Монахині про поїздку в прифронтову Новогригорівку: Люди не нарікають, вони вдячні за допомогу, а особливо за Божу опіку

Любов’ю моє серце Ти зігрів…

Служителі Християнської Служби Порятунку, сестри-монахині Марія та Наталія розповідають про поїздку у прифронтову Новогригорівку.
“Сьогодні ми вирушаємо в Новогригорівку. Це70 км від Піонерського.

Дорога далека і дуже погана. Нас попереджують, що небезпечно через часті обстріли. Перед в’їздом в село вузенький місточок, на якому ледве поміщається автомобіль. Дорога ґрунтова та розбита військовою технікою.

На маленькому хуторку нас вже очікують, переважно, жінки з дітьми. Вразила відкритість цих людей. Вони дуже люблять свій маленький хутір і зовсім не мають наміру виїжджати.

Більшість шукає співрозмовника, щоб поділитися своїми смутками та радощами. Що нас приємно здивувало, люди взагалі не нарікали, вони були щиро вдячні за допомогу, яку отримують, а особливо за Божу опіку.

Спільно ми помолились та відвідали ще дві родини. В одній старенькій хатинці проживає мама з сином. Вони дуже втішилися, що ми до них завітали. Були вдячні за допомогу, яку надали наші жертводавці.

У наступному дому – 81-річна бабуся після інсульту, яка проживає з сином та внуком. На вікні помічаємо Святе Письмо, яке було подароване волонтерами. Майже половину бабуся вже прочитала.

Змучені далекою дорогою, але задоволені та повні вражень, ми як перші апостоли, щасливо, з Богом повернулися додому.

Ісусе, у світі грішному знайшов мене
Господь Мій, а я не думав навіть про Тебе
Отець Мій, мене як сина Ти зустрів
Любов’ю моє серце Ти зігрів

Коли приїхали у вересні вперше на цей хутір, нас зустріла похмурість та вбогість, здавалося, що там уже ніхто не проживає, навіть було дивно, що ми туди їдемо. 
Дорога була важка, похмура, 70 км під небезпечним небом…. 
Та з нами Господь який оберігає.

Подолавши «американські гірки», як їх називає наш бр. Вадим, я побачила … там є життя.
Життя і надія тих людей на кращі зміни.
Чесно кажучи, перше, що мене вразило – дитяча гойдалка, що висіла перед в’їздом, зроблена зі старого корита…

…тут живуть сім’ї у яких є маленькі діти, і найменшим – два рочки, рочок та 
два місяці.
Ми познайомилися з родинами, в яких і без війни життя було не легке. Немає роботи, а отже, немає коштів на що купити найнеобхідніше – продукти та одяг. 

За цих сім місяців, що перебуваємо в «сірій зоні», ми ловили момент, щоб можна було туди навідатися. Адже, можна туди добратися тільки, коли дорога суха, чи сильний мороз.
Спілкувалися з людьми. Переживали разом з ними їхнє горе. Ділилися радістю та Словом Божим.
 
Марія сором’язлива та дуже розумна дівчина. Молиться разом з мамою про мир в Україні, а також малює красиві малюнки, один з них – це Богородиця.

Плоди цих зустрічей вже бачимо зараз, радість в їхніх очах, бажання щось змінювати. Збираємось разом, щоб молитися, спілкуватися, підтримувати один одного.
Не можу не сказати за дві особливі родини, про які ми розповідали раніше.
Сашина мама, яка ще три місяці тому “випивала” щодня, ділиться радісно зі мною, що «вживає вже дуже рідко». Ці слова підтверджує депутат села Валентина.
Про те, що жінка змінилася, свідчить порядок біля хатинки та у помешканні.

В іншій родини також тішить Семен, який доглядає свою хвору маму разом з сином. Планують садити город. Біля хатини прибрано, в хатині також чисто та тепло.
Володя, син Семена, поділився своїми планами на майбутнє. Планує вести господарство. Початок уже є – коза, що недавно привела козенят.

Дуже тішимося, що є свідками зміни їхнього життя.
Життя є там, де є Бог”.

ХСП дякує усім жертводавцям за їхню участь у творенні добра. Мешканцям села Новогригорівка допомога надавалася із складених пожертв сестрами Місійного Згромадження Святого Духа (настоятельниця сестра Доріс),  парафіянами з Дунаївців (настоятель о. Павло), о. Едуардом Кавою, Об’єднанням волонтерських організацій “Територія Надії” (Рівне).

Be the first to comment on "Монахині про поїздку в прифронтову Новогригорівку: Люди не нарікають, вони вдячні за допомогу, а особливо за Божу опіку"

Напишіть відгук