Андрій Гавліч: “Я хотів потрапити в АТО, тому що хотів відчути те, що відчувають люди, які там живуть…”

Клірик Андрій Гавліч, собор Святого Миколая, Київ.

Конституції і Правила Місіонерів Облатів Марії Непорочної (КП 4 « Хрест Ісуса стоїть у центрі нашої місії. Подібно до апостола Павла ми проповідуємо «Ісуса Христа, і то розпятого» ( 1 Кор 2,2). Якщо «носимо в тілі мертвого Ісуса», то з надією, що «і життя Ісуса в нашім тілі було явним» (2 Кор 4, 10). Очима розп’ятого Господа ми дивимося на світ, відкуплений Його кров’ю, бажаючи, щоби люди, у яких тривають Його страждання, пізнали також силу Його Воскресіння (Фил 3, 10)

У понеділок 20-го лютого я з О.Павлом Вишковським вирушили на Схід України у місто Маріуполь. Хоча дорога не близька, але, як на мене, пройшла досить швидко і 21-го лютого після обіду ми прибули до місця призначення. У Маріуполі нас зустрів пан Володимир з ХСП (Християнська Служба Порятунку), він відвіз нас у с. Піонерське ( Сіра Зона) до квартири, яку вони винаймають.
Найперше, що ми зробили, коли приїхали на місце – познайомилися з іншими волонтерами ХСП, які там проживають, і відслужили разом з ними Пресвяту Євхаристію!

Швидкий обід- підвечірок, після якого волонтери нам запропонували разом з ними провідати хвору старшу жінку. Це було наше перше ознайомлення з місцевим населенням. Вразила мене, відкритість і доброта тієї жінки хворої, яка чомусь пригадала мені мою бабусю яка живе на Західній Україні і яка, як і ця жінка потребує розуміння, турботи, підтримки.

У наступні дні ми відвідали ще інших людей, одиноких і пристарілих, багатодітних сімей, потребуючих.

Особливо мене вразило відношення до життя одного літнього чоловіка. Ситуацію, в якій він знаходиться, можна описати так: дуже стара хата, холодна і волога, напівтемна, немає чим розпалити печі, немає що їсти . А цей чоловік, якому вже за 80 років, молився так: « Дякую тобі, Боже, за моє життя, за мою маму, яка була така добра християнка і навчила мене вірити в Бога і чинити по справедливості все життя, допомагати іншим, Дякую тобі, Господи, за дар, що можу сам ще собі давати раду і можу ходити». І ні одного слова про те як йому важко, як йому холодно, як йому страшно чи який він ображений на тих чи на інших!

Окремо хочу відзначити велику працю волонтерів з ХСП. Це група яка складається з п’яти чоловік – п.Володимира з дружиною Оксаною і трьох дівчат. З паном Володимиром кожного дня зранку після Євхаристії ми виїжджали провідувати потребуючих людей: одиноких, хворих, багатодітні родини та військових. Для того, щоб допомогти  їм у нагальних потребах, але найперше євангелізувати тих, кого ми зустріли. О.Павло сповідав, уділяв таїнства єлеопомазання, носив причастя тим, які не в змозі були приходити до храму. Я намагався допомагати волонтерам з ХСП, спілкувався з людьми, молився з ними. В такий спосіб теж ми змогли побачити щоденну працю волонтерів ХСП.

п. Володимир розвозить своїм автомобілем (Volkswagen 3-ій ) ліки, гуманітарну допомогу, відвозив людей до Маріуполя і допомагав їм вирішувати паперово-бюрократичні справи.

Ще автомобіль п.Володимира служить для інших волонтерів, наприклад, для того, щоб дівчата з ХСП могли потрапити в інші села до дитячих садочків, шкіл, щоб завезти матеріали для майстер-класів, провести їх. Завдяки автомобілю пана Володимира о. Павло і я мали нагоду побачити, відвідати людей, школи дитячі садочки та  військових.

По приїзді в Київ я отримав телефонний дзвінок від п. Володимира – він сказав, що його автомобіль поламався. Це значить, що до того часу як він відремонтує його або не придбає іншого, то люди які очікують на допомогу від цієї групи волонтерів  з ХСП, її не отримають…

Коли ми відвідували дитячі садочки і школи, для нас це був радісний і теплий досвід. В другий день перебування у зоні АТО ми поїхали в с. Виноградне до дитячого садочку, який був наповнений радістю, сміхом, життям, ми спілкувалися і гралися з дітками, а вони раділи разом з нами. Ми провели цілий ранок з цими дітками. Вони заслуговували набагато більше нашої уваги і нашого часу – це діти які живуть три роки поспіль під постійними обстрілами, вибухами, страхом.

На наступний день четвер падав сильний дощ, було сіро і сиро, але ми поїхали відвідувати військових, які знаходилися в бліндажах, в окопах посеред поля. З ними ми молилися і бажали їм швидкого завершення війни і повернення живими і здоровими до своїх домівок. Вони раділи і дякували за молитви, за побажання і за розарії, які ми їм дарували.

На цьому можна було би закінчити мої спогади-роздуми, але у цей день ми потрапили ще у село Широкино. В ньому вже не живуть цивільні, ми побачили розвалені доми, відвідали дитячий садочок, але там вже не живе радість, тепло і дитячі усмішки – там живе розруха, сум і холод, небезпека нерозірваних  бомб, снарядів, обстрілів.

Я хотів потрапити в АТО, тому що хотів відчути те, що відчувають люди, які там живуть, порозмовляти з ними, вислухати їх, молитись разом з ними, допомогти тим хто потребує допомоги.

Як Місіонер Облат Марії Непорочної, відчував потребу нести Боже Слово, розраду, підтримку, примирення, прощення до людей, які є Дітьми Божими і які переживають великі і важкі випробування через Війну!

Джерело: Римсько-Католицька парафія св.Миколая в Києві

 

Хочеш знати більше про ХСП?
Підпишися на новини та отримуй оперативну інформацію про служіння ХСП