ТЕОЛОГІЯ ДЛЯ ХРЕСТОНОСЦІВ. Частина 4

Священноієрей Ярослав Кулик

«На початку сотворив Бог…». Розуміння книги Буття.

(Вжито працю о. Серафима (Роуза) «Православне розуміння книги Буття», лекції о. Андрія Кураєва та професора Осипова).

Зараз займемося розбором та екзегезою першої книги канону Священного Писання – книги Буття. Вона не викликає в людей так багато питань, як добре відоме Одкровення, яку дуже люблять читати люди навіть дуже далекі від християнства. Натомість, біблійна оповідь про початок світу нерідко стає об’єктом насмішок з боку матеріалістів та позитивістів.

Книга Буття в осмисленні Отців Церкви потрібна нам для того, щоб збагнути процеси, які протікають і сьогодні. Якщо ми вже почали це занурення в таїнств енні богословські глибини, то вочевидь, сучасний підхід нас уже не задовольняє. Тому треба розібратися, як воно все почалося, причому відштовхуючись від найправдивішої версії – Одкровення Божого.

Проблема такого підходу в тому, що критики 21 ст. намагаються накласти теперішні уявлення на текст, який писався багато століть тому. Святе Писання натхнене Богом і записане так, щоб бути наставленням і порадою для людей дуже різних епох, соціального походження чи ерудиції. Це—книга на віки. Вона не може бути звернена лише до астрономів, біологів чи геологів нашого часу. Біблію повинен могти зрозуміти і мудрець, і селянин, і король, і солдат. В Писанні існує багато рівнів тексту. Окрім того, як ми вже згадували, Священне Писання є частиною передання Церкви, і Церква в соборному дусі може його пояснювати та уточнювати. Екзегеза, вияснення, є справою і молитовних ченців, і спеціалістів з історії, стародавніх мов, археології і релігієзнавства, і природознавців, але щоб вона була точною, ці люди мають просити мудрості в Бога і бути Духом навчені.

Як ми вже пам’ятаємо, Книга Буття (як і вся Біблія) не є монолітною, написаною в певний період часу розділ за розділом. Те, що ми зараз читаємо у вигляді одної книги спершу було усним переданням в юдеїв, а потім записувалося в різних кодексах. Найбільше виділяють два з них—тк. зв. «Елогіст» та «Ягвіст» (залежно від імені Божого, згаданого в них). До 20 ст. та появи документальної теорії побутувало спрощене юдейське уявлення, що автором Буття, як і решти П’ятикнижжя був Мойсей (за винятком останніх розділів Повторення Закону, де описана його смерть). Втім, таку точку зору зараз спростовують уже й самі равини (про це згадує юдейський дослідник Еміль Гріш).

Ми постараємося розібрати книгу Буття згідно тлумачень Отців Церкви і досвіду, до якого вона апелює. Багато речей ми можемо збагнути, просто читаючи текст та звіряючись із історичними працями.

Перші слова книги Буття добре відомі: «Напочатку сотворив Бог небо і землю». Це речення містить приховані сенси. Жидівською мовою воно звучить так: Bereshit barah Elohim. Буквальний його переклад: «На початку сотворив Боги». І це—не граматична помилка. Почнімо з того, що слово Bereshit (на початку) починається із літери «бет», яка виглядає в жидівській абетці як ) – оскільки ті читають з права на ліво. Тобто все, що лежить за цією дужкою, раніше від першої літери—поза нашим сприйняттям, належить до тайни Божої. Далі слово barah – «творити». Воно вживається тільки щодо акту Божого творіння. Інше його значення – «відтинати».

Тут підтвердження згадуваної нами раніше концепції – Бог відтинає від Себе частину Своїх властивостей і свободи та навічно, безповоротно передає людині.

Тепер з Божим Іменем Elohim. Це – форма множини – «Боги». В однині буде El. Це ім’я часто згадується в «Елогічтисних» текстах Старого Заповіту (тому вони так і називаються). Воно перегукується із шумерським Ель, і з арабським Аллах. Також в Писанні знайдемо El-Elion («Бог богів») і  El-Shaddaі («Бог-годувальник», причому «той, який годує грудьми). Проте слово barah стоїть в однині («створив»), а Elohim – у множині. Для християн найочевиднішою відповіддю буде вказівка на Святу Трійцю. Втім, є ще одне пояснення, від якого так просто не відмахнешся: язичницькі впливи. Від них при розборі книги Буття не сховатися, це – цілком звичне явище. Жидівський народ так само був під впливом інших культур. І попри те, що вожді намагалися щосили стримати їхній вплив заради суворого монотеїзму, фінікійські, шумерські чи єгипетські віяння так чи інакше давали про себе знати. Саме тому є так багато схожостей із «Ґільґмешом» чи давньоєгипетськими текстами. Це не спростовує істинність Біблії, а скоріше підтверджує його.

Інколи в людей виникають ідеї, що перед нами розгортається «міфологія» жидівського народу. Це далеко не так. Міфологія і фольклор мають цілковито інші риси – досить прочитати давньогрецькі, шумерські чи вавилонські міфи. По-перше, там майже завжди буде присутня космогонія—постання світу внаслідок боротьби божеств. По-друге—поклоніння силам природи. Також люди в цьому випадку постають, як певний побічний продукт ігор богів, і часом тим зовсім нема до них діла.

В Писанні ми бачимо цілком іншу картину. Бог творить світ з чітким наміром і бачить, що все його творіння є добрим. Людина так само оточується любов’ю і всіма дарами природи. Поклоніння природнім стихіям цілковито відсутнє, навіть більше, проти нього робляться конкретні стилістичні застереження – приміром, Сонце та Місяць означаються лише як інструменти для освітлення дня і ночі (те саме і в Псалмах). Саме тому відсутні так багато елементів із міфів та гностичного передання – про ієрархію невидимих істот, про стан буття перед створенням Землі, порядок стихій та багато іншого.

Книга Буття привчає нас вшановувати єдиного Творця та будувати стосунки з Ним, без усяких посередників та обхідних шляхів. У звичайних міфах історія починається, зазвичай, із первісного хаосу. В Біблії Бог уже є. До того ж, такий суворий монотеїзм не зустрічається майже ніде в народних віруваннях. Юдейська література вкрай полемічна, бо відбивається від постійних народних вірувань. Для останніх немислимо, щоб безтілесний та благий Бог творив грубу матерію, тому світ є наслідком війни, катастрофи чи божевілля. Бог не вимагає від людей нічого взамін—тільки вірності. В шумерській міфології, на противагу, Аннунаки творять людей з глини, і відразу роблять рабами. Зате в Бутті стверджується благість не-Божественного.

До речі, це – одна з причин, чому в пізнішому як юдейському, так і в християнському переданні присутні багато запозичень із міфології та гностичних міфів. Дуже яскраво це виражено в Каббалі, а також у тих містиків, про яких ми вже згадували.

Це—ще одна причина того, чому в Писанні ми знаходимо так мало описів природніх законів, від чого зловтішаються невіруючі. Мета написання цієї книги була іншою. Її завдання – показати, що той самий Абсолютний Бог, Який сотворив Всесвіт, землю та всіх людей має стосунок і до кожного з нас. Це – проповідь утішення, з якою пророки звертаються до свого народу в найважчий для нього час розсіяння між іноплемінними та втрати ідентичності. Коли ми читаємо це в контексті християнства, ідея та сама. Ці слова ми чуємо на ранковому Богослужінні: «Бог Господь явився нам». Бог (Абсолют, Творець) і Бог, що присутній в нашому житті (Господь, Пан) – є одним.

У жидівській ментальності не було розуміння Всесвіту, як ми собі це уявляємо. Тому «небо» і «земля», про які ідеться в першому вірші уже означають все. Можливо, це – видимий і невидимий рівень реальності. Ми бачимо, що Бог проводить розділення – небо і земля, світло і темрява, суша і вода; поділ на дні (періоди). Юдеї знайшли свою ідентичність через вихід, відділення від інших. Тобто, окремість на зовнішньому рівні належать до Божественного плану. Гріхопадіння є змішанням такого, що має бути окремим—і це передається до наших днів, де глобалісти хочуть перемішати раси, вірування і народи.

Про створення води не написано, вона вже є і «Дух Божий літає над нею». Можливо, це—агрегатний стан речовини, яка може набирати всякої форми. Або вказівка на «духовну реальність», яка скраплюється в матерію (про це порівняння ми вже згадували). Сміливі екзегети навіть роблять припущення, що вона є залишками певної попередньої реальності, або якоюсь «прото-енергією», із якої твориться новий світ.

Ідея створення світу «з нічого» (creatio ex nihilo) теж викликає багато запитань. Церква прийняла це уявлення, як догму та питання віри, щоб підкреслити всемогутність Бога, Який стоїть над природними законами. Якщо визнати існування первинної матерії, ми можемо прийти до дуалізму, що Бог і світ якось співіснують. Юдейська ментальність могла помислити поняття «ніщо», незрозуміле для нас. Справді, що таке «ніщо»? Матерія без якостей? Її відсутність? Якщо ми вже думаємо про це, воно автоматично стає «чимось». Відповідь лежить за межами логіки, кожен уявляє це по-своєму. Скажімо, що до Бога нічого не було. Можливо, ідеться про вже згадувану еманацію Божественної енергії, яка трансформується в різні форми буття.

Творіння відбувається через слово. Ми не бачимо Самого Бога (апофтатика), а лише Його вираження. Це саме – про Сина Божого, Логос, «Яким усе сотворене». Це перегукується з першими рядками Євангелії від Івана: «На початку було Слово, і Слово було до (в напрямку) Бога, і слово було Богом. Воно було спочатку, і все, що постало, через нього постало». Амвросій Медіоланський: «Все почалося в Богові, в Христі, Слові, знаходить своє вираження». Єфрем Сирійський: «Дух Божий літає над водами, показуючи, що є рівним Отцю і Сину».

У міфічній картині світу того часу зазвичай присутні три рівні – небо, земля та підземелля. В Біблії ми бачимо тільки два – Бог не творить зла. Світ цілком добрий, без «скелетів у шафі», не є наслідком катастрофи. Також відсутні будь-які детальні описи чи пейзажі, послідовність творіння нагадує довідник чи інструкцію. Знову ж таки – призначення тексту. Біблія писалася для людини, показати стосунок Бога до неї.

Можна звернути увагу на те, що творіння відбувається вночі. Це—також аспект тайни. Вночі – таємничий акт творення, а вдень – його оформлення. Саме тому в Православній традиції Богослжбовий круг дня починається вечірньою службою.

В питаннях про «дні» творіння нема єдиної інтерпретації. Є радикальний погляд, переважно протестантів (хоча його дотримується і Єфрем Сирійський), що дні були такими ж, як і тепер—по 24 години. Це, мовляв, підкреслює Божу всемогутність, як і створення «з нічого». Також тоді закони були іншими, і ми не можемо їх тепер реконструювати (ідея, яку підтримують і деякі сучасні природознавці). Григорій Богослов: «Творення приводиться в буття за законом, який неможливо виразити». Авґустин вважав, що дні творіння треба розуміти, як періоди. Григрій Ніський та Василій Великий припускають, що творіння не було поділене на буквальні «дні», але і багато епох не тривало. Скоріше за все, автор тексту має на меті підкреслити впорядкованість.

В твориві ми бачимо, як життєва енергія підіймається від простого до більшого. На це вказує Григорій Ніський: спершу життєва сила в нечуттєвих речах, далі підіймається в чуттєві.

Василій Великий: Земля спершу була невлаштована, далека від досконалості. Так само і небо—адже ще не було світил. Амвросій Медіоланський: Архітектор завжди спершу кладе основу, а потім уже прикрашає.

Коли твориться світло, воно ще не локалізоване в певному місці. Певне, тут ідеться про початкову енергію. Єфрем сирійський так пояснює, що перші дні творіння відбувалися без від міряння Сонцем. Василій Великий повторює цю ідею—світло мерехтіло, і так визначалися день та ніч.

Єфрем продовжує: всі стихії створені Богом в перший день, а все інше—їх поєднання. Амвросій додає: ангели та небесні сутності вже існували на момент творення Отже, або небесний світ та падіння Денниці сталося до першого розділу Буття, або в той же перший день. В кн.. Йова ми знаходимо згадку, що всі ангели раділи, коли була сотворена земля. Отже, як мінімум один стан буття був раніше, але про нього нам розказано дуже умовно—через згадані вже причини.

Отці згадують і про «небесну твердь». Василій розділяє поняття «небо» та «твердь», яка «відділяє воду від води». Тут є два пояснення. Можливо, над землею була тверда оболонка (яка і відділяла) – оболонка води, яка висів у магнітному полі згідно ефекту Мейснера (в твердому чи зрідженому стані). Ця оболонка створювала більший тиск та вологість атмосфери та відтинала сонячну радіацію. Через це клімат був іншим і це одне з пояснень, чому перші люди жили набагато довше. Під час потопу ця оболонка пролилася на землю. Інше пояснення – небо має певні властивості «тверді» (про це пише Вейник у правці «Чому я вірю в Бога»). Третє пояснення – це просто метафоричний вислів того часу.

Третього дня із землі миттєво народжуються рослини. Хтось закидає, що рослини якось з’явилися до появи світил. Василій Великий пояснює, що так воно записано для того, щоб читачі не воздавали почестей світилам, як джерелу життя, що було поширене в язичницьких середовищах. Подібно творення відбувається і надалі, аж до часу створення людини.

Можна зауважити, що перед створенням людини має місце пауза та роздуми Бога. Отці називають це «Предвічною радою» про долю людини між особами Трійці. «Сотворімо людину на образ і подобу». Бог уже знає, що «відтинаючи» від себе частку свободи, даючи Свій образ Він прирікає Себе на можливе відречення свого творіння. Проте Бог не детермінує – людина могла вибрати шлях згоди з Творцем, і тоді здобути ще й подобу Божу (Обоження), а могла вибрати той стан, який і відбувся. Григорій Ніський: образ Божий полягає у прихильності людини до всякого блага. Також він відрізняє нас від тварин. Якщо ці дари людина вживає на добро, стає подібною Богові—звідси термін «преподобний».

Цей же Григорій Ніський пише про те, що Бог передбачив можливе падіння людини, і тому заповів їй розмножуватися тілесним шляхом. Саме тому відбулося розділення первісного андрогіна на дві статі. Узагалі, наші видимі тіла вже є наслідком гріхопадіння, до нього вони виглядали інакше. Спосіб розмноження, який практикується тепер вже є грішним та порочним. Іван Золотоустий теж пише, що статеве співжиття почалося після вигнання з раю. Доти спосіб розмноження був через чисту любов та невідому енергію, і ми зараз не можемо цього уявити. А Василій додає, що на початку, можливо, розмноження узагалі не передбачало збільшення кількісності людей, ішлося про якісні зміни. Про «шкіряні ризи» ми ще загадаємо.

Слова «покине чоловік батька і матір і приліпиться до жінки» теж мають кілька тлумачень. По-перше, згідно Отцівським тлумаченням вони є пророцтвом про майбутнє розмноження людей. По-друге, це може бути ознакою того, що книга Буття записувалася вже в конкретному середовищі, де був звичай відходити від отчого дому, створюючи нову сім’ю. По-третє – вказівка на «нордичний матріархат» Германа Вірта, оскільки в цих рядках не жона іде до чоловіка, а навпаки, про що ми згадаємо далі.

Тепер кілька слів про сам Едемський сад. Довго він вважався конкретним місцем, втім, не все так однозначно. Симеон Новий Богослов вважає, що тоді увесь світ був раєм. Можливо, це була конкретна локалізація, але вона могла розміщуватися на іншому рівні буття з іншими умовами. Так, Григорій Синайський пише, що його дерева не були нетлінними, але і не були тлінними, тобто мали особливе буття, не притаманне нічому іншому. Іван Золотоустий та Іван Дамаскин вважають рай, його дерева та річки конкретним фізичним місцем, хоча зі своїми законами. Василій називає його поміщеним між небом та землею. Ще інше бачення: Едем був окремим місцем, відгородженим від решти світу. За його межами могло бути щось інше, можливо, не надто сприятливе, від чого треба було відгородитися. Саме тому, коли люди після падіння, одягнені в «шкіряні ризи» (білкові тіла) вийшли з нього, опинилися в інших умовах. До цього ми ще вернемось.

Наступний розділ книги Буття описує події дещо інакше—і за стилем, і за послідовністю, і за акцентами. Другий розділ належить до іншого тексту, відомого як «Ягвістичний» – за іменем Бога Ягве (точніше, ЙГВГ, точне прочитання цих чотирьох літер, Тетраграматону, невідоме). І якщо в першому розділі Ель (Елогім) трансцендентний, прихований, видимі тільки Його дії, то Ягве дуже антропоморфний, подібний на людину. Авторство очевидно різне, так само не однакова богословська школа записувачів. Центром уваги є створення людини, і в цьому контексті згадується поява природи. Отці відстоюють ідею єдності тексту та монотеїзму, дають інше тлумачення. Феодорит та Василій: Бог творив усе словом, і тільки людину «руками», щоб показати її виключність і щоби ми не уподібнювалися до тварин. З цієї ж причини чоловік називає всіх тварин, показуючи відмінність від них. При цьому жодну він не називає своїм іменем. Амвросій додає, що називання тварин є також символом розпізнання наших власних пристрастей. Ми знаємо їх поіменно і можемо керувати ними.

Ім’я Адама походить від слова «адамаха», яка прийнято перекладати, як «червона глина». Проте дослідник Захарія Сітчін свого часу писав, що це слово має ще одне значення: «те, в чому було життя». З цього тягнеться нитка християнських еволюціоністів (до них можна ставитися по-різному, але і така думка має право на існування).

«Дихання життя», яке Бог «вдуває» в ніздрі – благодать Духа Святого (про що говорили в контексті антропології). Людина стає «душею живучою» – тобто, активно здійснює життя.

Чи був Адам, а потім і Єва конкретно двома людьми, подібними нам? Тут погляди різняться так само. Більшість Отців Сходу та Заходу, а потім і протестанти, вважають саме так. Втім, є і містики—християнські та юдейські, які схильні сприймати їх, як певну концепцію чи збірне поняття. Приміром, в Каббалі Адам мислиться, як універсальна єдина душа, від якої відділяються потім окремі душі. Тієї самої точки зору дотримувалися Василій Великий, Григорій Ніський і частково Максим Ісповідник. В наш час її приймають Олександр Мень і Тейяр де Шарден. Це, між іншим, примиряє концепцію Божого сотворіння та перед-існування душ, до якої тяжіють містики. Уваги заслуговує тлумачення перших людей, їх історії та вчинків як символічної історії першої цивілізації, яка була в ідеальних стосунках із Богом, а потім, захоплена злим розумом (дияволом), привела себе до катастрофи. Нагадуємо, що мета книги Буття – опис не історії, а стосунків Бога з людиною.

Заповідь праці, яка була там дана не означала необхідності орати і садити, а стосувалася духовної роботи—зрощування чеснот, Богоспілкування і молитви. Іван Дамаскин: Адам міг споглядати Божественні думки і цим живитися. Дозвіл їсти зі всякого дерева в раю означає наповнення різними чеснотами та небесними якостями, початок Обоження.

Частиною духовних вправ, запропонованих людині, було послушництва волі Божій, довіра до Нього та утримання від одного-єдиного дерева—до певного часу. Це не означає,  як писав Іван Дамаскин, що Бог цілковито заборонив доступ до нього. Отці пояснюють, що приступити до пізнання добра та зла, властивостей природи, треба було після досягнення певного рівня.

Адам, зрозумівши свою інакшість від тварин, залигається самотнім. Тоді Бог створює жінку. При цьому багато нерозумінь на тему створення її з «ребра», що сприймається нинішніми феміністками, як «доказ» жіночої неповноцінності. Насправді, в тогочасних язичницьких міфах жіночий початок найчастіше супротивний чоловічому, між ними спостерігається боротьба. Натомість, у Писанні Адам називає жінку «своєю». «Іш» – чоловік, «іша» – жінка. А слова «ребро», «серце» та «життя» в жидівській мові творять один семантичний ряд. Тому цілком імовірно, що ідеться не так про фізичне «ребро», як про саме життя, яке жінка ділить із чоловіком. Спершу вони були єдиним цілим. А тепер Бог дав кожному з них побачити себе в іншій особі. Це перше подружжя було не двома, а двійцею з присутністю Божою.

Тепер про дерево пізнання та його плід, який став таким вживаним терміном у повсякденній мові. Багато хто асоціює його з яблуком, але за переданням Отців це міг бути виноград – прообраз Євхаристійного вина. Дерево було Самим Богом, до якого треба було приступати з обережністю та благоговінням. Тобто це було райським Причастям, як пише Єфрем Сирійський. Ні в якому разі не було джерелом смерті, бо Бог смерті не сотворив. Але відомо, що коли людина проривається в Божественну реальність непідготовлена та з хибним ставленням, вона може обпалитися. Тому на початку Адам був попереджений, що «смертю помре», якщо з’їсть із дерева пізнання. Одурманений ворожим розумом Адам вирішив дослідити Творця, як творіння. Те, до чого малося приступати, як до дару, чоловік вимагає «по праву». Доти знання про добро чи зло було в теорії—так, Бог дає зрозуміти, що «недобре чоловіку бути самому». Тепер воно стає очевидним.

Історія ангельського світу та подій у нього згадується в Біблії лише уривчасто і частково. Це—одна з тих таїн, які краще було не відкривати широкому колу, проте вона збережена в церковному переданні. Як виглядає і чим займається ангельська цивілізація, осягнути важко. Діонісій Ареопагіт описує містичне споглядання їх єрархії, 9ти чинів. Згадано, що вони – духи службові. Саме слово «ангел» означає «вісник». Таким чином, це не їх вид, а скоріш «посада», рід діяльності. Вони можуть бути якими завгодно істотами, які служать Богові з доброї волі. Деякі сучасні протестантські богослови вважають, що ангельські тіла можуть бути з плазми. Загалом, думка отців – що ангельський світ лежить посередині між нашим, матеріальним та чисто Божественною реальністю. Св. Феофан Затворник коментував це, вживаючи термін «ефір» чи «тонка матерія».

Те, що сталося в ангельському світі до появи людей, від нас закрито. З церковного передання відомо про небесну війну, падіння Денниці, старшого з ангелів, та перемогу Божого архистратига, відмого нам під іменем Михаїл («Хто, як Бог», де Бог іменується Ель). Чи був ангельський світ створений у перший день творіння, чи ще до нього – єдиної думки немає. Можна знайти згадки про те, що ангели так само приходили до Адама, щоб отримати від нього свої імена, і це було причиною непокори Денниці. Можливо, подібна думка була озвучена для ще одного підкріплення гідності та величі людини. Пізніше ап.. Павло писав, що «ми будемо судити ангелів», проте в цих словах могла іти мова і про падших духів. Інша ідея – що ангельський світ існував цілком окремо, і причиною падіння старшого його жителя було абсурдне бажання досягти Божественного рівня, стати Абсолютом. Зрозуміло, що це привело його до само-деструкції,  в результаті чого його справжня подоба була спотворена. Це проявляється і в тому, що коли Бог згодом констатує стан людей та виносить їм вирок, то не веде жодного діалогу зі змієм, як ніби справа з ним уже давно вирішена.

Можливо, змій про якого ми читаємо і був тим самим злим духом, Денницею, який став дияволом, «розбивачем». Або змій був просто твариною, як і всі, через яку диявол проник в Едем. В кожнім разі, образ змія був об’єктом поклоніння в Ханаані, куди ввійшли жиди, і тому міг використовуватися для відторгнення.

На прикладі діалогу Єви зі змієм ми бачимо, як помисел оволодіває свідомістю, якщо його вчасно не зупинити. По-перше, Єва в своєму уявленні перебільшує заповідь Божу: замість «не їсти з дерева» вона каже «не торкатися» його, інакше настане смерть. В цьому ми бачимо, що жіноча релігійність завше радикальніша та жорстокіша, бо жінка мислить емоціями. Натомість, змій починає переконувати, що заповідь заборони – обманна і не містить в собі сенсу. Ця диявольська брехня і досі живе в свідомості деяких мислителів: мовляв, Бог щось спеціально приховав від людей, щоб вони були відділені від Нього, неповноцінними, а змій, як певний благородний «Прометей» відкриває це знання. Бог дав людині все, і в першу чергу – свободу, яку відтяв від Себе і потім Сам не міг зрушити.

В кожнім разі, коли Єва з’їла плід, то порушила єрархію цінностей, прийняла Причастя «в осуд собі», без розсудження. Єфрем пише, що вона відчула ейфорію і вирішила поділитись цим відчуттям із Адамом, показати йому, який шлях пройшла. В юдейському переданні існує легенда про тк. зв. «Ліліт», першу «жону» Адама. Отже, коли Єва з’їла плід, то відчула, що щось із нею не так, дихання смерті і вирішила негайно затягнути в цей же стан Адама, щоб він не отримав «третьої жони» після неї.

Тоді відбувається «відкриття очей». Перші люди бачать світ зовсім не таким, як раніше. Порушивши Божу заповідь, поєднавши передчасно те, що мало би бути розділеним, узявши висоту, яку не годні були витримати, вони перекрили доступ Благодаті Божої до себе. Так у світ ввійшов гріх – почалася хвороба, розлад, дисгармонія, гниття. Відтоді світ перестає бути таким, як Бог його задумав і сотворив, бо людська свобода, спотворена злою волею диявола, його зруйнувала. Як ми вже згадували, чудо Боже – це зцілення та вилікування світу, повернення його в оригінальний стан.

Отже, люди опинилися поза благодаттю Божою. Тепер вони вже не бачать світ «зсередини», а тільки «ззовні», об’єктивно. Це і є об’єктивація, відчуження Духа, відтинання себе від єдності з Всесвітом, втрата містики. Зараз ми дивимося на світ, як щось інше, ніж ми самі, і так само—на іншу особу. Це і є пізнання зла на противагу добру, яке тепер для людини втрачене. Люди усвідомлюють себе «голими», збіднілими, позбавленими благодаті.

В жидівській мові описана гра слів: арум «мудрий» (такими хотіли стати Єва та Адам), та ерум «голий» (що вийшло). Смерть увійшла в світ, як наслідок розколу.

Тепер Адам намагається сховатися від Бога, Він стає йому чужим і сприймається, як загроза. Чути глас Бога в раю, Він «ходить» – тому що тепер сприймається, як щось зовнішнє, Його можна бачити тільки в антропоморфізмах. В цілому, «олюднення» Бога властиве ягвістичним текстам, ми до цього ще повернемося.

Адам шукає собі якийсь куток окремо, він вже не хоче весь час жити з Творцем і бути з Ним у спілкуванні.

Бог кличе Адама і намагається таким чином повернути його до покаяння. Можливо, в той час іще була можливість усе змінити, коли катастрофа лише розпочалася. Бог запитує його не тому, що Сам не знає, а щоб змусити чоловіка усвідомити свою помилку. Якщо б Адам покаявся тої ж миті, повернув свою свободу Творцю, найгіршого можна було б уникнути. Втім, чоловік намагається виправдати себе, його глузд уже затуманений. Він перекладає провину на жінку (чи не Адам став, до слова, першим стукачем?), та—на змія.

Констатуючи палий стан людини, Бог призначає терапію – праця в поті чола, яка покликана пробудити покаяння та змусити замислитися про певну неправильність світу. Бог передбачає, що людина все більше забуватиме і про райський стан, і про своє падіння та його причини, і про Самого Творця, дедалі більше покладаючись на сили природи, змагаючись із ними та підкоряючи. І важка праця, відчуття недосконалості може змусити замислитися про альтернативу. Ми вже згадували, що богослов’я починається із усвідомлення факту нашої земної смерті, яка сприймається, як патологія.

Змію виноситься вирок – повзати на череві (зовнішній вигляд цієї істоти змінюється) та їсти прах земний – тобто людей. Іван Золотоустий пише, що він отримав такий вирок, щоб диявол більше не міг його використовувати зі своєю метою.

Єва буде в муках народжувати дітей—закономірний наслідок зміни людської фізіології. Притому відбувається розлам подружжя, як ікони Божественного життя. Чоловік і жінка тепер дивляться один на одного не як на ціле, як на себе в іншій особі, а як на суперників, об’єктивуючи.

Але тут же лунають також слова утішення, те, що екзегети називають «прото-Євангелією». Від жінки прийде нащадок, який сокрушить голову змія, хоча той встигне вжалити Його в п’ятку. Тому родовід Ісуса, який ми бачимо на початку Євангелії від Матвія (в Церкві читається на Різдво) насправді є родоводом Богородиці (євангеліст написав його на чоловічий лад, бо так було прийнято в тогочасному суспільстві).

Варто зазначити, що в східній та західній теології ця картина мислиться по-різному. Як ми бачили із отцівського тлумачення, Православні бачать у творенні та падінні космічну драму та буттєвий елемент, гріх сприймається, як помилка та хвороба. Початки цього коріняться у вивченні античних філософів, в першу чергу Платона і його послідовників. На заході церковне навчання починалося загалом із вивчення латини, яку студіювали за працями римських філософів та правників. Тому схоласти схильні бачити в гріхопадінні і пришесті Господньому ідеальний юридичний процес. Про ідею «сатисфакції», яку запропонував Ансельм Кентерберійський, ми вже згадували. Тома Аквінський, підсумовуючи, вважає, що світ до падіння був таким же самим, як і тепер, але людина мала в ньому особливий статус, будучи осяяна «надприродною» благодаттю Божою. Тому всі катаклізми та несприятливі чинники були не страшні. Тіло було таким самим, і навіть видавало продукти життєдіяльності. Коли людина юридично порушила Господню заборону, то цю «корону» з неї зняли, чоловік став голим, м’якотілим та вразливим до всіх подразників природи. Цей юридичний підхід буде властивим всьому латинському богослов’ю, а потім його перейняли більшість протестантів. В Євангелії про «відкуплення» не ідеться ніде. Цей термін вживається в посланнях Павла, але тільки тому, що він звертався до язичницького світу. Втім, апостол значно більше говорить про всиновлення, примирення, звільнення та освячення.

Бог дає людям «шкіряні ризи». Серед протестантів вважається, що це був одяг зі шкур щойно вмерлих тварин—перший наслідок гріха людини. Втім, Отців бачать це інакше. Іриней Ліонський та Григорій Ніський наголошують на тому, що до падіння тіла людей були інакшими. Можливо, подібні ангельським, із «тонкої матерії» (за Феофаном Затворником та Серафимом Роузом). Розмноження людей мало відбуватися не в такий грубий спосіб, як тепер, а через взаємне проникнення у любові. Втім, катастрофа накладає свій відбиток і тіла людей грубіють, стають «шкіряними», ув’язнюючими. Не всі підтримують цю ідею, вважаючи її індивідуальною думкою конкретних отців, які були під впливом платоністичної зневаги до матерії загалом і тілесності зокрема. Наголошують на «воскресінні тіл», яке відбудеться в кінці світу. Проте ідея «тонких тіл» не суперечить воскресінню. Навпаки, Іриней Ліонський та Іван Золотоустий пишуть, що внаслідок єдності з Богом та духовної роботи людина може повернутися в оригінальний досконалий стан. Тоді її зовнішнє тіло змінюється—звідси ми маємо нетлінні мощі. А в кінці часів оригінальні світляні тіла якраз будуть відновлені у славі.

Можна зазначити, що латинське богослов’я, перебуваючи під впливом аристотелізму, де конкретна річ є справжнім буттям, говорить про індивідуальність і тілесність значно більше. Вслід цього католицький богослов Кароль Войтила розробляє у 20 ст. ідею «богослов’я тіла», згідно якої людина мала  раю те ж тіло, що і тепер, і саме завдяки статевим ознакам Адам побачив у Єві не «ще одну тварину», а рівну йому людську особу. Григорій Ніський наголошує, що статеві ознаки, які ми носимо зараз уже є наслідком гріхопадіння.

Що означає «вигнання з раю»? Імовірніше за все, людина втрачає зв’язок із Богом, і отже перестає сприймати світ, як рай. Більше немає духовної єдності з природою, на неї починають дивитися «об’єктивно», як на мертву та нечуттєву матерію. Кожна щаслива дитина живе в подобі «раю», доки ще маленька, дивуючись зі світу і уважно розглядаючи кожну річ. Згодом все приїдається, стає звичним, і ми вже не захоплюємося сонячним світлом, грою тіней, вітром і квітами.

Інший варіант—якщо Едемський сад дійсно був одним локалізованим місцем, то Бог виводить людей за його межі, адже атмосфера цього місця могла тепер згубно вплинути на них. Вони стають вигнанцями в зовнішньому світі й ангел з вогняним мечем стає на обороні раю, щоб людина не поверталася туди на шкоду собі.

Ми бачимо перед собою туманний опис світу, якого більше немає. Говорити про стовідсоткову об’єктивність та точність викладу тут неможливо. Ще раз наголошуємо: метою Писання є не довідка про точний порядок речей, а пояснення причин того, чому ми так живемо і надія на те, що може бути інакше.

Так починається відома нам історія, період постійного спадання та розкладу. На початку, однак, світ був ще інакшим, екологічна ситуація була куди сприятливішою, оболонка води над землею створювала більший тиск атмосфери та її насиченість киснем. Тому й перші люди жили значно довше, по багато століть. Цікавим є факт, що після того, як Каїн скоїв перше вбивство та покинув своїх батьків, то він «пізнав жону свою». Звідки вона взялася? У традиційному тлумаченні є ідея, що це могла бути його рідна сестра, з якою він вступив у зв’язок. Проте можливо, що інші люди жили на землі, але це передання дійшло до нас не повністю.

Не менш цікавим є уривок про «синів Божих», які сходили з неба до красивих дочок людських та парувалися з ними. Сама собою напрошується версія про палеоконтакт, зв’язок з іншими цивілізаціями, про що розповідається в дуже багатьох інших культурах. Отці пояснюють це місце, як зв’язок із демонами (даймо нами, «знаючими», палими ангелами), проте суті це не міняє. Цивілізація до потопу мала контакт із іншим розумом. І дійсно існували велетні на землі, чиї рештки нерідко знаходять і тепер.

Ми маємо багато імен, які нам нічого не кажуть—родовід нащадків Адама. В юдейському переданні всі ці імена розшифровуються та щось означають. Точніше можна сказати хіба що про двох: «Фалек, за днів якого земля розділена» – ідеться про фізичне розділення. Один із нащадків Каїна – творець музичних інструментів. Нащадки Сифа «призивали Ім’я Господнє». Можливо, тут символічно ідеться про протистояння двох цивілізацій – тієї, що мала зв’язок із духовною реальністю та чисто земною, технологічною. Від останньої, імовірно, походять всі ті рештки високих технологій, які можна знайти тут і там.

Іншим цікавим фактом є етимологія імен. Більшість із них є чисто грецькими, і це ще раз підтверджує версію про те, що оригінальний жидівський текст був утрачений, а натомість ми користуємося уже грецьким перекладом, і це—найстаріша версія, доступна нам.

Каїн походить від «кана» – поле (вона ж Кана Галилейська, місце першого чуда Христа). Хам, грішний син Ноя та Ханаан, який потім завойовували жиди-кочівники – з того ж кореня. Ім’я Ной – від «Нус» – Дух, розум. Його сини – Сим («знак»), Яфет («лучник») і Хам («земля»). В наступних викладах ми ще повернемося до цього цікавого факту.

Після вигнання з раю історія людства іде по низхідній. Аж до того, що Бог «засмучується», що створив людину. Тоді настає новий катаклізм – всесвітній потоп, який цілком знищує попередніх людей. Оболонка води над землею руйнується, проливаючись дощем. Від цього змінилася форма материків. Підтвердження такого катаклізму зараз висловлюють геологи, ботаніки й біологи дуже далекі від християнства. Надто багато є викопних решток, які не в’яжуться з «еволюційною» моделлю.

Ми розглянули тільки декілька перших сторінок книги Буття і вже побачили її містику та глибину. Ясно, що інші книги Святого Писання треба розглядати в тому ж дусі. Тлумачення Святих Отців та науковців-екзегетів мають для нас стати основою у розумінні Біблії. Тоді ми збагнемо походження більшості тих проблем, на які доводиться давати відповідь зараз.

Додаток: повіствування Германа Вірта про першу цивілізацію.

Обговоривши початок книги Буття, історію створення світу, перших людей, їх стосунків із Богом та дій, які привели до руйнації та занепаду світу. Як ми згадували, сенс книги Буття – не дати точну історичну чи природознавчу довідку, а пояснити причини того стану, в якому ми перебуваємо. Дати опис світу, якого вже немає—дуже непросте завдання, тим більше, коли це передання має пережити віки та бути доступним людям з різних народів, суспільних верств та рівнів освіченості. Саме тому текст книги не такий деталізований і досконалий, як хотілося б людям нашої епохи, які звикли отримувати свіжі кадри глибокого космосу з «Вояджера» і дивитися документальні фільми про властивості мікроскопічних живих організмів.

Дослідників-креаціоністів, які пояснюють фізичні процеси у світі, спираючись на біблійну парадигму, є чимало. Проте один із них, чоловік феноменальної ерудиції та дуже цікавого життєвого шляху запропонував особливий погляд на початок історії людства, який гарно узгоджується з Писанням. Те, що книга Буття розповідає алегорично, цей дослідник говорить прямо.

Ідеться про Германа Вірта, голандського історика, етнографа, лінгвіста та політичного діяча, який, крім усього іншого, брав активну участь у відродженні німецької нації у 20 ст. В молодому віці він займався збором народних легенд і простежував у них спільності. Займався також лінгвістикою, реконструйовуючи спільні в давніх мовах елементи, щоб знайти основу. Вірт був переконаний, що культура не розвивалася, а деградувала, тому достовірне знання про давню історію треба шукати в традиційних сакральних джерелах, у залишках передань та символів. Свою дисертацію вчений присвятив дослідженню деградації голландських народних пісень.

В ході своїх шукань Вірт доходить до існування певної пра-цивілізації, яка безповоротно зникла, проте спогад про неї все ще живе в пам’яті народів і культур. Ясна річ, цей погляд існував задовго до Вірта, проте в 19-20 ст. активно заперечувався адептами ідеї «прогресу». Голландець намагається надати всі можливі обґрунтування такого погляду. Зокрема, він посилається на геолога Віґінера, який описував рух континентів та заявляв про імовірне існування в минулому материка на півночі.

Герман Вірт називає батьківщину першої цивілізації Гіпербореєю, землею на північному полюсі. Цей материк був не єдиним, крім нього існували інші (в переданнях відомі, як Атлантида, Лемурія та ін..), і були вони населені людьми іншого типу, іншої породи. Головна їх особливість полягала в сприйнятті світу. Вони перебували в поному контакті з Творцем, відчували Його присутність та отримували інформацію. Вони також відчували духовну єдність із Ним, з природою та один з одним. Їх релігія була усвідомленою, головними ідеями була єдність, світло та чистота. З цієї причини вони не потребували імперативної моралі – вона було в них, той самий «закон, написаний на скрижалях серця». Вірт називає це Бого-світоглядом (Gottesweltschaft). Думка та матерія для них була однією речовиною. Ритуали та релігійні акти виходили з космічних законів. Усвідомлення безсмертя духу. Перша Цивілізація споглядала природу і через неї так само пізнавала Бога. Він мав вираження у творінні. Головним природним одкровенням був полярний рік. Ця тема фігурує і в інших сакральних традиціях. Одкровення було дворівневим: день та рік. В цьому видна зменшена копія світової історії. День – це маленький рік, а рік—великий день. Народження світу, зростання, найвища точка та поступовий занепад, після якого – ніч, яка є іншим станом буття, а потім все починається знову. Вірування Сходу всеціло приймають цю ідею. Як ми вже згадували, в християнстві вона не прижилася через успадковану від юдаїзму ідею лінійності часу. Втім, стан світу промовисто свідчить про те, що фаза розквіту давно минула. Це дуже гарно описує єпископ Василій (Родзянко) у праці «Теорія розпаду та віра Святих Отців». Зараз деякі фізики та астрономи припускають, що природа цілого Всесвіту може бути циклічною. І навіть в нашій спадаючій історії є фази короткочасного піднесення і все більшого занепаду. А якщо врахувати вплив енергії різного типу з космосу, то можна говорити і про циклічні ритми самої Землі.

Ідеї Вірта були доволі екстравагантними та ідеалістичними, тому не так багато хто їх сприйняв, хоча його опоненти рідко мали аж такий рівень ерудиції, щоб сперечатися з голландським дослідником.

Сакральним центром для Першої Цивілізації був початок дня та року – Великий Юл, новоліття. Календар є священним поняттям багатьох вірувань, у т.ч. і християнства (не дарма так багато суперечок ведеться в церквах через календарні реформи). Вірт виводить етимологічний ряд, в якому слова Юл, Іль та Ель (Ім’я Бога в деяких текстах Писання) є спорідненими. (до речі, слово «юла», або ж «дзиґа» може мати той же корінь – іграшка на одній ніжці в центрі, яка обертається навколо осі. Це ж значення має і коловорот).

Весь світ для Перших був іконою Божого задуму – і схоже ми знаходимо в християнській традиції. Приміром, Сонце було образом Бога, Який через промені дає землі життя (а ми називаємо Христа «Сонцем Правди» та молимося в храмах, повернутих на схід). Пори року відтворювали різні стани взаємодії Бога та світу. Кожна рослина і тварина також мала своє призначення. Схоже можна знайти у містичній філософії германця Бьоме та скандинава Сведенборґа. Згідно Вірта, германці є найбезпосереднішими нащадками Першої Цивілізації. Дослідник вивчає руни (від слова «raunen» – «шепотіти, передавати тайну») і знаходить їх відгомін у дуже різних, ніяк не пов’язаних між собою культурах, причому часто збігаються не лише форма, а й значення. Він вважає, що мова першопредків була співучою, ритмічною—як спів птахів та гудіння комах; а письмо оригінально мало закруглену форму, і взагалі в тій культурі не було прямих ліній та гострих кутів, як їх немає і в природі. Кутаста форма відомих нам рун походить від потреби вибивати їх на камені і є спотворенням.

Одним із символів, якому Вірт приділяє особливу увагу є світове дерево, ялинка. До слова, слов’янське «єль» належить до того ж етимологічного ряду, що і «Юл» та «Ель». Її прямий стовбур – як символ часу (який людина сприймає лінійно), а гілки – це багатоваріантність майбутнього. Внизу гілки опадають вниз, і це відтворення руни /І\ – Юр, корінь, смерть, підземний світ. Ця ж руна позначала день зимового сонцестояння. Згори ж навпаки—дивляться вгору, руна \І/ – розквіт. В Єгипті подібний символ означав душу, і тут же – символ Кадуцея (ця форма присутня у жезлах єпископів Православної традиції). Людина має пройти ініціацію від нижнього рівня до вищого, від наших коренів, які єднають зі спочилими предками до розквіту назустріч небу. До речі, за Віртом чи не кожна рослина мала в собі якесь символічне навантаження.

Ще однією визначальною рисою Працивілізації був тк. зв. «нордичний матріархат». Імовірно, Творець маніфестувався для них в жіночому образі Білої Дами, тої самої «Снігової королеви» германських легенд, вічної мудрості, свого роду Андрогіна поза межами розділення. А тепер згадаймо ідею Софії, маніфестації Бога-Творця, яка сприймалася містиками в жіночому образі.

Проте щось відбулося, і ця цивілізація втратила свою вищість, деградувала. Загублений зв’язок із Творцем спонукав витворювати собі ідолів, поклонятися силам природи, в походженні яких уже не бачили єдиного Джерела. На думку Вірта язичницький політеїзм виник значно пізніше за пра-монотеїзм і був результатом занепаду. Мав місце і великий потоп, катаклізм, який пере форматував материки і витворив звичний нам світ. І тільки в традиціях народів залишилися згадки про той світ.

Ми бачимо, що Герман Вірт на підставі багаторічних досліджень детально описав ту саму райську цивілізацію, про яку ми читаємо в перших розділах Біблії і можемо почути в переданнях інших релігій. Це служить додатковим підтвердженням істинності Священного Писання. Між іншим, голландський дослідник під кінець життя займався вивченням символіки Біблії, пов’язуючи її з тим самим єдиним початком. Втім, незакінчений рукопис цієї «Палестинської книги» був викрадений.

На жаль, про Германа Вірта зараз відомо небагато. Його було піддано гонінням за активну участь у визвольному русі німецької нації в 30-40-х р. 20 ст. Хтось не сприймає його ідеї, вважаючи таку парадигму надто ідеалістичною, інших відштовхує його особистість. Вірта не вивчають в семінаріях і не згадують в більшості університетів. Його праці відомі тільки певним вузько напрямленим спеціалістам.

Ми можемо сприймати початок, як життя Адама чи як історію Гіпербореї, але це приводить нас до тої самої істини: перші люди хибно розпорядилися своєю свободою, повстали проти Бога і таким чином привели нас до занепаду, смерті, гниття та хаосу, в якому ми перебуваємо до сьогоднішнього дня. І тільки прихід у світ Самого Бога зміг нас від цього врятувати.



Священноієрей Ярослав, настоятель Хрещенської каплиці Православної Церкви України.

Писано 2021 р. Б. у Києві та Львові.



Be the first to comment on "ТЕОЛОГІЯ ДЛЯ ХРЕСТОНОСЦІВ. Частина 4"

Напишіть відгук