Русь-Україна між Сходом і Заходом: наше минуле, сучасне і майбутнє (I)

Минулорічна публікація від імені Володимира Путіна статті «Про історичну єдність росіян і українців» стала черговим свідченням того, що загальні схеми розуміння історії продовжують мати значну політичну вагу. На жаль, вона засвідчила й інше – певну слабкість «офіційного» українського гранднаративу.

Звісно, не варто перебільшувати пропагандистське значення цієї статті. Але факт залишається фактом: попри всі свої інтелектуально недолугі моменти, вона «б’є» у слабке місце українського гранднаративу – намагання заперечити спільні сторінки минулого українців та росіян.

З іншого боку, вона, переслідуючи свої політичні цілі, апелює до ряду мотивів, які багатьма українцями досі вважаються складовою «патріотичного канону» розуміння власного минулого. Йдеться про образи «польського гніту», глорифікацію Хмельниччини та абсолютизацію козакоцентричного ракурсу і т.д. Таким чином підписана Путіним стаття засвідчила, що окремі «патріотичні» українські наративи є вигідними з точки зору російських ідейних упливів. Напевно, не один місцевий учасник «русской весны» на Донбасі виніс зі шкільної програми, а потім підсилив чимось на кшталт «Тараса Бульби» Бортка уявлення про згаданий «польський гніт», і це пояснює, чому поміж сепаратистів інколи ходили чутки про «польских наемников».

Чи можливо подолати народницький підхід

Як і багато інших, український гранднаратив постав шляхом перенесення на «донаціональне» минуле уявлень, властивих добі модерних націй. Таке перенесення обернулося тим, що складні візерунки династичних зв’язків, релігійності, культурних засад, соціальних реалій й інтелектуальної динаміки стали тлом для свавільного накреслення ліній національного поділу, розмежування «своїх» і «чужих». У результаті таких креслярських робіт виникло розуміння значних відрізків українського минулого як періодів «бездержавності» і супутньої «визвольної боротьби».

Згідно з цим підходом українці стають бездержавними з занепадом Галицько-Волинської держави. Інколи існування української державності дещо продовжується завдяки Великому князівству Литовському (до Люблінської унії). З утратою державності відбувається «зрада» еліт через їхню полонізацію. За таких умов у гру вступає козацтво: або як вираження боротьби народних мас (лівий, егалітаристський варіант), або як нова еліта. На якийсь час державність відновлюється завдяки повстанню Богдана Хмельницького, але невдовзі знову втрачається: козацьку «державу» поглинає Російська імперія. Українські (малоросійські) еліти, що брали участь у розбудові цієї імперії або просто були їй лояльними, стали такими ж зрадниками, як і ті, що раніше ступили на шлях полонізації. Відтак українці знову опинилися у стані «поневолення» чи навіть «окупації», очікуючи «національного пробудження/відродження» (того, що більш доречно називати модерним націєтворенням).

Такий підхід значною мірою закорінений в егалітаризмі раннього українського національного руху і знайшов цілісне вираження у творчості Михайла Грушевського як еталоні націєтворчої історіографії. Чимало його елементів були властивими радянському українському патріотизму. І саме цей підхід став панівним за часів незалежності.

Водночас за часів незалежності почали з’являтися наукові праці, які повертають українцям частину їхньої історії. Йдеться передусім про роботи, присвячені «польській» шляхті XVI-XVIII ст., хоч також можна помітити тенденцію кращого розуміння малоросійських еліт. Також ще до здобуття незалежності вдалими зразками перегляду українського минулого могли похвалитися окремі зарубіжні україністи.

Класичний, народницько-націоналістичний гранднаратив має ту перевагу, що пропонує чітку вісь національної історії. Ця вісь ілюзорна, збудована на штучній «націоналізації» минулого. Але вона «працює» в тому сенсі, що збудований навколо неї образ минулого викликає довіру в людини, не переобтяженої комплексом гуманітарних знань та схильністю до копіткого аналізу. Натомість новітні дослідження дають нам послідовні, раціонально переконливі образи конкретних «областей» українського минулого, але їхня сукупність погано укладається в єдине ціле, бо позбавлена чіткої осі. Адже й справді: важко поєднати реалістичні оповіді про інтелектуальну еліту, шляхту та козаків межі XVI-XVII ст., динаміку настроїв козацької старшини упродовж XVIII ст. та свідомість малоросійських інтелектуалів першої пол. XIX ст., які, будучи патріотами «единой Руси», в той же час стояли біля витоків модерного українського націєтворення. Тим не менше, всі три «області» – складові нашого минулого. 

Наше минуле справді визначається рисою, яку можна назвати розцентрованістю. Воно тісно переплетене з минулим наших сусідів, передусім Росії та Польщі. Безперечно, будувати національний гранднаратив було б легше, якби наше минуле було більш монолітним. Одначе, на моє глибоке переконання, його необхідно сприймати таким, яким воно є, а не хвататися за ілюзорну вісь. Хоча б тому, що ця вісь раніше чи пізніше може розсипатися під дією раціональних аргументів. Водночас, визнаючи розцентрованість власного минулого, усе ж можна побудувати дидактичну історію, яка відповідає не тільки оперативним, але й стратегічним суспільно-політичним потребам.

Поза атомарною простотою

Розцентрованість нашого минулого може здаватися чимось патологічним лише тоді, коли ми штучним чином накидаємо на нього «національно-атомарні» критерії, тобто зводимо історичний процес до взаємодії націй як своєрідних індивідів – чітко відокремлених один від одного і водночас внутрішньо неподільних. Куди більш релевантним буде врахування того, що історію і українців, і їхніх сусідів формували речі, які є наднаціональними з одного боку, і такими, що можуть вносити поділи у «національні тіла» – з іншого. Значний пласт цих речей можна означити поняттям цивілізаційності. Це поняття включає в себе і фундаментальні світоглядні засади, передусім релігію, і геополітичні чинники – логіку простору та сил, які його опанували.

Базова цивілізаційна матриця закладається на наших землях унаслідок прийняття християнства з Візантії. Або безпосереднім чином, або через слов’янські Балкани середньовічна Русь «імпортує» візантійське богослов’я, ієрархів, мистецькі форми, засади політичного мислення. Русько-візантійські відносини складалися по-різному. Після 1054 року можна було спостерігати певну конфесійну турбулентність, зокрема проримські кроки окремих князів. Також слід пам’ятати і про тісні династичні зв’язки руських князів із європейськими монархами та вельможами латинського обряду. Тим не менше, матриця лишалася матрицею: середньовічні руські князівства були простором утвердження візантійського християнства.

Суттєве посилення західного цивілізаційного вектору пов’язане зі становленням Галицько-Волинської держави. Історія цієї держави тісно інтегрована в центральноєвропейську – аж до авантюрної (і невдалої) участі у Війні за австрійську спадщину. Особливо тісними – хоч у дружбі, хоч у протистоянні – були відносини Галича та Львова з Угорським королівством та польськими князівствами. Політичній інтегрованості сусідять культурні впливи – чого лише варте широке використання латини. Важливими носіями цих впливів стають німецькі колоністи (які також значною мірою визначили риси культурного обличчя польських земель).

1340 року, будучи отруєним боярами, помирає останній незалежний володар Галицько-Волинської держави – Юрій ІІ Тройденович. У середині XIV ст. Галичина опиняється під владою польського короля Казимира III – двоюрідного небіжа Юрія І Львовича. Таким чином відбувається перехід частини теперішніх українських земель безпосередньо під владу католицьких монархів (я не беру тут до уваги те, що формування етнічного характеру Закарпаття проходило під владою корони св. Ішвана, а також задля спрощення схеми виношу за дужки литовське питання). З одного боку це ніби продовжує попередню лінію окциденталізації (скористаюся цим терміном замість терміну «вестернізація»). З іншого – розпочинає довгу і сповнену трагічних сторінок історію конфесійного протистояння, яке з часом пошириться і на решту українських земель. Інакше кажучи, те, що бере свій початок із правління незалежних галицько-волинських князів, вступає у конфлікт із закладеною раніше візантійською матрицею.  

Паралельно з формуванням Галицько-Волинської держави на північному сході руської ойкумени формувався інший політичний і культурний полюс. Приблизно в той самий час, коли Львів втратив свою незалежність, цей полюс увиразнився піднесенням Москви. Московська Русь значною мірою була відгороджена від західних впливів, а відтак «законсервувала» візантійську спадщину. Вагому роль у цьому відіграло саме падіння Візантії, яке дозволило Москві виступити з позицій єдиного оборонця «православ’я» (репетицією цих претензій стало відкидання Флорентійської унії). Нарешті, на конституції Московії позначилося довготривале панування Золотої Орди.

У той час, коли відбувалося становлення і посилення Московського царства, більшість українських земель перебувала під владою Ягеллонів, а потім у складі Речі Посполитої. Цей час був епохою своєрідної східноєвропейської Реконкісти – витіснення татар. Протистояння з татарами, а також інші військові конфлікти вплинули на соціальну структуру населення українських земель: призвели до формування багаточисельного шляхетського стану, а також до появи козацтва. Це ж протистояння стало передумовою розширення українського етнічного масиву. Водночас ця епоха позначалася новими культурними хвилями з Заходу, які або засвоювалися безпосередньо, або провокували більш складну рецепцію, – Ренесансом, Реформацією та Контрреформацією, Бароко.

Конфесійна ситуація упродовж згаданого часу змінювалися в діапазоні від шовінізму до віротерпимості, що межувала з віробайдужістю. Константою на тлі цієї мінливості була тенденція конфесійного розуміння руськості, причому йшлося не тільки про грецький обряд, але й про «послушенство» Царгородському патріарху. Це була саме тенденція, а не абсолютний стан речей. Автори латинського обряду долучалися до творення концепції тяглості руської історії і певної суб’єктності руських земель у складі Речі Посполитої. В умовах викликаного Берестейською унією протистояння її прихильники оскаржували спроби дизуніатів монополізувати руськість. З іншого боку, противники унії визнавали легітимність «двох Русей» – грецької та латинської – і відмовляли в праві на життя саме унії. 

Іншою важливою обставиною стало те, що оборона перед «наступом католицизму» відбувалася, по-перше, в системі координат конституції Речі Посполитої, по-друге – шляхом засвоєння західних віянь. Руська шляхта боронила «послушенство», користуючись своїм соціальним становищем, апелюючи до Люблінської унії та посилаючись на інтереси спільної Ojczyzn-и. Створені задля захисту «руської віри» братства у дечому виражали протестантський дух. Союз противників унії та протестантів виходив за межі прагматики і призводив до проникнення протестантських уявлень у доктрину дизуніатів. З іншого боку – очищення від результатів цього проникнення, а також обставини антикатолицької/антиунійної полеміки водночас штовхали до інтелектуального зближення з католицьким світом (якщо грубо узагальнювати – до засвоєння ідей другої схоластики), а відтак і до мінімізації доктринальних розбіжностей і наслідування душпастирських практик. Таким чином оборона того, що випливало з візантійської матриці, водночас сприяло подальшій окциденталізації й утверджувало синтез двох цивілізаційних начал. Одначе цей синтез не був цілковитим і не усував протилежного явища – зростання внутрішньої напруги, яка врешті-решт призвела до вибуху і нового розлому.

Джерело

Русь-Україна між Сходом і Заходом: наше минуле, сучасне і майбутнє (II)

Серцевинною причиною напруги і вибуху стало те, що, здавалось би, було найбільш послідовним плодом синтезу – Берестейська унія.

З ініціативою унії виступили саме руські ієрархи. Річ Посполита як держава з католицьким монархом на чолі була змушена її підтримувати, і Рим наполегливо нагадував про цей обов’язок. Ревністю у підтримці унії відзначився Сигізмунд III. Але чимала частина політичної еліти латинського обряду була готова жертвувати її інтересами. Після смерті Сигізмунда заклики уніатів запобігти посиленню відновленої дизуніатської Церкви значною мірою лишалися незадоволеними. Тобто конфлікт щодо унії у першу чергу був внутрішньоруським. Попри цей внутрішній характер, унія спровокувала антипольську боротьбу, яка увінчалася переходом частини українських земель під владу московського царя.

Наприкінці XVI – у першій пол. XVII ст. русини Речі Посполитої відчували значну відособленість відносно московитів. Але ця відособленість не була абсолютною. Існували уявлення про Русь як широке, наддержавне конфесійне явище, а також пам’ять про спільні історичні витоки. Тож немає нічого дивного в тому, що в умовах конфесійної боротьби інтерес до Москви зріс. Спершу – на церковній ниві. Потім – у вирі Хмельниччини. Зрозуміло, що перехід Війська Запорозького «под высокую царскую руку» мав свій прагматичний вимір. Але він був найлогічнішим з огляду на конфесійно обумовлене розуміння руськості, яке стояло за Хмельниччиною. Альтернативні геополітичні ставки козацької еліти програли зокрема тому, що не мали під собою достатньо концептуальних підстав.

Опинившись під владою «єдиновірних» монархів, які до того ж сприймалися за спадкоємців Рюриковичів, українські землі не позбулися попередньо засвоєних західних цивілізаційних начал. Гетьманщина становила собою поєднання річпосполитської політичної культури зі східнохристиянською політичною теологією у її московській редакції. Як засвідчили обставини укладання Переяславської угоди – відмова Бутурліна присягати від імені царя, – це поєднання було непростим. Але саме воно визначило конституцію Гетьманщини. Подібною була ситуація і в релігійній площині. Недарма чимало московитів бачили в духовенстві Київської митрополії чи то напів-, чи то філо-, чи криптокатоликів.

Інкорпорувавши окциденталізовану Гетьманщину-Малоросію, Московське царство саме розвернулося у бік Заходу, користуючись при цьому послугами київської інтелектуальної еліти. Для самої ж цієї еліти служба цареві, а потім участь у розбудові імперії була органічною проекцією візантійської матриці. Історик Омелян Пріцак так писав про це явище: «Українці не йшли вислужуватися Москві, вони прямо прикладали свою лепту до будови своєї Православної Імперії, що об’єднувала і Велику, і Малу Русь. До такої концепції підготовили українські вищі круги ідеологія та історіософія Київської Могилянської академії». Щоправда, Російська імперія ще на початку свого існування сперлася на суттєвий відрив не тільки від московської проекції середньовічної руської спадщини, але й від малоросійської. Петро I зробив ставку на значну модернізацію і секуляризацію своєї держави, в тому числі на своєрідну протестантизацію Церкви (за лютерансько-англіканським зразком). Теофан Прокопович, який йому у цьому допомагав, усе ж вирізнявся на тлі київських інтелектуалів.

Паралельно з існуванням Гетьманщини-Малоросії та її частковим «розчиненням» у Російській імперії частина українських земель і далі перебувала під владою католицьких монархів – спершу польських, а потім австрійських. Форма цивілізаційного синтезу, яка спровокувала Хмельниччину – унійна Церква, – тут таки перемогла.

Одним із найкращих заперечень тези про «зраду еліт» є те, що значна частина інтелігенції, яка розгорнула процеси українського націєтворення у XIX – на поч. XX ст., походила саме з нобілітету. У випадку Російської імперії такими інтелігентами у першу чергу були вихідці з малоросійського дворянства – нащадків козацької старшини, а почасти і річпосполитської шляхти. До запуску процесів націєтворення якоюсь мірою долучалися і вихідці з правобережної шляхти. У випадку Галичини за процесами націєтворення передусім стояли або самі греко-католицькі священники, або вихідці зі священичих родів, значна частина яких також походила зі шляхти. Таким чином перехід до новітньої доби спирався на попередній історичний досвід у всій його строкатості. Іншою справою є те, що чимало представників інтелігенції-вихідців із нобілітету захопилися доволі егалітарними ідеями. Та це – тема для окремої розмови.

Пам’ять про конфесійні конфлікти у постхристиянській країні

Перш ніж детальніше зупинятися на проблемі національної пам’яті в контексті суспільно-політичної ситуації, зокрема викликів із боку Росії, приділю особливу увагу питанню сприйняття конфесійних конфліктів минулого з огляду на сучасну релігійну ситуацію.

Якщо вживати популярну термінологію, Україна відбулася як православно-католицька країна або ж православна країна зі значною католицькою меншиною. При цьому сучасна Україна практично є постхристиянською. Більшість українців не є практикуючими християнами, одначе часто вдаються до релігійного способу самоідентифікації, а також визнають ряд елементів християнської культури. За таких умов немає сенсу будувати релігійно ексклюзивний гранднаратив.

Відмова від намагань при погляді на минуле жорстко прив’язувати українськість до однієї конфесії є плідною під власне релігійним кутом зору, адже дозволяє побачити справжнє місце віри у житті наших предків. Скажімо, мені як греко-католику неважко визнавати, що запал багатьох борців проти унії випливав зі щирих релігійних мотивів; оцінюючи ці мотиви з католицької точки зору як такі, що відходили від повноти істини, я усе ж сподіваюся, що Господь дарував спасіння тим, хто боровся проти Католицької Церкви у своєму незнанні. Тим паче, я не бачу причин зневажати релігійність багатьох поколінь власних предків, які були підданими російських імператорів і вірянами панівної у їхній державі Церкви. Негативно ставлячись до «синодальної протестантизації» цієї Церкви, я визнаю, що в її історії було чимало яскравих зразків благочестя, в тому числі на українських землях та за участі вихідців із них.

Важливо також коректно сприймати практики релігійної дискримінації та використання у конфесійному протистоянні зброї самі по собі. В умовах ранньомодерних конфесійних монархій ці речі були цілком природними. Можна і варто засуджувати непропорційне насильство, а також випадки, коли на перше місце виходила злоба чи корисливі мотиви. Одначе сама дискримінація некатоликів у Речі Посполитій була тим, що випливало з учення Католицької Церкви, яке проповідувалося аж до Другого Ватиканського собору. Так само недопущення існування в Гетьманщині унійної Церкви випливало з релігійних ідей, що стояли за її (Гетьманщини) виникненням. Подібним чином можна сказати про релігійну політику Російської імперії. Принцип релігійної дискримінації в ті часи був так само логічним, як нині, в умовах світських держав і дехристиянізованих суспільств, є логічною солідарність християн різних конфесій (за умов уникнення доктринального релятивізму).

Серед українських наративів ще досі можна знайти приклади того як сюжети релігійних утисків використовуються для моделювання картини «історичного ворога». У першу чергу йдеться про антипольські наративи. Але так само можна знайти сповнені обурення оповіді про, скажімо, насильство російських військ щодо унійних громад на Правобережжі, а потім і цілковиту ліквідацію там унійної Церкви. Причому такі оповіді можуть шизофренічним чином поєднуватися з позитивним ставленням до Коліївщини. Куди краще визнавати, що приєднання Правобережжя до Російської імперії в тому числі спиралося на релігійно вмотивовані запити місцевого українського населення, а з іншого боку – що частина цього населення була «навернена на православ’я» лише силою, і спротив цьому «наверненню» насамперед був проявом відданості католицькій вірі, а не формою «національно-визвольної боротьби».

Непроста історія: інструкція з використання

Чи не найкращий спосіб оборони перед російськими історичними наративами в стилі статті Путіна – зробити так, аби донесення цих наративів виглядало намаганням ломитися у відчинені двері. В України та Росії справді багато спільних сторінок історії. Але це аж ніяк не означає, що сьогодні Київ має залежати від Москви. Визнання спільного в часи Середньовіччя нам не шкодить, адже йдеться передусім про києвоцентричний дискурс. Історія Гетьманщини-Малоросії – це історія про те, що частина предків сучасних українців долучилася до творення Російської імперії, суттєво відрізняючись від предків сучасних росіян. Малювати перебування у складі Російської імперії виключно в темних тонах не варто. Натомість ці тони варто зосередити, малюючи явище більшовизму (звісно, пам’ятаючи, що він з’явився не на порожньому місці).

Водночас необхідно відмовитися від тих історично невиправданих міфів, які на догоду російській пропаганді налаштовують українців проти західних сусідів, передусім від очорнення Речі Посполитої. Від цих міфів варто було б відмовитися задля одного лише кращого розуміння власної історії. Адже без Речі Посполитої та того, що їй передувало, не було б навіть Гетьманщини. Проте нині ми бачимо як Москва використовує будь-які можливості для роздмухування українсько-польських суперечностей. Нам вистачає і трагічних сторінок історії минулого століття. Безглуздо шукати те, що нас роз’єднує, ще й у пізньому Середньовіччі та ранньому Новому часі. Навпаки – ця доба приваблива для побудови наративів, які можуть консолідувати Україну і Польщу.

Як було відзначено на початку, цілісне сприйняття історичного процесу в усій його складності вимагає багажу гуманітарних знань та належних навичок мислення. Проте й чинний гранднаратив є панівним не тому, що мільйони українців регулярно перечитують багатотомники Грушевського.

Для елементарної корекції національної пам’яті достатньо «точкових ударів» у вигляді окремих маркерних наративів. Образи Хотинської та Віденської перемог – чудова альтернатива темі «селянсько-козацьких повстань», яка активно мусолиться ще з радянських часів. Романтика Реконкісти, мотив фронтирності (наявний у того ж таки Грушевського) можуть об’єднувати два періоди нашої історії, коли українці успішно розширювали свій життєвий простір, будучи під скіпетром спершу Гедиміновичів-Ягеллонів та виборних польських королів, а потім і Романових. Мешканців Полтавщини не варто переконувати, що після поразки Мазепи історія їхніх міст та сіл була суцільною темною смугою «московської окупації». Навпаки, потрібно доносити позитивні образи тодішньої української самобутності. Водночас їм не завадить нагадувати світлу постать Яреми Вишневецького і те, що їхні предки переселилися на цю землю, знаходячись на вістрі протистояння Європи та Азії і будучи форпостом великої багатонаціональної держави – Речі Посполитої, контури якої і нині диктують доволі вигідні для України геополітичні ставки.

Нарешті, польсько-руські та центральноєвропейські загалом акценти при належній міфологізації створюють точку опори для руйнування хибної дихотомії Росії і сучасного Заходу у найгірших сенсах цього поняття. Центральноєвропейський регіон був вторинним відносно Західної Європи. Та нині, за умов суїцидальних процесів на Заході, він може обороняти те, що засвоїв. Перспективи Міжмор’я як втіленого у формі потужного геополітичного блоку консервативного проекту ще досі виглядають дуже туманно. Одначе варто принаймні шукати загальні концептуальні засади, спираючись на які, народи Центральної та Східної Європи зможуть протиставитися і Заходу, і Росії з її вдаваним консерватизмом. Пам’ять про ряд спільних сторінок історії – непоганий засновок для пошуку цих засад.

Джерело