Церква є присутністю «того, що Боже», посеред «того, що кесареве». Будучи у світі, але не від світу (Ів. 17: 14-16), вона виконує пророчу функцію стосовно держави, служить совістю суспільства, закликає народи і їх правителів слідувати шляхом праведності. Христос визначає роль Божого народу трьома особливими образами – сіль, світло і закваска (Від Матвія 5: 13-16).

Сіль
Сіль в античні часи була незамінним засобом, що убезпечує їжу (м’ясо, рибу і т. п.) від гниття. Сьогодні багато християн намагаються дистанціюватися від світу, щоб їхня «сіль» втратила силу. Однак солоність наша – лише умова, необхідна для досягнення мети. Сама ж мета – зберігати мир від розкладання через свою в ньому присутність. Втеча від світу аж ніяк не сприяє її досягненню. У герметичному пакуванні сіль не втрачає своєї солоності, але й призначеній їй функції не відповідає.

Світло
Подібним чином і світло Божої присутності у світі через Церкву має бути видно всім за допомогою добрих справ на славу Господа. Політики можуть бути більш «гучними» або менш «гучними», але ніякий звук не може заглушити світло, яке світить у темряві. Звук і світло − різні явища за самою своєю природою.

Закваска
Також «Царство Небесне подібне до розчини, що її бере жінка, і кладе на три мірі муки, аж поки все вкисне» (Від Матвія 13:33). Закваска не в змозі надавати впливу змін на середовище, не потрапивши в це середовище. Так що всі три способи, – і світло, і сіль, і закваска, – припускають безпосередню участь християн в житті суспільства.

Пророча роль Церкви стосовно суспільства полягає не в прогнозах майбутнього, а в збереженні світу від розкладання через неприємне висвітлення всього, що розходиться з Божим задумом, коли «закон безсилий, справедливість не перемагає, злочинець долає невинного, суд спотворений» (Авакум 1: 4).

Вся історія служіння пророків в Старому Завіті пронизана викриттям правителів, які творять зло і неправду. Подібним же чином в Новому Завіті Іван Хреститель викривав Ірода не тільки за співжиття з Іродіадою, дружиною брата його, але «і за все, що заподіяв був Ірод» (Від Луки 3:19).

Апостол Павло, перебуваючи під арештом, так відкрито говорив наміснику Феліксу, який має повну владу над ним «про праведність, помірність і майбутній суд», що той «прийшов в страх» (Дії 24: 25). Коли ж апостолу випала нагода говорити у свій захист перед царем Агріппою Другим, той, не знаючи, як сховатися від цього «захисту», намагається відбутися жартами, уникнути відповіді (Дії 26:28).

Природно, владі таке не до душі. Пророки завжди були, є і будуть більмом в оці й кісткою в горлі у правителів. Оскільки ж правителі володіють повнотою влади «під сонцем», бути пророком – заняття вельми ризиковане. Навіть Давида, чоловіка по серцю Божому, пророк Натан викриває алегорично (2 Царств 12: 1-14). Амос же, звертаючись до придворного священника Амасії, намагається показати, що він – взагалі людина випадкова, до пророчої справи як би непричетний: «я не пророк і не син я пророків, я був пастух і збирав сикомори. І взяв мене Господь від отари, і промовив до мене Господь: Іди, пророкуй Моєму народові Ізраїлеві» (Амос 7: 14,15).

Читайте також:

Що мене непокоїть в сучасному євангельському християнстві?
Коли Церква вірна своєму пророчому покликанню, проблеми «під сонцем» їй гарантовані. «У світі будете мати скорботу; але будьте відважні: Я переміг світ» (Від Івана 16:33).


Джерело