“Якщо доведеться – я зніму нашивки капелана і візьму в руки зброю” – Олексій Поляков

Початок війни в Україні призвів до розвитку багатьох напрямків допомоги військовим. Капеланство – одне із них.

Хто ж такий військовий капелан і в чому полягає його допомога? Сьогодні на ці питання погодився відповісти керівник відокремленого підрозділу ГО “Українське капеланство” в Житомирській області (наразі – служитель Корпусу Військових Капеланів ХСП – прим.ред.) Олексій Поляков.

– Як Ви стали військовим капеланом?

– З початком усіх подій, окупацією Криму, ми допомагали переселенцям. Так як я не беру в руки зброю, в сферу свого служіння як священника, не йду спеціально воювати, в армії не служив, підготовки не маю, але допомогти солдатам дуже хотілося. Хлопцям важко, вони залишили сім’ю, залишили дітей, у них дуже багато внутрішніх переживань – чому він на війні, а не хтось інший. І коли я почув внутрішній поклик допомагати військовим, то зрозумів, що це має бути робота з душою людини. Адже місія капелана – нести людяність в нелюдських умовах. Бувають випадки коли хлопцям потрібно просто порозмовляти. А якось був випадок – я 40 хвилин просто слухав солдата, він без перерви говорив, а потім подякував за те, що його вислухали. Їм немає з ким поділитися переживаннями.

12651119_226260831045431_6290530905323710790_n

– Ставши саме військовим капеланом, Ви можете брати в руки зброю?

– Це дуже тонке питання. Адже за міжнародною конвенцією капелани не можуть брати в руки зброю. Я можу висловити тільки свою точку зору. Хлопці дуже часто мене запитують про це. Коли ми знаходимось на сході з хлопцями, я пояснюю – ми живемо в одній землянці, разом спимо, їмо, якщо почнуться серйозні заворушення – я здійму шум, всіх підійму. Брати зброю… Як священник – я не можу цього робити, тому, якщо доведеться – я зніму нашивки капелана і тільки тоді візьму в руки зброю. Це моя позиція, як громадянина, особисто моя думка. Я вважаю, що так правильно, адже ми маємо обороняти свій дім. Якщо ворог прийшов на мою землю – я, як громадянин, повинен взяти зброю задля захисту. Не ми прийшли, не ми напали.

Читайте також: «Солдати в аеропорту готові були за цей символ віддати життя» – капелан Кравець

– Який випадок запам’ятався найбільше?

– У нас був випадок, коли ми мало не доїхали до сепаратистів. Ми везли коректувальнику підзорну трубу, яка б’є 10 км, обмотана камуфльованою стрічкою. На той час ці розвідники знаходились в Золотому. Солдат дав мені орієнтир, вже було пізно, близько 10 вечора. Я приїхав, побачив орієнтир на 5-ти поверхівці і знаю, що GPS користуватися не можна, але я його вмикаю. показує мені прямо ще 4 км потрібно їхати, я довіряю техніці та їду далі. Посеред дороги лежить купа землі, яка говорить про те, що далі їхати не потрібно, але для нас це дрібниця. Я бачу, що з лівого боку є об’їзд, там були сліди від автомобіля і я розумію, що можна проїхати. Ми об’їхали, їдемо далі і опиняємось на повністю розстріляному блок-пості. Все підірвано, розірвано, постріляно, ніяких прапорів немає… Біля мене сидів Борис, він побачив напис “Міни”, а я їх не побачив і їду по дорозі. Дорога повертая, далі заправна станція – вся розстріляна. Я намагаюсь на блоках побачити хоч якісь написи, чи Україна, чи ДНР, щоб зрозуміти де ми знаходимось. Я телефоную хлопцю, до якого ми їхали, і починаю називати те, що бачу. Він каже, що не було такого, це щось не те. А я все продовжую їхати, я ж розумію, що нам потрібно дістатись до місця. Я розповідаю, що ми проїхали залізничні шляхи. Коли він подивився по карті, прозвучала фраза: “Бігом розвертайся назад!”. Коли ми завезли трубу і на карті показали де були, всі були в шоці, як же ми вибрались. Наступного дня нацгвардійці розповіли, що напередодні в те місце заїхали 2 машини батальйона Кульчицького і потрапили під обстріл. Саме в тому місці, де були ми…

12633476_226260561045458_8732080717465842_o

– Які головні задачі Ви ставите спілкуючись з АТОвцями?

– Коли хлопці повертаються сюди, їм дуже важко адаптуватись. Вони не можуть тут знаходитись. Там війна, а тут звичайне життя. Коли бачать людей на дорогих машинах, одразу виникає негатив. Дуже важко пояснити, що не всі погані, можливо за кермом їде волонтер, який допомагає. АТОвці часто не розуміють за що вони воювали… Головна наша задача – пояснити, що воювали вони за сім’ю, за своїх рідніх, щоб в це місто не долітали снаряди. Наше суспільство не вміє відноситись до військових, але не всі погані. Тому ходити і осуджувати – не робить тобі честі, навіть якщо ти воював. Потрібно менше звертати на це уваги. Навколо багато небайдужих і добрих людей.

– Яке основне побажання АТОвцям?

– Багато з них вважає, що даремно прожили життя… Ні, не даремно! Вони стали мудріші і розумніші. Дуже хочеться, щоб вони зрозуміли – ніхто з них не воював даремно!

При поверненні з війни – не соромтесь! Шукайте в своєму місті капеланів та приходьте на спілкування з ними.

Джерело: times.zt.ua

Хочеш знати більше про ХСП?
Підпишися на новини та отримуй оперативну інформацію про служіння ХСП