10 найважливіших рішень ІІ Ватиканського Собору

Шістдесят років тому, 11 жовтня 1962 року, розпочався Другий Ватиканський Собор. Цей двадцять перший в історії Вселенський собор тривав від 1962 до 1965 року. Він опублікував 16 документів, які реформують майже все життя Церкви: чотири конституції (три догматичні й одна пастирська), дев’ять декретів і три декларації.

Його рішення виникли не на порожньому місці. Їх у дособорний період готували біблійні, літургійні та екуменічні рухи. Якщо попередні, а особливо перші Вселенські собори, зосереджувалися на догматах про Христа і Трійцю (що було пов’язано з тодішніми доктринальними суперечками), то ІІ Ватиканський Собор був орієнтований на конкретні душпастирські питання, на внутрішнє оновлення всієї Церкви.

Це були перші масштабні роздуми Церкви про себе, щоб вона могла ефективніше євангелізувати світ. Собор урочисто підтвердив елементи звичайного вчення пап останніх десятиліть або включив до Учительського уряду Церкви деякі постулати теологів: наприклад, приєднання Католицької Церкви до екуменічного руху, впровадження національних мов у літургію, визнання більшого значення Святого Письма в літургії та житті Церкви тощо.

Соборне вчення також містило елементи, заново відкриті по століттях забуття, хоча вони були відомі ще на початку християнства: наприклад, колегіальність, постійний дияконат, співслужіння, Святе Причастя у двох видах для всіх.

Однак деякі постанови Собору означали повну зміну вчення Католицької Церкви: наприклад, визнання права на релігійну свободу для всіх (а не, як досі, лише для католиків) або визнання позитивних елементів в інших християнських конфесіях і навіть у нехристиянських релігіях. З нагоди 60-річчя засідань Ватиканського Собору, які розпочав св. Йоан XXIII, варто зупинитися на 10 найважливіших рішеннях цього Собору — тих, що мали найбільший вплив на життя пособорної Церкви. Представляємо їх у хронологічному порядку, відповідно до часу ухвалення та проголошення в окремих документах.  

1.Реформа Курії

Першим документом, ухваленим на Соборі, була Конституція про святу літургію «Sacrosanctum Concilium» (КЛ). Це був перший в історії Соборів текст, який містив комплексне богословське бачення літургії.

Літургія як джерело і вершина життя Церкви була визнана діяльністю всієї Церкви як священицького народу, а не лише духовенства. Рекомендуючи нове опрацювання літургійних книг, отці Собору вирішили, що вони мають передбачати участь мирян у літургії. Адже метою оновлення Літургії є повна, свідома й активна участь усіх вірних. КЛ дозволила мирянам виконувати літургійні функції, зокрема, визнаючи, що «міністранти, лектори, коментатори та учасники хору також виконують справжню літургійну функцію».

Залишивши для використання латинську мову в літургії Святої Меси в римському (латинському) обряді, КЛ дозволила використовувати національні мови в «читаннях і повчаннях, у деяких молитвах і піснях» задля блага вірних. Це стосувалося також уділення таїнств і сакраменталій. Однак вірні мають уміти «також промовляти або співати спільно постійні частини Меси латинською мовою, призначені для них». Перелік частин Меси, в яких можна використовувати національну мову, було включено до першої інструкції щодо належного виконання Конституції про Святу Літургію (опублікована ватиканськими дикастеріями 1964 р.).

Друга інструкція, від 1967 р., вже дозволяла зовсім не використовувати латину протягом усієї Меси. КЛ зобов’язувала спростити обряди Святої Меси, виключити повторення, відновити втрачені протягом століть елементи первинної традиції, запровадити довші, різноманітніші та краще дібрані читання зі Святого Письма, а також повертала проголошення проповіді під час літургії. Вона відновила Молитву вірних під час Святої Меси, уділення Святого Причастя під двома видами вірним мирянам, розширила можливість співслужіння (крім Мес висвячення).

Всупереч поширеній думці, в КЛ немає приписів про відправу Святої Меси обличчям до Божого народу, про відсунення вівтаря від стіни пресвітерію або про перенесення Пресвятих Дарів із головного вівтаря до бічної каплиці. Ці та інші зміни запровадив св. Павло VI, який, виконуючи рекомендації Собору про оновлення літургії, видав 1969 р. новий Месал і «Загальний вступ до Римського Месалу», що його роз’яснював.  

2.Поглиблене розуміння Церкви

Його принесла Догматична конституція про Церкву «Lumen gentium» (ДКЦ). Це зробили шляхом повернення до біблійних джерел і дотридентської церковної традиції.

Церква була описана як знак і знаряддя «внутрішньої єдності з Богом і єдності всього людського роду» та водночас як «народ, об’єднаний єдністю Отця і Сина і Святого Духа» і «спільнота віри, надії та любові». Відповідно, цим Собор відійшов від потридентського, юридичного розуміння Церкви як «досконалого суспільства».

У Церкві «єднається людське і божественне», створюючи «одну складну реальність». Вона є не лише «тілом Христа», а й «храмом Святого Духа» і «новим Божим народом». І «хоча вона наразі не охоплює всіх людей», проте використовується Христом «як знаряддя спасіння для всіх і послана до всього світу». До неї покликані всі люди. Одні вже належать до неї, а інші «призначені» для неї, тобто покликані стати її частиною.

Повністю втіленими в Церкву є католики, оскільки заснована Христом Церква «перебуває в Католицькій Церкві». Однак «і поза її тілом перебувають численні частки освячення та правди», які є елементами Христової Церкви. Це вони становлять «численні причини», чому католики мають зв’язок з іншими християнами. З іншого боку, до Церкви призначені ті, хто «ще не прийняв Євангелія»: євреї, мусульмани і навіть ті, хто «не зі своєї вини ще не дійшов до чіткого пізнання Бога і намагається, не без Божої благодаті, вести чесне життя. Все добро і правду, які є в них, Церква розглядає як приготування до Євангелія».  

3.Загальне покликання до святості

Догматична конституція про Церкву наголосила, що миряни, як законні члени Божого народу, беруть участь у священницькій, царській та пророчій місії Христа. Їхнє завдання — брати участь у спасенній справі Церкви, освячуючи світ ізсередини, наповнюючи всі земні справи духом Євангелія. Хоча їхня роль відрізняється від ролі священнослужителів, але ті і другі рівні за гідністю та обов’язком діяти для розбудови Церкви. Отже, «відповідно до своєї компетенції та повноважень», миряни «мають можливість, а іноді навіть обов’язок, висловлювати свою думку щодо питань, які стосуються блага Церкви». ДКЦ вказала на «загальне покликання до святості»: як духовенство, так і миряни «зобов’язані досягти святості й досконалості свого стану».

Богопосвячене життя — це не окремий стан у Церкві, проміжний між духовенством і мирянами; воно стосується людей обох станів, які складають євангельські обітниці. Таким чином, воно не належить до ієрархічної структури Церкви.  

4.Приєднання до екуменічного руху

Декрет про екуменізм «Unitatis redintegratio» (ДЕ) визнав християн-некатоликів виправданими вірою, приєднаними до Христа через хрещення, і тому називає їх братами в Господі. Декрет побачив, що «численні й важливі» елементи Церкви «можуть існувати поза видимими межами Католицької Церкви».

Тож він зазначив, що між католиками та іншими християнами є справжня, хоча й неповна спільність. Перераховуючи те, що їх єднає, ДЕ визнав, що християнські обряди некатолицьких Церков та спільнот «можуть справді породжувати життя благодаті», а Дух Христа справді послуговується цими Церквами та спільнотами «як засобом спасіння».

Визнаючи, що провина за поділ у християнстві лежить також на католиках, документ заохотив їх приєднатися до екуменічного руху, вже наявного поза Католицькою Церквою і спрямованого на відновлення повної єдності всіх християн, визнаючи цей рух плодом дії Святого Духа.

Декрет залишив на розгляд єпископові питання про допуск у конкретних випадках до участі в Літургії і таїнствах (так зване communicatio in sacris) вірних іншої Церкви чи церковної спільноти.  

5.Визнання цінності нехристиянських релігій

Декларація про ставлення Церкви до нехристиянських релігій «Nostra aetatae» (НР) — найкоротший соборний документ. У ньому Церква вперше офіційно визначила своє ставлення до нехристиянських релігій — і відразу позитивно. Цей документ визнає цінність нехристиянських релігій і релігійного досвіду нехристиян, зазначивши, що «Католицька Церква не відкидає нічого з того, що є істинним і святим у цих релігіях». Він перерахував ці елементи в індуїзмі, буддизмі та ісламі.

НР вказала на коріння Церкви в історії та вірі юдеїв, із яких походять Христос і апостоли, і на духовний зв’язок, що пов’язує її з ними. Декларація наголошувала на незмінності їхнього обрання Богом («поки вони залишаються улюбленими Богом»). Знімаючи з юдеїв провину за смерть Христа, яка століттями лежала на них тягарем, цей документ пояснював, що «юдеїв не можна представляти ні відкинутими Богом, ні проклятими, що нібито виникає зі Святого Письма». Він засудив антисемітизм та інші форми дискримінації «за походженням або кольором шкіри, соціальним становищем або релігією».  

6.Біблія та Передання — це одне об’явлення

Догматична конституція про Боже Об’явлення «Dei Verbum» (ДKO) з догматичного погляду — найважливіший документ ІІ Ватиканського Собору. Він означав відхід від суто доктринального розуміння Об’явлення, чим характеризувалися Тридентський і Перший Ватиканський собори, — поміщаючи їх у біблійний контекст і показуючи екзистенційну цінність Об’явлення.

ДKO підкреслювала його міжособистісний характер, вбачаючи в ньому запрошення людини до спілкування з Богом. Це не просто збірка істин, у які треба вірити. Вона містить не тільки Божі слова, але й дії, «взаємопов’язані між собою».

Конституція відмовилася від тридентського підходу до Святого Письма і Передання як до двох окремих джерел Об’явлення, визнаючи обидва «одним священним депозитом Божого Слова, довіреного Церкві». Різниця між ними полягає в тому, що, «завдяки факту біблійного натхнення, Святе Письмо є Божим словом, а Передання (Традиція), яке його передає, лише містить його» (о. Августин Янковський).  

7.Біблія в руках мирян

Конституція «Dei Verbum» повернула до благодатей Старий Завіт, який часто залишався поза увагою католиків, представивши його в контексті всієї історії спасіння та вказавши на вічну цінність його змісту. Адже книги Старого Завіту «досягають і розкривають своє повне значення в Новому Завіті, і водночас висвітлюють і пояснюють Новий Завіт».

ДКО опосередковано схвалила дії тих екзегетів, які — всупереч попередній католицькій традиції в цій царині — звернули увагу на процес редагування Євангелія. Відійшовши від попередньої обережності щодо доступності Святого Письма для мирян, документ проголосив, що їм «необхідно» мати доступ до нього. Тому він запропонував створити нові переклади Святого Письма, зокрема екуменічні, а також підготувати його видання із поясненнями для нехристиян.  

8.Релігійна свобода не лише для католиків

Декларація про релігійну свободу «Dignitatis humanae» (ДРС) привнесла абсолютну новизну у вчення Церкви. Це був надзвичайно важливий документ для відносин Церкви зі світом, для екуменічного та міжрелігійного діалогу. Під час запеклих дискусій «Собор подолав крайній погляд, який вимагав, щоб декларація гарантувала свободу лише істинній релігії, і визнав право на свободу всіх релігій, і навіть ширше: право на свободу в справах релігії» (кардинал Мар’ян Яворський).

У декларації наголошується, що право на релігійну свободу «вкорінене в гідності людини» і полягає, зокрема, в тому, що нікого не можна примушувати діяти проти своєї совісті. Обов’язок шукати правду, яка «нав’язується совісті тільки в силу самої себе», і керуватися нею в житті, може бути виконаний людьми «лише тоді, коли вони мають внутрішню свободу, і водночас вільні від зовнішнього примусу». Так само примус не може бути застосований у релігійних справах, оскільки акт віри є добровільним. Таким чином, хоча отці Собору визнали, що «єдина істинна релігія — в Католицькій Церкві», вони також ствердили, що «нікого не можна примушувати прийняти віру проти його волі». Тому свобода віросповідання — це також право невіруючих.

Це має свої наслідки в суспільному житті. Якщо «одна релігійна громада отримує особливе громадянське визнання в правовому порядку держави, то необхідно одночасно надати всім громадянам і релігійним спільнотам право на свободу в релігійних справах і дотримуватися його». Влада не може примушувати громадян сповідувати чи відмовлятися від будь-якої релігії. Водночас вона має право захищатися від зловживань під прикриттям релігійної свободи.

9.Діалог Церкви зі світом

Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes» (ДКЦ) підсумувала її вчення, вказуючи на пастирські наслідки, що з нього випливають. Цей документ позитивно говорить про ставлення Церкви до людського життя, про сучасні суспільні та політичні проблеми, про участь Церкви у справах світу. Він поміщає вічний депозит віри в конкретну сучасну реальність і водночас прочитує цю сучасність у його світлі.

ДКЦ розглядає всі сфери життя в контексті гідності людської особистості. Конституція «Gaudium et spes» звернена «до всіх людей»; вона пропонує діалог Церкви з усією людською родиною, частиною якої вона є. Тому Церква має знати і розуміти цей світ. З цією метою вона досліджує «знаки часу» і тлумачить їх у світлі Євангелія, «щоб у спосіб, пристосований до кожного покоління, відповісти на вічні запитання людей про сенс земного і майбутнього життя та їхній взаємозв’язок».

Водночас вона підкреслила, що Церква хоче вести діалог з усіма людьми, керуючись «лише любов’ю до правди». Використовуючи досягнення християнського персоналізму, конституція підкреслила гідність людини. Наголошуючи, що людина — «єдине створіння на землі, якого Бог хотів заради нього самого» — є «центром і вершиною» творіння, конституція водночас застерігає від атеїстичного утвердження людини, яке веде до заперечення Бога.

ДКЦ також визнала, що людина має бути суб’єктом і метою всіх соціальних інституцій, оскільки вона перевершує «все, а її права та обов’язки є загальними й непорушними». Також має бути визнана «фундаментальна рівність усіх». Будь-яка «дискримінація щодо основних особистих прав, будь то соціальна чи культурна, на підставі статі, раси, кольору шкіри, соціального становища, мови чи релігії, має бути подолана та ліквідована як така, що суперечить Божому плану».  

10.Самостійність у земних справах

Душпастирська конституція «Gaudium et spes» погодилася на автономію земних справ стосовно релігії, якщо цю автономію розуміти як управління суспільствами своїми власними законами, а не як незалежність створених речей від Бога. Водночас вона визнала, що місія Церкви належить виключно релігійному порядкові, а не політичному, економічному чи соціальному, і що через свій універсальний характер Церква не пов’язана «з жодною формою людської культури чи будь-якої політичної, економічної або соціальної системи».

ДКЦ критикувала протиставлення професійної і громадської діяльності та релігійного життя. Саме з огляду на віру християни мають «віддано виконувати свої земні обов’язки», досягаючи «справжньої майстерності в тому, що вони роблять».

ДКЦ зазначила, що, діючи у справах «земної держави», миряни, натхнені Божим законом, не можуть привласнювати авторитет Церкви, а духовенство має надавати лише духовну допомогу. Конституція визнала, що Церква не тільки має що запропонувати світові, але також багато чого від нього «отримала і може отримати користь, навіть від опозиції тих, хто протистоїть їй чи переслідує її».

ДКЦ підтвердила, що Церква не ототожнює себе з жодною політичною системою. «Політична спільнота і Церква, кожна на своїй території, незалежні та автономні одна від одної». Але обидві вони служать одним і тим самим людям, тому мають співпрацювати. ДКЦ визнала, що, з огляду на свободу проголошення Євангелія,

Церква має відмовитися від привілеїв з боку державної влади, якщо через їхнє використання «істинність її свідчення ставиться під сумнів». Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.


Джерело

Be the first to comment on "10 найважливіших рішень ІІ Ватиканського Собору"

Напишіть відгук