15 серпня 2020 року  у Городку Хмельницької області за ініціативи Української провінції Ордену Лицарів Йоанна Павла ІІ відзначали 100-ту річницю Чуда над  Віслою. Зустріч розпочалася о 12.00 год. Літургією в храмі святого Станіслава Єпископа. Після Святої Меси чоловіки вийшли на центральну площу міста і молилися Розарій перед статуєю Матері Божої. На цьому місці колись стояв великий римо-католицький храм, який у 1930-ті роки був знищений комуністичною владою.

Зазначена молитва – це прекрасна нагода висловити урочисту подяку Матері Божій  Благодатній за допомогу в перемозі над більшовиками в 1920 році. Мати Божа Благодатна  двічі з’являлася над полем битви у Варшаві, викликаючи паніку в лавах Червоної армії під час протистояння під Осовом та Радзиміном. Тоді на полі бою пліч-о-пліч проти загарбників зі сходу стояли польські війська та українські вояки зі складу армії УНР. Перемога 1920 року у Варшавській Битві врятувала Європу та світ від загрози кривавої комуністичної експансії. Тому 15 серпня, духовно єднаючись з братами-поляками, які у цей день проводили масові святкові молитовні чування,  на площі у Городку  присутні благали Матінку Божу Благодатну  допомогти захистити наші родини, Батьківщину та Святу  Церкву від сучасних смертельних небезпек, а також за наше братство з християнськими народами Європи.

Напередодні 14 cерпня польські парламентарі, політики, військові, громадські діячі, духовенство, гарцери та пластуни вшанували пам’ять союзників Польщі у війні 1920 року з більшовизмом, які поховані на православному кладовищі на Волі у Варшаві.

У спільній молитві, яку очолив гайнівський єпископ Польської православної церкви о. Павло Токаюк, взяло участь духовенство православної церкви, римо-католицького і євангельського костелів. Після цього квіти до пам’ятнику борцям за волю України поклали віцемаршал Сейму Малгожата Ґосєвська, міністр Канцелярії президента Войцєх Колярський, міністр сільського господарства Ян Кшиштоф Ардановський, посол України у Польщі Андрій Дещиця, голова Управління у справах ветеранів та жертв репресій Ян Каспжик, заступник директора архіву Інституту національної пам’яті Маріуш Жулавнік, представник міністерства національної оборони Польщі тощо.

Ян Каспжик, згадуючи військові дії 1920 року, зазначив, що двоє союзників – Юзеф Пілсудський та Симон Петлюра – вміло поставили діагноз загрозі, якою були більшовики. «Вони досконало знали, що вогонь більшовицької революції запалить не лише Україну та Польщу і якщо не буде встановлено спільний бар’єр радянським планам, вся Європа втопиться у морі крові», – сказав голова Управління у справах ветеранів та жертв репресій. Він наголосив, що якби не спільні дії Пілсудського та Петлюри, Європа виглядала би зараз зовсім по-іншому. «Ми переконані, що сьогодні ми би не стояли і не віддавали шану тим, кому завдячуємо волею. На минулому і добрих прикладах з минулого мусимо будувати сучасні та майбутні відносини», – додав Ян Каспжик.

Зі свого боку посол України у Польщі зазначив, що пам’ять про польсько-український союз та петлюрівців в рядянські часи була не лише невідомою, але й забороненою. «Сто років тому українці боролися за Польщу. Сто років опісля Польща підтримує Україну в її прагненні бути суверенною державою в тих кордонах, які визнала міжнародна спільнота», – наголосив український дипломат.

Нагадаємо, що під час польсько-більшовицької війни, зокрема, під час Варшавської битви, яка тривала 13-25 серпня 1920 року, своє життя віддали кілька тисяч солдатів та офіцерів УНР. Це, зокрема, генерали Євген Мишковський, Федір Колодій, Олександр Феденяк-Білинський, Трифон Янів.

Отже 13 серпня 1920 р. почалася Варшавська битва – вирішальне зіткнення радянсько-польської війни 1919-1921 рр. Наступ радянських військ під проводом Тухачевського призвів до того, що іноземні дипломати переїхали з Варшави до Лодзя. Союзниками польських військ у цій битві, що отримала назву “Чудо над Віслою”, були військові з’єднання УНР. У результаті боїв, що тривали до 25 серпня, наступ більшовиків було зупинено, Польща змогла відстояти свою незалежність, завдавши поразки військам Радянської Росії. У цій битві загинуло принаймні 25 тисяч червоноармійців, якими командували Тухачевський і Будьонний; 60 тисяч потрапили в полон. Втрати з боку поляків, яких очолював Пілсудський, – 4,5 тис. убитими. Всього у тій битві брало участь близько 14 тисяч вояків УНР (в цілому об’єднана польсько-українська армія налічувала 113-123 тисячі бійців).

Боротьба з більшовицькими формуваннями силами Армії УНР тривала ще у 1919 р. А вже на початку 1920 р. радянські війська стали реальною загрозою для інших країн Східної Європи, насамперед, для Польщі. Постала потреба у об’єднанні зусиль для подолання спільного ворога. 22 квітня 1920 р. був укладений Варшавський договір, за яким до Польщі мала відійти більша частина західноукраїнських земель включно із Східною Галичиною, а натомість територія Наддніпрянської України визнавалась за УНР. Кордон між державами мав проходити по р. Збруч. Військова частина договору проголошувала армії обох держав союзниками у боротьбі за визволення території України та протидії подальшій більшовицькій експансії.

В квітні-травні 1920 р. польсько-українські війська швидко просувались вглиб українських земель, а на початку травня увійшли до Києва. Та їх переможна хода в червні була зупинена: по всій лінії фронту почався контрнаступ більшовицьких військ. Під час Київської операції (16 травня – 16 червня 1920 р.) Робітничо-Селянська Червона армія (РСЧА) завдала поразки українсько-польським військам та витіснила їх у Галичину. Відтак ініціатива у радянсько-польському протистоянні перейшла до Москви. Більшовицьке керівництво оголосило про плани через «труп білої Польщі запалити вогнище світової пролетарської революції». Падіння Польщі відкривало шлях більшовикам до Центральної Європи, насамперед в Німеччину та Угорщину, де більшовики планували комуністичні повстання.

Чисельно радянські сили не переважали об’єднані польсько-українські збройні формування, натомість відчутною була їх перевага у кавалерії, що при розтягуванні польських частин вздовж лінії фронту і за відсутності у них великих резервів давало значну перевагу при проведенні контрнаступу супротивнику. Червона армія швидко просувалась в західному напрямі і вже на початку липня вийшла до р. Збруч – умовний кордон між українськими та польськими територіями. Стрімке просування Західного фронту РСЧА у липні 1920 р. призвело до захоплення більшої частини Білорусі, а наприкінці липня червоні вийшли безпосередньо на польську територію

11 липня 1920 р. радянським представникам у Великій Британії було вручено ноту лорда Керзона з пропозицією зупинити більшовиків на лінії Гродно – Брест – Рава-Руська – Перемишль (відома пізніше як “лінія Керзона”), однак, Москва її відхилила.

Наступ на Варшаву було вирішено провести силами одного Західного фронту. Південно-Західний фронт мав окреме завдання – захоплення Львова. 13 – 25 серпня розгорнулась масштабна Варшавська битва, яка увійшла в історію під назвою “Диво на Віслі”. Червоні війська Михайла Тухачевського атакували місто із заходу. Завдання оборони столиці лежало на армії генерала Юзефа Галлера. Наступ Червоної армії мав успіх і все йшло до захоплення Варшави. Першого дня битви, 13 серпня, дві стрілецькі дивізії РСЧА зламали оборону 11-ї польської армії під Радзиміном (23 км від Варшави), рушивши далі в напрямку Праги та Яблонного. Після отримання інформації про плани більшовиків щодо подальшого наступу на Варшаву, 14 серпня польська 5-а армія Владислава Сікорського першою завдала удар по фронту Тухачевського у місці з’єднання 3-ї та 5-ї армій в районі річки Вкра і вклинилася в нього на кілька кілометрів. У ніч на 15 серпня дві резервні польські дивізії атакували радянські війська під Радзиміном, який невдовзі був захоплений. Цього ж дня армія Сікорського змусила 4-у армію РСЧА відійти з Цеханува, внаслідок чого був перерваний радіозв’язок зі штабом Західного фронту в Мінську.

16 серпня розпочався переможний контрнаступ польсько-українських військ – після неймовірної події, яка відбулася попереднього дня: явлення Богородиці над полем бою, про що згодом масово свідчили солдати з обох боків. Цей факт вперто ігнорується світською історіографією – основними причинами невдачі червоних називають відрив більшовицької армії від основних сил фронту, відсутність зв’язку, боєприпасів, віддаленість тилів, виснаженість від безперервних боїв. Однак, ми як християни маємо пам’ятати, плекати і шанувати всю Правду про ті події – це приклад і свідчення для нас сьогодні. Хочемо здобути Перемогу для нашої Батьківщини у протистоянні зі східними ворогом – воюймо водночас і в світі фізичному, і в світі духовному. Хочемо врятувати Європу від новітньої мерзоти запустіння – єднаймося з народами, близькими нам по духу, по світогляду і по крові.