Чому зміна влади у Польщі не стане доброю новиною для Києва: погляд із Варшави

ФОТО ПРЕССЛУЖБИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ Зустріч Володимира Зеленського та Анджея Дуди. Гута, 20 грудня 2021 року

В україно-польських відносинах існує чимала проблема.

У провідних українських колах, що формують громадську думку, наявна точка зору про нинішню польську владу як націоналістичну, таку, що порушує закони, принципи демократії, а на додачу – є недружньою до України.

Відповідно, нав’язується думка, що як тільки правлячий табір втратить владу, то польсько-українські відносини повернуться до періоду перед 2015 роком. Отже, варто перечекати.

Цю ілюзію підтримують численні представники польської опозиції та мейнстрим ЄС, включно з німецькими організаціями, ворожими до нинішнього польського уряду, які домінують у публічній дискусії щодо зовнішньої політики. Теперішня польська опозиція має значну перевагу в особистих контактах з українськими лідерами думок, що додатково впливає на спотворення реальності.

Україні бракує власних дослідницьких центрів, які б зосередилися на систематичному відстеженні ситуації в Польщі та поясненні її українцям не через призму польської опозиції чи німецьких організацій, а відповідно до власного розуміння.

Наведений нижче текст є спробою хоча б частково заповнити цю прогалину.

Україна об’єднує поляків

З 2005 року Польща глибоко розділена політично. Цей поділ стосується також зовнішньої політики, однак він непростий.

Старих цілей, які об’єднували всі основні польські парламентські партії, досягнуто. Вихід з-під панування Москви відбувся у 1989-1993 роках, вступ до НАТО – у 1999 році, вступ в ЄС – у 2004 році.

Після цього етапу єдиною нереалізованою стратегічною метою Польщі було утвердження “розпаду Російської імперії по національних швах”, незалежно від ідеологічного спрямування.

Ключ до цього – незалежна Україна.

Саме тому два українських Майдани 2004/2005 та 2013/2014 років об’єднували польську політичну сцену, надаючи їй спільну вищу ідею – підтримку Києва у боротьбі за незалежність від Москви.

Бо в Польщі немає значущих політичних сил, які б публічно наважилися поставити під сумнів цю мету як очевидний інтерес Польщі. Російська загроза Україні додатково об’єднує поляків.

Лінія поділу

Справжня лінія розмежування в Польщі – це ставлення не до України, а до Польщі.

Польська політична сцена поділяється на два основні табори – тих, хто вважає Польщу слабкою і незначною країною, і тих, хто вважає, що вона може дозволити собі грати самостійно, а пошук союзників не означає пошук зовнішнього суверена.

Перший табір, що прийшов до влади у 1989 році і правив до 2015-го, з перервами в 1992 році і в 2005-2007 роках, тепер в опозиції.

Він вважає, що Польща мусить шукати захисника і підкорятися йому в надії, що той прихильно поставиться до її прохань і потреб. Це називалося політикою “потворної дівчини без приданого, яка, бідна й некрасива, мусить бути мила з усіма”.

Ідеальною політичною стратегією вважалося “плисти за течією європейської інтеграції” – тобто пристосувати польську політику до очікувань Німеччини і Франції як “двигуна” ЄС.

Це табір “лібералізму і прогресу”. Він не однорідний, але дуже гнучкий – адже адаптація до “основної течії” ЄС вимагає гнучкості.

Нині, за прикладом мейнстриму ЄС, він “ліволіберальний”. Цей табір має багато течій, які еволюціонували за останні 30 років. Сьогодні він антирелігійний, соромиться польських традицій і не бажає виявляти національні почуття, що в будь-якій формі трактуються як шовінізм.

Цей табір підтримує велика група знаменитостей, для яких польськість символізує відсталість, а всі ідеї мейнстриму ЄС – прогрес.

Щирість поглядів, що панують у цьому таборі, різна – від справжніх послідовників модних ідеологій (переважно молодь великого міста) до цинічних старих діячів комуністичної номенклатури, які в молодості були причетні до репресій воєнного стану та залежності від СРСР, а тепер перефарбувалися в “європейських лівих, стурбованих правами жінок, сексуальних меншин, зміною клімату та верховенством права в Польщі”.Саме до цього табору входять і Александр Квасневський, відомий контактами з Леонідом Кучмою та посередництвом під час першого Майдану, і Радослав Сікорський – промоутер “Східного партнерства”, але також “Калінінградського трикутника” (Німеччина–Польща–Росія), що закликав другий Майдан до капітуляції та запросив у 2010 році Лаврова на щорічну зустріч послів Польщі.

Другий табір, що тепер при владі (партія “Право і справедливість”), поєднує в собі моральний консерватизм та прихильність до історичної спадщини Польщі, яку розуміють та тлумачать по-різному.

Серед послідовників цього табору панують дві основні традиції. Перша – “Ягеллонська”, яку репрезентував покійний президент Лех Качинський,  – пишається Річчю Посполитою, трактуючи українців, білорусів, литовців і латвійців як співспадкоємців “найбільшої на той час спільноти вільних людей у ​​світі”, і у співпраці з ними вбачає найкращий шанс зберегти політичну суб’єктність націй між Росією та Німеччиною.

Друга традиція апелює до міжвоєнного націоналістичного руху, що трактує “польськість” етнічно, а не політично, глибше занурена в роздуми над історією та дотримується ідеї “національного егоїзму”, що подається як “реалізм”.

Ця течія протистоїть “романтичним” прихильникам ягеллонської традиції, і саме вона готова сперечатися про історичну пам’ять з Україною.

Нинішній владний табір орієнтується на США – державу, здатну (особливо під владою республіканців) стримувати Росію та балансувати вплив Німеччини.

Цей табір готовий вступити в суперечку про суверенітет з ЄС, де домінують Німеччина та Франція. Цінуючи незалежність і усвідомлюючи недоліки потенціалу Польщі, вони прагнуть її зміцнення серед націй, які перебувають у подібному становищі.

Саме у цьому таборі виникла концепція Ініціативи трьох морів, Люблінського трикутника та Бухарестської дев’ятки (група з дев’яти країн східного флангу НАТО з сильним відчуттям російської загрози, що лобіює посилення Альянсу на його східних рубежах).

Табір цей вкрай недовірливо ставиться до Росії і відкидає німецько-французьку політику пошуку компромісу з нею, символом якої є “Північний потік-2” і співпраця французьких компаній з Роскосмосом для будівництва “європейської супутникової системи, незалежної від США/НАТО”.

Немає повернення до старої епохи

Як зазначено на початку, у частини українського політичного класу та лідерів громадської думки складається враження, буцімто в польсько-українських відносинах можливе повернення до ситуації, що панувала до 2015 року.

Проте насправді це ілюзія.Крах нинішньої влади (на щастя, малоймовірний) призвів би до глибокої уніфікації політики Польщі щодо України з політикою Німеччини та Франції, що означало би віддалення від Кримської платформи, припинення регіональних ініціатив (Ініціативи трьох морів та Люблінського трикутника), прийняття “Північного потоку-2” та відмову від спроб побудувати конкурентну цьому німецько-російському проєкту систему постачання скрапленого газу через Свіноуйсьце та традиційно – через польсько-норвезько-данський газопровід з Північного моря на ринок Центральної Європи.

Варшава обмежилася б ритуальною підтримкою декларацій Нормандського формату та вписалася би в “конструктивний діалог” між ЄС та Росією на чолі з Москвою та Берліном із дедалі слабшим впливом Парижа.

Саме нинішня влада готова до реальної підтримки України в ім’я інтересів Польщі, незалежно від поглядів Німеччини, Росії чи когось іншого. Було б добре, якби у Києві це розуміли.

Джерело

Be the first to comment on "Чому зміна влади у Польщі не стане доброю новиною для Києва: погляд із Варшави"

Напишіть відгук