Йому 26 і у нього густа борода. На молодіжках він грає у групі прославленні і ділиться Словом. А у вільні вечори слухає джаз 40-х років, зачитується Ремарком, Янсі, Толкієном, Льюісом, або гуляє вулицями Києва.

Але є одна річ, яка робить його життя менш звичним, ніж у багатьох однолітків. У січні 2015 року Андрій поїхав в АТО стати частиною капеланського служіння і потрапив в епіцентр бойових дій за Донецький аеропорт. Їх, військових, які захищали аеропорт, називали «кіборгами» і вони стали справжньою українською легендою. Згодом Андрій, на позивний «Гітарист», був поранений осколками від міни і евакуйований у військовий госпіталь.
Тепер він наймолодший учасник капеланського служіння ВСЦ ЄХБ, періодично здійснює поїздки у прифронтову зону і АТО. Андрій вірить, що найкращий вплив на світ можливий через звіщання Євангелія. Адже саме Бог через Своє Слово змінює людей.
А ми сьогодні можемо з ним познайомитися ближче.

А: Перше, що треба знати, – що Бог мене задовго до цього готував.

Я: У тебе ж були якісь плани на своє життя, служіння, робота. Чи не було страшно, що це не реалізується, якщо тебе не стане? І чи були взагалі сумніви? Чи це було як відкриття від Бога, абощо
А: Так, були. Але я зважив це все, і зрозумів, що Бог про все те попіклується, якщо щось зі мною станеться. У цьому плані я був спокійним. Я над цим трохи попрацював.

Я: Чи не боявся ти померти? Що тебе не стане, такий містичний страх смерті. Перед поїздкою, коли приймав рішення.
А: Страх смерті – це перше, що я в собі переміг, коли став віруючим. Багато років назад. Але страшно стало вже в зоні АТО, перед виїздом в аеропорт. Я пішов і молився з пів години. Розказав Богу все, і Він мене заспокоїв. Дав зрозуміти, що завжди поруч. І все, спокійно поїхав

Я: Одна із знакових історій, знакових людей.
А: Перше, що приходить в голову – Ігор Зінич. Медик, з котрим я познайомився в новому терміналі. Він був з віруючої сім’ї, ЦЄХБ в м. Рокитне. Але сам не був відродженим віруючим. Швидко знайшли спільну мову. Потім почалися активні бойові дії, ми, капелани, допомагаємо по медицині на фронті, тому працювали з Ігорем разом. За кожного пораненого просив молитися і відправляти повідомлення в церкву, щоб молилися. І допомагати виходило всім. Він допоміг більше 100 солдатам. Вже коли я приїхав, Ігор був біля 20 днів в аеропорту. Стандартна ротація для солдата – 10 днів. У сумі він провів там більше місяця. Я виїхав по пораненню за два дні до підриву аеропорту, а Ігор ще лишався. На наступний день був поранений в голову, і всеодно залишився. Казав, що своїх не покине. Він загинув там при підриві нового терміналу. Його жертва нагадує мені слова Христа – “Немає більшої любові за ту, як хто покладе життя своє за друзів своїх”. За день до загибелі Ігор покаявся.

Я: Що допомагало не втратити бойовий дух? Віра, я розумію. Але чисто механічно, ситуація тоді на фронті, це шалений стрес.
А: Ось саме розуміння, що Бог поруч. Іноді я наче відчував, що Він за спиною. Стресу було мінімум. Ну, ще я знав, що там не просто так.

Я: Чи були у тебе запитання/претензії до Бога, чому він допустив таку війну? І чи сам не піддаєшся в тій атмосфері жорстокості, холодності, можливо зневажливого ставлення до життя і смерті.
А: Такі питання я ставив після майдану. Там теж попав в гарячий час. Але я отримав відповідь. Така сама як і Йову) Я зрозумів, що однозначності не буде, але Бог робить все на добро.
Там рідко хто піддається атмосфері жорстокості. До смертей байдужих немає. Навпаки, більше розумієш, що це, і наскільки жахливо.

Я: Створюється враження, що ти був максимально готовий. І до своє участі на війні, і до того, що там могло відбуватися. Про що ти реально хвилювався?
А: Хвилювався і думав, що буде, якщо в полон потраплю.

Я: “Ну я ще знав, що там не просто так” для чого тобі це було, як тебе змінило? Тобто я розумію, це був поклик Духа. А ще, як ти, як віруючий, переживав поствоєнний синдром. Знесилення, чи навпаки бажання щось змінити/ зробити.
Сни, звуки петард.
А: Поствоєнного синдрому не було. Ні снів, нічого. Рефлекси до вибухів є, але то таке.
Є бажання багато чого зробити. Говорити, щоб християни йшли в політику, військову справу, шоу-бізнес. У місця, де потрібні зміни і де потрібний Бог. Дещо виходить.
Основна підготовка була під час майдану. Втратив пацифістські погляди. Зрозумів що таке патріотизм з точки зору Біблії. Любов до людей, до народу країни, де живеш. Після 18 лютого у мене була психологічна травма, після котрої до чогось подібного імунітет.

Я: Як це? Бути на війні.
А:. … у новий термінал я їхав з двома бійцями – Федею та Партизаном. Заїзд в аеропорт не з легких, нас обстрілювали, було чути цокіт по машині Я вирішив познайомитися з хлопцями, трохи “спустити напряг в атмосфері”. Ми познайомилися з ними, сімейні чоловіки, хороші друзі між собою. Одні з небагатьох, з ким я зміг познайомитися.
Після заїзду, я їх побачив, коли Федю принесли з серйозним пораненням. Куля зрекошетила під бронежилетом в спину. Була сильна кровотеча. Йому допомагали втрьох – Ігор, капелан Олег та я. Ми тільки з другого разу змогли зупинити кровотечу. Я закривав руками рану, Олег та Ігор її заклеювали спеціальним засобом. Вся моя форма була в його крові. Зупинивши кров, Ігор поставив йому крапельницю та поставив мене давати йому воду. Після цього прийшов Партизан. Я цей вираз обличчя запам’ятав. Наче то його рідний лежить. Це був не сум, а співпереживання, наче боляче Партизану, а не Феді. Приходили поранені, і воду я передав Партизану, бо потрібні були вільні руки. Той не відходив від Феді, поки він не вирубився.
Прийшли машини для евакуації, і ми почали вантажити поранених та одного загиблого. Коли вантажили Федю, то несли його вдвох – я і Партизан. Федя, коли несли його, сказав, що відчув щось тепле на спині. Кровотеча поновилася.
Як завантажили всіх, я почав молитися за поранених, особливо за Федю, боявся, що не виживе. Як потім виявилося, в госпіталі у нього була клінічна смерть – 8 хвилин. Але він вижив. Зараз депутат на Рівнещині, займається парашутним спортом, хоч лікарі і забороняють.
Партизана наступного разу я побачив на наступний день, коли бойовикам вдалося викурити нас сльозогінним газом з позицій на п’ятачок, розміром в діаметрі трохи більше за 10 метрів. Я вже був поранений, трохи не в собі, хоча поранення було легким. Певно, контузило трохи. Він підійшов і віддав свій автомат, щоб не заважав будувати барикади. Коли я прийшов трохи в себе, то почав гукати чия та зброя. Він підійшов, спитав, чи зі мною все добре, забрав автомат і пішов. Він загинув під час вибуху в новому терміналі. У нього лишилися дружина та синок Олег. Я бачився з ними, Олежка дуже схожий на батька.

Я: Що ти радиш іншим, які хочуть стати капеланами?
А: Раджу двічі подумати. Сформувати погляди щодо застосування зброї на війні. Але… Я помітив, що є два типа капеланів: ті, кого кличе Бог до служіння, і ті, хто просто хоче чогось свого. Другі не витримують цього служіння і більше двох разів не їздять на фронт. Тобто, я розумію, що Бог уважний до служителів серед солдат і Сам готує їх. Порадити щось конкретне важко.

А: Можна спитати, чому ти цікавишся? Просто зазвичай мене віруючі інше питають
Я: А що питають віруючі?
А: Віруючі питають, чи тримав зброю. Чи проти вбивств. Чи в курсі, що там політика і т.д.
Я: Хм, це теж цікаво. Ти відчував ненависть до ворога, до того, хто з іншої сторони?
А: Ні. Дивно, але ні. Там є позиція, котру треба захищати від об’єктів. Нічого особистого там не було. Наказ – стріляти, то стріляти. Ні, то ні.

Я: А запитую зараз, бо якраз спілкуюся з другом на тему того, за яку ідею і чи варто віддавати життя. І я не могла зрозуміти, як в 21 ст, в епоху байдужості, з’являються люди, які готові іти на жертву.
А: Все це праця Бога. Він готує і змінює. Він як був Творцем, так і лишився. Все, що в мені відбулося – є Його впливом. За мною було лише рішення.

Андрій Полухін

Адміністратор місіонерського відділу в УМТ “Світло на Сході”Адміністратор місіонерського відділу в УМТ “Світло на Сході”
Учасник молодіжного руху “Architect”, м. Київ

Автор: Яся Сидорчук

Джерело: Ірпінська біблійна церква