ХСП бажає всім Божої благодаті, миру, радості та святкового новорічного настрою

Україна і світ знаходяться в очікуванні чергового Нового року, і, як завжди, з орієнтацією на східний календар. Завдяки повсюдній пропаганді таких тенденцій починають дотримуватися навіть ті, хто вважає себе християнами. Однак, це «язичництво» немає нічого спільного з Господом.
Новий рік – це символічне підведення підсумків, переосмислення здобутків і втрат, відпускання негараздів і розчарувань, подяка Богу за те, що було, та те, чого не було, а також прохання Його про підтримку наступного року. Це час для прощення минулих образ і «перезавантаження» себе – як людини і як християнина.
Новий рік — це завжди надії та очікування, «зайвий привід» зібрати всю родину, порадіти, подякувати Богові за минулий рік і попросити про благословення на новий, спільна молитва та сімейний перегляд нового (старого), залежно від уподобань, християнського фільму.
Тому ХСП щиро бажає усім Божої благодаті, миру, радості та святкового новорічного настрою.
А нижче пропонуємо трохи зануритися у минуле,щоб нагадати (або дізнатися вперше) про те, що про святкування нового року, т.з. Новоліття можна знайти ще на сторінках Старого Заповіту, і про те, як Святий Миколай завдяки радянській пропаганді став Дідом Морозом.
У  пострадянській ментальності, котра, на жаль, ще не повністю зникла із наших голів, коли ми говоримо чи чуємо «Новий рік», одразу ж виникає досить чіткий і всім відомий асоціативний ряд. А як бути із Новим роком з огляду на християнство?
Святкування Новоліття – річ знана здавна.  Інформацію про це можна знайти у Старому Заповіті, також у інших писемних пам’ятках найдавніших часів до Різдва Христового. Зрештою, всі ми знаємо, або принаймні чули про китайське, єврейське та інші східні літочислення, котрі мовлять про значно більшу кількість років, оскільки починаються не від Різдва Христового, чи як казали в Радянському Союзі від «нашої ери».
Зрештою, загальновідомим також є факт, що наші предки, слов’яни-язичники пов’язували Новоліття із весною. Саме той факт, що після зими все прокидається, починає зеленіти і квітнути, сприймався як пробудження природи зі сну смерті. Тому початком нового року вважалося 1 березня.
Також всі чули про традицію святкувати Новий Рік восени. Початок Церковного (Літургічного) року або Індикт, у вересні святкують Східні Церкви: 1 вересня — за Григоріанським календарем, 14 вересня — за Юліанським. Таку дату прийняли отці Вселенського Собору в Нікеї, що відбувся 325 року. Східні Церкви живуть за цією постановою і досі. Повний Літургійний рік триває від 14 вересня (1 вересня) до 13 вересня (31 серпня). Що ж до Римо-Католицької Церкви, то Літургійний рік вона починає першою неділею Адвенту, тобто різдвяного посту.
Традиція святкувати світський Новий рік в тодішній російській імперії бере початок з 1700 року: 19 грудня 7208 року (літочислення від створення світу) Петро I підписав указ про святкування нового (цивільного) року з 1 січня 1700 року від Різдва Христового. Таким чином, з того часу дати святкування початку цивільного нового року і церковного нового року розділилися, так як Церква на нову дату не перейшла. І саме відтоді традиція встановлювати ялинку з прикрасами, яка походить з Німеччини, прижилася і у нас.
Уперше на наших теренах Дід Мороз з’явився на Різдво 1910 року, а після революції 1917 року радянська влада почала знищувати традиції попереднього устрою.
Коли в середині 1920-х років в СРСР почалася антирелігійна кампанія, не тільки ялинка, а й Дід Мороз перетворився на «релігійний непотріб» і став розглядатися як «продукт антинародної діяльності капіталістів».”Дітей обманюють, що подарунки їм приніс Дід Мороз. Пануючі експлуататорські класи користуються “милою” ялиночкою і “добрим” Дідом Морозом ще й для того, аби зробити з робітників слухняних і терплячих слуг капіталізму”, – можна було прочитати в одній з тогочасних войовничо-атеїстичних пропагандистських брошур. Різдво було заборонено, так само, як і ялинка та Дід Мороз.
Проте, зрештою, у грудні 1935 року один з провідних партфункціонерів Постишев запропонував повернути Діда Мороза разом із ялинкою, але вже на святкування Нового року. Він опублікував в газеті «Правда» статтю, де запропонував організувати для дітей святкування Нового Року. Таким чином,замінюючи цим різдвяні свята з метою формування нової ментальності «гомо совєтікуса». Одним із елементів цього став Дід Мороз та Снігуронька, замість святого Миколая.
Радянський Дід Мороз звісно мало чим нагадував святого Миколая. Його почали популяризувати у СРСР, щоб замінити «скасованого» святого, а також на противагу закордонному «капіталістичному» Санті. Радянський Дід Мороз приносив подарунки саме на Новий Рік. Сучасний його образ сформували переважно художники та кінематографісти колишнього СРСР.
Так у кого ж ми віримо, коли згадуємо Діда Мороза? Є безліч версій про його походження й прототипи.
Одна з найпоширеніших версій у нас – це давнє слов’янське божество Мороз (або Мароз), чоловік Марени (богині зими), — доволі злісна й жорстока істота. Мороз (Морозко, Тріскун, Студенець) — володар зимового холоду. Стародавні слов’яни уявляли його в образі низенького дідугана з довгою сивою бородою, злого володаря крижаного холоду й завірюхи, яка морозила людей.
Ще одна версія, згідно з якою Дід Мороз — це архетип пращура, «діда» (саме так називали пращурів стародавні слов’яни, а дідусів звали «дідко»). А Мороз — просто власне ім’я. Стародавні слов’яни любили називати людей на честь стихій та природних явищ.
Є ще Пер Ноель — французький фольклорний персонаж, ім’я якого дослівно перекладається як Батько Різдва. Є італійський Баббо Натале, єгипетський Папа Ноель, болгарський Дядо Коледа — в кожного народу свій.
Але звісно ж, версія про те, що Санта Клаус та більшість новорічних «дідусів» мають за прототипа святого Миколая Чудотворця, архієпископа Мирлікійського, є найправдоподобнішою.
У середньовічній Європі, особливо в Нідерландах відзначали свято Сінтер Клааса (Святого Миколая), яке згодом дісталося і до США. Ще за часів, коли Нью-Йорк носив назву Нью-Амстердам, саме завдяки голландцям-іммігрантам, перебрався також і до Америки Там його ім.»я було спрощене до «Санта Клаус». До речі, образ «Санти» як старенького, червонощокого дідуся з мішком за плечима вперше був описаний у віршованій казці Клемента Кларка Мура у 1823 році, яку він розповів своїм дітям. Вірш після опубліковання отримав широку популярність. Але сучасного Санта Клауса популяризувала у комерційних цілях саме компанія Сoca-Cola у 1931 році. Червоно-біле вбрання казкового дідуся символізує кольори компанії. Так, Санта став комерціалізований, а його образ все більше віддалявся від прототипу.
В новорічній проповіді митрополита Антонія Сурожського є слова про те, що Новий рік – це можливість натхненно, сміливо та радісно прийняти від Господа те, що Він нам дає. Тому нам в цей день є за що подякувати Богу й попросити Його благословення на прийдешній рік.

Олексій Поляков: “В разговоре с людьми, я узнал, что полтора года они жили без света. Готовили на улице, на костре или мангале. “

Миссия Марьинка. За три года нашего служения в зоне АТО, мы побывали во многих населенных пунктах, которые оказались на линии боевых действий. Разрушенные, оставленные дома, вот что видишь, попадая в такие населенные пункты. И, кажется, что все жители оставили свои дома и переехали в безопасные районы. Но когда узнаешь, что не все уехали и остались, сразу же хочется приехать к этим людям и поддержать их в той ситуации, заложниками которой они оказались. Так получилось в эту ротацию. Находясь не первый раз в Марьинке, мы и не предполагали, что совсем рядом от нас есть село, в котором осталось проживать примерно 40 человек. Когда нам рассказали о Славном, мы, конечно не задумываясь, поехали туда.

– А в чем нуждаются люди, которые остались жить в Славном? – спросил я у Натальи, которая и рассказала нам о селе.

– Больше всего жители нуждаются в хлебе, – ответила Наталья.- До ближайшего магазина 6 км, а с приходом зимы, пройти 6 км становится сложнее.

Конечно, мы не можем остаться равнодушными к проблемам людей, оказавшихся в такой ситуации. Загрузив в машину 44 буханки хлеба, мы поехали в Славное.

Славное находится в 15 минутах езды на автомобиле от Марьинки, но далеко не все имеют собственный автомобиль и возможность купить самое необходимое. Подъезжая к селу, мы заметили женщин, стоящих у автобусной остановки.

-Нас уже ждут. – сказала Наташа.

Мы остановились у заранее договоренного места, где нас уже ждали. Несколько женщин, у знав о нашем приезде, организовали встречу жителей села Славное, у когда-то действующей остановки.

Мы провели много подобных встреч, и что меня всегда удивляло в общении с людьми, это их настроение. Несмотря на ситуацию, в которой они оказались, они продолжают жить. До войны в Украине, я и представить себе не мог, что окажусь в подобных местах. Война, обстрелы, разрушения, отсутствие самых необходимых вещей и продуктов оказалось действительностью. Страшно себе представить, что пришлось пережить этим людям. В разговоре с ними, я узнал, что полтора года они жили без света. Готовили на улице, на костре или мангале. Полтора года без света…. Готовить на улице…. В наше время. Это был шок для меня.

 

Иногда мы оказываемся застанутыми врасплох, когда отключают свет на несколько часов. А эти люди жили без света полтора года. Говорят, человек ко всему привыкает. Но так не хочется привыкать к обстрелам и разрушениям, слезам и смертям людей, которые оказались заложниками чьих-то политических амбиций.

Раздав хлеб, мы конечно, совершили молитву за всех жителей Славного, за мир в Украине и конечно, мы еще не раз приедем в Славное. Следующий раз мы привезем одежду и еще не раз приедем в это село.

Р.S. Вернувшись в Марьинку, мы узнали, что до нас в Славное практически никто не ездил, т.к. Славное находится в так называемой «красной зоне». Поэтому туда боятся приезжать волонтерские организации и гуманитарные миссии.

 

Понад 500 тонн паливних брикетів вже доставили у прифронтові села маріупольського напрямку. Допомога триває

За 13 днів Християнська Служба Порятунку забезпечила доставку та роздачу 555 тонн паливних брикетів в рамках Акції «Папа для України». 25 вантажівок по бездоріжжю та за несприятливих погодних умов у ці дні досягли віддалених населених пунктів неподалік від лінії розмежування. Таким чином гуманітарну допомогу від Папи Франциска вже отримали приблизно 1700  найбільш потребуючих мешканців 8-ми сіл сірої зони ( Сопине, Бердянське, Піонерське, Виноградне, Приморське, Лебединське, Гнутове, Талаківка).

У цих населених пунктах паливні брикети часто стають єдиним засобом не тільки для обігріву помешкань, але й для приготування їжі. Отримуючи таку допомогу люди дякують за те, що про них не забувають та піклуються.

Нагадаємо, що Християнська Служба Порятунку  вже вдруге співпрацює з Акцією «Папа для України», забезпечуючи паливними брикетами мешканців прифронтових сіл. Минулої весни понад 2700 тон палива отримали більше двох тисяч домогосподарств прифронтової зони в маріупольському напрямку (майже 7 тисяч мешканців у 30 селах). Цієї зими у рамках Акції ХСП забезпечить паливними брикетами більше 7,5 тис людей у прифронтових населених пунктах.

Джерело: Папа для України

Капелан, отець Олександр Коцюр: “Я знаю, хто стріляв в мене, бачив досьє тієї особи”

Один з найвідоміших капеланів та служителів Християнської Служби Порятунку розказав про рік свого перебування у Сірій Зоні, про  людей, їх страждання, війну і небезпеку, з якою стикається щодня…

Я не знаю часу мого перебування тут. Питаю Бога: “Чи роблячи добро, не зроблю ще більшого зла?” … Бо часом і так в житті буває!

слухати запис

За збігом обставин, серця всіх, хто чув про моє бажання служити капеланом, прийняли мій вибір. Я не заздрю моїм батькам, яким довелося таке чути, але що поробиш, мають такого сина.
Мені довелося пережити снайперську атаку. Я знаю, хто стріляв: це є професіонал. Я знаю досьє тієї особи. Те, що він в нас не потрапив – не збіг обставин, а Боже провидіння.

Джерело: Радіо Марія

“Кіборги” серед нас

Йому 26 і у нього густа борода. На молодіжках він грає у групі прославленні і ділиться Словом. А у вільні вечори слухає джаз 40-х років, зачитується Ремарком, Янсі, Толкієном, Льюісом, або гуляє вулицями Києва.

Але є одна річ, яка робить його життя менш звичним, ніж у багатьох однолітків. У січні 2015 року Андрій поїхав в АТО стати частиною капеланського служіння і потрапив в епіцентр бойових дій за Донецький аеропорт. Їх, військових, які захищали аеропорт, називали «кіборгами» і вони стали справжньою українською легендою. Згодом Андрій, на позивний «Гітарист», був поранений осколками від міни і евакуйований у військовий госпіталь.
Тепер він наймолодший учасник капеланського служіння ВСЦ ЄХБ, періодично здійснює поїздки у прифронтову зону і АТО. Андрій вірить, що найкращий вплив на світ можливий через звіщання Євангелія. Адже саме Бог через Своє Слово змінює людей.
А ми сьогодні можемо з ним познайомитися ближче.

А: Перше, що треба знати, – що Бог мене задовго до цього готував.

Я: У тебе ж були якісь плани на своє життя, служіння, робота. Чи не було страшно, що це не реалізується, якщо тебе не стане? І чи були взагалі сумніви? Чи це було як відкриття від Бога, абощо
А: Так, були. Але я зважив це все, і зрозумів, що Бог про все те попіклується, якщо щось зі мною станеться. У цьому плані я був спокійним. Я над цим трохи попрацював.

Я: Чи не боявся ти померти? Що тебе не стане, такий містичний страх смерті. Перед поїздкою, коли приймав рішення.
А: Страх смерті – це перше, що я в собі переміг, коли став віруючим. Багато років назад. Але страшно стало вже в зоні АТО, перед виїздом в аеропорт. Я пішов і молився з пів години. Розказав Богу все, і Він мене заспокоїв. Дав зрозуміти, що завжди поруч. І все, спокійно поїхав

Я: Одна із знакових історій, знакових людей.
А: Перше, що приходить в голову – Ігор Зінич. Медик, з котрим я познайомився в новому терміналі. Він був з віруючої сім’ї, ЦЄХБ в м. Рокитне. Але сам не був відродженим віруючим. Швидко знайшли спільну мову. Потім почалися активні бойові дії, ми, капелани, допомагаємо по медицині на фронті, тому працювали з Ігорем разом. За кожного пораненого просив молитися і відправляти повідомлення в церкву, щоб молилися. І допомагати виходило всім. Він допоміг більше 100 солдатам. Вже коли я приїхав, Ігор був біля 20 днів в аеропорту. Стандартна ротація для солдата – 10 днів. У сумі він провів там більше місяця. Я виїхав по пораненню за два дні до підриву аеропорту, а Ігор ще лишався. На наступний день був поранений в голову, і всеодно залишився. Казав, що своїх не покине. Він загинув там при підриві нового терміналу. Його жертва нагадує мені слова Христа – “Немає більшої любові за ту, як хто покладе життя своє за друзів своїх”. За день до загибелі Ігор покаявся.

Я: Що допомагало не втратити бойовий дух? Віра, я розумію. Але чисто механічно, ситуація тоді на фронті, це шалений стрес.
А: Ось саме розуміння, що Бог поруч. Іноді я наче відчував, що Він за спиною. Стресу було мінімум. Ну, ще я знав, що там не просто так.

Я: Чи були у тебе запитання/претензії до Бога, чому він допустив таку війну? І чи сам не піддаєшся в тій атмосфері жорстокості, холодності, можливо зневажливого ставлення до життя і смерті.
А: Такі питання я ставив після майдану. Там теж попав в гарячий час. Але я отримав відповідь. Така сама як і Йову) Я зрозумів, що однозначності не буде, але Бог робить все на добро.
Там рідко хто піддається атмосфері жорстокості. До смертей байдужих немає. Навпаки, більше розумієш, що це, і наскільки жахливо.

Я: Створюється враження, що ти був максимально готовий. І до своє участі на війні, і до того, що там могло відбуватися. Про що ти реально хвилювався?
А: Хвилювався і думав, що буде, якщо в полон потраплю.

Я: “Ну я ще знав, що там не просто так” для чого тобі це було, як тебе змінило? Тобто я розумію, це був поклик Духа. А ще, як ти, як віруючий, переживав поствоєнний синдром. Знесилення, чи навпаки бажання щось змінити/ зробити.
Сни, звуки петард.
А: Поствоєнного синдрому не було. Ні снів, нічого. Рефлекси до вибухів є, але то таке.
Є бажання багато чого зробити. Говорити, щоб християни йшли в політику, військову справу, шоу-бізнес. У місця, де потрібні зміни і де потрібний Бог. Дещо виходить.
Основна підготовка була під час майдану. Втратив пацифістські погляди. Зрозумів що таке патріотизм з точки зору Біблії. Любов до людей, до народу країни, де живеш. Після 18 лютого у мене була психологічна травма, після котрої до чогось подібного імунітет.

Я: Як це? Бути на війні.
А:. … у новий термінал я їхав з двома бійцями – Федею та Партизаном. Заїзд в аеропорт не з легких, нас обстрілювали, було чути цокіт по машині Я вирішив познайомитися з хлопцями, трохи “спустити напряг в атмосфері”. Ми познайомилися з ними, сімейні чоловіки, хороші друзі між собою. Одні з небагатьох, з ким я зміг познайомитися.
Після заїзду, я їх побачив, коли Федю принесли з серйозним пораненням. Куля зрекошетила під бронежилетом в спину. Була сильна кровотеча. Йому допомагали втрьох – Ігор, капелан Олег та я. Ми тільки з другого разу змогли зупинити кровотечу. Я закривав руками рану, Олег та Ігор її заклеювали спеціальним засобом. Вся моя форма була в його крові. Зупинивши кров, Ігор поставив йому крапельницю та поставив мене давати йому воду. Після цього прийшов Партизан. Я цей вираз обличчя запам’ятав. Наче то його рідний лежить. Це був не сум, а співпереживання, наче боляче Партизану, а не Феді. Приходили поранені, і воду я передав Партизану, бо потрібні були вільні руки. Той не відходив від Феді, поки він не вирубився.
Прийшли машини для евакуації, і ми почали вантажити поранених та одного загиблого. Коли вантажили Федю, то несли його вдвох – я і Партизан. Федя, коли несли його, сказав, що відчув щось тепле на спині. Кровотеча поновилася.
Як завантажили всіх, я почав молитися за поранених, особливо за Федю, боявся, що не виживе. Як потім виявилося, в госпіталі у нього була клінічна смерть – 8 хвилин. Але він вижив. Зараз депутат на Рівнещині, займається парашутним спортом, хоч лікарі і забороняють.
Партизана наступного разу я побачив на наступний день, коли бойовикам вдалося викурити нас сльозогінним газом з позицій на п’ятачок, розміром в діаметрі трохи більше за 10 метрів. Я вже був поранений, трохи не в собі, хоча поранення було легким. Певно, контузило трохи. Він підійшов і віддав свій автомат, щоб не заважав будувати барикади. Коли я прийшов трохи в себе, то почав гукати чия та зброя. Він підійшов, спитав, чи зі мною все добре, забрав автомат і пішов. Він загинув під час вибуху в новому терміналі. У нього лишилися дружина та синок Олег. Я бачився з ними, Олежка дуже схожий на батька.

Я: Що ти радиш іншим, які хочуть стати капеланами?
А: Раджу двічі подумати. Сформувати погляди щодо застосування зброї на війні. Але… Я помітив, що є два типа капеланів: ті, кого кличе Бог до служіння, і ті, хто просто хоче чогось свого. Другі не витримують цього служіння і більше двох разів не їздять на фронт. Тобто, я розумію, що Бог уважний до служителів серед солдат і Сам готує їх. Порадити щось конкретне важко.

А: Можна спитати, чому ти цікавишся? Просто зазвичай мене віруючі інше питають
Я: А що питають віруючі?
А: Віруючі питають, чи тримав зброю. Чи проти вбивств. Чи в курсі, що там політика і т.д.
Я: Хм, це теж цікаво. Ти відчував ненависть до ворога, до того, хто з іншої сторони?
А: Ні. Дивно, але ні. Там є позиція, котру треба захищати від об’єктів. Нічого особистого там не було. Наказ – стріляти, то стріляти. Ні, то ні.

Я: А запитую зараз, бо якраз спілкуюся з другом на тему того, за яку ідею і чи варто віддавати життя. І я не могла зрозуміти, як в 21 ст, в епоху байдужості, з’являються люди, які готові іти на жертву.
А: Все це праця Бога. Він готує і змінює. Він як був Творцем, так і лишився. Все, що в мені відбулося – є Його впливом. За мною було лише рішення.

Андрій Полухін

Адміністратор місіонерського відділу в УМТ “Світло на Сході”Адміністратор місіонерського відділу в УМТ “Світло на Сході”
Учасник молодіжного руху “Architect”, м. Київ

Автор: Яся Сидорчук

Джерело: Ірпінська біблійна церква