Глава УГКЦ: Ми мусимо говорити про псевдособор 1946 року, бо дехто знову хотів би повторити цю акцію

Інститут історії Церкви та Київський центр УКУ провів міжнародну наукову конференцію «”Львівський собор” 1946 року: історичні обставини та сучасні оцінки».

Конференція була приурочена до сумних роковин 75-ліття Львівського псевдособору (8-10 березня 1946 року), на якому проголосили про «возз’єднання» греко-католиків Галицької митрополії з РПЦ.

На пленарних засіданнях науковці обговорили форми й методи репресивної політики радянської влади та її спецслужб, спрямованої на «ліквідацію» УГКЦ, закономірності й особливості застосування цієї політики у різних регіонах та країнах.

Патріарх УГКЦ Святослав в інтерв’ю на Живому телебаченні заявив, що ми мусимо говорити про псевдособор 1946 року, який ліквідував УГКЦ, щоб така подія більше ніколи не повторилась.

“Ми пам’ятаємо про цю подію, щоби запобігати. Львівський псевдособор 1946 року став актом ліквідації нашої Церкви. Насильницької ліквідації”, – заявив Предстоятель.

Патріарх Святослав підкреслив, що УГКЦ ліквідували не тому, що хтось хотів православізацію Гличини, чи мав на меті показати істинність чи торжество православ’я.

“Це був акт ліквідації нашої Церкви і глибоке приниження гідності Російської Православної Церкви. Тому такго типу відкриття правди є зціляючим. Це терапевтичні кроки, які ми мусимо пережити. Ми мусимо пізнати свою правду, якою б тяжкою вона не була, і мусимо з нею примиритися”, – зазначив першоєрарх.

За його словами, не все духовенство УГКЦ у ці важкі часи повелося героїічно.

“Були мученики й ісповідники, і теж були відступники, які не витримали цієї жахливої совєтської машини і стали її жертвами. Ми знаємо наскільки гибоко у своєму сумлінні переживали учасники цього псевдособору. Вони потім каялися владиці Миколаю Чарнецькому, який вернувся з Сибіру, як єдиний поки єпископ. Вони приходили і відкликали свої підписиси, а він приймав уже православних священиків назад до підпільної Католицької Церекви”, – сказав Глава УГКЦ.

“Якщо ми сьогодні не будемо це пам’ятати і не будемо про це говорити, то така подія має небезпеку повторитися. Ми бачимо, що, на жаль, не всі репресивні машини припинили свою діяльність. На жаль, багато хто хотів би повторити ті акції в різних частинах окупованої сьогодні України. І ми бачимо, що такого типу запобігання є необхідне як щеплення проти коронавірусу.

Якщо ми будемо пам’ятати і запобігати, тоді маємо надію, що у сучасному світі жодна інша Церква не переживе подібного лиха і подібної біди.”, – наголосив Патріарх УГКЦ Святослав.

Відомий релігієзнавець Віктор Єленський на вказаній конференції заявив, що справедливість щодо УГКЦ після її ліквідації сталінським режимом й досі не відновлена.

“Більше чверті століття говоримо про реабілітацію (УГКЦ – ред.), говоримо про закон про відновлення порушенних прав або урядовий указ про відновлення порушених прав тих Церков, які були заборонені. З цим відновленням ми запізнилися принаймні на чверть століття. Як це робиться, це вже відпрацьовано у Центральній і Східній Європі. Ця справеливість має бути відновлена”, — сказав він.

Віктор Єленський вважає, що у Ватикані, заради справдливості, теж повинні віддати належне греко-католикам.

“Справедливість щодо УГКЦ має бути відновлена і в рамках Вселенської Церкви. Я говорю про її відбуття у тому статусі канонічному, у якому вона хотіла би відбутися. У тому, щоби її очільники, які вели цю Церкву через найбільш жахливі часи, були нарешті причислені до лику святих”, — заявивив експерт.

На його думку, питання відновлення національної пам’яті є тотожне питанню національної безпеки. Окрім того, як зауважив Єленський, навіть нині, коли з часу трагічної ліквідації УГКЦ минуло 75 років, не можна говорити, що ця подія стала історією. Зараз греко-католиків переслідують так само, як і у часи сталінського режиму.

“Подія ця не є історією, поки Церква досі є переслідувана на території самої України, навіть якщо ця територія неконтрольована. Ми знаємо, що становище з релігійними свободами на цих землях погіршується у порівнянні з 18 і 19 роками”, — підкреслив він.

“Сьогодні виникає питання, що Україна може зробити не тільки для греко-католиків, а для всіх переслідуваних на цих територіях. Йдеться про Крим і Донбас, де громадам відмовляють у релігійній свободі.

“Україна, – наголошує Єленський, – могла б ухвалити рішення про додатковий захист для людей, які живуть на цій території, що передбачало би особливі умови їх прийняття на території материкової України”.

У свою чергу, група відомих православних християн світу оприлюднила 7 березня заяву про жахливу правду про Львівський Псевдособор 1946 року, який дав старт сталінському режиму ліквідувати УГКЦ.

У документі наголошено, що православні християни «почуваються відповідальними за злочинне мовчання, яке огортає руйнування цієї Церкви радянським режимом за участі Московського Патріархату».

«Ми знаємо, що мільйони православних християн по цілому світі щиро засуджують антирелігійні переслідування з боку радянського уряду і Йосифа Джугашвілі зокрема… Ми смиренно просимо прощення за всі несправедливості, жертвами яких вони стали під прикриттям авторитету Православної Церкви, і схиляємо наші голови перед мучениками Української Греко-Католицької Церкви», – йдеться у Заяві.

У поминальний день 10 березня православні християни у світі молитимуться за всіх невинних жертв УГКЦ, «котрі за потурання Московського Патріархату були ув’язненими, закатованими, депортованими і вбитими радянською владою».

Псевдособор.png

Текст Заяви

Настав час щоби православні християни визнали жахливу правду про 10 березня 1946 р/.

10 березня 1946 року, у Львові, Російська Православна Церква насильно включила Українську Греко-Католицьку Церкву до свого лона під тиском радянської влади. У той момент, коли учасники собору 8 і 9 березня голосували за «возз’єднання» своєї Церкви з Московським Патріархатом, усі українські греко-католицькі єпископи перебували у в’язниці під вартою. 216 священиків та 19 мирян, зібрані у львівському Свято-Юрському кафедральному соборі силами НКВД (попередника КГБ), здалися на милість «Ініціативній групі», керованій о. Гавриїлом Костельником та двома нововисвяченими православними єпископами – Антонієм Пельвецьким та Михайлом Мельником. Архіви свідчать, що Сталін особисто ухвалив рішення про ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви у лютому 1945 року, дванадцять днів після Ялтинської конференції, що відбулася за участі Вінстона Черчілля та Франкліна Д. Рузвельта.

Серйозні історики та богослови не мають жодного сумніву, що Львівський собор Української Греко-Католицької Церкви 8-10 березня 1946 р. був лише подобою собору. Богдан Боцюрків, який був професором історії Карлтонського університету в Оттаві, написав з цього приводу книгу, яку ніколи не було спростовано[1]. Папа Бенедикт XVI у 2006 році говорив про «псевдо-собор», який «завдав великої шкоди церковній єдності»[2]. Ніколай Лосський, французький православний богослов, вірний Московського Патріархату, теж визнав, що тут йдеться про фіктивність, подобу собору.[3] Через заборону у 1946 р. і до 1989 р., Греко-Католицька Церква, налічуючи понад 5 мільйонів вірних в Україні, де-факто стала головною жертвою а також головною опозиційною силою до радянського режиму всередині СССР. Ми також закликаємо сучасне церковне священноначаліє в Росії, Україні та ін. визнати недійсними трагічні рішення Львівського собору.

Російська Православна Церква у своїй повноті не може вважатися відповідальною за рішення, ухвалені церковними керівниками, маніпульованими чи тероризованими НКВД-КГБ. Однак ми, православні християни, почуваємося відповідальними за злочинне мовчання, яке огортає руйнування цієї Церкви радянським режимом за участі Московського Патріархату. Ми знаємо, що мільйони православних християн по цілому світі щиро засуджують антирелігійні переслідування з боку радянського уряду і Йосифа Джугашвілі зокрема. Також, у цей поминальний день 10 березня, напередодні неділі 13 березня 2016 р., Прощеної неділі у літургійному православному календарі, ми запевняємо Українську Греко-Католицьку Церкву у нашій солідарності, нашій молитві за всіх невинних жертв цієї Церкви, котрі за потурання Московського Патріархату були ув’язненими, закатованими, депортованими і вбитими радянською владою.

Ми смиренно просимо прощення за всі несправедливості, жертвами яких вони стали під прикриттям авторитету Православної Церкви, і схиляємо наші голови перед мучениками Української Греко-Католицької Церкви.

Антуан Аржаковський, православний християнин, Париж

Бертран Вержелі, православний християнин, Париж

Андрій Черняк, православний християнин, Москва

Тарас Дмитрик, православний християнин, Львів

Джим Форест, православний християнин, Amsterdam

о. Георгій Коваленко, православний християнин, Київ

Інга Леонова, православна християнка, Нью-Йорк

о. Крістоф Левалуа, православний християнин , Париж

о. Майкл Плекон, православний християнин , Нью-Йорк

Ольга Седакова, православна християнка, Москва

Костянтин Сігов, православний християнин, Київ

Кирило Сологуб, православний християнин, Париж

Даніель Струве, православний християнин, Париж

Юрій Вестель, православний християнин, Київ

Андрій Юраш, православний християнин, Київ

о. Андрій Дудченко, православний християнин, Київ

В’ячеслав Горшков, православний християнин, Київ

Ірина Пастенак, православна християнка, Київ

Інститут історії Церкви УКУ вже майже 30 років вивчає цю тему, а також підпілля УГКЦ і вихід з нього. До річниці тих подій в Інституті підготували кілька різних заходів. А РІСУ поспілкувалася з директором Інституту і проректором УКУ Олегом Турієм.

— Пане Олеже, цього року ми відзначаємо 75-ту річницю Львівського псевдособору. Вочевидь ця подія стосується не лише УГКЦ, але й Московської патріархії, яка, як і тоді, у 1946, так і сьогодні схильна проводити паралелі між 1596 і 1946 роками. Мовляв, хочете, щоб ми засуджували Львівський псевдособор, — засудіть Берестейський. Наскільки справедливим є таке порівняння?

— Такі порівняння є анахронічними, вони не мають під собою історичних підстав. Порівнювати обставини повоєнного сталінського режиму з суспільно-політичними умовами Речі Посполитої часів короля Сигізмунда III, це як порівнювати яблука й ананаси, хоч обидва слова англійською мають спільний корінь – “apple”. Це кардинально різні умови, різні обставини, а тому й різні події. Таке порівняння насправді є спробою маніпулятивного використання історії, яка не контекстуалізує факти, а релятивізує їх, переводячи дискусію в оцінну площину замість того, щоб говорити по суті кожного з них. Виходить за відомим принципом «сам дурак»: «ви не смієте називати зібрання 1946 року лжесобором, бо фальшивою була ваша Берестейська унія». До цього додається ще інша «логічна конструкція» – «возз’єднання з нами законне й богоугодне, бо (лише) наша Церква істинна та свята». З такого роду аргументацією годі дискутувати…

Що стосується самої теми Берестейської унії, то станом на сьогоднішній день вона доволі вичерпно представлена в історіографії, причому з різних перспектив і різними дослідниками, які займалися цією проблематикою і в контексті кризи на християнському Сході та в Київській митрополії, і у зв’язку з поширенням Реформації та реакції на неї Католицької Церкви. На останній аспект особливо вказували у своїх працях російські науковці Михаїл Дмітрієв та Борис Флоря. Напевно, ніхто так не критикував ексклюзивістську позицію Рима та єзуїтів щодо унії, як сучасні представники Товариства Ісуса… І цей список можна продовжувати і продовжувати.

Підсумовуючи: консенсус довкола того, якими були рушійні мотиви унії, як укладалися артикули, де існували відмінності та виникли точки напруження, де були коливання, сумніви, зміна поглядів, де виявлялися корпоративні чи майнові інтереси, – всі ці та багато інших моментів непогано встановлено і описано. Що більше, сучасна Українська Греко-Католицька Церква в особі її предстоятелів та на рівні офіційних текстів не боїться критично оцінювати окремі аспекти укладення Берестейського поєднання та категорично засуджувати метод «уніатизму». Під останнім розуміється такий спосіб об’єднання, при якому одна Церква зростає коштом поглинання іншої. А унія, унійність, як свідчать зокрема ґрунтовні дослідження о. Юрія Аввакумова та інших науковців, це щось, що було притаманне християнській цивілізації та європейській культурі від найдавніших часів аж до модерного періоду. Це прагнення єдності у багатоманітності. Унія якраз була способом шукати церковного поєднання, зберігаючи специфічні особливості різних традицій, на відміну від інших способів, коли викорінювали саму традицію, а нерідко й знищували її носіїв. Ознаки саме такого «уніатизму», властиво, і мав Львівський псевдособор та ціла акція примусового «возз’єднання» греко-католиків не лише в Галичині, а й на Закарпатті, в Польщі, Словаччині та Румунії.

Олег Турій - фото 67969

Олег ТурійДжерело фото: Фейсбук

— Коли ми говоримо про псевдособор 1946 року, ми говоримо про основну відповідальність сталінського режиму і про співучасть Московського патріархату, але для простого люду нема цього розділення, є злиття радянської влади і Православної Церкви. На якій підставі можна розділити їхні провини і наскільки можна пропорційно визначити, хто більше винуватий?

— Це дуже складне питання. Бо справді, не досить сказати, що влада була погана, безбожна. Але все одно залишається питання, наскільки дії Московської патріархії насправді були спонукані намаганням зберегти віру та можливість її практикування, а чи може це були чисто прозелітичні інтереси, бажання реваншу, тріумфалізму? Головне, чого тут бракує, — це позиції самої Російської Православної Церкви, її проводу. Оцінку ролі та ступеню участі тодішньої РПЦ в насиллі над греко-католиками мала б давати насамперед сучасна єрархія цієї Церкви. Саме з таким проханням звертався до проводу Московської патріархії ще Блаженніший Любомир Гузар разом із синодом єпископів у посланні з нагоди 60-ліття псевдособору та в листі до патріарха Алексія. Чому це важливо? Бо якщо ми, греко-католики, визначатимемо міру їхньої вини, то виглядатиме, що ми докоряємо. Якщо ж ми разом шукаємо порозуміння довкола важких сторінок історії, то не маємо лукавити і кожна сторона повинна сказати своє слово, щоб тягар минулих провин не обтяжував сумління наступних поколінь. Це питання делікатне, як питання особистої сповіді. І певні дражливі нюанси тут завжди зберігатимуться.

Президія собору - фото 67950

Президія собору

— В контексті оцієї церковної сторони псевдособору, то існують натяки, що Православна Церква не завжди погоджувалася з тим форматом, в якому відбулося «возз’єднання». Чи це справді так?

— Так. Із таємних документів органів радянської влади та з листування між головою т.зв. «Ініціативної групи з возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Православною» о. Гавриїлом Костельником та Патріархом Алексієм І (Симанським) знаємо, що на етапі підготовки до державної заборони УГКЦ згідно із затвердженим особисто Сталіном планом передбачалося не лише створення цієї групи, а й проведення «возз’єднавчого собору», який мав декларативно заявити про скасування Берестейської унії. На проведенні цього псевдособору особливо наполягав саме о. Костельник, натомість тодішній предстоятель РПЦ більше схилявся до індивідуального прийняття поодиноких священиків разом із вірними. Дехто із західних дослідників навіть наполягає на тому, що Патріарх Алексій ніколи офіційно не санкціонував рішень псевдособору. На жаль, ми не маємо тих документів, які є в московських архівах і які би дозволили остаточно з’ясувати його позицію, наскільки вона була свідомою і послідовною. Бо попри все, результат є такий, який є: були створені нові єпархії, висвячені єпископи за відсутності вірних, за дуже сумнівних обставин проведено цей «собор», на якому були офіційні представники РПЦ. І якщо саме послання за підписом Патріарха Алексія зі зверненням до греко-католиків «порвати узи з Ватиканом» і «вернутися в лоно православної Церкви-матері» викликає сумніви, чи він його насправді писав або хоча б підписував, то пізніше послання митрополита Київського Йоана (Соколова), одіозна роль митрополита Макарія (Оксіюка) в усіх цих «наверненнях» та пізніші помпезні святкування «ювілеїв возз’єднання» сумнівів не викликають.

Екзарх України Іоан зачитує учасникам Собору телеграму Патріарха московського і всієї Русі Алексія. 9 березня 1946 року - фото 67951

Екзарх України Іоан зачитує учасникам Собору телеграму Патріарха московського і всієї Русі Алексія. 9 березня 1946 рокуДжерело фото: Фотографії старого Львова

На фактах можна довести, що в Російській Православній Церкві були такі, які раділи з «собору», вважали його «торжеством історичної справедливості», незважаючи на те, що методи були далеко не соборними і несправедливими. Але ми знаємо, що сталося з цією Церквою 1943 року, звідки взялася її єрархія, яким чином її призначали… Зрештою, це також тема для призадуми сучасного проводу та вірних РПЦ.

Сьогодні, коли доступними стали важливі документи з архівів колишніх НКДБ та НКВС «білих плям» у цій історії стало набагато менше. Ми чітко бачимо як працювала державна репресивна машина, як відбувалось вербування агентурної мережі і підготовка самого «собору». Документи пролили світло на низку фактів, які представники РПЦ, якщо вони справді бажають з’ясувати правду про ті події, не можуть просто зігнорувати і далі конструювати власну версію «Львівського собору».

— Ви згадали про о. Костельника… Одні оцінюють його як зрадника і все, що він робив – це негатив. Інші вважають, що він був непересічним богословом і з цієї точки зору варто цікавитися його спадщиною. Все ж, як би Ви його охарактеризували?

— Треба бачити цю постать в усій її багатогранності та суперечливості, а найголовніше – в розвитку, бо і сам о. Гавриїл, і обставини, в яких йому доводилося діяти, мінялися. Тому правильніше було б запитувати і відповідати, яким він був у міжвоєнний період, а яким став під час першої радянської окупації, що відбулося під час нацистського панування і якою була його роль у подіях після Другої світової війни. Фактом є, що він згодився співпрацювати зі сталінським режимом у реалізації планів знищення власної Церкви, але з не меншими підставами цей режим мав би судити його за «антирадянську пропаганду», бо чимало публікацій о. Костельника у 1930-их роках були навіть дуже антирадянськими (без лапок), і це було всім відомо. Зокрема, радянські спецслужби ретельно збирали на нього такий «компромат», але чомусь в хід не пустили (хоч, мабуть, таки використали), на відміну від тих, кому давали по 25 років у Сибіру лише за відправлену панахиду по січових стрільцях.

Здається, владика Борис Ґудзяк на конференції присвяченій Львівському псевдособору у Відні п’ять років тому сказав про те, що не радив би деяким «ревнителям» поспішати з канонізацією о. Костельника. Для мене також ця постать є радше трагічною і аж ніяк не асоціюється зі святістю. Що я маю на увазі? Звісно, можна пробувати пояснювати його дії та роль у «возз’єднанні» греко-католиків з РПЦ бажанням зберегти віру і врятувати Церкву. Можна виводити його мотивацію з прихильності до «восточництва» та критики римського централізму (до речі, саме на таку інтерпретацію натрапляємо не лише в радянсько-російській «антиуніатській» публіцистиці, а й у деяких ультракатолицьких польських публікаціях). Можна навіть спробувати зробити його промотором ідеї сучасної автокефалії українського православ’я і «єдиної православної помісної Церкви»… Однак усе це так і не пояснює, чому він так рішуче критикував більшовицьку владу в міжвоєнний період, категорично відмовився від співпраці з органами безпеки СРСР у 1939–1941 роках і так ревно взявся виконувати їхні плани ліквідації УГКЦ після війни. І тим більше – не розкриває особистої драми цього чоловіка. А доступні нам документи засвідчують, що він десь наприкінці 1944 року таки дуже змінився, перейшов певний Рубікон, став безоглядним у своїх вчинках. Діяв рішуче, послідовно, часом навіть цинічно і брутально у ставленні до тих, хто не погоджувався з його позицією і аргументацією, нехтуючи нормами церковного права і елементарної етики людських стосунків. Наприклад, у листуванні з патріархом Московським о. Костельник не лише наполягав на скликанні «собору», а й пропонував дозволити одружуватися тим греко-католицьким монахам і неодруженим священикам, які перейдуть у православ’я, що суперечить загальноцерковним канонічним приписам.

Виступає о. Костельник - фото 67954

Виступає о. Костельник

З іншого боку, деякі наші молоді науковці, яким хочеться йти проти течії (що цілком зрозуміло і навіть похвально), пробують представити о. Гавриїла Костельника як видатного мислителя світового масштабу тощо. Я не перечу, що це була непересічна особистість, добрий оратор і проповідник, але чи він насправді зробив якийсь вагомий вклад у богослов’я – маю щодо цього сумніви. У кожному разі, це ще треба було б довести, проаналізувавши його писемну спадщину в контексті того, про що писалося й дискутувалося в богословському науковому світі того часу. Те, що він критикував ультрамонтанство та провадив дискусії з «латинізаторами», це лише один із аспектів, який був можливим завдяки тому, що авторитет митрополита Шептицького тримав цю полеміку в певних рамках і не дозволяв розколоти Церкву.

Мене дивують надмірні захоплення о. Гавриїла стигматиками, ясновидцями, спіритуалізмом. Про його антикомунізм я вже згадував… Костельник є суперечливою особою, в ньому поєднувалися речі, які рідко коли можуть співіснувати. Напевне, він був обдарованим, без сумніву, амбіційним, мав лідерський характер, хотів бути першим у різних сферах… Нам важко видавати присуд, один Господь знає, що там було в душі людини; зрештою, навіть якщо він діяв щиро і просто помилявся, то за свої помилки дуже жорстоко поплатився власним життям. Патріарх Йосиф Сліпий на запитання про о. Костельника уже на схилі своїх літ відповідав коротко і з жалем: «То нещасний чоловік!»

— Пане Олеже, в контексті 75-ліття псевдособору, мабуть знову звучатимуть звинувачення УГКЦ у співпраці з нацистами, на основі яких Московський патріархат якраз вибудовує цілий дискурс щодо того, чому так сталося, хто винен, чому єпископів не було на соборі і так далі… УГКЦ дорікають цим, але фактів не наводять. А чи в УГКЦ мають достатню кількість ґрунтовних праць, де б ці питання були з’ясовані? Проясніть, будь-ласка, ці моменти.

— Насправді ми маємо деякі солідні напрацювання з цієї проблематики. Може, їх ще замало, але вони є. Тут насамперед варто згадати праці покійного проф. Богдана Боцюрківа, а особливо опублікований Інститутом історії Церкви у 2005 році переклад його монографії «Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939–1950), яку взагалі можемо вважати своєрідною енциклопедією усіх тих питань, які тут обговорюємо. Маємо й фундаментальне дослідження проф. Андрія Кравчука про етичні аспекти ставлення митрополита Андрея Шептицького до різних політичних режимів (зокрема й тоталітарних – сталінського та гітлерівського), деякі розділи якого вийшли друком як статті українською мовою. Минулого року в Німеччині вийшло, мабуть, найповніше на сьогодні дослідження, присвячене цьому питанню авторства о. Андрія Михалейка — «Metropolit Andrey Graf Sheptytskyj und das NS-Regime», яке у співпраці з УІНП ми ще цього року плануємо видати також і українською мовою. Цю та інші дотичні теми, базуючись на українських, ватиканських та німецьких архівах, фахово й компетентно досліджують також львівські науковці Ліліана Гентош та Олександр Зайцев.

Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950) - фото 67952

Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950)Джерело фото: Сайт УКУ

Вертаючись до суті Вашого запитання, хочу зазначити, що тут насамперед треба уникати двох моментів: виривання з контексту і голослівних звинувачень. Особливо якщо ці звинувачення базуються на радянській «доказовій базі», згідно з якою навіть «проживання на окупованій території» вважалося виявом «колаборації» і нерідко оберталося не лише позбавленням волі для самої особи, а й закривало можливості професійної кар’єри для її нащадків. Натомість, спираючись на згадані вище дослідження, можемо констатувати, що в Галичині у 30-х роках минулого століття було чимало прихильників інтегрального націоналізму, який типологічно був споріднений з подібними ідеологічним напрямками в Угорщині, Румунії, Словаччині, Хорватії та інших країнах і який часто межував із нацизмом та італійським фашизмом. Цими ідеями були просякнуті багато молодих людей, та цілком закономірно, що і в середовищі греко-католицького духовенства такі погляди не були винятком. Але також знаємо, що провід Церкви і, зокрема, митрополит Андрей Шептицький засуджували такі авторитарні, а тим більше – тоталітарні ідеології, та докладали всіх зусиль, щоб застерегти й звільнити молодь від їхнього впливу. Наскільки це вдалося – інше питання. Але відповідь на нього залежала не лише і не в першу чергу від старань єрархії. Набагато більший вплив мали суспільно-політичні обставини, в яких доводилося жити і діяти. Зокрема, не останню роль в радикалізації поглядів і настроїв в українському середовищі відіграла асиміляторська політика польської влади.

Сьогодні це може здаватися дивним і навіть неймовірним, що у вересні 1939 року чимало галицьких українців щиро вітали червоноармійців, які прийшли їх «визволяти з польського ярма». Моя бабуся розповідала, що в нашому селі навіть спорудили урочисту арку та прикрасили її синіми й жовтими квітами і українськими національними прапорами, щоб достойно зустріти братів зі Східної України. Натомість солдати миттю позривали прапори і з криками «Контра, контра!» взялися шаблями кромсати сплетені квіти. Цього слова мешканці села цілком не розуміли, але дуже скоро відчули на собі, що воно означає… Це лише маленький епізод, але він показує, якими могли бути очікування і з чим люди потім зіткнулися в реальності – з тюрмами, депортаціями, масовими розстрілами…

Очевидно, що й реакція на прихід німців у червні 1941 року була безпосереднім наслідком того, чим обернулося для галичан радянське панування у попередніх двох роках. Тоді, знову ж таки, існувала ілюзія, що влада німців буде кращою, бо вони культурніші, цивілізованіші…

Не можна пояснити одну подію, не враховуючи іншої. Це видно й по митрополитові Шептицькому. Він спершу має надію, що зі зміною влади буде насамперед покладено кінець радянському теророві та забезпечено умови для діяльності Церкви, яка зазнала численних утисків від атеїстичної політики сталінського режиму. А вже в жовтні-листопаді 1941 року в листах до Ватикану галицький архиєрей називає нацистське панування «режимом оскаженілих вовків», а в документі від 1943 року навіть стверджує, що гітлерівська влада є жахливішою, ніж радянська…

Варто зрозуміти, що Українська Греко-Католицька Церква в моральних дилемах та політичних констеляціях того часу не мала вибору між добром і злом, бо це були два різновиди зла, і Церква мусила бодай якимось чином забезпечувати своїм вірним можливості практикувати віру та намагалася боронити людське життя. Засадничі принципи соціальної етики, суспільного вчення Церкви залишалися незмінними незалежно від режимів і обставин. І мені здається, що саме на цей аспект варто було б звернути увагу тим, хто хоче насправді зрозуміти логіку подій та позицію Церкви. Якщо ми побачимо цей контекст і зрозуміємо сутність, то зрозумілими стануть і винятки.

Зрештою, тепер маємо подібну ситуацію. Протягом останніх семи років Україна стоїть перед колосальними викликами, спричиненими зовнішньою агресією та необхідністю здійснення докорінних реформ, а в нашому політичному житті перемагає відвертий популізм. І далеко не завжди Церква спроможна цьому популізмові протиставити тверезий розсудливий голос, а ще важче гарантувати, що цей голос почують і захочуть до нього прислухатися.

— Наразі ми ще не чули ніяких заяв з цього приводу з боку ПЦУ, але в минулому представники проавтокефального українського Православ’я інколи висловлювали думку, що радянська влада скористалася об’єктивною ситуацією прагнення багатьох греко-католиків перейти в Православну Церкву, мовляв, воно би й так відбулося, але через те, що це відбулося насильно, то мусимо визнати цей факт. Наскільки справедливим є це твердження, адже на той час активного москвофільства вже не було?

— Я свого часу досліджував питання еклезіальної ідентичності та національно-політичні орієнтації галицьких греко-католиків у другій половині XIX ст. і міг би на цю тему довго говорити. Але скажу дуже коротко й тезово. Поширення проросійських симпатій серед українського духовенства в Галичині було пов’язане із розчаруванням результатами Весни народів 1848-1849 років, роллю Росії та її армії в придушенні революційних рухів у Європі, а найбільше – з польським культурним і політичним домінуванням в краї. Пригадується відома фраза з тих часів, що «краще втопитися в російському морі, ніж скніти в польському болоті». Але від кінця 1860-х років поступово сили і ваги набирає українофільська народовська течія, яка на початку XX століття, в часи митрополитства Андрея Шептицького, стає домінуючою. А остаточно до розвіяння москвофільських ілюзій спричинилася, як не парадоксально, російська окупація Галичини під час Першої світової війни, яка наочно продемонструвала галичанам справжнє обличчя «русского мира».

Польська влада у міжвоєнний період активно підтримувала москвофільство, щоб розділити український табір, але напередодні 1939-го року це явище вже було цілком маргінальним. Крім того, далеко не завжди політичне москвофільство було пов’язане з проправославними релігійними симпатіями і навпаки. У мене нема сумніву, що в подіях 1946-го року цей сюжет був абсолютно маргінальним. Що більше, навіть в агентурних матеріалах радянських органів безпеки знаходимо скарги т.зв. «староправославних», які були незадоволеними тим, що акцію з «возз’єднання» очолили о. Костельник і однодумці, бо вони вважали їх нещирими, лукавими, а лише себе – істинними ревнителями православ’я.

— В ширшому контексті історії УГКЦ ми маємо теж 1839 і 1875 рік, коли були знищені унійні єпархії в Російській імперії. Чи між «возз’єднаннями» цих років і Львівським псевдособором є якісь паралелі?

— Звичайно, що є. І не лише паралелі, а пряме спадкоємство і наслідування. Я свого часу натрапляв на ці матеріали і на основі документів можу сказати, що радянські можновладці дуже ретельно вивчали історію цих возз’єднань ХІХ століття. Один львівський історик навіть написав для органів НКВД докладну історичну довідку про механізми антиуніатської політики царської Росії. Радянські спецслужби, як бачимо, добре розуміли, що можна використати історичні знання для моделювання потрібних їм акцій. Очевидно, що обставини були інші, час інший, але спадкоємність цієї політики виразно простежується.

Головна відмінність полягає в тому, що у позаминулому столітті імперська влада діяла хитріше та обачніше, їй вдалося знайти «добровольців» з-посеред унійного духовенства і єпископату, як Йосиф Семашко чи Маркел Попель, які самі були переконані у необхідності та доцільності переходу на православ’я (якими б причинами це не пояснювалося). Можливо, вони керувалися відомим принципом «офіційної народності»: якщо вже опинилися під владою одного царя, то має бути й один народ та одна віра. Якщо добре приглянутися, подібна риторика (з певною кореляцією на радянські обставини) присутня і в аргументації «Ініціативної групи» на чолі з о. Гавриїлом Костельником (або принаймні в її намаганнях виправдати свої дії).

— І наостанок питання про тих греко-католиків, які перейшли в підпорядкування РПЦ після березня 1946 року. Професор Наталія Шліхта у своїй монографії «Церква тих, хто вижив» досить переконливо показує, що вони в ній так і не «розчинилися», а зберегли свою окремішність. Чи це справді так?

— Абсолютно так, і досвід кількох останніх десятиліть це підтверджує. Недарма сучасна автокефалія зродилася та інституційно сформувалася в Галичині. «Українізація» номінально українського екзархату РПЦ відбувалася завдяки «бацилі уніатства», яка була прищеплена, не до кінця усвідомлено, через примусову інкорпорацію греко-католиків.

Радянські «церковні інженери» прорахувалися в чомусь дуже суттєвому… Вони за звичкою вважали Церкву придатком державного механізму. Приєднуючи греко-католиків до одержавленої РПЦ, вони розраховували на їхню неминучу не лише еклезіальну, а й суспільно-політичну асиміляцію. Головною перешкодою такій асиміляції стало те, що УГКЦ впродовж століть була не державною, а насамперед громадянською і навіть значною мірою національною інституцією. Колишні греко-католики справді становили дуже особливу групу (за висловом тієї ж Наталії Шліхти – «Церкву в Церкві»), незважаючи на всі спроби якось уніфікувати їхнє церковне життя за радянськими «стандартами». Цю особливість у формі т.зв. «криптоуніатства» значна частина з них пронесла упродовж кількох десятиліть аж до свого повернення назад в УГКЦ у 1990-х роках. Для інших вона послужила спонукою для розриву з Московським патріархатом та утворення Української Автокефальної Православної Церкви і Київського Патріархату, що врешті-решт завершилось наданням Томосу про автокефалію Православній Церкві України.

Але, як не парадоксально (і це вже моя теза), все це стало можливим завдяки нескореності та мужньому опору тих, хто не зламався, не «підписався», не «возз’єднався». І тут цілком не має значення арифметика чи статистика. Головне – сам факт, що Катакомбна Церква, всупереч обставинам і заборонам, існувала. Вона не була чисельно великою, але самим фактом свого існування повільно і неухильно руйнувала систему, в якій для неї не було місця. Свідчення віри, яке залишили ці люди, є саме тим фундаментом, на якому з певністю можна будувати нове життя в оновленій Україні.

Джерела:

https://risu.ua/uku-sogodni-provodit-mizhnarodnu-konferenciyu-do-75-littya-lvivskogo-psevdosoboru-onlajn-translyaciya_n116451

https://risu.ua/glava-ugkc-mi-musimo-govoriti-pro-psevdosobor-1946-roku-bo-dehto-znovu-hotiv-bi-povtoriti-cyu-akciyu_n116502

https://risu.ua/viktor-yelenskij-spravedlivist-shchodo-ugkc-maye-buti-vidnovlena-v-ukrayini-i-v-ramkah-vselenskoyi-cerkvi_n116507

https://risu.ua/pravoslavni-hristiyani-svitu-quot-nastav-chas-viznati-zhahlivu-pravdu-pro-lvivskiy-psevdosobor-1946-roku-quot_n78595

https://risu.ua/novovidkriti-dokumenti-z-arhiviv-kolishnogo-nkdb-dozvolyat-obyektivno-glyanuti-na-istoriyu-lvivskogo-psevdosoboru–oleg-turij_n116389

Be the first to comment on "Глава УГКЦ: Ми мусимо говорити про псевдособор 1946 року, бо дехто знову хотів би повторити цю акцію"

Напишіть відгук