Назва есею пов’язана з працею Фрідрха Енгельса на ту ж тему, однак тут поняття «приватна власність» розглядається в його прямому й належному значенні – як особового володіння собою. Отож, первинне значення «приватної власності» – це «особа». Автор фокусує увагу на володінні людиною власним буттям, щоб дослідити його з погляду існування як даного людині дару в контексті сім’ї та держави.
Дам’ян Федорика виголосив цей есей як доповідь на Всеукраїнській конференції «Сімейна політика в Україні та ЄС» (Київ, 5-6 травня 2007 р. Б.), організатором якої був тодішній Інститут родини та подружнього життя Українського Католицького Університету (під головуванням д-ра Юрія Підлісного), а головним споносором — вже покійний д-р Маркус Бюхель (Князівство Ліхтенштайн).

+ + +

Ознаки драматичних демографічних змін у Західній Європі та на пострадянському просторі, очевидно, вимагають критичної переоцінки соціологічного, економічного, культурного та політичного статусу сім’ї. Я не маю наміру дублювати цінні дослідження, що проводяться у цій сфері. Пропоную зосередитися на більш фундаментальному припущенні про природу людини і сім’ї, котре визначить, як трактувати соціологічні, економічні, культурні й політичні показники.
Одним з аспектів держави є використання влади для управління підвладними йому індивідами й субсидіарними соціальними структурами. Майже загальне незадоволення, з одного боку, реальним використанням державної влади і зловживанням нею, а з іншого – критичним статусом сім’ї, не супроводжується такою ж одностайністю щодо засобів протидії цьому зловживанню. Можна припустити, що спільна стурбованість жалюгідним становищем сім’ї може стати простором для співпраці між сторонами, які стоять на протилежних ідеологічних позиціях. Проте кожне реалістичне розв’язання проблеми передбачає її точний діагноз, що встановлюється на основі власного розуміння норми, тобто здорового стану.
У подальшому викладі я запропоную, для протиставлення, два в основі своїй відмінні шляхи сприйняття людини. Я роблю це не з метою якогось негайного практичного застосування. Ці дві концепції розуміння людської природи мають безпосередній стосунок до будь-яких практичних заходів, що впливають на сім’ю і державу. Теоретична відмінність між цими концепціями, на мою думку, така радикальна, що практична співпраця між тими, хто до кінця розуміє власні позиції, є неможливою. Отож, ідентична у своїх проявах поведінка, наприклад «годування голодного», буде вираженням двох основоположно різних типів людської діяльності, відповідно до різних шляхів розуміння людини, яку годують. Так само поведінка державної влади, яка визначає легальний статус і захист того, що називається «сім’єю», фундаментально відрізнятиметься відповідно до того, чи сім’ю розуміють як джерело proles, «потомства», необхідного для економічної діяльності, чи як спільноту осіб, що нормативна для економічної діяльності.

1. Центральне питання – це «власність» людини

Як і перед тим, я просто ідентифікую два протилежні шляхи сприйняття людини. Центральна тема цієї ідентифікації відразу визначає напрямок наших роздумів. Традиційно в центрі уваги була раціональність людської тварини. Трохи згодом учення Маркса змістило акцент на людину як працюючу тварину, homo faber. Насправді це не були конкурентні світогляди. Для Арістотеля специфічна відмінність між твариною і людиною полягає в тому, що остання спроможна на вільний і раціональний вибір засобів у практичній реалізації своєї мети. Іншими словами, praxis, а отже, практичний розум – це вирішальна ознака людства. З Марксом до сприйняття людини додається нюанс, який не прозвучав навіть у підтексті в Арістотелевому баченні. З Марксом питання власності стало домінантною темою. Відповідь на нього визначає місце приватної власності й показує один із способів розуміння людини.
Слідом за Марксом, я формулюю центральне питання сучасності так: «Кому належить людина?» Не важко здогадатися, який стосунок має це питання до нашого предмету зацікавлення, тобто сім’ї. З одного боку, воно змушує нас запитати: «Кому належать діти?» А це тягне за собою питання про те, чи діти разом із батьками належать державі. Звичайно, для Маркса останнє питання само собою відпадає разом із занепадом держави після скасування класової нерівності та викликаних нею протистоянь. «Спільна власність» скасовує приватну власність. Але вона не скасовує власності. Маркс ніколи не відповідав прямо на це питання, припускаючи, що практика колективного володіння засобами виробництва і продукцією вирішить його. У той сам час його praxis відбувається в контексті переходу від людини як індивіда до людини, роду чи «людства» загалом.
Маркс має рацію у своїй революційній перспективі. Центральне питання теперішніх часів – це питання людської власності. Його революційність полягає в тому, що цього питання ніколи раніше не ставили на теоретичному рівні. Марксова відповідь, в абстрактній площині, така: людина може належати собі. Залишається сформулювати й утілити практичний механізм, що дозволить цій власності актуалізуватися вповні.
Маркс тут поділяє точку зору Христа, який теж дав відповідь на те саме питання. І справді, своєю відповіддю «Мені», висловленою від імені людства, Маркс зімітував ідентичну відповідь «Мені», висловлену Сином Чоловічим від імені Отця всіх дарів. Це питання міститься вже в історичному тлі. Воно присутнє і знаходить відповідь у власних діях Адама, який привласнив собі дар свого існування, вирішивши зробити його «своїм власним». Адамова відповідь «Мені» була першою революцією; його практична дія – першою невдачею.
Питання про власність людини спільне для протилежних світоглядів. Спільною основою є метафізична здатність людини до володіння собою. Відмінність випливає з тлумачення цієї здатності. Чому людина має цю владу належати «собі»? Одну відповідь дає християнство. Іншу – капіталізм і соціалізм. Кожен із цих напрямків визначає статус окремої особи, сім’ї та держави. Відповіді такі ж однозначні, як і вихідні положення: або існує Бог, або ж Бога нема. Якщо Бог існує, то людина належить Йому; якщо Бога не існує, то людина належить тому, хто має більшу владу.

2. Християнська позиція

Вчення Івана Павла II – можливо, більше, ніж учення будь-кого з його попередників – представляє християнське бачення людини з безпрецедентною чіткістю і сфокусованістю. В його вченні концепція дару – це герменевтичний ключ до розуміння творення. У цьому контексті я запропоную загальне окреслення змістів учення Папи, радше передбачаючи їхню істинність, ніж доводячи її.
1) Людина не просто сотворена; її існування так само дається як дар. Безособові створіння є просто наслідком творчого акту. Людині, як особі, можна дати її існування лише як дар. Тільки особа може давати дар, і тільки особа може його приймати.
2) Людина покликана прийняти існування, дане їй. Це означає, що вона від початку володіє собою. Тварина собою не володіє. Все, що вона робить, визначено її природою, яка формує «кінцеву мету» існування тварини. Завдяки своїй владі належати собі людина може визначити чи вибрати «кінцеву мету», заради якої вона існує і діє. Приватна власність, у вузькому й належному значенні цього слова, – це володіння собою, володіння людиною своїм власним буттям «зсередини».
3) Оскільки людина спроможна вільно визначати чи вибирати мету всієї своєї діяльності, вона стоїть перед вибором: або обрати життя для себе і свого власного задоволення, або обрати дії та життя для іншої особи заради неї самої.
4) Щоб жити заради іншої особи, людина мусить заволодіти своїм буттям, для того, щоб зробити «щирий дарунок себе» іншій людині заради неї самої. Цей акт давання себе самого заради іншого називається любов’ю.
5) Кожна людська істота не лише дана собі, вона також є даром для інших, даром для свого ближнього, відповідно до християнського лексикону. Таким чином, ближній також дається людині як дар. За біблійною термінологією кожна людина є сторожем свого брата. Згідно з технічною термінологією, кожна людина підлягає закону взаємності: вона має прийняти свого ближнього як дар і зробити взаємний крок, подарувавши себе.
6) Даруючи, людина дає себе як дар і через дарунок. Мотив дарунку – любов, через яку той, хто дарує самого себе, прагне належати одержувачу шляхом «входження» в кохану особу та «єднання» з коханою особою. З позиції любові та буття-для-інших концепція «належання» набуває радикально іншого значення, ніж те, яке випливає з позиції буття-для-себе.
7) Діючи з мотивів любові й даруючи себе, людина прагне, щоб кохана особа належала їй. Оскільки остання – це особа, таке належання може відбутися тільки через вільне давання себе. Одержувач подарунка покликаний зробити вільний дарунок себе навзаєм.
8) «Первинним» зв’язком між людиною і Богом – так само, як і між людиною і ближнім – є зв’язок дару. Людина не може стати його ініціатором, вона може лише вільно відповісти на ініціативу Бога. Історія починається з того, що людина відкинула Божий дар.
9) Хоча людина має вільну волю вирішувати, чи приймати їй ці «первинні» дари, вона має моральне зобов’язання приймати їх і відповідати взаємністю. Дарунок, який не вимагає взаємності, – абсурдна вигадка. «Первинний» Божий дар зобов’язує створіння приймати його і відповідати взаємністю, даруючи себе.
10) Взаємність дару засновує communio personarum (спільноту осіб), що латинською мовою означає «взаємне ділення даром осіб». Ділитися собою означає створити союз осіб, де багато окремих людей можуть брати участь в одному акті. Найбазовіший і найінтимніший природний союз осіб – це подружжя, основу якого складає взаємний дар чоловіка і дружини. Це органічна основа для нової і відмінної спільноти – сім’ї, яка виростає з дару дітей. І подружжя, і сім’я як такі формують внутрішній простір чи святилище, в межах якого держава не має встановленої ролі чи влади, якщо подружжя і сім’я зберігають власну гідність. На надприродному рівні взаємність людської спільноти встановлюється в Тілі Христовім, стосовно якого держава не має вищої ролі та влади.

3. Позиція світського гуманіста

Протилежну до викладеної вище позицію на початку ХХ століття послідовно й наполегливо пропагували Мартін Гайдеґґер і Жан-Поль Сартр. Вони розвивали ідею, яка в основі ідентична до ідеї Карла Маркса, – що людина належить собі. Оскільки Бога не існує, властивість людини належати собі не можна пояснити покликанням чи зобов’язаністю давати себе іншому. В Гайдеґґера людина може щонайбільше бути-з іншими, а не для інших. Для Сартра, послідовнішого в дотриманні свого вихідного положення, що людина живе для себе (pour soi), йдеться радше про те, що кожна окрема особа є проти всіх інших. Для нього всі стосунки між людьми мають форму конфлікту.
Оскільки в центрі цих роздумів не стоїть богословський аспект, я лише зауважу, що, обираючи діяти заради власного задоволення, людина діє проти Бога на особистісному рівні. Якщо взяти абстрактно, то вона діє так, ніби Бога немає. Нижче я повернуся до питання антитеїзму на рівні держави.
1) Якщо людина – це не дар, то вона є продуктом дієвих причин, чи то природних еволюційних, чи наукових і технологічних, як результат соціальної і генетичної інженерії. Первісні причини сліпі, раціональні причини не є сліпими; проте в жодному випадку їх не можна назвати люблячими.
2) Як наслідок, людина є радикально пасивною щодо своїх першопричин. Тому стосовно власного буття людина детермінована первісними причинами і не може володіти собою.
3) Відповідно до цього, людина не має вибору між взаємовиключними варіантами «кінцевої мети» свого існування. Біологічно вона індивідуально детермінована своїм «родом» стреміти до власної повної реалізації. Історично вона вороже налаштована до соціального проекту свого часу, детермінованого «авангардом» розвитку соціальних протиріч і конфліктів.
4) «Кінцева мета» людини, що нею є її власні пошуки задоволення, має бути придатною до «соціалізації», тобто гармонізації з пошуками решти людей. На практиці це означає, що коли немає місця для приватного егоїзму, то, відповідно, немає місця і для приватної щедрості стосовно інших. І те, і те є антисоціальним – тією мірою, якою і егоїзм, і щедрість передбачають володіння собою як найбазовішу форму «приватної власності». Егоїзм чи самореалізація мають стати публічними і бути колективною власністю. Так відбувається соціалізація. Егоїзм є антисоціальним, бо він є реакційним як практика, котра підриває задоволення потреб як спільної кінцевої мети і мотивів усієї людської діяльності, натомість роблячи її індивідуальною кінцевою метою. В цьому аспекті сім’я не може бути «приватною сферою», відмінною від соціальної.
Парадоксально, але все, що колись було приватним і в позитивному, і в негативному сенсі, перенеслося в громадський вимір і є спільним за визначенням. Ми є свідками цього на Заході, коли громадський і юридичний захист почав поширюватися на те, що раніше вважалося пороком. На Сході ми бачимо це на прикладі інституціоналізації злочину і рекету. І навпаки, все, що раніше вважалося суспільною чеснотою, включно зі справедливістю, було переведене до нижчої категорії – сфери «власної думки», привселюдний вияв якої вважається нав’язуванням іншим, якщо не образою їхніх почуттів, а тому – антисоціальним.
5) Якщо людське існування не є даром, то «ближнього» неможливо прийняти. Його можна лише привласнити з корисливою метою. Це може відбуватися двома шляхами: якщо ти маєш владу, то привласнюєш і експропріюєш іншого; якщо ти влади не маєш, то торгуєш на ринку. Економіка – це розширення сфери злочину для тих, хто при владі.
6) На відміну від любові як мотиву буття-для-інших, буття-для-себе мотивується власними потребами та їх задоволенням. Марксове бачення людини є в основному правильним, якщо виходити з припущення, що задоволення потреб – це кінцева мета людини і що задоволення людських потреб створює нові потреби й засоби для їх задоволення. Тут мотивом усіх міжособових стосунків є жадібність, навіть якщо задоволення набуває колективної форми.
Якщо відкидати покликання до трансценденції в прийнятті й даванні дару себе заради іншого, то людину треба постійно утримувати в стані потреби. В колишньому Радянському Союзі хронічний зовнішній «дефіцит» створював системні умови для позбавлення людини можливості володіти собою, яка по праву їй належить, коли людина відмовлялася поступитися і дозволити задоволенню потреби оволодіти нею. На багатому Заході людина втрачає володіння собою через залежність від внутрішнього дефіциту, «нових потреб» – забаганок, не потрібних для достойного існування людини.
7) Обираючи задоволення мотивом свого життя, людина піддається йому і перестає належати собі. Індивід стає внутрішньо відчуженим, ним усередині володіє щось, що є частиною його буття, але насправді функціонує як чуже й вороже. Втрату внутрішньої сили він компенсує збільшенням своєї влади над зовнішнім світом, включно з іншими людьми. Вони мають належати йому не тому, що він їх любить, а тому, що вони є засобом його ефективного задоволення.
8) «Первісну» категорію відношення дару між окремим індивідом і всіма іншими людськими особами тепер замінено на категорію використання, яка завжди вимагає ініціативи користувача, бо інакше використають його. Оскільки використання означає панування над іншим, а відтак антагонізм, то між індивідами не може бути справжньої співпраці.
Залишається лише «координування» і «менеджмент» праці, що належить до компетенції керівників і централізованої влади колективу.
9) Первісну категорію морального обов’язку, яка передбачає свободу володіння собою для морально належної відповіді, замінено на категорію соціальної свідомості.
Категорія соціальної свідомості не вимагає вільної відповіді на трансцендентну норму. Це радше стан свідомості, зумовлений «соціалізованою» поведінкою, тобто «скоординованою» як частина колективної та ефективною з огляду на «кінцеву мету», що вже сформована діалектикою історії. Такий стан свідомості не вимагає формування індивідів у свободі, яка досвідчується у вільному виборі кінцевої мети і втілюється у виборі бути для інших. Навпаки, рабство і залежність від задоволення «власних» потреб слугує передумовою для вироблення в індивіда рефлексу з метою досягнення соціалізації, яка інтегрує його в комуну.
10) У суспільстві, члени якого живуть задля свого власного задоволення, не може бути справжньої спільноти осіб. Якщо взяти сто жолудів, кожен з яких детермінований природою поступово наближатися до своє кінцевої мети повної реалізації – стати дубом, то ми маємо сто ідентичних кінцевих цілей. Ці жолуді – лише купа жолудів. Аналогічно, сто свиней представляють сто ідентичних кінцевих цілей – повну реалізацію свинячої природи. Вони є стадом свиней, сотнею індивідів, які мають сто ідентичних цілей. Сто людей, де кожен має за мету власне задоволення, становлять колектив. Як такі, вони ніколи не зможуть спільно брати участь в одному акті, спрямованому до однієї мети, натомість кожен із них просто прямує до подібної мети. Вони ніколи не зможуть становити communio personarum – спільноту осіб, яка в певному сенсі означає стати одним цілим і брати спільну участь в одному акті на шляху до спільної кінцевої мети.
У цьому сенсі, по суті, немає місця для спільноти сім’ї, а тим більше для спільноти подружжя, члени якої здатні стати «одним» лише тією мірою, якою вони є даром «для іншого».

4. Значення вищесказаного для розуміння сім’ї і держави

1) Внутрішня цілісність подружжя як «цілості»

Подружній союз становить спільне і взаємне дарування себе, найглибший союз душі і тіла між чоловіком і жінкою. Він включає той вимір, у межах якого і з якого людина черпає володіння собою, необхідне для подружнього дару. З огляду на це володіння собою, необхідне для подружжя, держава не має жодної влади укладати чи узаконювати подружній союз. Сфера внутрішності й інтимності, притаманна подружньому життю, – це щось «зарезервоване» за подругами, це святе місце чи святилище, в яке держава не має права входити, а радше навпаки, повинна його захищати.
А) Якщо Бог є той, хто дає нареченому і нареченій первинний дар їхнього буття, то Він виступає гарантом цього володіння собою, яке дозволяє кожній особі робити законний дар себе іншому, щоб належати цьому іншому. Якщо держава не має влади над внутрішньою законністю і внутрішнім виміром подружнього союзу, то вона має владу від Бога, як Його представник у громадському вимірі, захищати цілісність подружжя від тих, які його нищитимуть не лише ззовні, але і зсередини. У цьому сенсі держава повинна служити інтересам подружжя і захищати інституцію подружжя.
Оскільки жодна людина, якщо вона не є нареченим чи нареченою, не може брати участі в акті взаємного дарування себе, що є передумовою для внутрішнього союзу подружжя, то роль агентів, індивідів чи груп, зовнішніх стосовно подружжя як «єдності двох», є суттєво обмеженою щодо внутрішньої автономії подружньої структури. Основна роль держави в тому, щоб захищати цілісність подружжя; її вторинна роль – плекати соціальний контекст, сприятливий для цілісності та здоров’я сім’ї як фундаментальної «клітини» людського суспільства.
Влада держави захищати цілісність подружжя включає не лише захист окремих подружніх союзів, але також природи подружжя, яка є нормою для окремих подружжів., Такий захист означає, наприклад, визнання того, що держава не має влади розривати подружжя, як і давати йому початок. Захист природи подружжя означає, що воно може мати виключно гетеросексуальну природу. Це свідчить про те, що держава повинна відкрито визнати владу Бога як первісну, а свою власну – як похідну.
Б) Там, де Бога відкидають і задоволення стає мотивом власної діяльності, немає місця для справжнього давання і приймання себе. Слово «подружжя» позначає зовсім інше поняття, підвладне намірам обох чи навіть лише одного з «партнерів». З відкиненням Бога як божественного джерела державної влади вона все частіше поширює на різні довільні й неприродні «союзи» той правовий захист, який мав би належатися автентичному подружжю. Попри риторику «свободи» й «плюралізму», на практиці це неминуче призводить до виродження і руйнування природного зв’язку подружжя і людської гідності, яка є його передумовою і плодом. У реальному житті подружжя і сім’ю як «одиницю» тепер розглядають виключно в антропологічному, економічному, соціологічному і політичному аспектах. Таким чином, подружжя і сім’я як одиниця повністю «соціалізується», їй не залишається і сліду «приватності». Всяка спроба визнати й утвердити її статус як спільноти осіб у рамках закону взаємності, щоб приймати і давати дар самого себе заради іншого, вважається ворожим виявом реакційного й антисоціального ставлення.
Якщо задоволення прагнуть з позиції влади, то сильніший просто привласнює собі іншого в тому, що називають «подружжям». З точки зору задоволення ніщо не може заперечити зґвалтування чи поневолення слабшого сильнішим, хіба що це впливає на ступінь отриманого задоволення. Саме з цієї точки зору держава може ігнорувати теперішню секс-торгівлю, яка перетворює на рабів значний відсоток її молодих жінок навіть до того, як вони досягнули повноліття. З цієї перспективи стать чи навіть біологічний вид не має ніякого значення для того, що називають «подружжям». Не так давно відомий американський спортсмен запросив гостей на своє весілля, на яке він з’явився в сукні молодої і заявив, що одружується сам із собою! Як зазначалося вище, з точки зору задоволення як кінцевої мети життя, кожна суб’єктивна примха чи бажання, хоч би яке гротескне і збочене, одержує місце в публічній сфері та правовий захист.
Коли задоволення прагнуть із позиції слабшого, то «подружжя» стає, по суті, контрактом, який визначає, що обіцяється в обмін на бажане задоволення. «Подружжя» перетворюється на економічні стосунки, де валюта оцінюється на основі попиту і пропозиції. Саме з такого кута зору подружжя було названо «легалізованою» проституцією, – не з огляду на його реформу, а радше з огляду на забезпечення йому економічних переваг, наявних на «вуличному ринку».
Сучасна держава все більше набуває в сприйнятті загалу функції захисника будь-якого суб’єктивного бажання як «права людини» та функції регулятора ринку, на якому цими бажаннями торгують. Насправді ж вона захищає індивідуальне свавілля, яке відкидає об’єктивну мораль і моральні норми.

2) Подружжя возносить дітородіння до рівня особової гідності «батьківства»

Подружжя як інтимне і взаємне дарування себе чоловіком і жінкою – це метафізична основа для передавання ними себе дитині через дар життя. За своєю природою подружжя включає – як ексклюзивно йому притаманну – метафізичну можливість батьківства. Людське батьківство створене на образ божественного Отцівства, через яке Отець передає своє життя Синові. По-богословськи Отцеве дарування Себе Синові називається generatio – родженням, а не творенням. Оскільки людське родження – це «батьківство», то воно є чимось більшим, ніж біологічна репродукція. Це прокреація (лат. procreatio дослівно означає передавання далі Божого творення. – прим. редактора.) людської особи, де людське родження наслідує Божий акт сотворення людської особи. Батьки дають себе дитині через дар тілесного життя у співдії з Богом, який дарує себе, творячи і даруючи дитині душу. Дитина приймає свій дар життя від батьків і від Бога. Водночас дитина дана батькам як дар в унікальний спосіб.
Дитина походить із внутрішньої, глибинної близькості батьків через їхнє взаємне дарування себе, і її треба приймати, а не привласнювати, на такому самому глибокому рівні. У той же час батьки мають унікальний обов’язок входити у внутрішні глибини світу дитини, пробуджуючи його і виводячи у світ інших.
А) Обраний контекст не дозволяє нам простежити надзвичайне багатство тайни подружньої любові та її плідності в батьківстві. Зазначимо лише таке. Унікальність дитини як дару, довіреного батькам, означає, що вони мають пряму батьківську владу входити в духовний внутрішній світ дитини – навіть до того, як вона буде спроможною відкритися і прийняти їх.
Об’єктивна природа і правочинність такої влади входити у буття особи, гідність якої полягає в пануванні над собою, може ґрунтуватися лише в Бозі. Його абсолютна і чиста любов є гарантією того, що Його власна творча присутність поряд із сотвореною дитиною – це чистий безкорисливий дар їй без будь-якого втручання. Такий чистий дарунок – метафізична основа для довіри з боку того, кому він призначений. Тому об’єктивна влада батьків вимагає від них такої самої чистоти намірів і безкорисливості буття-для-інших, яка притаманна Богові. Це та сама чистота серця, яка визначає природу подружжя як чистий і безкорисливий дарунок себе. Екзистенційним завданням для майбутніх подругів є приготувати себе до подружжя, виховуючи в собі ставлення бути-для-інших, при якому не шукають власного задоволення. Властивим місцем для такого приготування є сім’я, і воно починається в ранньому дитинстві, з прикладу батьків.
Досвід людства показує, що людина, яка почувається використаною, переживає не лише кривду і приниження, але мимоволі замикається до іншого, перестає йому довіряти. Замикаючись, дитина вже не спроможна приймати і навзаєм дарувати себе. Використання дитини як засобу для задоволення позбавляє її можливості здобути володіння собою для того, щоб приймати і давати дар себе. Неспроможність навчити довіри утруднює чи унеможливлює входження дитини у справжній світ добра і краси. Насильство над дитиною як засобом задоволення для інших вселяє в неї установчу недовіру до реального світу як ворожого. Позбавлена істинного володіння собою, дитина стає вразливою до маніпуляцій, особливо тих, які фінансує держава.
Дитина, яку батьки-егоїсти трактують як засіб для власного задоволення і насолоди, подвійно уразлива до того, що її використовують. По-перше, уразливість пояснюється тим, що дитина як особа ще повністю не збудила в собі власну свідомість, особливо сприйнятливу й чутливу до батьківської любові. Дитина, життя якої довірив батькам Бог, наділена також природною, закладеною в ній відкритістю до люблячого дотику іншої особи. Дотик до внутрішнього світу дитини, пробудження її до особової свідомості, не втручаючись і не завдаючи їй шкоди, вимагає надзвичайної духовної ніжності, яка може походити лише з істинного буття-для-інших у чистій любові. Довірлива відкритість дитячої невинності дозволяє дитині бути витягнутою із себе, щоб її виховували, вели у справжній світ правди, добра і краси.
Природні батьки, поєднані подружньою любов’ю, наділені особливою батьківською владою, співмірною з їхньою відповідальністю прийняти дитину, дану їм як дар. Лише в цій батьківській владі вони мають привілейований доступ до внутрішнього світу дитини для того, щоб помогти їй здобути самопанування. Завдяки цій відповідальності і владі вони мають формальне завдання оберігати внутрішню приватну сферу дитини. У цьому вони не лише перші, але й первинні вчителі дитини. Це означає, що державна влада тут завжди є другорядна і похідна.
Завданням батьківської влади є сприяти росту дитини на шляху досягнення справжньої незалежності й самопанування, щоб потім вона могла бути-для-інших у щирому даруванні себе. У цьому сенсі сім’я – це природне й належне місце, яке формує «громадян» більшої спільноти – держави, виховуючи їх як самостійних незалежних індивідів, спроможних відмовитися від свого власного задоволення і жити для інших. Але першочергове завдання батьків – виховати не «громадян» більшої спільноти, а радше осіб, спроможних жити для інших.
Парадоксально, але батьківське виховання, яке виводить дитину у світ інших осіб, вимагає, щоб вони задовольняли потреби дитини до того, як вона зробить їхнє задоволення своїм власним мотивом. Дитина, яка робить власне задоволення мотивом своєї поведінки, перетворюється на «зіпсовану» дитину. Тонку межу між щасливою й задоволеною дитиною, що отримала задоволення як дар від люблячих батьків та приймає його з вдячністю, і дитиною, яка шукає задоволення і вихоплює його з рук, можуть провести тільки чуйні люблячі батьки, спроможні на щирий дар себе. Жодний державний орган чи фінансований державою захід не може замінити цю люблячу чуйність батьківської влади. Це та сама жертовна батьківська любов, яка породжує мудрість і поспішає задовольнити реальні потреби дитини, але на власному прикладі з любов’ю заохочує її не шукати свого задоволення. Навпаки, вона розсудливо ставить перед дитиною випробування, навчаючи її відмовляти собі в малих речах. Так дитина вчиться володіти собою, перемагати спокусу піддатися задоволенню і втратити свою справжню незалежність.
Б) Суспільство, яке має намір соціалізувати задоволення як кінцеву мету прагнень громади, сприйматиме батьківську владу як антисоціальну. Карл Маркс є досить послідовним, коли відкидає батьківську владу, пропонуючи у своєму «Маніфесті комуністичної партії», щоб виховання дітей взяла на себе держава. В результаті він зводить роль природних батьків до статусу пролетаріату. На Заході батьківський авторитет у вихованні дітей, по суті, замінили на державну освіту, єдина мета якої – продукувати ефективних працівників і споживачів. Позірне виправдання цього знайшли в тому, що держава забезпечує здобуття навиків, необхідних для сучасних технологій, але таких, які не входять у компетенцію батьків. По суті, державна освіта замінює справжнє значення освіти як виховання дитини в настанові бути для інших, деформуючи його в буття-для-себе.

3) Соціальна ієрархія: держава в служінні індивіду та індивід у служінні іншим

З огляду на той факт, що гідність людської особи полягає у володінні собою з метою щирого дарунку себе іншим, людського індивіда ніколи не можна звести до частини чи елементу «більшого» цілого. У цьому розумінні жодну людину не можна використовувати, не кажучи вже про жертвування нею задля «більшого блага». І все ж, людина може бути покликана й навіть зобов’язана «служити» спільноті, ризикуючи навіть власним життям. Цей справжній парадокс був би суперечністю, якби він не ґрунтувався на особовому покликанні давати і навзаєм приймати дарунок.
Нам слід розглянути наступний парадокс. Із структурного погляду людська спільнота як цілість ніколи не є вищою чи більшою від індивідів, з яких вона складається. Тут аналогія між окремою людиною і клітиною чи органом, сенсом існування якого є працювати на «благо цілого», буде хибною чи, принаймні, оманливою. Причиною цього є те, що індивід, як особа, може вільно використовувати владу володіти собою та обирати собі кінцеву мету, яка наповнить змістом його власне індивідуальне існування. Утім, якщо він зробить морально правильний вибір буття для інших, то він підпорядкує себе владі держави, яка має «старшинство» не тому, що вона є більшим цілим, а тому, що вона має (дану Богом) легітимну владу. Саме ця природа влади наділяє того, кому вона належить, статусом «старшинства» над підлеглим їй.
Як уже зазначалося, один шлях, до якого індивід покликаний і задля якого він був сотворений, – це бути-для-інших через любляче дарування себе. Оскільки дар треба вільно приймати і вільно давати, Боже сотворення людини як дару започатковує внутрішню сферу свободи – вільний центр, вторгатися до якого чи заволодівати яким не може навіть Бог. У цьому відношенні людина самовладна. Тому насильницька інтеграція її в більше ціле, в якому вона є лише складовою частиною, а отже підпорядкованою йому, є порушенням людської гідності. Це також стосується членства людини в таких спільнотах, як подружжя, сім’я і держава. Форма цієї «участі» залежить від вибору однієї з двох фундаментальних можливостей – бути для іншого чи бути для себе.
Спільнота подружжя, яку творить взаємний і незворотний дар чоловіка і жінки, складає нове «органічне» ціле, яке не зводиться лише до суми його елементів чи біологічної функції родження дітей і піклування про них. Взаємне дарування себе, що лежить в основі подружжя, означає, що подруги, як такі, не мають влади одне над одним. Повне і незворотне взаємне дарування себе передбачає їхні взаємні зобов’язання. Таким чином, кожне з них може претендувати на те, що дане йому як дар і що тепер належить йому. Однак це претензія з позиції «власності», а не з позиції окремого «авторитету». Чоловік не має влади над жінкою, а жінка не має влади над чоловіком. Але кожне з них належить одне одному через вільне приношення дару. Внаслідок цього вони належать одне одному не через владу одного над іншим, а через зв’язок, що встановлений взаємним даруванням і санкціонований Богом.
Об’єктивне значення подружжя полягає в специфічній духовній природі подружньої любові, яку породжує первісна взаємна дарованість подругів. Подружню любов не можуть ініціювати самі закохані. Вона починається тоді, коли кожне з них відчуває дотик і зворушення через доброту й красу іншого як особи. Вона починається з прийняття дару іншого. Подружня любов – це нове життя. Його породжує «натхнення» іншою особою, і воно триває як відгук серця і душі, яка «виходить» до іншого. Звершена у взаємності, подружня любов становить нову єдність «двох в одному тілі». Саме походження і природа подружжя як спільноти осіб метафізично підносить його над простим відношенням частин до цілого. Це те право і привілей, що є первинним щодо держави і незалежними від держави, влада якої, своєю чергою, передбачає первинну і вищу реальність подружжя. Якщо держава й має владу стосовно цього, то влада ця похідна, а її функція полягає в служінні й захисті як природи подружжя, так і конкретних шлюбів.
Цілісність подружніх уз і здоров’я окремих подружжів становить «спільне добро» для суспільства. Іншими словами, вони є справжнім благом для більшої людської спільноти. Проте було б помилкою зводити соціальну значущість подружжя до користі, яку воно приносить суспільству, а тому підпорядковувати його суспільству загалом.
У поняттях згаданої вище внутрішньої цілісності подружжя як такого, що твориться через взаємне дарування подругів, внутрішня сфера подружжя є «закритою» для державного «доступу», хіба що ця цілісність порушена зсередини самими подругами. Це означає, що держава є на службі інституту подружжя, так само, як і на службі людині. Нести цю службу – не лише сфера її діяльності, але й відповідальність, а отже, і влада виконувати служіння. Якщо відповідальність передбачає підпорядкування того, хто відповідає, тому, кому він відповідає, то влада означає структурне верховенство над тим, хто підлягає цій владі. У цьому випадку ми маємо справу з відношенням між, з одного боку, подружжям і сім’єю з характерною для них внутрішньою владою над її членами, а з другого – з державною владою, яка за своєю природою є завжди «вищою» від підвладних їй. Справжнє значення влади в людському вимірі, який включає «старшинство», втратиться, якщо ми не визнаємо зобов’язуючого покликання людини бути для інших. Без цього визнання значення слова «влада» неодмінно зводитиметься до поняття «сила».
А) Влада з’являється в людській подобі саме в сім’ї – через батьківство, в якому подруги беруть участь разом із Богом. Як уже зазначалося, батьківство – це дарування себе в найвищому і найналежнішому значенні цього слова. У своєму людському вимірі воно означає реалізацію влади, яка «за природою» не належить ні людині як людині, ні подругам як подругам.
Проілюструю це на прикладі, який виведе унікальний феномен влади на перший план. Я не маю влади наказувати іншій людині підняти щось там на вулиці. Нема в мене і влади наказувати своїй дружині готувати їжу чи мити посуд. І я маю ще менше влади, щоб наказувати дітям-підліткам бути ввечері вдома о котрійсь певній годині. Зрозуміло, що я не маю влади на це.
Це означає, що я не маю ролі чи уряду, що наділяє такою владою. Але якщо в мене і є на це повноваження, то я – як істота, що володіє собою і може обирати собі кінцеву мету життя – все ж не маю «влади», тобто підстав наказувати іншій людині, яка також володіє собою таким самим чином. Якщо ми замислимося над цим аспектом людської гідності, відкритим і утвердженим у середині минулого століття, а саме тим, що володіти собою і належати собі – це частина людської природи як особової, ми зможемо зрозуміти, чому людина наполягає на тому, що «ніхто не може вказувати мені, що робити». В цьому контексті «демократія» заміняє істинну владу, вказуючи на те, що державна влада походить із «волі людей». Однак це все-таки не пояснює того, як більшість будь-якого населення може виправдати наказування людині, котра володіє собою.
Людське батьківство, яке однаковою мірою поділяють батько і матір, передбачає, як уже зазначалося, передавання себе в дарі життя. Оскільки мова про людей, то це продовження роду стосується й тіла. І саме через унікальну глибинність зв’язку між тілом і душею, яка робить тіло невід’ємною частиною власного «я» людини, це родження є більш ніж біологічним продовженням роду за участю тіла. Без цього глибинного внутрішнього союзу душі і тіла продовження роду було би простим передаванням тілесного життя, а не даруванням себе.
Питання влади в людській сфері вимагає радикальності, якої світська гуманістична перспектива не допускає, насамперед тому, що ця перспектива є «радикальним» применшенням істинної влади і зведенням її до «сили», достатньої для того, щоб «управляти» соціальним колективом. Це питання є радикальним, по-перше, тому, що воно стосується походження особи як такої, що не зводиться лише до тіла, саме через здатність особи до самовизначення у володінні собою. По-друге, його радикальність у тому, що воно стосується єдності душі і тіла, в якій тіло належить душі шляхом їхнього взамопроникнення. По-третє, воно радикальне тому, що тілесний вимір дозволяє власному «Я» людини брати участь у Божому батьківстві через передавання себе. Останнє твердження прямо стосується питання влади у людській сфері.
У людському батьківстві прямим джерелом людської душі дитини є Бог, а не людина. Проте, оскільки людські особи є втіленими, чоловік і жінка можуть справді передавати себе дитині в дарі життя. Однак нас зараз більше цікавить те, що дитина – це дар, який Бог довірив батькам. Унікальність цієї довіри нерозривно пов’язана із взаємним самодаруванням подругів у шлюбному акті.
Бог, як джерело унікальної влади людського створіння володіти собою і самовизначатися, довіряє дитину її батькам. Нагадаю, що значення і виправдання людського само-володіння – саме в покликанні віддавати себе у взаємності й вдячності дару себе Богові як тому, хто сотворив людину з любові. Як Творець і Батько, Бог – це Суверен, якому людина належить по закону, де-юре. Це належання Богові людина має сповнювати в любові, де-аморе.
Батьківську владу слід розуміти як уряд чи роль, довірену батькам через їхнє самовіддання в батьківстві. Ця роль полягає в керуванні людською особою, яка має владу володіти собою, але яка ще не здатна самовизначатися і формулювати незалежні судження. Без такого довіряння дитини люблячій самопожертві батьків будь-яка спроба наказувати дитині чи керувати нею в діях, які передбачають вибір життєвих цінностей, порушує гідність дитини як особи. Щобільше, батьківська влада передбачає дію від імені дитини, яка ще не може самовизначатися у володінні собою, іншими словами, індивіда, який ще не здатний діяти «сам» стосовно кінцевої мети власного життя.
Батьківська влада в людській сім’ї – це певного типу «божественна влада», бо походить від Божої влади. Вона не належить людській природі як такій. Це роль і уряд, що прямо залежить від людської участі в Божому батьківстві через дар дитини. Це дія Бога, відмінна від сотворення і давання дару життя батькам. Тож можна сказати, що чоловік і жінка стають наділеними батьківською владою через окрему дію Бога, в якій Він співдіє із свобідною ініціативою, яку беруть на себе чоловік і жінка.
Тому значення людської влади треба розуміти як особливий божественний мандат батькам: по-перше, оберігати розвиток здатності дитини до володіння собою від будь-яких зовнішніх спроб крадіжки, грабунку, виманювання чи насилля над дитиною, а по-друге, позитивно провадити дитину, тобто виховувати її в напрямку до трансцендентної мети. Батьки – не лише перші, а й найголовніші виховники своєї дитини. Обидва завдання передбачають особливу відповідальність батьків бути-для дитини в такий спосіб, щоб забезпечувати всі її тілесні, емоційні та духовні «потреби», але при цьому не перетворити дитину на свого полоненого й не зробити задоволення батьків остаточною метою життя дитини.
Виправдання і завдання батьківської влади полягає у формуванні «внутрішньої» здатності дитини до володіння собою, самовизначення, а тому «незалежності» як індивіда, спроможного бути для інших в любові і служінні іншим. Сповнення цього завдання вимагає «входження» у внутрішнє життя дитини, що сутнісно основується на подружній любові і є продовженням подружньої любові, яка прагне, щоб коханий належав тому, хто його любить, але робить усе для того, щоб переконатися, що це любов, заснована на повному і зрілому володінні собою в «щирому даруванні себе». Цей процес потребує чутливості, делікатності й шанобливого ставлення до дитини, що є прямим плодом чистої та безкорисливої подружньої любові й адекватної заміни чого ніколи не можуть дати представники державної влади.
Б) Державна влада не є продовженням батьківської влади в сім’ї. Адже батьківська влада специфічно зорієнтована на внутрішній вимір дитини як особи. Це радше окремий уряд чи роль, який також бере участь у божественному батьківстві як представник Бога у зовнішніх стосунках між особами.
Відмінність між внутрішнім аспектом («внутрішністю») людського індивіда і зовнішнім аспектом стосунків між індивідами означає, що батьківська влада в сім’ї і державна влада є різними і що жодна з них не може бути субординованою іншій чи вищою від іншої. Це різні сфери з відмінною тематикою.
Тут державна влада має бути втіленням суверенітету Бога через Його дар кожної людини всякій іншій людині за законом взаємності. Вона не має прямого стосунку до способу, в який дитина дана батькам. Згідно з біблійною термінологією, кожен повинен бути «сторожем свого брата». Висловлюючись більш технічною мовою, кожна особа повинна приймати кожну іншу особу як дар і давати у відповідь дар себе. На відміну від цього, батьківська влада стосується виключно способу, в який батьки повинні бути сторожами своєї дитини.
З погляду загального закону людської взаємності державна влада має декілька відмінних функцій. Перша – негативна функція захисту легітимного суверенітету власності індивіда від інших, які хотіли б відібрати її в нього шляхом крадіжки, шахрайства, пограбування, вимагання чи вбивства. Цією функцією вона захищає те, що належить індивідуальній жертві агресії, але вона робить це передовсім як представник Бога і діє в Його імені, а не в імені жертви несправедливості.
Важливо, що для захисту своєї власності індивід не потребує ніяких окремих повноважень. Він може діяти згідно з «природним» законом, і йому не треба додаткових повноважень, щоб захистити себе від несправедливого агресора. Однак, ставши жертвою злочину, індивід не має права карати винного, навіть, якщо той і заслуговує на справедливе покарання. Покарання не може виконуватися іменем жертви або нею самою, або її родичами чи навіть «представниками».
Справедливе покарання за кримінальні дії можна застосовувати тільки в імені Бога. Людина, яка займає державну посаду, не може діяти від власного імені чи від імені колективу як цілості. Це свідчить про те, що державна влада походить «від Бога» і представляє Його присутність у громадському порядку. Функція державної влади як такої – це виконання волі Бога дарувати людей одне одному не як дітей батькам, а як рівних, що мають бути одні для одних. Бог є джерелом і гарантом того, що кожен індивід має чинний «титул» власного буття. Він є також Суверенною санкцією зобов’язання приймати дар іншого і відгукуватися на нього.
Щобільше, вирішальним для державної влади є те, що згадане вище стосується зовнішнього виміру стосунків між людьми як сторожів одне одного. Закон взаємності вимагає зовнішнього заперечного наказу «не крастимеш», як і зовнішнього позитивного наказу «нагодувати голодного». Той самий закон вимагає внутрішньої відповіді любові й пошани до свого ближнього як мотиву поведінки. Державна влада має мандат щодо першого, але не має компетенції стосовно другого. Державна влада може законодавчо регулювати й санкціонувати зовнішню поведінку. Тільки Бог і Його представник у внутрішньому вимірі можуть вимагати внутрішньої відповіді любові та пошани до ближнього.
В) Глибша метафізична значущість державної влади полягає в тому, що через її людських посадовців людина має можливість виконувати закон взаємності в ширшому «громадському» контексті тих, яким довірили бути сторожами одне одного.
Через функцію державної влади люди здатні «інкорпоруватися», дарувати себе та приймати інших, утворюючи колективну єдність. У цьому плані «посада» представляє суб’єктів не як джерело влади, а радше як тих, хто має намір чи покликані мати намір брати участь у спільному акті буття-для-своїх-ближніх. Через функцію державної влади людина, покликана бути для інших шляхом «щирого дарування себе», може входити в єдність, яка становить нове «ціле». Так само, як чоловік і жінка, які можуть поєднуватися «в одному тілі», щоб виконувати одну спільну дію, а не дві паралельні дії, функція державної влади дозволяє людській спільноті виконувати спільну дію захисту невинних індивідів від несправедливості, а більш позитивно – забезпечувати економічні, соціальні та політичні структури, які полегшують, а не утруднюють окремим членам спільноти процес дарування себе.
У цьому сенсі «суб’єкти» підлягають не посадовцю як індивіду, а радше божественній владі, яка є першоджерелом його уряду. Лише в такому сенсі можна сказати, що державна влада є вищою за індивіда і стоїть над ним. Оскільки державна влада дозволяє індивідам у їхньому взаємному бутті одне для одного виконувати одну спільну дію в даванні того, що належить Богові, через зовнішній вимір соціального буття, державна влада стоїть над сім’єю та індивідом у зовсім інший спосіб. Вона має суверенну владу допомагати осягнути в зовнішньому вимірі те, чого індивід і сім’ї не можуть осягнути чи то через особисту неспроможність або слабкість, чи з огляду на ситуації, які є зовнішніми щодо індивідів і сімей.

5. Практичні наслідки

Практичні наслідки стосунків між індивідом, сім’єю і державою з перспективи бачення людини як індивіда, покликаного бути для інших через взаємний дар, мають бути очевидними.
Покликання бути для інших робить з іншого, через його особисту цінність і володіння собою, нормативно вищу норму. Та оскільки цю норму можна здійснювати лише шляхом вільного акту, в якому особа володіє собою, жодна людина не може бути підпорядкованою діям інших, які руйнують це володіння собою, перешкоджають йому чи позбавляють особу його. Державна влада є вищою за індивіда лише в тих випадках, де вільна дія індивіда «використовує» свого ближнього як засіб, а отже, порушує, нищить, грабує чи краде у ближнього те, що справедливо належить йому. Ця вищість не поширюється на внутрішній світ індивіда, але вона дозволяє державній владі застосовувати силові санкції – як-от захист чи покарання – проти індивіда, який зазіхає на власність його «брата». Така сама вищість державної влади набирає сили, коли батьки у своїй владі над внутрішнім життям їхніх дітей не справляються з обов’язком давати дітям те, що вони їм винні у зовнішньому вимірі, а саме належне фізичне піклування та освіту.
Передумовою чи основою для будь-якої практики є загальний принцип, що державна місія полягає у служінні індивідові як покликаному бути для інших у спільноті.
1) На практиці це означає, що першочергова місія держави чи громадської влади – за необхідності захищати суверенність індивіда в тому, що йому дав Бог, від таких злочинів, як вбивство, крадіжка та будь-яка форма насильства.
2) Оскільки обґрунтування «належання самому собі» випливає з покликання до «щирого дарування себе іншим», ця згадана вище місія включає в себе особливу місію захищати інститут подружжя, в якому це покликання знаходить своє фундаментальне втілення. Державна влада повинна захищати подружжя та його суть від індивідуальних дій, а також від економічних, культурних, соціологічних і політичних структур, які загрожують інститутові подружжя. Останні є набагато тоншими загрозами, ніж явні злочини, перелічені вище. Вони часто представляють узаконення чи соціалізацію задоволення як мотиву людської поведінки. Докорінна деформація і втрата легітимної державної влади стається тоді, коли, наприклад, держава використовує свою «владу», щоб узаконити розлучення, перелюб, розпусту, гомосексуальні союзи як права в громадській сфері.
3) Третій наслідок, який органічно базується на покликанні людини бути для інших, – це місія держави захищати особливу батьківську владу, яка актуалізується через людське батьківство в сім’ї. З цією метою держава мусить визнати батьківську владу як фундаментально непорушну та непідлеглу владі держави при належному своєму функціонуванні.
Держава має обов’язок захищати дитину у разі неспроможності батьків здійснювати їхню основну відповідальність щодо дитини. Це аж ніяк не означає, що батьківська влада підлягає державній владі, бо остання мусить визнавати її унікальну божественну авторизацію, що лежить в основі батьківської влади як окремого служіння людського батьківства.
Є дві речі, які становлять пряме порушення батьківської влади та цілісності сім’ї. Обидві є прямою деформацією державної влади. Перша – це захист аборту з боку державної влади. Друга – узурпація виховної ролі батьків. Не беручи до уваги практичних наслідків цих деформацій, можна сказати, що вони є формальною, якщо навіть не прямою дією, котра не лише підпорядковує сім’ю державі, а й прямо відкидає батьківську владу. Як такі, ці речі відкидають божественний акт, який доручає створіння, ще не здатні до самовизначення, батьківській любові та владі, і прямо вказують на привласнення дитини державною «владою». Водночас обидві ці дії – це систематичне заперечення легітимної влади і зведення її до «сили».
4) Четвертий наслідок полягає в місії держави «інкорпорувати» й реалізовувати відповідальність людини перед іншим і за іншого в ширшому й складнішому контексті, ніж сім’я чи родина. Тут ідеться не про невдачу через кримінальні дії чи типову безвідповідальність, а радше про «нездатність» індивіда діяти для інших просто через складність економічних і соціальних структур. А тому державна влада має позитивну місію ініціювати й координувати дії людини в «зовнішньому» вимірі з метою уникнення ненавмисної шкоди та для принесення найбільшого можливого загального добра.
У цьому відношенні державна влада має економічну функцію в первісному значенні цього слова – «управляти домашнім господарством». Але оскільки вона є відмінною від менеджменту в добровільних об’єднаннях людей, джерело державної влади – в Бозі, а не в
членах цих об’єднань. Це означає, що, навіть ставлячи собі за мету «спільне добро», державна влада є підзвітною Богові, а не перебуває на службі в «класів», які з неї користають. З такого погляду роль економічних і промислових корпорацій – як національних, так міжнародних – доведеться переглянути.

6. Завершальні зауваги

Дії державної влади, за умови їхньої легітимності, мають характер певної безсторонності й анонімності. І це зрозуміло, оскільки легітимна державна влада, хоч вона і здійснюється через посадовця-людину, не здійснюється від його імені чи імені тих, хто користає зі спільного блага. Таким чином, особисте ім’я посадовця не є важливим.
Зловживання державною владою виливаються в економічні, соціальні і політичні структури гноблення. Це суперечило б здоровому глузду закликати «державу» чи «уряд», тобто посадовців, які підтримують структури гноблення, щоб вони ініціювали необхідні реформи задля відновлення справедливості, яка, за словами Ульпіана, мала б віддати кожному своє. Це означає не лише дати людині те, що належить людині, але так само віддати Богові те, що належить Богові.
Реформа мусить початися з того, що індивід відвернеться від буття для себе до буття для інших. Людський індивід не може досягнути цього ізольовано від інших. Реальне, екзистенційне, а не лише теоретичне буття для інших починається тоді, коли індивід пробуджується до добра і краси творіння та відкривається на люблячий дотик іншого. Коли людський індивід відчуває схвалення і любов заради нього самого, він приймає своє буття і починає володіти ним. Привілей і завдання давати дар життя Бог довіряє саме батькам індивіда. Їхня любов започатковує рух дитини в напрямку до інших – рух, якого вона не може ініціювати, але який повинна довершити, роблячи його радикально «своїм» через дарунок себе іншим.
Це, на завершення, повертає нас до початку наших роздумів. Існує така і тільки така альтернатива: або людина належить Богові, або вона належить людині. У будь-якому випадку людина належатиме сильнішому. Але тільки в одному випадку силі можна довіряти: коли той, хто силою володіє, використовує її виключно для того, щоб «бути для інших». Коли силу використовують, щоби встановити систему, яка соціалізує «буття-для-себе», то вона забирає життя, а не дарує його.

Автор: Петро Гусак

Джерело