Втрата власності: сексуальність, економіка, побут

Спричинений коронавірусною кризою удар по реальному сектору економіки виявився особливо болючим для власників малого і середнього бізнесу.

Навіть ліберальні ЗМІ дозволяють собі змальовувати типові історії спричинених COVID-19 потрясінь на кшталт цієї: сімейна пара з кількома дітьми достатньо забезпечувала себе, володіючи власним закладом громадського харчування, а після вжитих урядом обмежень позбулася бізнесу та житла і змушена харчуватися безкоштовною їжею, очікуючи на обіцяний урядом безумовний базовий дохід.

Інша, ще доковідна реалія нашого часу, яка на перший погляд не має нічого спільного зі згаданими проблемами власників малого і середнього бізнесу: йде пара, жінка одягнена дуже нескромно – так, що в навколишніх чоловіків, якби вони не були до такого призвичаєні, це викликало б суттєвий сексуальний інтерес. Не виключено, що такий гардероб доповнюється безліччю напівпорнографічних фото у соцмережах.

Що мотивує її так поводитися, а головне – що змушує чоловіка толерувати цю поведінку?

Найочевиднішою відповіддю на останнє питання мені здається ця: брак почуття власності. І саме послаблення інституту приватної власності ми бачимо у випадку проблем малого і середнього бізнесу.

Я усвідомлюю, що, говорячи про власність у контексті відносин між статями, чиню дещо провокативно, проте переконаний, що це поняття тут доречне. Тут також можна було вживати не позбавлене архаїчного відтінку слово «владарювання». Але намагатимуся обмежуватися словами «власність», «володіти», «володіння». В українській та інших слов’янських мовах термінологія, що стосується володіння майном та влади у тому сенсі, в якому ми говоримо про політичну владу, тісно споріднена; поширені етимологічні роз’яснення зводять цю термінологію до єдиного праслов’янського *voldti.

Можна сказати, що «власність» у контексті відносин між статями нині сприймається дуже вульгаризовано: як утилітарне використання іншої людини у якості об’єкта. Одначе це специфіка саме сучасного розуміння поняття «володіти». В апостола Павла, приміром, читаємо: «Жінка не має влади над своїм тілом, лише – чоловік; так само й чоловік не має влади над своїм тілом, лише – жінка» (1 Кор. 7:4). Навряд чи апостол пропагував утилітарне ставленя один до одного. Щось подібне читаємо у «Сорока тезах релігійної еротики» німецького католицького філософа Франца Баадера: «Володіючи коханою, я опановую нею і є її господарем. Володіючи мною, вона опановує мною і стає моєю господинею». Утилітарність радше породжується відмовою від власності: коли чоловік та жінка вже не осмислюють свої відносини як володіння, їм залишається хіба що користуватися одне одним (так, як ми користуємося речами, взятими на прокат).

Друге важливе зауваження: я недарма об’єднав теми економіки і сексуальності. Ці теми історично надзвичайно взаємопов’язані, і ця взаємопов’язаність сягає куди глибше за фрейдомарксизм чи, навіть, саму творчість основоположників марксизму. У своєму автентичному – давньогрецькому – значенні поняття економіки як науки стосувалося передусім сім’ї, тобто інституціалізованої сексуальності.

Вельми цікавий матеріал для аналізу тенденцій втрати власності становить нинішня сексуалізація соцмереж як складова дещо ширшого явища – віртуалізації сексуальності. Певна частка у цій сексуалізації належить і чоловікам, та назагал у ній домінують жінки. Виставлення на всезагальний огляд свого тіла стало справжньою пандемією, яка вразила представниць останніх поколінь.

Це може набирати різних форм: від грубо-вульгарних до сповнених еротичної витонченості (яка, утім, через свою удаваність і неінтимність у дечому є ще більш вульгарною). Та від цього суть не змінюється. Легендарна історія Леді Годіви нині втратила сенс: ерл Леофрік зробив умовою виконання прохання те, що було для Годіви величезною жертвою, чимось майже неможливим, а сучасною жінкою чиниться з якоюсь маніакальною наполегливістю.

Жінка з природи особливим чином потребує визнання своєї привабливості. Нині ця потреба задовольняється у формі лайків і слинявих коментарів. Звісно, одним із чинників сексуалізації соцмереж є більш чи менш свідоме бажання знайти собі пару. Одначе віртуальний ексгібіціонізм стає все менш пов’язаним із такою практичною ціллю. Ба більше, сьогодні легко натрапити на історії жінок, які… порвали стосунки, аби без зайвих перешкод публікувати свої «нюдси» у соцмережах.

Ця тенденція, зрештою, просто повторює побутовий ексгібіціонізм сучасних поколінь. Демонстрація привабливості згідно з нинішніми трендами має бути безцільною. Мішель Уельбек чудово зобразив це у сцені корпоративу на початку роману «Розширення простору боротьби»: «І ось якась дурепа почала роздягатися. Зняла майку, потім ліфчик, опісля спідницю… Лишившись в одних тільки трусиках, вона кілька секунд крутилася, а потім, не знаючи, що робити далі, взялась одягатися. А між іншим, ця дівуля ні з ким не спить, що лише підкреслює незграбність її поведінки» (картину доповнюють дві жінки, які вихваляють свою колегу, що ходить на роботу у мініспідниці, але при цьому «не прагне спокушати чоловіків»).

Леофрік уже не ставить перед дружиною умови проїхатися по місту нагою. І він, і Годіва взагалі неодружені. Годіва – сучасна самодостатня жінка, яка у вільний від роботи час за власним вибором їздить вулицями Ковентрі голою: інколи з вульгарними гримасами, інколи – імітуючи скромність, немов на відомому полотні Джона Кольєра. Містяни, звісно, не зачиняють віконниці, а обдаровують Годіву лайками і далі гортають стрічку новин.

Щойно змальовані речі можна розглядати як продовження емансипаторських перетворень у царині сексуальності як чогось автономного. Спершу шлюб було визволено від релігії і позбавлено нерозривності. Потім саму статеву близькість було визволено від шлюбу. Нині настав час визволення сексуальності від безпосередньої статевої близькості і, наскільки це можливо, від тілесності. Одначе повторюся: сексуальність тісно пов’язана з економікою, а форми її вираження корелюють з інститутом приватної власності.

На цей зв’язок уже в ранній період творчості чітко вказував Карл Маркс. Для нього була очевидною кореляція між приватною власністю та рамками, які перед сексуальністю ставить шлюб. Саме тому основоположник марксизму писав про усуспільнення жінок як складову першого етапу побудови комунізму. В «Економічно-філософських рукописах 1844 року» Маркс підкреслював, що історична необхідність «протиставити приватній власності всезагальну приватну власність» знайде вираження у необхідності протиставити шлюбу «спільність дружин, в якій, відповідно, жінка стане суспільною і всезагальною власністю»«Подібно тому як жінка переходить тут (в умовах першого етапу побудови комунізму. – І.З.) від шлюбу до всезагальної проституції… так і ввесь світ багатства… переходить від ексклюзивного шлюбу з приватним власником до універсальної проституції з усім суспільством», – наголошував Маркс.

Можна дискутувати про те, яких масштабів набере подальша віртуалізація сексуальності (наразі динаміка зберігається, і не в останню чергу – завдяки карантинним заходам). Зрештою, з економічною проблематикою, як щойно було підкреслено, корелює проблематика шлюбу як така, а подальший занепад інституту шлюбу видається ще більш очевидним ніж перспективи віртуалізації сексуальності (при цьому важливо зауважити, що віртуалізація сексуальності стосовно нищення інституту шлюбу постає двояко: як інструмент цього нищення і як наступний горизонт). Одначе достатньо промовистою ми можемо вважати уже поточну сексуалізацію соцмереж.

Ситуація, коли жінки, які мали би належати одному-єдиному чоловікові, виставляють своє тіло на всезагальний віртуальний огляд, є образом тієї економічно-побутової моделі, яку несе нам конвергенція капіталізму і соціалізму: поверхневої, невкоріненої, з заміною володіння користуванням.

Контури цієї моделі зображені у відомому футурологічному есе данської соціалістки Іди Окен (Auken), яке близько п’яти років тому стало своєрідним маніфестом Всесвітнього економічного форуму: «Ласкаво прошу до 2030 року. Ласкаво прошу до мого міста чи, радше сказати, нашого міста. Я нічим не володію. Я не володію автомобілем. Я не володію будинком. Я не володію ні технікою, ні одягом. Вам це може здаватися дивним, але для нас у цьому місті це цілком логічно. Все, що ви вважали товаром, тепер стало послугою. (…) Щоправда, інколи мене непокоїть, що я не маю реальної приватності. Я нікуди не можу піти, аби не бути зареєстрованою. Я знаю, що все, що я роблю, про що думаю і мрію, записується. Тож я просто сподіваюся, що ніхто не використає це проти мене. А загалом – це хороше життя».

Нав’язування більшій частині людства способу існування «я нічим не володію» якраз і є одним із основних імперативів, якими керуються архітектори Великого Перезавантаження на кшталт президента Всесвітнього економічного форуму Клауса Шваба. І вони майже не приховують своїх прагнень, відверто говорячи про коронавірусну кризу як шанс.

Тут непотрібна якась вигадлива конспірологія – на кшталт тієї, що епідемія COVID-19 має цілком штучне походження. Першочерговою тут є інтегральність історичної стихії, що спирається на маховик давно запущених процесів. Ще Лев Троцький, пояснюючи концепцію перманентної революції, писав у однойменній праці: «Революції господарства, техніки, знань, сім’ї, побуту, моралі розгортаються у складній взаємодії одна з одною, не даючи суспільству досягти рівноваги. В цьому полягає перманентний характер соціалістичної революції як такої».

З християнської точки зору отой соціалістичний концтабір, який будується переплетінням стихійних процесів і свідомих зусиль осіб, що знаходяться на вістрі капіталізму, має достатньо ознак есхатологічної пародійності.

Справді, з християнської точки зору безшлюбність є кращим способом життя ніж подружжя. Але до безшлюбності покликана лише незначна частка людей. Її основною формою є монашество. Водночас монаше життя є чи не єдиним простором, де справедливим і просто можливим є своєрідний комунізм – відмова від приватної власності задля загального користування. Натомість абсолютна більшість людей покликана до життя у шлюбі і володіння приватним майном (в ідеалі – ще й приватними засобами економічної діяльності). Поширення безшлюбності (яке все більше супроводжується відсутністю реальної – фізичної – статевої близькості) у поєднанні з утратою матеріальної власності є Антихристовою пародією на такий вищий, ангельський, спосіб життя як монашество.

Нарешті, «я нічим не володію» – це ще й «я не маю реальної приватності». Людина покликана після смерті і Страшного суду, коли всі її діла стануть явними, досягти досконалого сопричастя святих. Брак приватності під наглядом «Великого Брата», який для нас готується, – це ще один дуже показовий прояв пародійності, породженої прагненнями збудувати рай на землі.

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Be the first to comment on "Втрата власності: сексуальність, економіка, побут"

Напишіть відгук