Історія Давида Лівінгстона

Історія Давида Лівінгстона, добре відомого нам за уроками географії місіонера, лікаря, борця проти работоргівлі та невтомного дослідника Африки.
Все почалося з того, що 19 березня 1813 р. у невеликому шотландському містечку Блентайр у побожній, але бідній сім’ї Нейла та Агнес Лівінгстон народився хлопчик, якого назвали Давидом. Від свого батька, торговця чаєм і вчителя недільної школи, любителя читати й розмірковувати про Бога, майбутній підкорювач Африки успадкував спокійність і працьовитість, цілеспрямованість і жагу до знань, приклад благочестя і рішучість донести Євангеліє людям, які його не чули.

Ще однією якістю, що передалася Давидові від батька і діда, була пристрасть до книг. Хіт-парад його улюблених книг очолювали Біблія та алегорія Джона Буньяна «Подорож Пілігрима». До речі, Біблію не просто читав, а заучував напам’ять цілі глави. Так, у дев’ять років він уже знав на пам’ять Псалом 118 – найоб’ємніший з усіх біблійних текстів (за цей подвиг він навіть отримав особливу ​​нагороду – особистий екземпляр Нового Завіту).

Коли ж у десятирічному віці він влаштувався працювати на ткацьку фабрику, де працював по 14 годин щодня, то з першої зарплати купив собі латинську граматику, яку студіював вечорами у школі та самостійно вдома. Трохи пізніше, так само самостійно, Лівінгстон подужає ще й давньогрецьку мову. Ризикуючи натрапити на праведний гнів керівника фабрики, хлопець примудрявся читати навіть на роботі, кладучи книжку поруч із верстатом і кидаючи на неї час від часу погляд тривалістю трохи більше як хвилину.

У шістнадцятирічному віці він без особливих труднощів подужав твори Вергілія та Горація, читаючи їх в оригінальному варіанті, без перекладу. При цьому якщо ви думаєте, що він був таким собі нудним «ботаніком», то це не так. З двома своїми братами та такою ж кількістю сестер, Давид зарекомендував себе бідним малим – любителем довгих прогулянок на природі та рухливих ігор.

У 20 років Лівінгстон пережив унікальний досвід набуття особистої віри. «Пазли» про те, чого вчить Євангеліє, приклад життя батьків, досвід свого власного життя і знання, здобуті з книг, склалися в одну картину, так, що зі звичайної молодої людини він перетворився на пристрасного місіонера. Спочатку він став віддавати у вигляді пожертвування місіонерському товариству пристойну частину чесно зароблених ним грошей, а потім (після прочитання чергової книги, написаної місіонером з Китаю) повідомив своїх батьків про рішення стати місіонером.

Нейл і Агнес схвалили плани сина, а також погодилися з його наміром отримати медичну та богословську освіту перед його вирушенням за кордон.

Пропрацювавши ще пів року на фабриці й накопичивши грошей на навчання, в 1837 р. Лівінгстон вирушив у Глазго слухати лекції з богослов’я та медицини. А заодно (щоб не гаяти часу даремно) водночас він подає заяву до Лондонського місіонерського товариства, пропонуючи там себе як місіонер. «Убивши двох зайців одним пострілом», пізно восени 1940 р. наш герой за підтримки місіонерського товариства вирушає до Африки. Відверто кажучи, не все виходило гладко, і підготовка до мрії життя йшла не без труднощів.

По-перше, він розраховував потрапити до Китаю, але тодішня Англія була з ним у стані війни.

А по-друге, якщо з лікуванням у Лівінгстона було все «на хорошому рівні» (диплом доктора медицини вже лежав у кишені), то практичні заняття зі складання та проголошення проповідей він безнадійно завалив. Під час іспиту його вистачило лише на те, щоб прочитати текст з Біблії, а ось вимовити щось зрозуміле щодо сенсу і застосування прочитаного сил не вистачило. Сказавши щось на кшталт: «Друзі мої, я забув усе, що збирався вам сказати», майбутній гігант місіонерства спішно ротувався з церкви…

Що поробиш, особисті слабкості були властиві Лівінгстону так само як і очевидні переваги! Проте завзятість і цілеспрямованість тут знову послужили йому добру службу, тож у результаті все налагодилось і посвята у священнослужителі перед вирушенням до африканських берегів все-таки відбулася.

Дорогою до місця служби, перебуваючи близько п’яти місяців на кораблі, Лівінгстон намагається служити матросам, дбаючи про їхній духовний добробут і засмучуючись, що успіхи його в цій добрій справі дуже незначні. А після прибуття в Африку його пригнічує ще одна обставина: тамтешні місіонери виявилися залученими до позовів між тубільцями й колоністами, займаючи найчастіше бік білих гнобителів. Не в силах виправити ситуацію, що склалася, Лівінгстон вирушає вглиб континенту, вирішивши, що потрібно розширювати межі місіонерства, освоюючи нові території, вивчаючи мову місцевих народів і навчаючи нових служителів з них.

Тривала подорож (природно, без особливих зручностей) заводить їх в одне з африканських племен.

Лівінгстон старанно вивчає мову та звичаї аборигенів, а також ненав’язливо набуває їхньої поваги та довіри, дбаючи про лікування хворих.

До речі, про хворих – лікував він їх так вдало, що деякі пацієнти у пошуках медичної допомоги проходили джунглями шлях близько двохсот кілометрів! Крім цього він освоює місцеві будівельні технології, споруджуючи хатину собі та помічникам, а також вивчає ландшафт і рослинність, проводячи наукові дослідження у нових, досі невідомих європейцям краях.

Нарешті, Лівінгстон проповідує тубільцям Євангеліє, про що говорить уривок із листа, написаного ним батькові: «Попри всі наші недосконалості, Слово Боже тут поширюється. Нові душі купуються нами для Христа і часто такі, на навернення яких не можна було сподіватися. В останньому місяці двадцять чотири особи були приєднані до церкви, і ще багато охочих приєднатися». Успіх молодого місіонера був справді приголомшливим: кілька племен, що жили по сусідству в навколишніх селах, виявилися відкритими до євангельської звістки, принесеної англійським подвижником.

Збираючись на місію, Лівінгстон був впевненим холостяком (він навіть мав необережність заявити ще в Англії про те, що не збирається одружитися, щоб повністю присвятити себе служінню). Але, як це часом (якщо не часто) буває, життя вносить свої корективи навіть у найсерйозніші плани. Через три з половиною роки після прибуття в Африку місіонер вирішив мати сім’ю й одружився з Марією Моффат, дочкою свого друга-місіонера Роберта Моффата. Марія стала вірною помічницею християнського підкорювача африканських джунглів і супроводжувала його всюди у його експедиціях, і навіть народила йому чотирьох дітей.

Лівінгстон продовжує невтомно працювати, хрестячи новонавернених африканців, навчаючи їхніх дітей у заснованих ним же школах, а крім того, здійснює першим з європейців перехід через пустелю Калахарі.

На півночі цієї пустелі він відкриває і досліджує озеро Нгамі, за що Королівське географічне товариство дарує йому золоту медаль і грошову премію на додачу. Тут, до речі, і народилася всесвітня популярність Лівінгстона-географа. Наступним важливим відкриттям місіонера став знаменитий водоспад Вікторія, названий Лівінгстоном на честь королеви, природно, англійської. Нарешті, Лівінгстон здійснив досі небувалий перехід через африканський континент, починаючи від Атлантичного та вийшовши до Індійського океану.

Потрібно додати, що кожен із нас (і Давид Лівінгстон – не виняток) має бути готовим заплатити свою ціну за втілення покликання. Деколи дуже велику. Сам Лівінгстон розумів це, коли у 40 років заявив: «Я відкрию Африку чи загину».

Почалося з того, що одного разу під час полювання на левів поранений звір напав на місіонера і, швидше за все, розірвав би його на частини, якби не супутники нашого героя. В результаті втрати виявилися відносно терпимими: зламана рука та десяток ран від зубів левів. Ліва рука так і не відновилася після цього випадку, зате у Лівінгстона з’явилося тепер шанобливе африканське прізвисько – «Великий лев».

Сім’я Лівінгстона теж знемагала, мандруючи разом з ним – від москітів, від лихоманки та дизентерії, від нелегких переїздів та від періодичних сутичок місіонерів із місцевими жителями. Тому довелося ухвалити непросте рішення про відправлення дружини з дітьми до Англії. Через рішуче заступництво Лівінгстона за тубільців, пригноблених колоністами, у тому числі англійськими, сміливого протесту проти торгівлі невільниками його звинуватили у нестачі патріотизму та політичній неблагонадійності.

Залишившись без сім’ї, він втратив ще й будинок, і майже все своє майно, що стало здобиччю вороже настроєних бурів – голландських поселенців в Африці.

Через чотири роки після розлучення з сім’єю місіонер повертається до Англії, де його зустрічають як національного героя. Виступи в Кембридзькому університеті, аудієнція у королеви Вікторії, книга «Подорожі та дослідження місіонера в Південній Африці», що миттєво стала бестселером, – далеко не повний перелік прикладів інтересу до досліджень Лівінгстона. Раптова популярність покращила і матеріальне становище сім’ї, що перебивалася на хлібі та воді, і сприяла пошуку коштів для продовження досліджень в Африці. Крім того, Лівінгстону дарують чин британського консула області Замбезі і призначають главою експедиції з дослідження Східної та Центральної Африки, з поширення торгівлі та цивілізації з метою знищення работоргівлі. Цікаво, що при всьому ентузіазмі Лівінгстона до географічних розвідок, він перш за все бачить себе Божим посланцем, покликаним донести звістку про Христа до язичників. Його кредо як вченого, так і місіонера звучить у його словах: «Завершення географічної роботи є тільки початком місіонерської діяльності».

Шестирічна експедиція, що стартувала в 1858 році, була не настільки успішною, як очікувалося тими, хто її споряджав та фінансував. Насамперед вона коштувала нашому герою нових втрат, головною з яких стала смерть його дружини. Мері Лівінгстон, яка супроводжувала чоловіка разом із дітьми, померла від малярії. Крім цього, старший син ученого-місіонера гине під час громадянської війни на іншому континенті, в США, куди він вирушив солдатом-добровольцем, щоб боротися за викорінення работоргівлі. Чи потрібно додавати, що про збір коштів на проєкт «Африка-3» не могло бути й мови, тим більше що і здоров’я Лівінгстона (якому вже перевалило за 50) залишало бажати кращого.

Проте через два роки невтомний місіонер вирушає до своєї наступної, останньої для нього експедиції.

Він відкриває нові землі, фіксує на карті озера Моеро та Бангвеоло, особисто умовляє султана Занзібара припинити работоргівлю. Переживши чергові випробування, серед яких дезертирство попутників, крадіжка цінних медичних інструментів, якими він користувався для надання допомоги землякам та тубільцям, Лівінгстон захворів на малярію та зліг. Незабаром після цього його темношкірі товариші виявили великого служителя мертвим у хатині, де він знайшов свій останній земний притулок. При цьому коліна його були схилені біля ліжка, а голова лежала на молитовно складених руках.

«Бог послав на землю Свого Сина, який був місіонером і лікарем, і я хотів би йти Його слідами, наскільки стане моїх сил; у цьому служінні я сподіваюся жити і в ньому хотів би померти».

Тіло Лівінгстона було перевезене до Англії і з почестями поховано у Вестмінстерському абатстві. На могилі встановили мармурову дошку з написом: «Перенесений вірними руками через сушу і море, Давид Лівінгстон, місіонер, мандрівник і друг людства. Тридцять років його життя були присвячені невтомному прагненню поширити Євангеліє серед народів Африки, досліджувати нерозгадані таємниці та знищити торгівлю невільниками, яка спустошує Середню Африку».

Джерело

Be the first to comment on "Історія Давида Лівінгстона"

Напишіть відгук