Чужих дітей як і чужого болю, не буває

Автор – Світлана Філоненко

Якщо ми справжні християни, ми не повинні бути байдужими до різних  негативних соціальних явищ. Бо вони не стаються за межами реальності, це стосується безпосередньо нас. Як говорила  Мати Тереза з Калькутти: «Немає чужих дітей».

На Донбасі виросло ціле покоління дітей, які не бачили нічого, крім війни, небезпеки, холоду і голоду.

Одним із завдань Християнської Служби Порятунку хоча би частині таких дітей, хоча би на короткий проміжок часу подарувати те, чого вони проти їх волі позбавлені у жорстокій дійсності на прифронтовій території.

Цього  разу мова піде про поїздку групи дітей  з сіл Бердянське, Сопіне, Піонерське, яку в серпні вчергове гостинно прийняв Центр Святого Мартіна у Фастові.

Головною метою Центру святого Мартіна є піклування про соціально незахищених дітей: сиріт, дітей вулиці, хворих та дітей із неблагополучних родин, для дітей, хворих на ДЦП і аутизм. Центр відкрито та освячено  16 грудня 2015 року. Центр є продовженням служіння Дому святого Мартіна (який функціонує у Фастові з 2005 року), але з розрахунком на більшу кількість потребуючих. Тут вони мають змогу відчути затишок та родинне тепло, а також отримати освіту та належне виховання.

Третього листопада 2017 року Апостольський нунцій в Україні архієпископ Клаудіо Ґуджеротті очолив в домініканському костелі Воздвиження Хреста Господнього у Фастові урочисту Святу Месу з нагоди патронального свята Центру святого Мартіна де Порреса Після Служби Божої владика Клаудіо освятив у цьому Центрі святого Мартина, будівля якого стоїть поблизу храму у Фастові,  каплицю.

Настоятель  римо-католицької парафії Воздвиження Святого Хреста у Фастові, директор Дому св. Мартіна де Поррес о. Михайло Романів поділився з ХСП своїм баченням приїзду дитячих груп із «сірої зони» до Фастова: «Цей час, проведений тут, на мирній території їм дуже потрібен, він їх лікує, бо діти природньо потребують відповідних умов для нормального розвитку. Тут вони проходять фізично-психологічну реабілітацію,мають різні цікаві заняття, екскурсії  та оздоровлення (їзда на конях, сольова печера, ванни тощо). Тобто відпочивають морально та фізично. Зрозуміло, що після цього вони дуже не хочуть від’їжджати, повертатися у  пекло прифронтової зони.

Хочу наголосити на тому, що дуже важливою для цих дітей є зміна середовища. Ми спостерігаємо, як російськомовні насторожені, часом агресивні  дітлахи через декілька днів чудово адаптуються, їхні обличчя світлішають, зникає напруга, в очах світяться вогники радості і українська мова вже не здається такою важкою для розуміння.

Ми знаємо про терпіння цих дітей, і знаємо, наскільки великим є їхнє  бажання миру і нормального життя.

Тут у Центрі св. Мартіна ми просто надаємо звичайні, нормальні життєві умови, при цьому  насильно нікого не налаштовуємо сповідувати нашу віру. Християнство – це в першу чергу  свідоцтво життя. Діти «сірої зони» мають змогу спостерігати за місцевою молоддю, чим  вона живе, як поводиться. Помічають, що є інше життя і закорінюються у цьому. Потім їдуть додому і маленькими краплинками перемінюють своє середовище там на більш світле і добре».

В суботу 16 грудня Центр  традиційно прийняв вже 13-ту групу дітей із «сірої зони».  Від імені ХСП щиро дякуємо команді отця Михайла Романіва за відкритість та жертовність.

Не можемо не згадати в цьому контексті і про неймовірно цікаве свідчення пані Олени Пруглової (с. Піонерське): «До волонтерів і капеланів ХСП спочатку почав ходити мій син Даня (Данилко) ще на початку літа, йому там завжди дуже подобалося  хороше ставлення до дітей.

Якщо чесно, нам з чоловіком з початку це не подобалося, що син туди ходить, тому що багато хто в селі вважає, що це якась секта і боялися відпускати туди дітей. Але тепер я дуже тішуся, що мій син туди  ходить. Їх вчать доброму відношенню одне до одного і до оточуючих, любити і шанувати своїх батьків. Розповідають про Ісуса, про Його життя, смерть і наше спасіння. Деякі діти лише там дізналися, що таке любов і турбота.

Даня став читати Біблію. Щонеділі ходить на Службу Божу, і на Альфа-курс, крім того, він допомагає отцю на Месі.

В серпні Дані запропонували поїхати до Фастова у складі групи дітей, я прийшла поговорити, щоб йому нагадували пити ліки, тому що він хворів на гайморит. Так я познайомилася з Оксаною та Володею Завадськими.

З групою дітей мала їхати інша жінка, але за день до виїзду її дочка потрапила в аварію. Тому запропонували поїхати мені. Таким чином випадок допоміг мені потрапити до Фастова. Хоча, як сказала мені потім одна людина, яку я дуже поважаю, що випадковостей не буває, це сам Бог спрямував мене туди. І дійсно, саме з цієї поїздки почався відлік змін у моєму житті.

Так як Центр св. Мартіна влітку не функціонує, діти відпочивали в літньому таборі в селі Мала Офірна. Нас дуже добре прийняли, всі були дружньо налаштовані, з величезною увагою і добротою. Там дуже красива природа, після Маріуполя ми не могли надихатися тим повітрям. Волонтери займалися з дітьми, гралися, ходили на річку ловити рибу, каталися на конях. Провели також два незабутніх дні в Києві, побували у різних цікавих місцях столиці та каталися по Дніпру на кораблі. Діти були просто у захваті, адже більшість з них, так як і мій Даня, були тут вперше.

Все це назавжди змінило моє життя. До цієї поїздки я перебувала в стані апатії і депресії, і дуже важко було на душі, а тут я зустріла добрих, радісних, щасливих людей, і почала задумуватися про себе, своє життя, стала молитися, тому що побачила – люди, які живуть з Богом є щасливі. Після повернення додому я також стала ходити на Службу Божу, ближче познайомилася із подружжям Завадських. Оксана дуже мені допомогла розібратися в собі. А до Володі мій Даня дуже прислухається і дуже поважає.  Після цього я стала більш впевненою у собі і спокійною, мені стало легше переносити всі труднощі, налагодились сімейні стосунки і ще багато чого.

Я дуже вдячна всім за доброту і увагу,за розуміння,за наших дітей.»

Місіонери сірої зони, служителі ХСП Володя й Оксана Завадські допомагають хоча б на трохи наблизити справжнє дитинство для дітей «сірої зони»: «Під час занять багато спілкуємося з дітьми, жартуємо, ділимося враженнями та планами на майбутнє, свідчимо, молимось. Весело проводимо час за різноманітними розвагами. Адже невід’ємною частиною нашого служіння є ділення радістю, душевним теплом та підтримкою з усіма,  хто цього потребує».

Be the first to comment on "Чужих дітей як і чужого болю, не буває"

Напишіть відгук