Захисники панівного способу реагування на COVID часто вдаються до твердження, буцімто на відповідні теми мають право висловлюватися виключно фахівці-науковці. Точніше, інші люди також можуть висловлюватися на ці теми, але тільки тоді, коли вони транслюють думки вчених.

Відправною точкою такої апології, а також важливим елементом самого панівного способу реагування є уявлення про наукове середовище як якусь монолітну інстанцію істини. Ця інстанція продукує конкретні істинні твердження щодо пов’язаних із COVID проблем. На основі цих тверджень держави та наддержавні структури вибудовують власну політику реагування на епідемію. В рамках і паралельно цій політиці колосальна інфраструктура ЗМІ, різноманітних лідерів громадської думки та «фактчекерів» доносять твердження науковців до суспільного загалу.

Вся ця схема є дуже слабкою. Проблеми виникають уже на рівні уявлення про науку як інстанцію істини. Наука не є непомильним божеством. Це соціальний інститут, який складається з людей, здатних і доходити істини, і помилятися. Низка галузей наукового пізнання радикально відрізняється від, наприклад, арифметики з її базовими істинами. Однією з засад розвитку цих галузей якраз є відмова від абсолютизації отриманих результатів. Відтак дійсні чи гадані відкриття часто супроводжуються дискусіями: результати праці одних науковців «перевіряють на міцність» інші. Те, що нині ми бачимо тиск на вчених та медиків, які не поділяють «офіційних» думок, свідчить про відхід від нормальних наукових процедур. Втім, таке не вперше трапляється в історії, і це є важливою деталлю соціологічного образу науки.

Особливо недоречно прикладати пафос «непомильної науки» до медицини. Адже медицина – це в першу чергу не наука, а область практичної діяльності. Наука намагається пропонувати універсальні знання. Натомість практикуючі медики кожного разу мають справу з індивідуальними випадками. Зрозуміло, що лікування кожного пацієнта спирається на ряд загальних наукових уявлень. Але людський організм є занадто складною системою, аби цього було достатньо. Мистецтво лікаря полягає у балансуванні між універсальним та індивідуальним.

В середині 30-х  років минулого століття з ініціативи португальського психіатра і нейрохірурга Антоніу Еґаша Моніша психічнохворим почали здійснювати операції з розрізання тканин, які з’єднують лобові долі з рештою мозку. З часом лоботомія набула популярності серед психіатрів багатьох країн світу, а сам Еґаш Моніш став лауреатом Нобелівської премії. Та пізніше лоботомію почали забороняти чи обмежувати. Перш, ніж це сталося, від необдумано широкого застосування цієї операції постраждали тисячі хворих. Це сталося унаслідок некритичного застосування наукового відкриття і нехтування індивідуальним на користь універсального.

Нарешті, значення у медицині індивідуального випадку добре ілюструє та обставина, що подекуди доброчесні лікарі не можуть давати гарантій, що втручання принесе більше користі, ніж шкоди, і тоді остаточне рішення лягає на пацієнта чи його близьких.

Свою специфіку має і епідеміологія. Епідеміологам доводиться працювати з дуже складними системами з багатьма невідомими. Тому високий ризик помилок наявний навіть при поясненні того, що вже відбулося чи відбувається зараз. Одначе епідеміологи намагаються не тільки пояснювати, але й робити прогнози. Якщо ми сконструюємо своєрідний столик із дерев’яних брусків і горизонтальної плити льоду, поставимо на нього яблуко і залишимо ці речі при плюсовій температурі, ми можемо робити впевнений прогноз про те, що за певний час яблуко впаде. Ми навіть можемо розрахувати час падіння, виходячи з конкретних параметрів (температурні показники, товщина та інші параметри льоду, маса яблука). Наш прогноз не справдиться хіба що за виняткових обставин. Наприклад, проводячи експеримент у приватному будинку, ми можемо послизнутися, впасти і розбити голову об поріг, коли будемо виходити з дому; двері залишаться відчиненими, і повітря, яке надходить знадвору, відтермінує мить падіння яблука. Втім, якщо наш сусід вирішить повторити експеримент, чітко дотримуючись параметрів, він переконається у правильності наших розрахунків. Епідеміологам доводиться працювати з куди більш складними системами, ніж яблуко, плита льоду, приміщення з опаленням та фактор потрапляння чи непотрапляння знадвору повітря певної температури.

Одначе справа не обмежується тим, що наука не пропонує абсолютно достовірні відповіді. Низка практичних рішень у принципі не можуть спиратися виключно на дані науки. Наука має обмежену область компетенції і не здатна давати безпосередні відповіді на питання, скажімо, індивідуальної етичної поведінки та комплексної державної політики. Наукові твердження можуть бути дуже важливими, а тому корисними. Але практичні рішення обумовлюються низкою обставин: здоровим глуздом, релігійними чи іншими світоглядними переконаннями, міркуваннями моральної, а відтак і політичної філософії.

Наприклад, людина може відмовлятися робити щеплення конкретними вакцинами, у процесі розробки та виготовлення яких використовувався біологічний матеріал, що походить із тіл абортованих дітей. Це її рішення в принципі не має стосунку до науки, не є ні науковим, ні антинауковим. Воно мотивується моральними засадами (які можуть мати теологічне обґрунтування) та індивідуальним сумлінням. Або ж протилежний випадок: людина вважає допустимим використання означеного типу вакцин у тих або інших випадках, посилаючись на те, що тут ідеться лише про так звану «віддалену матеріальну співпрацю» зі злом аборту. Така позиція теж не є ні науковою, ні антинауковою – вона спирається на міркування моральної казуїстики. Науки, завданням яких є пізнання фізичної дійсності, самі по собі не говорять, до якої позиції варто схилитися. Вони навіть не говорять, можна чи не можна вбивати людей.

Реагуючи на епідемію, урядовці не мають виходити лише з гіпотез та рекомендацій науковців, застосування яких, можливо, знизить показники захворюваності та смертності. Особливо ж – коли епідемія не несе суттєвої демографічної загрози. Рішення влади повинні диктуватися не тільки прагненням мінімізувати захворюваність та її негативні наслідки, але й економічними міркуваннями, підтримкою суспільної згуртованості, збереженням послідовності у нормативно-правовому полі, забезпеченням справедливих індивідуальних прав та свобод, недопущенням тиранічних тенденцій (зокрема посилення контролю держави за життям громадян). Коротко кажучи, рішення влади мають випливати з цілісного розуміння спільного блага та гідного індивідуального життя.

На жаль, ось уже два роки ми є свідками того, як еліти діють так, ніби наука становить собою єдиний вияв людської раціональності і єдиний спосіб дбати про благо.

Подекуди це набирає особливо гротескних форм. Численні приписи та обмеження спираються на ті чи інші тези, які були озвучені науковцями. І ось ми бачимо картинку: поліція в холодну пору року за допомогою водометів розганяє демонстрацію проти жорстких карантинних заходів, мотивуючи це тим, що її учасники без масок і не зберігають «соціальну дистанцію». Здоровий глузд говорить, що перебування при низьких температурах у мокрому одязі суттєво збільшує вірогідність захворіти. Але здоровий глузд до уваги не береться – першочерговим є дотримання норм, запроваджених із посиланням на думку науковців.

Звісно, ситуацію, яку ми бачимо, не можна зводити до прямого диктату науковців. Рішення приймають економічні і політичні еліти. Одначе тут ми маємо справу з тим самим, на чому я нещодавно наголошував, говорячи про інший аспект реагування на епідемію (див. замітку «Втеча від Божого  суверенітету»): рішення приймаються не на порожньому місці. Те, що ми нині переживаємо, закорінене в самій специфіці новочасної науки. Наука відзначається, так би мовити, мікроскопічно-телескопічним поглядом на дійсність. Безперечно, такий погляд може подарувати багато відкриттів. Одначе, дивлячись через мікроскоп чи телескоп, ми не побачимо того, що відкрито звичайному людському зорові, тобто перспективі здорового глузду. Водночас зосередженість на науковому погляді відвертає нас від філософської рефлексії, тобто тієї сфери раціональної діяльності, яка суттєво відрізняється від безпосереднього пізнання фізичної дійсності.

У світлі сказаного стає зрозумілою необґрунтованість вимоги, аби загал прийняв «єдиноправильні наукові рішення». Пересічній людині справді не варто опонувати якимось твердженням науковців, які просто стосуються пізнання дійсності. Для того, аби заперечувати ці твердження (або навпаки бути щодо них гранично впевненим), потрібно самому бути фахівцем-дослідником. Одначе, коли науковці або політики пропонують саме практичні рішення, ми можемо мати стосовно них власну думку і захищати її. Бо ці рішення виходять за межі науки. Вони стосується нашої турботи про власний організм. Стосуються нашої можливості жити звичайним життям, не розцінюючи це як привілей, яким нас наділила влада в обмін на слухняність. Стосується можливості ходити до храму і брати участь у Таїнствах, дійсність і значення яких непідвладні жодним світським урядам та науковим установам.

Нерозуміння властивих меж науки вже принесло дуже багато гірких плодів у минулому. Нині під вивіскою науки може утвердитися ще більше зло.

Джерело