієї складної дії.

Благодать Божа внутрішньо змінює не лише людину, але і матеріальний світ навколо. Ми звикли сприймати матерію інертною, мертвою і пасивною. Приблизно такою вона постає і в нинішньому «об’єктивному» сприйнятті, і в профанному уявленні про Бога—мов би Божество власною силою проводить певні односторонні дії над пасивною матерією. Насправді, весь світ є одухотвореним, розгорткою Божественної ідеї. Творець посилає заклик, а матерія відповідає на нього в любові. Власне, тут ми можемо говорити про певний вселенський розум, душу світу і Софію. Проте ця світова душа хвора, спотворена накликаною людиною катастрофою гріхопадіння. Таїнства, які звершуються в Церкві, виправляють світ, ізціляють матерію. Всяке чудо, яке творив Ісус було поверненням зіпсованої реальності в Божий задум. Приміром, зцілення людей, або помноження хлібів (адже земля має давати достатньо плодів на всіх). Квінтесенцією цього є євхаристія, під час якої земні плоди перетворюються на Тіло і Кров Ісуса, передвіщаючи реальність майбутнього віку, коли Бог буде «все у всьому». Саме тому в Церкві існує чин освячення різних речей. Предмет із профанного світу тепер стає спів-учасником церковних таїнств і має служити для спасіння. При цьому навіть його молекулярна структура міняється. Це особливо помітно з водою, яка освячується на особливому Водосвятному молебні—її молекули вибудовуються в особливій послідовності, зберігаючи інформацію. Тому і властивості води також змінюються.

Освячення має реальну силу. Багато є відомих випадків, коли вода раптом ставала цілющою, а отруєна їжа після хресного благословення не завдавала шкоди. Єлей, вживаний при цілющому Таїнстві Соборування теж міняється на молекулярному рівні. Але всі ці предмети й речовини все одно не зможуть переламати людську свободу. Якщо людина вперто не бажає приймати допомогу Божу та відгороджується від благодаті, їй не допоможе ніщо, і перемінені освяченням предмети в тому числі. Саме тому благословення для одних дієве, іншим не приносить користі—якщо людина не віруюча, то власним вольовим зусиллям відсікає від себе його дію.

Церковні молитви, які звучать під час служб та наведені в молитовниках, як ми колись уже згадували, є нашою відповіддю Богові, оспівування тої правди, яку Він відкрив нам. Вони укладені згідно Святого Писання та власного духовного досвіду святості, а тому є взірцем для кожного з нас—слова, укладені людьми, які дуже щиро та все життя спілкувалися з Богом та представляють певний ідеал стосунків із Ним. При цьому молитва кожної людини є унікальною, адже тут має значення спілкування. Існує версія, що укладені святими християнами молитви, до яких люди Церкви вдавалися багато століть поспіль мають у собі певний дух, і навіть якщо людина не повністю розуміє ці слова свідомістю, вони апелюють до певних підсвідомих процесів і так чи інакше налаштовують нас на Божественну реальність. Таким чином перебування в храмі під час служби корисне навіть якщо ми не розуміємо всього, що там відбувається. Приміром, Псалтир Святі Отці називали «Книгою заклинательною», вдумливе моління якою пробуджує сплячий людський дух та може відганяти диявольське зло.

Іншою важливою темою, яка властива виключно Православному богослов’ю і є одною з його визначальних рис—це ісихазм, розумова молитва. Дуже добре ця традиція описана в книзі «Ісусова молитва, досвід двох тисячоліть». Вважається, що подібна практика була започаткована ще на самому початку християнства, і вже святий початку ІІ ст.. муч. Іґнатій Богоносець постійно повторював Ім’я Боже, в результаті чого воно відбилося на його серці. В 4 ст, тобто в час особливого зростання чернецтва, Ісусова молитва («Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене») вже була розповсюджена. Вона була чудовим засобом для монахів-відлюдників, що не мали доступу до регулярних повних богослужінь, а часто ще й були неписьменними. Також вони мусили постійно боротися за виживання в суворих умовах пустелі, багато трудитися для цього. Щоб відволіктися від сторонніх помислів та пристрастей, ченці тренувалися постійно повторювати цю молитву й суміщати її з кожним подихом та ударом серця. Така проста, але водночас ефективна практика налаштовувала розум на Бога та відкривала сили душі. Зародилися цілі школи Ісусової молитви, коли з уст в уста старці передавали послушникам практичні навички того, як молитися правильно. Це супроводжувалося вихованням глибокого смирення, послушництва волі наставника та боротьбі з внутрішніми пристрастями. Ісихазм (від слова «ісихія»–спокій) найчастіше пов’язують із іменем святителя 15 ст. Григорія Палами, афонського подвижника та вченого-богослова. Він перше висловив уже існуючу в усному вигляді ідею про Божественні енергії. Господь непізнаваний, апофатичний у Своїй суті, але може бути пізнаний та відчутий у Своїй дії в світі—енергіях. Вони проявляються, як особливе світло, яке є видимим вираженням Самого Бога і тому несотворене. Це те саме світло Переображення, яке побачили апостоли на горі Фавор. Гарно пала містичну концепцію описав архімандрит Кипріян (Керн) у праці «Антропологія свт. Григорія Палами». Людина через ісихазм, постійне вдумливе повторення Ісусової молитви може просяяти цим світлом, перемінитися, як і Сам Господь. Про це добре розказано в житії прп. Серафима. Відтоді пояснення та обґрунтування ісихазму вийшли на цілком новий рівень. Зараз можна прочитати багато збірників із Отцівськими настановами про те, як правильно молитися, як спершу наповнити словами молитви розум, потім поєднати його із серцем, і зрештою підключити тіло, коли кожен подих буде призиванням Божого Імені. Згодом із практики ісихазму народилася дещо суперечлива та не всіма прийнята ідея Ім’яслав’я—її послідовники вважають, що в Імені Божому присутній Сам Бог, а тому призивання Імені може саме вже привести людину до спасіння. Це добре описано в книзі «На горах Кавказу».

Ісихазм інколи пропонують використовувати, як засіб зцілення душі. Узагалі, згідно праці митр. Єрофея (Валхоса) «Православна психотерапія», всі практики Церкви мають лікувальний характер, покликані зібрати в єдине ціле розрізнену та вражену гріхом людину.

Звісно, кількома абзацами цього розділу неможливо переповісти всі чи навіть головні ідеї, якими живе Церква. Можливо, ці слова спонукають шукати далі, чи бодай осмислити основну парадигму. «Царство Небесне береться силою, і ті хто докладають зусилля, отримують його». Для єднання з Богом, повернення в небесну Батьківщину потрібна спів дія людини з Богом, вільний вибір та вольове зусилля. Людина внутрішньо переображується та виходить зі світу, покидає відому нам пронизану гріхом соціальну систему. Для цього існують чіткі правила та настанови, які не можна порушувати, інакше нічого не вийде. Таким чином неможливо лишитися «собою» в звичному сенсі слова, та бути істинно Православним. Від нас вимагається зміна мислення, а отже заперечення стандартів світу. Тож очевидно, що ніяким чином Церква не може бути «відкритою», як це зараз намагаються заявити деякі сучасні діячі. До життя вічного ведуть вузькі ворота, через них не пронести старі звички та пристрасті. Християнство та сучасний стан—це цілковито різні світи, які майже ні  чому не перетинаються. Потрібно робити вибір. Як писав отець Кипріян (Керн): «Бути Православним означає бути монахом, ісихастом, споглядачем Фаворського Світла, творителем молитви Ісусової, чудотворцем, пошуковцем та зберігачем Істини». Це очевидно для всіх, хто має хоч якесь поняття про ініціацію та внутрішню зміну. Тепер потрібно пояснити це світським людям.

Ціна нашого спасіння. Сотеріологія.

Сотеріологія—це грецький термін, що означає «вчення про спасіння». Ми вже торкалися теми великої космічної драми, яка відбулася задовго до нашого народження, проте наслідки її ми спостерігаємо і по цей день. Зараз спробуємо проговорити її уважніше.

Божественна реальність, як ми вже згадували, безмежно нас перевершує. Осягнути її ми можемо, або розширивши горизонти нашого бачення (містичний досвід), або вводячи нові поняття в наш розум, зокрема через побудову аналогій. Саме тому Євангелія рясніє притчами та символами, особливо книга Об’явлення.

Багато питань про існування в світі зла та стосунки Бога до людини розуміються хибно через відсутність елементарних богословських знань або навмисне спотворення їх у масовій культурі. Більшість цього ми вже розглянули. Щоб усвідомити істину космічної містерії, треба почати мислити іншими категоріями. Саме тому в Церкві на соборах обговорювали такі, здавалось би, абстрактні та «відірвані від життя» категорії. Як люблять говорити сьогодні адепти «церкви, як інституту психологічної підтримки», подібні уявлення залишилися в минулому. Насправді, це не так. Не осягнувши цих категорій, ми не відшукаємо відповідей на питання сьогодення. Щоб не загубитися у богословських твердженнях давніх Отців та рішення Соборів, можна систематизувати їх у вигляді тверджень.

Існування у світі зла.

Це—прямий наслідок любові Божої. Бог не творить досконалих роботів. Ми одержали частинку Божественних властивостей і навіть Він Сам уже не може їх відібрати в нас. Творить співбесідника, а не раба. Те, що ми скерували цю свободу на шкоду собі, а не спілкувалися з Богом далі в повноті любові—наша провина, а не Його. Можемо бути певними, що Творець страждав так само, що Його чудове та досконале творіння вирішило відпасти собі в шкоду, прирікшись на болюче та повільне загнивання. Вважається, що вперше таке відпадання почалося в ангельському світі, а потім Денниця, який став злою істотою, відомою нам, як «сатана» («розділювач») уже хитро переманює на свій бік людей. Зло є наслідком відпадання від Бога. Коли гілка відривається від дерева, вона всихає, втрачає життя. Те саме сталося і з людьми. На прикладі занепаду філософської думки ми вже бачили, як світогляд людства поволі зміщував акценти з духовної сфери, вічності та душі на розгляд земного буття—тілесності, суспільствознавства та розваг.

Чи могло падіння не статися?

Окремі кабінетні горе-гуманісти вважали за можливе покладати на Бога відповідальність за падіння людини. Мовляв, «не догледів». І навіть сама гіпотетична можливість відступити від волі Божої, наслідком якої стало все страждання людства—уже моральний злочин. І такі ж люди водночас стараються боротися проти всякої згадки про неволю, лютують на згадку про термін «раб Божий». Вони не здатні збагнути всієї величі Божого дару свободи. Якби Творець заблокував нам хоча б одну опцію, свобода була б уже не повною. Але Бог не зробив зовсім нічого, щоб підштовхнути нас до хибного шляху, а коли він все ж таки відбувся, щосили намагався вернути назад.

Чому не повернулися?

Багато хто запитує, чому всемогутній Бог просто не знищив перших людей чи не ліквідував наслідки гріха в них. Зробити це виявилося не так просто—через ту саму фундаментальну свободу, яка зробила неможливим всякий насильницький вплив Бога на людей. З вибором злого шляху видозмінилася сама їх сутність. Якоюсь мірою перші люди стали анти-богами, і саме тому вони не могли відразу повернутися до Творця тільки після того, як свідомістю побачили наслідок своїх дій. В цьому—сенс «вигнання з раю». Людина втрачає стан гармонії та вічної радості. Бог створює «шкіряні ризи», які є нашими нинішніми білковими тілами, адаптованими до життя в умовах планети Земля (яка так само міняється через катастрофу гріхопадіння—це ми побачимо пізніше). На воротах раю стає «ангел із вогняним мечем». Не очевидно, чи дійсно існував Едемський сад, як певна локація в просторі. Якщо був, то людина стала ворожою його середовищу, тому заходити в Едем власними силами було б згубно. «Ніщо нечисте не може ввійти в Царство Небесне». Доки людська сутність не повернеться до первісного стану, Божественне світло буде обпалювати.

Спасіння людини з такого стану.

Оскільки насильницьке повернення людини до первісного стану неможливе, відбувся інший шлях. Бог, який сумував через відпадіння людини, мав тільки один шлях врятувати людину, не порушуючи її свободи. Для цього Він Сам став людиною, повністю прийнявши на себе нашу природу. Ісус Христос в Євангелії іменується Словом Божим. Це—не зовсім точний переклад слова logos, яке може означати слово, думку, ідею, поняття, мрію… Ісус є словом, вираженням усієї повноти Найвищого, при цьому маючи людську природу—зачавшись, народившись, вирісши та помреши подібно людям. Він відчував все те ж, що і ми, проте Його життя та відчуття не були спотворені гріхом. Ап. Павло зве Ісуса «другим Адамом». В Ньому показується, якою мала би бути наша природа, але не стала. Боговтілення мало не тільки спасительну мету, але і щоби показати найвище єднання Бога з людиною. Східні Отці не раз писали, що Син Божий втілився би, навіть якби перші люди лишилися досконалими, але тоді не мав би страждати і помирати. А так Він прийшов у час найбільшого спадання, торжества зла, коли світ мав би вже закінчитися.

Дві природи—Божественна та людська—пов’язані в Сині Божому незлитно, нерозлучно і нероздільно (за тлумаченням 4 Вселенського собору). Тут ми бачимо апофатику—можемо словами виразити тільки як не є, а як саме є—уже тайна. Принісши добровільну жертву на хресті Син Божий пережив усю глибину падіння людства, Він прийняв на Себе весь біль та страждання, відчув навіть те богозалишення, в якому перебували люди в той час. Саме тому Ісус взиває з хреста: «Боже, чому Ти мене покинув?». Подібні слова (в купі з Гефсиманською молитвою «Отче, якщо можна, нехай минує мене чаша ця») створили були підвалини для єресі аріанства—твердження, що Ісус не був справді Богом, а просто певним досконалим творінням. Але саме дві природи—окремі, проте пов’язані в Ньому—уможливлюють випадки, коли Ісус говорить та діє, як людина. Він боявся в Гефсиманії, страждав на хресті та молився до Отця. Ісус приймає на Себе все зло світу і помирає—не тільки тілесно, але і душа його спускається в ті нижні світи, де опинялися душі всіх відпалих від Бога. Проте Він залишається вповні Богом, тому коли опиняється там, унизу, в пеклі, то цілком оновлює світ, приносить туди частку досконалого буття. Ісус лікує падшу реальність, відновлює її до стану, якою вона була до того. Ключова ідея: не змушує людей стати іншими, а саме лікує їх. Так відбувається Воскресіння, перемога над смертю не тільки окремої людини, але і станом смертності та гниття, на який були приречені всі люди після відпадання від Бога.

Але свобода людей залишається з ними. Ті, хто все ж таки не забажав прийняти Христа, можуть противитися Йому і надалі. Через них продовжується занепад історії, яка оновилася була в момент Воскресіння. Це триватиме аж до того, коли буття знов опиниться у нижній можливій точці. Тоді відбудеться Друге Пришестя Господнє, Він знов оновить світ, але цього разу космічна драма дійде до свого завершення, адже в останній битві—Армаґеддоні—братимуть участь і небесні воїнства. Тоді ті, хто не забажають бути з Богом залишаться «у вогні, уготовленому дияволу»–тобто в тій реальності, де людям в принципі не місце, але по своїй гордині та немочі вони вибирають її. Не Бог засудить їх до того—це буде вільний вибір кожного. Св. Ісаак Сирійський писав, що існує тільки одна субстанція—Божественне світло, але для одних воно буде райським сяйвом, для інших—вогнем пекельним.

Церква та Обоження.

Після Воскресіння Христового світ оновлюється і людям знову доступний стан буття до  гріхопадіння. Для цього треба бути в єдності із Богом. Саме тому вірні збираються в спільноту—Церкву—і Господь там перебуває поміж них.

Проте ми не просто «відкуплені» від гріха—ніби це певна юридична провина. Відбувається фундаментальна зміна самого внутрішнього стану. Єдність із Богом та між собою не закінчується земним життям, вона триває далі, в посмертному стані. «В домі Отця Мого жител багато»–каже Христос. Кожна душа житиме в якихось «домах» (світах, станах), якщо буде із Отцем. Ми покликані повернутися в спілкування Святої Трійці, як це було задумано—кожен із нас та всі разом, як спільнота. Цю всеєдність, яка існувала в Божественному задумі на початку деякі богослови називають Софією. Зараз вона поділена на багато аспектів буття, але в кінці часів знову відбудеться об’єднання. Так усе людство стане, за словами свт. Григорія Ніського, Сином Божим, і Христос буде нашим братом. Інколи заходять іще далі, кажучи, що людство буде четвертою іпостассю Трійці.

Таке велике та містичне майбутнє нас очікує, якщо в житті ми виберемо правильні орієнтири та не зіб’ємося зі шляху.

Потреба осмислення Христової природи.

Представники ліберального табору та просто ще не просвітлені люди часто розглядають Церкву, як такий собі «інститут психологічної підтримки» та благодійну організацію. Тож і вважається, що питання, розглянуті на Вселенських соборах та Отцями Церкви втратили актуальність. Мовляв, Церква має іти в ногу з часом, адаптуватися до сьогодення. Звісно, і допомогу матеріально незахищеним і психологічну підтримку можна знайти в Церкві, але вони не є основними. Радше, така поміч є наслідком основної місії Церкви—міняти людину, зціляти душу та вести до Бога. Тому питання про дві природи Ісуса Христа було та лишається критичним. Інакше ми не зрозуміємо всю повноту тієї космічної драми, яка розгорнулася від початку часів. Ми не збагнемо величну та страшну свободу, яку подарував нам Творець, рівно як не здатні будемо оцінити всю повноту Його любові. Для цього потрібна не лише христологія, але і все богослов’я загалом. 

Релігійна метафізика.

(Використані праці Рене Ґенона, Мірча Еліаде, Юліуса Еволи, Олександра Дуґіна).

З термінами «філософія», «теологія», «релігія» та «метафізика» ми розібралися. Можна ще раз їх повторити, оскільки ці основи постійно будуть потрібні нам в житті.

Метафізикою можна в загальному сенсі назвати бачення всіх аспектів реальності з погляду Першопринципу. Ми вже згадували походження цього терміну та основні властивості цієї дисципліни, закладені Аристотелем. Він помістив певні тексти після розділу «Фізика», тому «мета-фізика» було просто «бібліотечною маркою» того, де ці тексти містилися. Зараз сенс змінився. Коли ми говоримо про метафізику, то маємо на увазі в першу чергу погляд на фізичний світ з іншого боку, з-поза фізики. Точно так само, говорячи про трансцендентність, апофатику та Абсолют – ідеться про те, що за межами нашого буття та поза всіма умовностями. Тому і підбираються слова, щоб описати реальність, яка безмежно перевершує нас. Релігійна метафізика є спробою виразити містику зрозумілою всім філософською термінологією.

Ми вже розбирали, що означає термін «Бог», про який постійно говоримо. Слово походить від давньослов’янського «Благ» – добрий, благий. Бог є буттям вищим за все, що може бути помислене. Тобто, якщо ми додаємо досконалостей певному буттю, Бог завше буде вище за це. Він є джерелом та причиною всякого буття, хоч Сам не потребує причини, будучи цілком самодостатнім.

Відомий французький традиціоналіст Рене Ґенон поділяє релігійні системи на дві категорії, згідно ідеї стосунків між Першопринципом (Творцем) та світом. У парадигмі маніфестанціонізму Творець напряму пов’язаний зі своїм творінням. Світ є розгорткою Божественної ідеї. Духовна реальність плавно переходить у видиму. Апофатика розкривається в катафатику. Також між Богом та світом можна знайти певні проміжні ступені, по яких людина теоретично може підніматися вище, досягаючи Першопринципу. Вплив Бога на світ є органічним запитом, на який одухотворене творіння дає вільну відповідь. Найбільше ця ідея простежується в далекосхідних віруваннях – індуїзмі і даосизмі, менше – в буддизмі. Так само в іранському зороастризмі, а ще – в світогляді Платона, гностиків та нео-платоніків. Християнство, особливо східна традиція, інкультурувала цей погляд зв’язку Бога та світу і дуже велика частина Отців так чи інакше до нього апелює.

Другою парадигмою є креаціонізм. Він передбачає повне відділення творіння від Творця, нездоланну прірву між ними, відсутність будь-якого поєднувача. Бог може впливати на світ виключно своїм однонапрямленим актом волі. Жодної особливої Божої присутності в світі немає.

Маніфестаціонізм представлений перш за все далекосхідними релігіями – індуїзмом і даосизмом, частково буддизмом, також – перським зороастризмом. Цю ж концепцію вживають різноманітні містики, нео-платоніки і гностики, і далі протягом історії езотеричні школи Європи.

Креаціонізм найяскравіше виражений в юдаїзмі та ісламі, частково—в окремих видах багатобожжя. Іслам тим і показовий, що в ньому Творець повністю віддалений від світу, тому людям лишається тільки мовчазна покора, повне прийняття Його волі, на яку навіть наші молитви майже ніяк не впливають. Досягнути Аллаха власним розумінням чи містичним спогляданням неможливо, треба тільки прийняти Його одкровення, записане в Корані. Іншою радикально креаціоністською вірою є юдаїзм. Бог відтинає творіння від Себе («бара» – це «творити» і «відтинати»), і потім впливає на нього тільки своїм осібним рішенням. Дуже добре стосунки такого Бога та людини ілюструє К’єркеґор у творі «Страх і тремтіння» – про покликання Авраама принести в жертву свого сина. Ісуса вбили за те, що Він назвав Себе Сином Божим і заявив, що є єдиним із Отцем. Для юдея це немислимо. «Син Божий» для них – метафора, тобто звичайна людина, яку Бог кличе до певних особливих дій в своє ім’я (напр.. Давид). Саме таким буде Машиах-антихрист, який прийде з їх народу в кінці історії. Тому пророк Ілля, Єнох та Мойсей, які були живими взяті на небо (перший узагалі полетів на «вогненній колісниці» на очах свого учня Єлисея) є такими знаковими фігурами. Вони незбагненним чином долають прірву між землею і небом.

Певні форми язичницького політеїзму з обожнюванням сил природи чи окремих позасвітніх сутностей, яким приносяться жертви, щоб умилостивити теж належать до парадигми креаціонізму.

В Ісламі та юдаїзмі існують ініціятичні системи, які долають цю прірву між Богом і світом, допомагаючи душі через певні практики та розкриття внутрішньої сили досягнути Першопринципу. І Ісламі це – Суфізм, в юдаїзмі – Каббала. Насправді це—та сама нео-платонівська система, виражена в ісламських чи юдейських термінах. Ще в старому юдаїзмі існувала концепція Шехіни – особливої Божої присутності в світі. Каббала відома багатьом шукачам містики, це вчення дуже широко популяризували останнім часом, проте його автентичність є добре прихованою переважно серед юдеїв.

Християнство не можна однозначно зарахувати до жодної з цих парадигм, воно є третім шляхом. Саме тому ап.. Павло писав, що «немає ні елліна (маніфестаціоніста-платоніка чи ґностика), ні юдея (креаціоніста)». З одного боку, Старий Заповіт накладає на християнство незаперечний відбиток креаціонізму – творення як «бара», однонапрямленість часу, відділення Бога від світу. Цю концепцію дуже сильно переймають і протестанти, які великого значення надають єдності двох Заповітів і Новий бачать продовженням Старого. Втім, сам прихід Христа, Його втілення у світі вже цілком перекреслює креаціоністську парадигму. Бог являється в тілі, Він приймає нашу природу, поєднує матерію із Собою (Євхаристія), а у Вознесінні забирає цю сотворену матерію в Божественну реальність Трійці. Далі—зішестя Духа Святого, Який наповнює апостолів та переходить на все, з чим вони зближаються. Згодом Церковна традиція представила світ наповнений Божою присутністю. Найяскравіше це виражене в ідеях Григорія Палами про Божественні енергії (прояви), хоча і до нього Отці про це говорили. Цікаво зазначити, що Православна традиція більше тяжіла до нео-платонівської парадигми, а західна, католицька – до аристотелівської (Альберт Великий і Тома Аквінський вважаються засновниками класичної католицької теології, і обоє накладали Євангеліє на ідеї Аристотеля). Крім того, праці римських філософів та правників, які вони вивчали, добре збігаються з юдейськими ідеями стосунків Бога та людства. Тож католицька традиція більше тяжіє до креаціоністської парадигми.

Попри всю християнську містику його не можна назвати повністю маніфестаціоністським. Хоч Діонісій Ареопагіт дуже чітко описує небесну єрархію, і церковну—як відтворення небесної, показує прихід Христа, як «іскри» згори донизу, і потім вознесіння знов нагору, наголошував, що матерія потрібна для завершення повноти Всесвіту; а церковні містики не раз говорили про світ, як розгортку Божественної думки, говорити про те, що наш світ є тою ж субстанцією, що і Бог не дуже правильно. Тоді прихід Христа, Його життя в світі та жертва заради нашого визволення втрачають сенс. Виходить, Він просто спустився на кілька «поверхів» нижче. Тоді не потрібне було б зішестя Духа Святого. Людина могла б спасти сама себе через споглядання Першопринципу—приблизно, як це описав Плотин та його послідовники. Світ рідний та близький Богові, ми—«не чужі, а домашні», творіння наповнене Божественною благодаттю, матерія не інертна та мертва, а дихаюча і жива. Проте все ж таки вона різниться від Божественної реальності.

Бог є вічним вмістилищем всіх ідей і вічним Творцем. Оскільки для Нього немає часу в нашому розумінні слова, то для нас динаміка в стосунках осіб Святої Трійці відбувається у вічності. Так само і сотворення сприймається нами як таке, що мало початок тільки тому, що час, послідовність є категорією нашого мислення. Виходячи на вищий, позачасовий рівень сприйняття ми можемо припустити, що творення відбувається вічно.

Божественні ідеї в свідомості Творця, які перетворюються на видимі речі нашого світу теж вічно існують в Ньому. Ми теж можемо припустити, що ідеї мають градацію по рівнях. Якщо у видимій реальності є чітка відмінність між каменем, равликом та людиною, то так само вони різняться і в свідомості Бога. Стан перед-буття, який ми не можемо виразити, породив багато роздумів та припущень про перед-існування душ. Коротенький натяк на це є в Писанні, в кн.. Йова: «Ти тоді (в час творення Всесвіту, перед людиною) вже був народжений, і число твоїх днів дуже велике». Тлумачення цього місця сильно різняться в екзегетів. Втім, цю ідею не прийняла повнота Церковного собору—цілком імовірно через креаціоністські юдейські впливи, які дуже сильно вкорінилися в християнство. Отці, які заявляли про створення разом тіла і душі чи однонапрямленість часу мислили в юдейській парадигмі.

Іншим важливим питанням є вибір між добром і злом. При маніфестаціонізмі, де ідеться про зміну рівнів буття, вибір між добром і злом залежить в першу чергу від знання чи його відсутності. Це добре видно в далекосхідних релігійних системах, де просвітлення досягається за рахунок пізнання та усвідомлення, звільнення від ілюзії видимого світу. Те саме у Платона та ґностиків. При креаціонізмі питання добра чи зла стає моральним вибором відділеної від Бога сутності. Сотворена людина може противитися волі Творця не тільки через незнання, але і через особистий імператив. Цей момент важливий, якщо досить глибоко вивчати питання гідності людської особи.

Розуміючи цей погляд Ґенона можна проаналізувати принципи будь-якої релігійної системи, а також зрозуміти виключність нашої віри. Приміром, ідея Смарагдової скрижалі Гермеса Трисмегіста. Основною ідеєю цього вчення є: «Те, що внизу подібне тому, що вгорі». Ці слова можна вважати девізом маніфестаціонізму, платонівської парадигми, в якій наш світ створений, як проекція з голограми.

Наступним важливим пунктом ідеї Ґенона є бачення історії, як спадання. Зараз прийнято вірити в «прогрес» та «розвиток», на цьому будується вся західна цивілізація. Але це бачення виникло лише у 18му ст.. Доти історія бачилася як занепад усього найліпшого, трансформація від «золотого» до «залізного» віку. Цей погляд притаманний всім традиційним релігійним системам. Християнство – не виняток. Попри те, що зараз модерністи намагаються підігнати нашу віру під ідею загального покращення історії (тоді Церква може стати чудовим засобом обслуговувати цей самий «новий світ», який так хочуть побудувати), сама концепція християнства під це не надається. Якби існував загальний розвиток, прихід Христа був би непотрібним. Людство з часом могло б «вилікуватися» від гріха та еволюціонувати у досконалий стан. Подібну ідею пропонував католицький богослов Тейяр де Шарден. Насправді ж в Одкровенні віри ми бачимо дещо іншу картину: падіння перших людей, яке вносить розлад у світ. Важко сказати, чи була ідея «розвитку» в початковому Божому задумі. Деякі Отці стверджують, що Втілення Сина Божого все одно відбулося б, навіть якби перші люди не збочили зі шляху – Його прихід був не тільки вимушеною мірою для виправлення помилки, але і найвищим виявом Божої любові, коли Творець всеціло зливається зі Своїм Творінням. Але сталося те, що сталося. Після втрати раю перші люди жили значно довше, далі їх час почав скорочуватися. Потоп—наступний катаклізм, який іще більше міняє природний стан планети (після цього людям дозволяється вживати в їжу м’ясо, що свідчить про непоправні зміни в організмі). Старозавітна історія – це оповідь про те, як Бог шукає людину, але та постійно бунтує і прагне повернутися до старих шляхів. Приклад із жидівським народом (їх виведення з Єгипту, довгі мандри пустелею, щоб відібрати найкращих, потім освоєння нової землі і вимога дати їм царя, щоб «бути, як інші народи», втрата царства, полон і розсіяння і, врешті, вбивство Сина Божого) показує, що ні про який прогрес у Біблії немає і згадки. Врешті, в Церковному переданні ми завжди взоруємося на тих, хто були раніше. Читаємо житія апостолів, святих, їх наступників, беремо приклад із їх подвигу, надихаємося їхньою проповіддю, благоговіємо перед вчиненими чудесами. Ми не уявляємо собі певний образ ідеального християнина 21-го століття (чи «світлого майбутнього»). Слова «учень не більший за вчителя, і досить буде йому, якщо стане, як учитель його» весь час нагадують, що ми можемо (на превелику силу) хіба що зрівнятися з попереднім поколінням старців, проте аж ніяк не перевершити їх.

У Церкві немає прогресу, але є вічне повернення. Істина відразу була дана від Бога в повному вигляді для Церкви. Спершу від Ісуса Христа, потім—через Духа Святого, Який в день П’ятидесятниці просвітив апостолів і дав їм повне пізнання. Апостол Павло отримав повне одкровення відразу, коли ішов у Дамаск. Так було і з деякими іншими членами Церкви пізніше. Ще коли не було записане повністю Священне Писання, коли не сформувалася догматика, християни знали всю істину, тільки формулювали дещо по-різному. А коли, внаслідок невпинного спадання світу та поширення гріха зв’язок із істиною почав слабнути, довелося укладати доти усну проповідь на письмі, а згодом і запроваджувати догмати—в першу чергу, як протидію єретикам, які свідомо противилися істині і ставили власну думку (яку ніхто ніколи не забороняв висловлювати) вище за соборне вчення Церкви. На перший Вселенський Собор з’їхалися єпископи зі всього світу і коли вони почали спілкуватися між собою то виявилося, що кожен вірить однаково, хоч засоби висловлення могли різнитися. На соборах Церкви істина відкривається Духом Святим, а люди її приймають та записують для інших. Тому кожен собор, кожне індивідуальне просвітлення, кожна блага думка є поверненням до Бога, Який уже має все. Ні про який прогрес тут не ідеться. Скоріше, необхідність систематизувати над-системну істину, виражати словами неізреченне, перетворювати апофатику на катафатику—ознака послаблення духу, а отже—занепаду.

Дух, душа і тіло. Антропологія.

(на підставі матеріялів свт. Луки Войно-Ясенецького та митр. Єрофея Влахоса).

Питання антропології, вчення про людину, є особливо актуальним для нас, адже напряму впливає на наше розуміння того, ким ми є. Ідентифікуючи себе ми можемо вибирати напрям діяльності. Розуміння того, ким ми є докорінно впливає на наш спосіб життя.

Ця тема для нас особливо важлива в світлі матеріалістичних та еволюціоністських поглядів на людину. Коли нас намагаються представити не чим іншим ніж продуктом випадкової організації матерії, говорити про певну велику місію чи взагалі людське призначення вкрай складно.

Антропологія в Православ’ї говорить не тільки про людину, але і про всю космологію. В євангельському одкровенні немає чіткого опису влаштування світу, різних рівнів буття, функцій ангелів та опису властивостей душі. Пізніше, коли Церква включала в себе різні елементи філософських та містичних вчень, ці питання одержали свою відповідь. Так зокрема знаменитий опис небесної єрархії ангельських чинів у Діонісія Аеропагіта. На багато цих питань шукали відповідь ґностики, проте зробили свої помилки, тому не були прийняті Церквою. Канонічні автори, звісно, пишуть про влаштування світу тут і там, але роблять це не підряд. Причина в такому підході православних Отців проста: вони в першу чергу звертали увагу на спасіння та Обоження людини, її шлях до Христа. Тому вони і розбирали антропологію, зв’язок видимого та невидимого аспекту в людині на частини—з лікувальною метою. Отці не прагнули створити єдиної термінології чи системи уявлень про світ і людину. Кожен із них послуговувався власними термінами, тільки мета була спільна—духовне лікування від гріха, терапія та повернення в досконалий стан буття з Богом.

Крім того, в Отцівському переданні вибудовується постійний баланс між юдейським креаціонізмом (який перші християни успадкували від старозавітньої релігії) та платонівським маніфестаціонізмом, який вони запозичували від філософів. Християнство старається іти третім шляхом, балансуючи між цими двома парадигмами.

Почнемо розгляд з уявлення Отців про дух, душу, тіло, розум та серце людини, а пізніше подивимося на ці поняття в світлі сучасних наукових даних.

Ми вже згадували про те, що згідно жидівського уявлення душа не була безсмертною (до цього апелюють, зокрема, деякі радикальні протестанти, наводячи відповідні приклади зі Старого Заповіту про смертність душі). Ґенон та Евола згадують, що визначальною рисою юдаїзму є його матеріалістичний погляд на людину. В цій релігії ніякого життя вічного не обіцяється. «Нефеш» означає як «душа», так і «глотка»–частина, яка дихає і хоче їсти, проявлення життя. Опис усієї живої людини, а також прояв життя в кожному сотворінні Божому. В Новому Заповіті це означає «життя» – приміром, «покласти душу свою» за когось. 1 Сол. 5.23 «Хай Бог освятить вас у всій повноті – дух, душу і тіло» (тут вводиться трихотомія). В Об. 6.9 ми читаємо про видіння «душ, убитих за Ім’я Боже» (тобто душа окремо від тіла). Рим. 13.1 «хай всяка душа кориться своїй владі» (тут описується вся людина).

Святитель Григорій Палама пояснює, що душа є тілесним і духовним життям. Вона сотворена Богом, безсмертна, наділена благодаттю Божою.

Св. Іван Дамаскин і Григорій Ніський пишуть про душу: вона сотворена, розумна і дає життя тілу.

Грецький богослов Іван Зізулас пояснює, що Церква сприйняла платонівську ідею безсмертя душі, але зробила певні поправки, щоб узгодити цю ідею зі старозавітнім переданням. Зокрема, Отці уточнювали, що душа сотворена Богом, безсмертна завдяки дії Божій, а не своїй власній природі, і є тільки частиною людини. Вся людина—це духовно-тілесна істота. Посмертне життя душі відбувається через подолання смерті Благодаттю Божою. Без Христа душа умертвляється.

Коли в книзі Буття говориться про «вдування дихання життя» в людські уста, щоб людина стала «душею живучою», ми маємо розуміти це алегорично. Уста, дихання і вимовляння в людині є те, що виражає її волю та намір, і це саме стосується Бога щодо людини. Душа є дією Духа Святого, але не сутністю Божою. Св. Іван Дамаскин та Анастасій Синаїт наголошували, що душа та тіло творяться разом (зокрема полемізуючи з Орігеном, який стверджував, що душі існували окремо в іншій реальності, а потім уже були зодягнені в тіла).

Згідно Івана Дамаскина душа є образом Божим.

Свт. Григорій Палама казав, що людина створена на образ Трійці: має ум (Нус), розум (логіке) і дух (пневма). Душа причасна Божественному Духу.

Максим Сповідник говорив, що душа має живильну силу (яка проявляється в рослинах), уявну та дієву (виявляється в тваринах) і розумову (властиву людям). Зв’язок душі та тіла нерозривний. Проте її розривають пристрасті, тому протягом життя нам треба зібрати її сили докупи—через виконання заповідей Христових.

Микита Ститат писав про розумну та пристрасну силу душі. Ум (Нус) пов’язаний із Богом і приймає Його енергії (прояви). Інколи Нус іще називають «дух», а не «ум». Слово «ум» ми тут вживаємо для розрізнення зі словом «розум» («логіке»), що дослівно перекладається на українську однаково. Розум – це дія, властивість, що виражає силу ума. Пристрасна частина є почуттями (в чистому вигляді) та пристрасті. В розумній частині містяться помисли. На початку Бог дав пристрасній частині мужність сповнення бажань. Похіть, гнів та інші руйнівні почуття уже є результатом спотворень гріха.

Палама пише, що душа розлита по всьому тілу, а не локалізована  певній точці. Навпаки, вона сама, скоріш, утримує тіло й оживляє його. Душі стосуються ті ж властивості, що і Бога. Григорій Ніський: душа рухається та проявляє дії через тілесні органи. Прп. Серафим: душа керує тілом, як Бог світом.

В церковному переданні такі терміни, як душа (психе), ум (нус), думка (діанойя), і серце (кардіс) взаємозамінні. Кожен автор вживав їх залежно від власного досвіду зустрічі з Богом та осмислення Його правди з метою привести людину до спасіння.

Іван Дамаскин: ум є найчистішою частиною душі та її оком. Палама: ум є всією душею, створеною за образом Божим, але також однією із сил душі. Ум є як сутністю, так і проявом, але проявом ума є також і серце. Максим Сповідник: чистий ум правильно бачть речі, а розум уже покладає побачене перед очима (увагою). Таким чином ум є і головною силою, і оком, і найчистішою частиною, і образом Божим в людині. Можливо, це саме так частина, яку пізніші автори називали «вищим Я» чи «над свідомістю». Микита Ститат: в природі ума є звертання до Бога, від Якого він отримав життя. Ум породжує слово, яке впливає на інших людей, як Отець родить Сина, і той переображає нас. Ум прагне з’єднатися з Богом, як зі своїм Джерелом і стати по благодаті тим, чим Бог є по природі. Така єдність є станом, і разом із тим—вічним рухом до безкінечного ідеалу Бога. Життя ума є поєднання з Богом, а відхід від Нього має результатом омертвіння. Духовна молитва є їжею для ума.

Отці також виділяли значення такого органу, як серце. Для них це—не серцевий м’яз, а орган вищого духовного сприйняття. В ньому міститься ум та помисли душі. В Писанні Ісус не раз згадує про серце, наприклад, що з нього виходять помисли (Мф. 15.19).

Всі ці незрозумілі терміни візантійської доби виглядають малозрозумілими для сьогоднішнього сприйняття. Тут пояснюється далеко не всі антропологічні премудрості Отців, а тільки те, що має дати нам уявлення про їх спосіб мислення. Головною метою всіх цих роздумів була терапія, зцілення людини. Сучасний богослов митр. Єрофей (Влахос) пише про різні способи лікування душі, ума та серця, які можуть вплинути на всі аспекти людського життя—від психічних недуг до тілесних захворювань. Він пояснює, що всі хвороби тіла пов’язані із хибами розуму й душі. Зокрема він пропонує розумову молитву Ісусову (ісихазм) як засіб лікування.

Антропологія і космологія

(на основі мит. Єрофея Влахоса, свт. Луки Кримського та єп.. Григорія Луріє)

Тепер розглянемо питання влаштування світу, в першу чергу—взаємодію невидимої Божественної первинної реальності, яку ми називаємо духовною. Дух—від слова «видихнуте», тобто щось все пронизуюче і всюди присутнє. Свт. Лука Кримський (Войно-Ясенецький), єпископ, богослов та всесвітньо відомий хірург робить припущення, що духовна реальність переходить в матеріальну за принципом скраплювання газу в рідину.

В книзі Йова ми читаємо: «Якби Я забрав від землі дух її, загинуло б усяке тіло» (34.14).

Пс. 103.29: «Пошлеш Духа Твого—і сотворяться»

Ів. 6.36 «Дух животворить».

Йоіл 2.28 «Виллю Духа Мого на всяку плоть»

Муд. 12.21: «Нетлінний Дух Твій у всьому»

Єр. 23.24: «Чи не наповняю Я небо і землю?»

Вар. 3.34: «Він поклав зорі, і вони сказали: ось ми! І в радості возсіяли»

Пс. 64.13: «Пагорби засяяли радістю, луги виголошували і співали»

Ці місця зі Святого Писання, особливо два останніх показують, що все буття світу залежить від животворчої сили Божої, і що вся матерія є одухотвореною, а не мертвою та інертною. На цьому весь час наголошував британський богослов, митрополит Антоній (Блум): Бог пронизує все сотворіння Своїми енергіями, він робить заклик до матерії, а вона так само відповідає Йому в любові. Ми вже згадували, що Божа дія переводить падший світ в його справжній стан, задуманий Богом. Таким чином чудо (в розумінні православної традиції, на відміну від католицької)—це не щось «надприродне», це переведення якраз в природний стан, зцілення світу. Проблеми й дисгармонія в світі починаються якраз через викривлену передачу Духа Божого.

На сьогоднішній день дослідження в області квантової фізики дуже змінюють наші уявлення про існуючі види взаємодій. Все частіше починають говорити про певну енергію, яка може вважатися початковою, а всі інші—тільки її прояви. Стівен Хокінґ вважав, що на початку Всесвіту всі види енергії були тісно переплетені разом і ще не було чіткого розрізнення між «матерією» та «енергією». Матерія є стійким станом внутрішньоатомної енергії. Натомість процес розпаду атомів, теплота та електрика—нестійкі. Взагалі, нинішні уявлення все більше підводять нас до нео-платонівської парадигми багаторівневого світу, де еманована із Першоджерела енергія поволі вичахає та розпадається на різні форми взаємодії. Зараз уже говорять про «напів-матеріяльну» взаємодію. Атоми, по суті, складаються з порожнечі, бо відстань від ядра до електронів в тих пропорціях просто величезна. Елементарні частинки можуть проявляти властивості як хвиль, так і частинок. Теорія струн каже нам, що електрони, протони та ін.. можуть бути тільки виявом певних енергетичних взаємодій, які існують на над-матеріяльному рівні (слід зазначити, що на цю теорію є дуже різні погляди і є тільки декілька науковців у світі, які дійсно глибоко її розуміють).

Свт. Феофан Затворник і о. Серафим Роуз вважали, що душа складається із певної «тонкої матерії» чи «ефіру» і в цьому подібна до ангельського тіла (ангели «безтілесні» порівняно з людиною, але цілком «нематеріальним» є тільки Бог, а Його вісники перебувають, відповідно, десь посередині). Отці Павло Флоренський та Сергій Булгаков теж відстоюють цю ідею. Свт. Лука вважає Божу любов теж однією з форм енергетичної взаємодії, яка поєднує разом усе суще і не дає йому розпастися. Духовна енергія рухає Всесвіт і все оживляє. Немає нічого «мертвого». Ляйбніц писав, що якщо протиставляти духовний та речовий погляд на сущі, то створюється розрив у творінні. Так само не можна заперечувати наявність «душі» в тварин, бо це покладає метафізичну порожнечу.  Особливо це актуально в світлі теорії про енерго-інформаційний обмін, яка твердить, що енергія не є хаотичною, але впорядкованою і несе в собі певну інформацію, записану в її коливаннях. Вже давно відомо, що вода, наприклад, має пам’ять, структура її молекул міняється залежно від впливу. Це так само характерно для всієї матерії, просто одна піддається «запису» легше за іншу. Наприклад, деякі метали, мінерали та тіла з кристалічною будовою. Вогонь, плазма, руйнує інформаційний потік, проте разом із тим може його і підсилювати.

Св. Лука пише, що рух є основним матеріальним законом і саме він стирає різницю між живим і мертвим. Він—сутність матерії. Психічні явища також мають бути наслідком руху малодослідженої духовної енергії. Неорганічна природа теж є проявом життя, вона має несвідому «чуттєвість», яка передається живим істотам.

Тут ми бачимо заперечення всієї еволюціоністської парадигми, при якій матерія «само організовується» випадковим чином, і при цьому є «мертвою». Згідно еволюціоністів, всі явища можна зредукувати до «нижчих». Натомість, в християнській парадигмі Дух Божий передає життя світу згори до самих низів, до кожного атома та елементарної частинки.

Цікавий погляд висловлює сучасний богослов, професор Московської Духовної Академії Олексій Осипов. Він вважає, що всі явища з передаванням думок на відстані, зчитування інформації та впливу на структуру матерії є цілком нормальними, вони в природі людини і є варіаціями тих же властивостей, які проявлялися у святих подвижників. Можна згадати, що Ісус відчув втому, коли хвора жінка торкнулася Його і зцілилася—отже, через людську природу Христа також виходила енергія для змін у світі. В Діяннях Апостолів ми читаємо, що тінь ап.. Петра зціляла хворих, на яких падала—отже, його енергетичне поле було досить сильним, щоб спричиняти зміну на відстані. Такі ж приклади у житіях святих. Осипов посилається на численні експерименти, які ставили в світових лабораторіях. Такої ж думки дотримувався і св.. Лука Кримський, отці-софіологи Флоренський і Булгаков, митр. Антоній (Блум), о. Серафим Роуз та ін.. Св. Амвросій Оптинський писав про «екстеріоризацію духа»–по суті, про матеріалізацію думок. Відомий академік Бехтерев цілком підтримував це уявлення.

Рослини теж мають своє особливе життя і значно більше за тварин реагують на зміни в навколишньому середовищі, міняють своє положення, можуть видавати різні запахи. Їм властивий прояв страху перед небезпекою, вони можуть обмінюватися інформацією та корисними речовинами через поєднані кореневі системи.

Людський розум є виявом Духа і відноситься до нього, як частина до цілого. В наступному викладі ми розглянемо докази того, що мозок не є носієм свідомості, а скоріше виступає як керуючий орган для фізичного тіла. Як саме відбувається зв’язок видимого тіла та нематеріального духа—сказати важко, так само, як непросто побачити походження світу з вищої реальності. Св. Лука наводить аналогію з скраплюванням газу у рідину та її твердненням. По суті, існує тільки одна реальність, яке перебуває в різних станах. Католицький богослов Карл Ранер писав, що матерія є «замороженим духом». Подібно вважав і Тейяр де Шарден пишучи про «тканину світотвтору», де «зовнішня» сторона буде матерією, а «внутрішня»–духом. Втім, варто зазначити, що в католицькій теології, де значно більше помітні впливи креаціоністичної парадигми, духовна та матеріальна реальність розділені набагато більше, ніж в уявленнях східних Отців. Тому зокрема, західні богослови розвивали дихотомію—душа та тіло, а не трихотомію—дух, душа тіло; душа і дух для них переважно синонімічні.

Як ми вже говорили, православні отці не ставили за мету створити єдину парадигму уявлень про світ і людину. На відміну від Символу Віри, який чітко показував властивості Осіб Святої Трійці, Джерела нашого буття, небесної Батьківщини, у яку ми прагнемо повернутися, земне життя в світі було важливим рівно настільки, наскільки сприяло цій меті спасіння та Обоження. Натомість, вони говорили про дух, душу, ум чи серце там, де пояснювали способи їх лікування та зцілення. Цій меті служила православна аскетика, яку свт. Григорій Богослов називає «мистецтвом із мистецтв та наукою із наук». Аскетами називали давньоримських спортсменів, які виступала на змаганнях, а аскети кою—способи їх тренування. Відповідно, Отці перенесли цей термін на тренування душі. На сьогоднішній день аскетичні практики, викладені в «Добротолюбії» і подібних книгах дехто вважає першими працями з психології. Втім, вони написані архаїчною мовою, із використанням античної філософської термінології. Аскетика—не лише практична справа, якою можна займатися, але і наука для вивчення, без якої справа не зробиться. Тому є два шляхи осягнення цього передання: або вивчати його з нуля, читати текст так, як він є, вникати в значення термінів, якими послуговувалися Боголюбиві автори і пробувати повторити їх шлях—тоді ці практики точно будуть працювати, проте пояснити їх сучасним людям буде дуже складно, якщо інші не пройдуть цей же шлях від початку до кінця. Другий спосіб—це спів ставити аскетику із сучасними уявленнями про психологію та медицину. Аскетика позиціонувала себе як науку, майстерність, техніку та вміння. Монахи називали її «нашою філософією» на противагу «язичницькій». В 14 ст. Афонський подвижник Никифор Ісихаст, вчитель свт. Григорія Палами, писав, що людина не може примиритися з Богом, якщо перше не звернеться до самої себе, щоб почути Царство Небесне в собі. В 4 ст. отці-каппадокійці (свт. Василій Великий, Григорій Богослов та Іван Золотоустий) переклали Євангельські тексти (просякнуті старозавітніми юдейськими уявленнями) на мову грецької античної філософії, пристосовуючи її для мети, їй не властивої. Так отримали нову філософію і нову логіку. Можна зазначити, що в час діяльності каппадокійців більшість церковної єрархії під впливом державної влади перейшла в аріанство, а самі згадані отці постійно жорстко полемізували навіть із православною меншістю.

Свт. Григорій Богослов називав головним вмінням «керування містом розуму», тобто боротьбу з хаотичними помислами. Аналогія: як у велике місто люди входять різними воротами, ходять вулицями, займаються справами, завданням же володаря є розселити їх по властивим їм будівлям; так само і помисли входять в нас через різні органи чуття і часто поводяться хаотично, тож завданням розуму є відловити їх і розставити правильно.

Отже аскетика не є синонімом безглуздого відречення від всього земного та приємного, як це уявляють світські люди. Вона є програмою тренування для досягнення «чемпіонського титулу» і перемоги у війні за життя вічне. Звісно, піст, утримання від чогось шкідливого (навіть якщо воно приємне) мусить бути складовою частиною цього процесу. Як ми вже казали, християнам можна все, проте вони мають мудрість вибирати найбільш корисне для великої мети спасіння.

Отці багато пишуть про дух, душу, розум та серце і способи їх лікування. Вони можуть на сьогодні бути корисними для багатьох людей, які страждають подібними недугами, оскільки більшість хвороб тіла починаються із духовності та психіки. Сучасна психологія, на жаль, керується переважно матеріалістичними принципами, не визнає ні Творця, ні вічної безсмертної частинки людського єства. Втім, щоби правильно займатися аскети кою, її потрібно дуже добре розуміти і бути частиною певної школи. Зазвичай в православ’ї вона існувала в монастирях. Ченці ставили своєю метою глибоке зцілення душі та початок Обоження вже при житті. Старці та духівники були вчителями аскетики й молитви, і цю науку вони осягали не так із книг, як із живої спільноти та від своїх учителів. Тепер, після більшовицького терору та загальної секуляризації в Європі ці практики все більше губляться, носіїв монашеської традиції лишається дуже мало. Проте поки що їх мудрість збережена хоча б у вигляді текстів і при великому бажанні аскетику можна осягнути та практикувати в повсякденному житті. Вона корисна не тільки для монахів, а й для мирян і має різні ступені складності. Якщо почати хоча б прості, ми дуже скоро побачимо результат.

Пояснення нематеріальності душі.

(ідеї свт. Луки Войно-Ясенецького, митр. Антонія Блума та Йозефа Зайферта)

Розглянемо тепер найпоширеніші докази того, що душа не є продовженням матреіяльного тіла, хоч і пов’язана з ним. Арґументи тут є логічні, філософські та фізико-медичні. Для простоти говоритимемо тільки про душу, як духовну складову людини, не вдаючись у відмінності душі, духу, розуму та серця, які обговорили раніше. Поняття нематеріальності душі тісно пов’язане з її вічністю, оскільки доводить, що душа є буттям іншого порядку, на яке не поширюються процеси занепаду та ентропії видимого світу.

Почати можна з того, що наше «я» не має фізичної локації в просторі. Неможливо визначити, де саме воно перебуває. Його не можна виміряти, зважити чи окреслити. Якщо говорити, що наша особистість є наслідком злагодженої роботи всього тіла, всіх його частин та клітин, то при втраті, скажімо, кінцівки, щось із особистості мало б губитися. Проте ми знаємо, що навіть інваліди війни, які могли втратити дуже багато частин тіла можуть залишатися повноцінними особистостями. Крім того, наше тіло постійно оновлюється. Старі клітини відмирають, нові, натомість, з’являються. Це мало б вплинути на нашу особистість якимось чином.

Якщо припустити, що носієм свідомості є мозок, то можна побачити, що всі мозки надто схожі між собою—їхній біологічний та хімічний склад, форма, розташування клітин та процеси, які там протікають. Відомі випадки, коли у мозках цілком різних людей медики зареєстрували цілком ідентичні процеси, але люди залишалися різними.

Видатний хірург Валентин Войно-Ясенецький (він же Архиєпископ Кримський Лука, зарахований до лику святих) неодноразово свідчив, що проводив операції на людському мозку, інколи великі частини доводилося видаляти. У переважній більшості випадків особистість від цього геть не страждала. Такі самі свідчення можна знайти і в інших лікарів-нейрохірургів, як у наш час, так і протягом минулих десятиліть. І якщо про наші дні можна говорити, як про період високого розвитку медицини, коли операції робляться ретельно й обачно, то раніше точність іще не досягла такого рівня—і все одно особистість зберігалася.

Ми можемо знати будь-яку матерію тільки «ззовні», дивлячись на її властивості. Це та сама Кантівська «Річ у собі», коли ми бачимо лише вияви (феномени), але суть речі (ноумен), чим вона є залишається сокритим. Натомість, нашу особистість ми знаємо «зсередини», і це різнить її від усілякої матеріальної речі. Наше «я»–перший досвід, який ми маємо. Ми пізнаємо його раніше, ніж будь-що інше, зокрема матеріальний світ.

У цьому світі ми не бачимо абстрактних речей, проте свідомість здатна їх уявити. Якщо припустити, що вона є тільки продуктом органічної діяльності нашого тіла (і мозку), і всі ідеї приходять із навколишнього світу через органи чуття («буття визначає свідомість»), то ми не могли б навіть помислити про вічність, безмежність, всюди присутність, а також не розуміли б поняття любові, цінності, гідності та ін..

Ідея вільної волі та морального вибору людини також виходить далеко за межі фізико-математичного пояснення. Якби тіло справді було первинним щодо свідомості, то всі процеси мислення були б детерміновані й чітко прогнозовані. Ми бачимо це на прикладі роботів. Машину можна запрограмувати і добре розуміти, на що вона здатна навіть у випадку поломки частини її системи. Людину так не детермінуєш. Ми бачимо, як люди роблять нелогічні вчинки, цілком проти законів природи і навіть на шкоду собі. Мозок не здатний опиратися базовим інстинктам, і на їх основі можна було б вибудувати точну модель поведінки—такі спроби робилися і зазнали невдачі. Інстинкт самозбереження, який мав би бути домінантним, не може втримати від героїзму і самопожертви.

Крім того, якби особистість була тільки наслідком роботи мозку, то всі наші рішення залежали б від його процесів. Тоді немає сенсу в обіцянках, відданості чи прогнозах власних і чужих дій. Якщо рівень певного гормону зміниться, чи відбудеться спонтанний спалах нервової активності, вся поведінка людини цілком поміняється. А ми надто мало знаємо про мозок, щоб бути певними, що таких флуктуацій не відбудеться. Тому щось обіцяти іншому чи взагалі будувати плани власного життя не мало б сенсу. Так само ми взагалі не могли б довіряти одні одним, а це робило б неможливим всякі домовленості між людьми, а отже і побудувати організоване суспільство було б неможливо.

Платон писав, що пошук правди дарує найбільше щастя. Проте абсолютне знання не може бути отриманим протягом короткого відтинку нашого життя. Для цього потрібна вічність. Душа прагне бути «одруженою з істиною». Кожна людина прагне в першу чергу бути щасливою і добровільно на втрату щастя не піде (тут треба врахувати, що людина, яка чинить пожертву отримує від неї більше щастя, попри можливий біль, ніж якби її не вчинила). А для того, щоби щастя було повним, воно мусить тривати у вічності. Людина вже на землі може відчути блаженство вічності, і це відчуття надто сильне, щоби бути просто фантазією чи ілюзією, викликаною мозковими процесами. Авґустин писав, що для повноти щастя Благий Творець, Який усім такого щастя бажає, сподобив людину вічності. Якби життя було кінечним (на думку ортодоксальних юдеїв чи окремих сект), це применшувало би Божественну благість і робило Бога жорстоким – це ніби дати дитині щось, що ощасливило б її, а потім відібрати назад, спричинивши сум і плач. Щастя – природній стан людини, і тільки ми самі забираємо його в себе, відходячи від Божих настанов.

Є почуття, які надто сильні, щоб вважатися вигадками чи оманами. В першу чергу це стосується щастя та любові. Коли ми любимо іншу особу, то природно бажаємо бути з нею вічно. Розглядати люблену особу, як смертну було б зрадою любові. Вічність коріниться в самому понятті любові («ніколи любов не минає»). В одній із давніх мов сказати «я тебе люблю»–те саме, що «ти ніколи не помреш».

Неможливо любити абстрактну категорію, те, чого немає. Глибока любов обов’язково буде спрямована до живої особи (у фізичному світі чи поза ним).

Також людям властиве відчуття моральної справедливості: неможливо собі уявити, щоб преподобний Серафим і Сталін мали однаковий кінець. Щось у такій концепції є хибним. Навіть матеріалісти, які не вірять у вічність душі та воздаяння за гріхи вважають, що одні заслуговують вічної прослави, а інші—такого ж засудження в очах «майбутніх поколінь» (замінник духовної вічності). За великі чесноти або страшні гріхи воздаяння мусить не обмежуватися фізичною кончиною.

Тут ми навели найвідоміші аргументи на користь нематеріальності душі. Насправді, їх існує куди більше. Як медики, так і фізики давно знайшли способи реєстрації процесів, походження яких явно не з нашого світу, ці речі докладно описані у відповідній літературі. Також мали місце численні експерименти зі отримання інформації від душ померлих—їх проводили як і спіритичні кола, так і спецслужби. Свідчень того, як окремим людям являлися святі чи їхні рідні є безліч, хоча всі вони можуть серйозно критикуватися скептиками і багатьох не переконають.

Серед деяких науковців зараз активно розробляється теорія інформаційних полів. Згідно неї сі коливальні процеси у Всесвіті мають впорядкований характер і несуть в собі певну інформацію. Інформація завжди прив’язана до матеріального носія. Існує поняття «енергетичного відбитка» – виділення різного типу енергії, в першу чергу електромагнітної, несе в собі численну інформацію, закорінену у властивостях хвиль—їх довжина, частота, фаза та інтенсивність. Коли людина живе, діє і думає, вона багато випромінює і вся ця інформація залишається «записаною» у навколишній дійсності, оскільки міняє її (напр.. доторкнувшись пальцями до чашки ми спричинимо зміни в її поверхні на молекулярному рівні, тобто це буде вже інша чашка). Дехто з таких науковців зводить поняття душі до енергетичного відбитка, записаного в інформаційному полі. Втім, таке пояснення, хоч і переконує багатьох, доволі спрощене, оскільки відбиток не має самостійного буття, він є тільки слідом і скоріше може бути описаний, як «привид». Саме такі відбитки зчитувало багато учасників спіритичних сеансів. Про енерго-інформаційний обмін ми ще загадаємо пізніше.

Знаючи правду про те, чим є людина, ми будемо розглядати їх інакше. Ми зрозуміємо, що постійно в нашому житті спілкуємося з безсмертними, з душами, які житимуть вічно і з якими ми так чи інакше зустрінемося не тільки у віці будучому, але і пов’язані тепер духовною єдністю. Таким чином, вплив на інших – добрий або злий – буде відбиватися і на нас. Дивлячись на себе і наших ближніх, як на духовних дітей, які тимчасово переживають досвід земного буття дозволить вибудовувати якісно інакші та здоровіші стосунки в суспільстві.

Не використовувати, а любити. Гідність людської особи.

(використані ідеї Дітріха фон Гільдебранда та Йозефа Зайферта)

Ми вже згадували про те, що окремі властивості закорінені в самому бутті речі. Приміром, в природі рослини Творець заклав здатність до росту та появи насіння для розмноження; також в її суті є перебування в ґрунті та отримання звідти води та поживних речовин. Рослина здатна реагувати на світло і певним чином відповідати на зовнішні фактори. В природі зорі є термоядерна реакція в ядрі, наслідком чого є виділення світла і тепла. Природа тварини вже складніша—вона має багато рівнів реакції та взаємодії з навколишнім світом.

Тобто ці властивості визначають саму суть речі. Забрати властивості (акциденції) і ми вже не здатні будемо розрізняти окремі сутності, існуватиме лише гола субстанція. Та сама «вода» на початку книги Буття, над якою «літав Дух Божий».

В природі людини закорінене поняття гідності. Ми бачимо зв’язок цього слова з давньослов’янським «годность», тобто «придатність». Придатність бути людиною. Відповідність природі. Якщо ми бережемо гідність, то ми є людьми. Це—Божий задум про нас.

Спроба відібрати в людини гідність є насиллям над її природою та моральним злом. Намагання силоміць змінити людську природу, вивести із Божого задуму. Так вчиняється онтологічне зло.

Гідність коріниться у тій свободі, яку Бог передає людині, частинка Його власних здатностей. Гідність людини настільки велика, що один раз подарувавши свободу людині, навіть Сам Творець уже не може відібрати її назад. Цим пояснюється можливість гріхопадіння, яке відбулося на початку історії.

Гідність безцінна. Особа цінна сама в собі, вже за те, що вона є сотворена Богом. Вона не може бути втраченою. Також гідність не має градацій, вона просто є, як така, а принцип «всі рівні, але є рівніші» виявляє недосконалість у суспільних стосунках.

Гідність є підвалиною всіх моральних та юридичних обов’язків, від яких ми відштовхуємося. Ми вже згадували, що розглядаючи людину тільки як сукупність клітин, еволюцію високоорганізованої матерії чи «випадкові» біохімічні процеси в тілі, ми не можемо нічого обіцяти чи брати на себе зобов’язання, оскільки якщо наступної хвилини ці процеси зміняться, ми нічого не зможемо з цим вдіяти і всі обіцянки будуть порушені. Це унеможливлює домовленості, закони та організацію суспільства. Гідність особи, вищість духовного над тілесним та особливість у порівнянні з неживою матерією і тваринами дає можливість людям домовлятися та організовуватися. Це ще раз показує, що атеїзм та еволюціонізм є деструктивною ідеологією, загрозою державності і національній безпеці.

Із гідності особи випливає правдиве розуміння людських прав. Останнім часом термін «права людини» перетворився на нову шкідливу ідеологію, синонім вседозволеності та заперечення будь-яких норм і традиції. Насправді, це зовсім не так. Людина справді має права, але тільки тоді, коли залишається ЛЮДИНОЮ. Високорозвинута тварина, продукт еволюції неживої матерії та організм, що виник унаслідок випадкових мутацій ніяких прав мати не можуть. А людина є сотворена Богом, тоді справді має гідність і права. Але ці права передбачають обов’язок бути величним, носити гідно звання дітей Божих, а для цього дотримуватися Божественних заповідей.

До загальних прав, що коріняться у факті нашої живучості належить, в першу чергу, право на життя. А також право не бути використаним, як засіб. Право на гідне ставлення. До речі, таке ставлення передбачає не потурання гріху (як зараз пропонують «толерувати» різноманітні збочення та ні в чому нікого не обмежувати), а навпаки виправлення гріховності, щоб привести людину до стану досконалості, задуманої для неї Творцем.

Певні права закорінені у факті нашої усвідомленості. Зокрема, право жити в стані усвідомлення (а не штучно створеної ілюзії, в яку нас заганяють хитрощами—до цього належить, зокрема, віртуальна реальність та маніпуляція через ЗМІ). Також—права на правду та на пошук істини.

Ми маємо не лише свідомість, але й емоційність. Тому є право на любов—виявляти та приймати її, право на радість, право на переживання власних емоцій.

Права, що виходять із факту наявності в нас тіла: право на догляд за тілом та забезпечення його здоров’я, на достатню кількість їжі, на умови, які забезпечать комфортне життя нашого тіла.

Існують також метафізичні права, закорінені у факті невідсвітнього походження людської душі. Сюди належить право бути з Богом уже тут і тепер, право досягнути досконалого стану, повернутися на небесну Батьківщину та щасливу вічність.

Свт. Афанасій Олександрійський на першому Вселенському соборі пояснив: «Бог став людиною, тому людина повинна стати богом». Ми маємо не лише право прийняти жертву Христову та піти Його шляхом, але й обов’язок це зробити. Він так само закорінений в нашій природі. Ми мусимо бути з Богом—уже хоча б за той факт, що Він нас сотворив і поза Ним ми не маємо самостійного буття.

Але є й зворотній вияв: у людини є, парадоксально, право НЕ бути з Богом, і Він передбачив це, даючи нам цілковиту свободу. Власне, цим правом ми скористалися собі на шкоду. Можна сказати, що право на вічне відлучення від Бога (те, що по-простому називають «бути в пеклі») також нам належить. Проте воно позбавляє нас гідності, дегенерує людську особу.

І саме ці метафізичні права в першу чергу намагається відібрати в нас диявол, ворог Бога та наш мучитель, який діє в світі через своїх підручних демонів і певних людей. Нам зараз здається, що 21 ст. є розквітом «прав людини», всім можна робити що завгодно. Особливо теперішня еліта охороняє «права» на статеві збочення. Кожен, хто вказує на їх неприпустимість одразу піддається критиці та репресіям. Власне, ми колись уже говорили про те, що людині можна все, навіть відректися від Творця, найвищого Блага. Проте в такому разі ми робимо гірше собі, псуємо свою душу (а потім і тіло), п’ємо отруту, сунемо руку у вогонь, руйнуємо себе. Для чого це робити? Зараз всі вищеописані права всіляко принижуються. Але тільки тому, що люди не аналізують їх досить глибоко. Бути особою—так зв. «чиста досконалість», яку цілком краще мати, ніж не мати. Той, хто бажає з цим посперечатися може задуматися про те, щоб позбавити себе життя—тоді він перестане бути особою (з матеріалістичної позиції)—чи краще йому від цього? Проте велич особи здобувається певним зусиллям. Для всього треба боротьба—і для підтримання здоров’я, і для покращення свого матеріального рівня. І особливо—для Царства Небесного, яке «силою береться, і ті, хто зусилля докладають, здобувають його».

Таїнство смерті.

(на основі лекцій о. Олександра Мєня та о. Андрія Кураєва)

На самому початку ми вже згадували про те, що факт нашої смертності змушує сильно переосмислити своє буття на землі, поставити ґрунтовні питання і, зрештою, слугує початком теології. Проте ми тоді почали говорити в першу чергу про одкровення Боже та розумове зусилля для його осмислення. Тепер подумаймо, що для нас означає смерть, як така.

До питання кінця ліпше підходити через рефлексію про власну кончину, а не намагатися розшифрувати пророцтва книги Об’явлення. Там усе написано надто туманно для непосвяченого розуму. Ці тексти відкриваються тільки при їх молитовному читанні. Тоді описані образи викликають в душі відлуння, яке допомагає правильно їх зрозуміти.

Натомість, про смерть ми можемо подумати на підставі філософії (рефлексії над даним нам буттям) та в контексті Церковного передання—воно опирається на Одкровення Боже і таке саме спостереження за буттям. Ми поговорили про людську антропологію, її влаштування та довели нематеріальність душі і її первинність. Можна зробити крок далі.

Душа огортає тіло, як завіса, за якою грає симфонію музикант, якого ми прямо не бачимо. За звуками і, можливо, рухом тіней по завісі ми можемо припустити наявність там музиканта. Звісно, можна припустити, що завіса коливається сама собою, а звуки створюються випадковим чином, але такий висновок означатиме ігнорування великої кількості фактів та логічних суджень.

Якщо у «музиканта» ламається інструмент, приміром, обривається струна, то гармонія мелодії порушується. Якщо в нас відмовляє певний орган тіла, через який душа передає свою дію на фізичний план буття, то ця передача буде спотворена. Таке часто буває в людей із психічними та нервовими захворюваннями. Втрата кінцівки ніяк не впливає на цілісність душі, проте відмова навіть кількох клітин у мозку може суттєво погіршити зв’язок душі з фізичним світом.

Однак душа також може зазнавати пошкоджень. Це пов’язане із її взаємодією з різними аспектами невидимого світу. Якщо вільна воля входить в контрадикцію із певними законами Всесвіту (які не до кінця можна зрозуміти, користуючись лише фізичною термінологією, тому їх описують аналогіями та образами), то відбувається реакція, яка руйнує душу. Інколи душі входить у такі сфери, в яких вони не може існувати, і тому зазнають ушкодження. Якщо засунути руку у вогонь, можна отримати опік—бо людське тіло та вогонь є непоєднуваними субстанція ми. Якщо людина після такого досвіду повністю усвідомить біль та шкоду, яку їй завдав вогонь вирішить більше такого не робити (покаяння, зміна мислення) то щоб опік зажив, потрібен певний час і, можливо, лікування. Для зцілення душі потрібно вивести її зі згубної взаємодії та застосувати особливу терапію. Вся православна антропологія (як ми вже згадували) була розроблена в першу чергу як засіб такого зцілення.

Інше порівняння—душа подібна до склянки з чистою водою. Коли ми чинимо гріх (помилку), наслідком є крапля чорнила, що падає в цю склянку. З кожним разом вода стає все більш калмутною і в кінці кінців узагалі втрачає початкові якості.

Оскільки душа пов’язана з тілом, то її деформації переходять на нього. Тут ми бачимо появу спершу психічних розладів (пограничний стан між духовним і матеріальним світом), а потім і конкретні захворювання, які починаються зі зміни в клітинах, гормональному рівні та ін.. Яскравим доказом такого зв’язку є духовна терапія, коли молитвою та покаянням приходить не тільки психічне заспокоєння, а й тілесне зцілення. Святоотцівське передання залишило детальний опис боротьби з пристрастями, які руйнують душу. Отці-подвижники розбирають кожну пристрасть на складові частини, пояснюють, як вона виникає, з чого бере початок, як пускає коріння, якщо її не видалити відразу, і пропонують шлях, яким цю незриму недугу можна зупинити. Тут має місце і сучасна ідея психосоматики, яка розглядає всі хвороби, як наслідок проблем у психіці.

При тілесній кончині душа потрапляє в інший світ, вона вже не прив’язана до матерії. Свт. Теофан Затворник, а вслід за ним – о. Серафим Роуз та свт. Лука Кримський пишуть про те, що душа складається з «тонкої матерії» чи навіть «ефіру» і цим подібна до ангельських сутностей. Тут пригадується нео-платонівське уявлення про рівні буття, від цілковитого мінуса до плюса. Проте вражена ґанджем душа не може перебувати в Божественному світлі. Св. Ісак Сирійський писав про те, що існує тільки одна субстанція—Божественне світло, але для праведників воно є раєм, а для грішників—пекельим вогнем. Інше уявлення, яке можна знайти у містиків—обтяжена гріхом душа не може існувати близько до Бога, тому потрапляє в той стан буття, який їй близький. В кн.. Об’явлення дається суворий вирок певним категоріям грішників, які опиняться у вогні, що «уготований дияволу та ангелам його»–тобто в світі, який приготовлений для них, але є чужим для нас. Людська душа не призначена для пекла, але може вибрати його сама. В Православній парадигмі Бог постає в першу чергу не як суддя (хоча і такі описи зустрічаються, в першу чергу з педагогічною метою), а як захисник та рятівник. Господь хоче до останнього врятувати кожного з нас. Він нікуди нас не посилає—нас судять наслідки наших справ, які при житті часто незримі, а після смерті стануть явними. Проте сама людина може аж до кінця вибрати противитися Божій любові. Тоді, за словами Честертона, «ворота пекла зачиняються тільки зсередини».

Ідея Бога, як судді, властива переважно західній католицькій теології (ми вже говорили про причину цього). Тому там було введене уявлення про чистилище, як певний «проміжний стан», для душ, які не те щоб заслуговують вічних мук, але і для раю не дуже годяться. Саме там зародилася особлива ідея про апостола Петра, як «воротаря раю», якому належить особлива роль у вирішенні посмертної долі, так і шанування Богородиці, яка теж виступає посередницею у спасінні. Петро уособлює цілковиту суворість та справедливість, Марія—материнське милосердя. Схожі ідеї в певний момент виникли і в православному богослов’ї, вилившись в уявлення про «митарства» – цю ідею особливо полюбили в російській церкві. Та сама ідея послідовного сходження до Бога через певні «кордони», на яких демони прагнуть затримати душу за певні її гріхи. Інколи ця затримка може бути досить довгою та болючою, але душа може бути врятована молитвою Церкви. Що на заході пропонують активно молитися та жертвувати за душі в чистилищі, що на сході—подавати записки за тих, хто застряг на митарствах. Насправді, останні не мають догматичного обґрунтування, це—теологумен, який спокійно можна не приймати.

Чим же насправді буде останній Божий суд?

Можна припустити, що це буде відкриття прихованої тепер вищої реальності. В той час, коли світ у своєму занепаді досягне крайньої нижньої точки (іще гірше, ніж в часи першого приходу Христа). Тоді Божественне втручання буде необхідним. При цьому відкриється прихована нині Божественна дійсність, світ зміниться і буде оновлений. Перед цим дійсно відбудуться катаклізми та зміни природного середовища і мусить відбутися битва між посланцями Божими та Його ворогами. Проте ця сфера—дуже таємнича, а як відомо, «око не бачило і вухо не чуло того, що приготував Бог тим, хто любить Його».

Існує ще одне таємниче питання: звідки людина отримує свою душу?

Про це довгий час велися суперечки. Оріґен припускав, що всі душі вже пройшли певне попереднє життя перед тим, як потрапити на землю. Інші Отці заперечували йому, що душа та тіло творяться одночасно і перебувають в єдності—і ця ідея врешті була затверджена церковною повнотою. Втім, на пізніших етапах були спроби замислитися над можливим походженням душі. Зокрема, пригадували платонівську концепцію ідей, яку запозичили Отці—про те, що Бог творить усе відповідно до певної ідеї в Своїй свідомості. Чи ці ідеї вічно співіснують з Ним? Чи мають вони різну «якість», приблизно так, як у видимому світі неживе відрізняється від живого? Питання надто таємниче для людської раціональності. О. Олександр Мєнь припускав, що на початку Бог створив тільки одну-єдину душу, від якої відділяються частинки – тк. зв. «колективний Адам». Ця ідея присутня в каббалістів, софіологів (Флоренський, Булгаков) і є продовженням платонізму.

Останнє питання, яке варто розглянути –  так зване «остаточне відновлення», апокатастаза. Версія, яка все ж не була прийнята всією повнотою Церкви, але Отці, які її висловлювали, не засуджені. Вона полягає в тому, що навіть душі, які відпали від Бога врешті до Нього повернуться, тобто пекло не буде вічним. Це не означає дозволу на зняття всіх моральних обмежень, мовляв, «нічого за це не буде». Перебувати в тому стані навіть трішки – нестерпно. Але деякі Отці (Григорій Ніський, Ісак Сирійський) доводять, що Божа лбов сильніша за суд і може спонукати душу змінитися навіть тоді, коли остаточний вибір, здавалося б, уже зроблено. Не може бути стану вічного відпадання від Бога. Тут же нагадуються слова ап.. Павла, що в кінці часів Бог буде «всім у всьому». Ця ідея часто не задовольняє прихильників суворої Божої справедливості, крім того, в Писанні справді неодноразово згадується вічність того чи іншого посмертного стану душі. Ця ідея дуже глибока.

Найвище блаженство на землі. Сенс православного чернецтва.

Ми пам’ятаємо слова великого богослова 20 ст. архим. Кипріяна (Керна): «Бути Православним означає бути монахом, ісихастом, творителем молитви Ісусової, споглядачем Фаворського світла, зберігачем істини». Хіба не-монахи—не православні? І для чого взагалі потрібне чернецтво? Питання, яке в багатьох на сьогоднішній день викликає нерозуміння.

Святий старець Варсанофій Оптинський сказав: «Є блаженство, яке тільки можливе для людини на землі; вище за це блаженство немає нічого. І це тому, що монашество дає ключ до внутрішнього життя, блаженства всередині нас. Треба тільки відкрити його».

Висловів на тему монашества серед святих Отців можна виписувати цілими томами. Опис життя подвижників більшості буде незрозумілим та навіть викликатиме шок. Чернецтво, яке існує сьогодні переважно є тільки невдалою імітацією давньої традиції.

Чернецтво називають «ангельським образом». Це—шлях ініціації, який змінює людину, дозволяє вийти за межі видимої реальності та поєднатися з Богом. По суті, це—найрадикальніший, найбезпосередніший православний шлях. Монашество виникло майже разом із Церквою, проте спершу великого поширення не набуло, адже всі християни в перші століття жили вірою і були настільки близькими з Богом, що не потребували певних дороговказів—їм вистачало Хрещення та читання Євангелія. Крім того, надзвичайно важливими були проповіді та місійність і молитва, як правило, поєднувалася з ними. Втім, відомо, що навіть у той час існували наслідувачі св.. Івана Хрестителя, які віддалялися геть у малозаселені райони, щоб цілковито очистити серце від пристрасті та зануритися в молитовне життя.

Потреба в чернецтві стає особливо актуальною в 4 ст, коли імператор Константин легалізує християнство, робить його державною релігією. Разом із незаперечними перевагами та торжеством істини Христової з’явилися й численні тіньові сторони—бути віруючим стало «модно» і багато людей приймали хрещення, щоб показати лояльність політичному режиму, без належного осмислення таїнства віри. Саме тоді започатковуються певні зміни укладу Богослужінь і починають систематизуватися канони й церковні правила. Якщо до цього Церква була живою спільнотою вірних, де Святий Дух наставляв людей безпосередньо, вони могли чути Бога й мати з Ним живий контакт, бо все своє життя Йому присвячували, то тепер значно холодніші люди, не пройшовши духовної підготовки та зміни мислення, також почали вважатися повноцінними членами Церкви, тому для них уже довелося пояснювати докладно те, що раніше розумілося інтуїтивно. «Тільки нахабство єретиків змушує нас говорити про те, про що варто було б мовчати».

В цій ситуації все більше істинно віруючих, яким не подобалася масовість християнства та прийняття в Церкву всіх без розбору покидають міста й знаходять усамітнення на природі, де віддаються Богоспілкуванню, покаянню та цілковитому сповненню заповіді «непристанно моліться». Перші ченці були анахоретами, самітниками. Засновником такого чернечого правила був святий Макарій Єгипетський. І тільки згодом виникають кіновії—спільножительні монастирі, що жили за уставами Пахомія Великого, Василія Великого чи Теодора Студита. У таких спільнотах акцент робився на відтворенні духу перших християн—коли ні в кого не було спільної власності, а сенсом була відданість спільній справі; та повернення до райського стану, де всі поєднані любов’ю і Божественним Духом.

Відтоді чернецтво стає основоположною силою Церкви, найяскравішим носієм її традиції. В монастирських спільнотах формуються особливі молитовні практики, звідси виходять імениті богослови. Згодом канони Церкви починають приписувати поставлення на архієрейське служіння тільки монахів, щоб унеможливити передавання влади у спадок та зловживання.

В західній Церкві чернецтво набуло іншого вияву—монастирі стали об’єднуватися в централізовані ордени, кожен зі своїм покликанням та особливостями. Ці ордени, по суті, створили європейську цивілізацію в тому вигляді, яку ми її мали до середини 20 ст. В цьому середовищі виникли університети, бібліотеки, традиція проповідництва, іконопису, співжиття, літописання, збір наукових знань про світ, технічні винаходи і багато іншого. Гарне уявлення про це дає лекція Баумайстера «Як чернечі ордени створили Європу».

Монашество називають рівно-ангельським життям. Відпускаючи все світське, чернець отримує повну свободу. На постригу відбувається переродження монаха—тому йому змінюють ім’я та пере облачають в інший одяг (зокрема клобук—символ шолому спасіння; мантію—ангельські крила або ж схиму). Чернечий постриг є образом смерті та відродження. Подібний ритуал присутній у багатьох релігійних системах, але в християнстві людина повністю віддає себе на служіння Богові, руйнує всі стіни, які стоять між нею і Творцем. Тому при постригу дається сила для боротьби з пристрастями. Інше питання—як людина використає такий потенціял.

Монах покликаний уподобитися Христу, стати досконалим. Тому давні устави були такими суворими, передбачали жорстку дисципліну, постійне змиряння тіла, щоби позбавити його пристрастей, гартування духа. Відкинувши зовнішнє, монах знаходив свою істинну сутність, іскру Божу в душі, постійне спілкування з Господом, усвідомлення прекрасної миті, правдиву свободу. Відрізавши все, що прив’язує до світу можна стати дійсно незалежним. Саме тому так багато ченців усамітнювалися в глухих лісах чи печерах—видимий світ уже не цікавив їх.

В монашестві дуже важливе послушництво духівнику та перебування в спільноті. Для того, щоби навчитися пізнавати волю Божу та чути Його голос, потрібно зробити свідомість чистою, аби не було підміни понять волі Божої та наших власних, часто далеко не досконалих пожадань. Тому на початку вчаться слухати свого наставника. Звідки походить відомий вислів «послушництва важливіше за піст і молитву». Якщо не навчитися зі смиренням слухати, то всі молитовні практики не принесуть користі.

Саме серед монахів набула найбільшого поширення техніка ісихазму, розумової молитви, про яку ми вже згадували. Для цього ченці постійно носять із собою чотки—меч духовний, перебирання яких допомагає концентруватися на молитві.

В класичному православному монашестві існує 4 стадії. Послушництво –  коли людина ще не дає ніяких обітниць, а тільки живе в монастирі, сповідається в духівника та звикає до спільноти. Якщо учень проявляє успіх та бажання, він приймає рясофор, або іночество – складає чернечі обітниці смирення, тілесної чистоти та відмови від власності, та одержує рясу й клобук. З іночества іще можна повернутися в світ, не втративши спілкування з Церквою. Опісля йде постриг в мантію (малу схиму). Інколи рясофор пропускають, а послушника відразу постригають в мантію. Тут він промовляє ті самі обітниці, отримує зміну імені та пере облачається. Тепер ці обітниці вже вічні, людина стає на шлях ангелоподібного буття. В окремих випадках пізніше відбувається постриг у велику схиму—найвищий ступінь відречення від світу. Тут ще раз міняється ім’я і дається інше облачення (із каптуром, вишитими білими хрестами та словами молитов). Раніше схимники обов’язково мали бути затворниками, в наш час можуть бути ближчими до людей. Вони звільняються від усіх обов’язків, крім богослужіння і духівництва, єпископи-схимники передають іншому керування єпархією. В різних помісних православних церквах ці ступені можуть дещо різнитися, проте алгоритм той самий. В католицькій церкві немає поділу на малу та велику схиму, там послушник складає спершу початкові обітниці (аналог іночества), а потім—вічні, стаючи повноцінним монахом.

Монашество ніяк не пов’язане зі священним саном—на початку більшість ченців не були священиками чи навіть дияконами; це служіння уготовлювалося для людей у світі, які мають постійно проводити служби, сповідати, спілкуватися з людьми. Монахи ж бажали повного усамітнення і дуже рідко ішли на контакт із зовнішнім світом. Тому в монастирях ранніх століть розвинулися дуже цікаві Богослужбові практики, відгоміни яких ми спостерігаємо і донині. Багато спільнот узагалі не мали постійного священика, який тільки інколи приходив у монастир, щоб послужити Літургію, інші Богослужбові тексти прочитувалися самими ченцями. В інших обителях священний сан носив тільки один чи два насельники—для сповіді та Причащання братії. Згодом однак все більше монахів почали приймати священний сан, а потім і взагалі вирушати в світ, щоби передавати свої духовні практики іншим та навчати власним прикладом.

Світські люди рідко можуть зрозуміти, чому комусь бажається залишити всі життєві радості, щоб повністю присвятити себе Богові. Це можна лише пережити, інакше не поясниш. Існує стереотипне уявлення, що ченці—безрадісні люди, які втекли від світських проблем, бідні та голодні та ще й перебувають під гнітом вищих церковних чинів, не маючи жодної свободи думки чи вибору. Ті, хто близько знайомий із монастирським життям знає, що це—далеко не правда. У монастир ніхто не має іти через «нещасливе кохання» чи тікати від невирішених проблем—інакше така людина там довго не затримається, адже ті самі проблеми в ній самій постануть і в новій спільноті. Молитовне життя дає значно більше радості та миру за всі світські розваги. Крім цього, як це не парадоксально звучить, але монахи є дуже багатими людьми. Ні, вони не мають капіталів у швейцарських банках і справді дають при постригу обітницю відмовитися набувати земні речі. Багатство людини вимірюється не кількістю власності, а тим, як вона ставиться до неї. Очевидно, що для голодного африканця шматок хліба та цеберко води буде справжнім скарбом. Якщо людина має змогу набути дуже багато грошей, власності чи прикрас, вона однак не скупить всього світу і не зможе насититися. Але якщо зменшити свою жадобу, то можна насолоджуватися однією келією, скромною їжею та комплектом одягу, що може зігріти; а ще—численними благами природи, приємною погодою, сонячним світлом, вітром та всім іншим Божим творінням, яке ніхто не здатний монополізувати. Саме в цьому й полягає багатство монаха—відсутність жадоби й заздрості.

Зловживання з боку єпископату та монастирських намісників дійсно можуть траплятися, але чи гніт владних трапляється тільки в Церкві? Тут порушення трапляються куди рідше, ніж у світському житті. Що ж до обмеження свободи, то мирські люди мають значно більше умов свого життя, ніж «раби Божі». Монах, як ні до чого не прив’язаний, стає цілковито вільним, а сприймаючи всі події в житті, як вияв любові Божої, все може перетворити на перемогу для себе. Окрім того, воля духівника ніколи не є безумовним наказом. Ніхто не скасовує даної Богом свободи людини, тому чернець може вирішувати сам за себе. Справа лиш у тому, що послушництва приносить йому користь для вдосконалення на вибраному шляху, та аж ніяк не є категоричним імперативом.

На жаль, на сьогоднішній день спостерігається занепад монашества—втім, як і всієї церковної традиції загалом, в чому немає нічого дивного з точки зору розглянутої нами метафізики історії. Проте чернеча традиція, хай навіть в обмеженому вигляді, була та залишається фундаментом Церкви аж до кінця віку. Це—нелегкий шлях, проте він досконалий і веде до найвищого спасіння та близькості з Богом, яка починається вже тут, на землі, і триває цілу вічність.

Тайна трьох. Питання любові й подружжя.

Існує шлях чернецтва та шлях подружжя. Самітництво дуже рідко може принести добрі плоди, хоча і це індивідуальне покликання, якщо прийняте усвідомлено, а не через страх чи брак відповідальності, не можна відкидати. Втім, стояння сам-на-сам із Господом—нелегка справа, і Христос застерігає, що вона уготована не всім, а тільки тим, хто може її вмістити. Апостол Павло називає цей шлях найліпшим, проте винятковим.

Навколо подружжя, як і всього традиційного, існує багато стереотипів та міфів, а в наш безбожний час диявольські сили по всякому намагаються його принизити та знищити. Саме звідси беруться численні збочені ідеї фемінізму, рівноправ’я, емансипації та одностатевості.

Подружжя являє собою єднання двох душ під Божим покровом. Розглядати його виключно як засіб творення суспільства та репродукції—дуже куцо. Подружжя, любов—це в першу чергу містика та поезія. Кохання не опишеш сухими науковими фактами, але його дуже добре дає засмакувати лірика.

Подружжя чоловіка і жінки—це збирання докупи розбитої колись ідеальної картини світу. Можливість відтворити рай у світі, як ми вже говорили, є у Боголюдській спільноті—Церкві. І сім’я—це маленька Церква, яка формує велику. На жаль, сьогодні поняття кохання, вірності, любові дуже спотворюється і підміняється. Хтось говорить, що любові взагалі не існує, це—тільки зміна гормонального стану. Інші вважають, що всяка прив’язаність, навіть протиприродна та збочена—вже «любов» для когось, і ніхто не має права її утісняти чи накладати свої критерії.

Любов—це зв’язування в єдність духовної реальності. Коли чоловік та жінка любляться, вони не можуть уже зрозуміти, чи їх узагалі щось розділяє.  В духовному світі любов—те саме, що гравітація у фізичному. Вона зв’язує та стягує (згадаймо аналогію центру та променів Авви Доротея, про яку ми вже згадували). Любов є різної якості та інтенсивності—між батьками та дітьми, між чоловіком і дружиною, побратимська любов, любов між християнами, любов до Батьківщини, любов до Бога. Всі ці почуття є відповіддю, яка народжується в нашому серці на любов Божу до кожного з нас. Сенс любові—в об’єднанні душ.

Те саме відбувається в подружжі, маленькій Церкві. Шлюби укладаються на небесах. Якщо дві душі зведені разом Божим промислом покладаються на Його волю, то знайдуть своє щастя. Саме тому важливо бути дуже уважним при виборі супутника життя.

Бог через Церкву благословляє подружжя у таїнстві вінчання. Як і всі церковні таїнства, про які ми вже згадували, ця дія міняє сутність буття людини, поєднує двох в одне та ставить в особливу Божу присутність. Кожне подружжя—це тайна трьох: чоловіка, жінки і Бога.

Любов—це вихід поза себе, покидання власної зони комфорту, дарування себе іншій особі. Тоді в подружжі іншому даєш більше, ніж очікуєш отримати, а інший\ша – дає те саме. Це—злиття в симбіозі любові. Так само і Христос вийшов у Своїй любові до нас, подарував Себе нам. Якщо ж ціле життя лишатися закритим у собі, то сам себе відриваєш від Божественної єдності. Тому «той, хто віддасть свою душу спасе її, а хто захоче зберегти, той погубить».

Метою подружжя не є народження дітей, як багато хто думає. Метою є любов, взаємне злиття між собою двох душ та їх Обоження. Те саме, що завершується у великій Церкві, починається в малій. Діти є закономірним наслідком цієї любові. Починаючи з душі, вона переходить і на з’єднання тіл, і в цьому акті кохання в світ приходить від Бога нова душа, що одягається в плоть і проходить увесь шлях—зачаття, розвиток в утробі та народження в світ, де вона буде оточена турботою та піклуванням.

Очевидно, що не всі подружжя є досконалими. Як ми вже згадували, поняття сім’ї зараз піддається особливому тиску з боку глобалістських секулярних структур. Разом із насаджуванням ідей вседозволеності, верховенства задоволення та егоїзму пропагується ідея про сім’ю, як рудимент, те, що вже себе віджило, а на додачу ще й засіб «приниження» жінки, яка «змушена» народжувати дітей. Про роль Бога та Церкви узагалі майже не згадано, тому більшість сімей живе без таїнства Вінчання та Божого благословення. Звідси високий рівень розлучень, покинутих дітей, самотніх батьків та зіпсованого молодого покоління. Крім того, жоден чоловік честі не стане брати за дружину жінку, яка втратила власну чистоту заради задоволення. Наявність у нас великої кількості зв’язків із уже «зіпсованими» свідчить про цілковиту втрату поняття честі. І самому чоловіку має бути соромно за те, що він, замість скерування даної Богом статевої енергії для зміцнення свого подружжя, витратив її для задоволення власних тваринних інстинктів.

Дошлюбна чистота перестала цінуватися вже давно. Вона важлива не тільки з погляду честі та гідності. Наявність великої кількості сексуальних партнерів збільшує ризик зараження різними хворобами (всі ново придумані засоби захисту ефективні далеко не завжди, що змушені визнавати навіть їх розробники), призводить до зрушень у психіці (коли людина стає залежною від статевих актів), а також впливає на майбутніх дітей. Не рідко трапляються випадки, коли біла жінка, що спала з негром, а пізніше одружилася з білим, мала дитину з темним відтінком шкіри. Це пов’язане з пере записуванням інформації різними шляхами під час емоційного екстазу, що має місце при статевому акті. 

Ще гірша ситуація із вбивством мільярдів ненароджених дітей по всьому світу. Аборт у більшості «цивілізованих» країн зараз є одним зі стовпів «прав людини», незгода з яким автоматично тягне за собою ярлик «фашиста», «сексиста» чи «пригнічувача». Таким чином величезній масі зачатих дітей, які вже є людьми, не дають народитися та вбивають у найбільш незахищеному стані. Зайве повторювати всі докази того, що «плід» іще не є особою. Це питання не медицини, а філософії. А через те, що філософські погляди в наш час деградовані та хибні, відбувається і підміна понять. Геноцид ненароджених названий в церковному вченні одним із гріхів, що «кличуть про помсту до неба». Саме тому так багато націй втрачають Боже благословення і терплять біди. А ті, хто, здається, ніколи не сповідував істинної віри, здобувають перемогу за перемогою. В першу чергу це стосується мусульман, які стали серйозною загрозою для європейської цивілізації. Як говорив сербський патріарх Павло (Стойчевич): «Якщо сербська жінка робить 5 абортів, а турецька—народжує 5 дітей, то Бог може вирішити, що наша земля більше потрібна туркам, аніж сербам». Разом із тим мусульмани значно більше виконують заповідь пошани до батьків (нагадаємо, що 10 старозавітніх заповідей спільні і для християн, і для мусульман). Як ми пам’ятаємо з Біблії: «Шануй батька і матір, щоб довгими були твої дні на землі». Це може бути однією з причин того, що кавказькі народи мають досить довгу протяжність життя, попри часто гірший рівень медицини та побутових умов. А про те, як повстанські рухи мусульман в Середній Азії могли довго та ефективно протистояти вишколеним воякам НАТО, всім відомо.

Аборти викликають численні проблеми для самих жінок та їхніх наступних дітей. Відомо про «пост-абортний синдром», внаслідок якого жінка може зазнати нервового зриву чи чогось гіршого. Діти часто відчуваються на інтуїтивному рівні, що в їхній сім’ї має бути присутній «іще хтось». Це може спричинити незрозуміле почуття провини, бажання «пожертвувати життям» за цього незнаного убитого братика чи сестричку. Подібне може викликати у тому числі статеві збочення.

Секуляристи нав’язують ідею того, що християнство таврує та зневажає все, пов’язане із тілесністю та подружжям. Це—підла брехня. Наша віра звеличує подружжя, кохання та дітородження, підносячи їх у ранг таїнств та Богоспілкування. Найважливіше зараз—навчитися бачити в любові та подружжі містику, вихід за межі видимого світу, ініціацію.

Тож ми бачимо, що святість подружжя рятує не тільки окремих людей, а і впливає на цілий світ. Тут ми ще раз зустрічаємося із богословським поняттям, яке є питанням національної безпеки. Без радикального перегляду уявлень про сім’ї, народження дітей та підготовку молодих пар до шлюбу ми не зможемо вирішити численні проблеми, які постали як перед нашою нацією, так і перед європейською цивілізацією загалом.

Священноієрей Ярослав, настоятель Хрещенської каплиці Православної Церкви України.

Писано 2021 р. Б. у Києві та Львові.

Be the first to comment on "ТЕОЛОГІЯ ДЛЯ ХРЕСТОНОСЦІВ. Частина 3"

Напишіть відгук