Донецький аеропорт: плечем до плеча з капеланом

Сьомий рік йде війна на Донбасі. І невід’ємною частиною історії цієї війни є військові капеани. Пропонуємо вашій увазі спогади одного з них – капелана-кіборга Леоніда Кравця з позивним Ребе. Він та йго побратими Олег Марінченко (Архітектор) та Андрій Полухін (Гітарист) на той момент належали до складу Міжконфесійного Батальйону Військових Капеланів (командир – Ігор Шулік з позивним Шторм), який згодом, навесні 2016 року, було трансформовано у Корпус Військових Капеланів при Християнській Службі Порятунку.

Леонід Кравець, пастор церкви, капелан-волонтер, з м. Малин, Житомирська область, описав свій досвід служіння капеланом та те, як Бог діяв у його житті.

В армію – з особливою зброєю

Військові капелани – це священники в армії. Офіційно інститут військових капеланів у Збройних Силах України ще не введений, але вже чимало священнослужителів різних конфесій добровільно, почувши заклик Божий, пішли до воїнів, щоб бути разом з ними. Бути для того, щоб захисники нашої країни могли почути від капеланів Слово Боже. Щоб через практичне повсякденне життя капеланів, воїни змогли переконатися: Бог дійсно є, Він живий, Він – Господь, і те, що про Нього і про Його Слово кажуть військові священники, правда.

Представники Церкви й раніше приходили до солдатів, але в основному на короткий час, щоб взяти участь в якомусь заході: дні Військової присяги, християнському святі, тематичній біблійній бесіді… Прийти ж в армію і розділити з воїнами їх побут і долю в умовах війни, не чекаючи офіційного рішення з боку держави, капеланів-волонтерів спонукали нинішні події в Україні, коли зло прогресує в усій негативній якості, коли сотні та тисячі людей гинуть фізично, а ті, що вижили, залишаються з глибокими душевними ранами.

Капелан не бере до рук зброю – це йому заборонено. Його основною зброєю є молитва і Слово Боже, а також приватне вміння самому підкорятися Богу, бути смиренним перед Ним. Тоді Господь діє через таку людину. Капелани ризикують своїм життям заради одного – щоб Господь врятував душі людей, одягнених у військову форму.

В опублікованому свідоцтві капелана є реальність Божих діянь, коли Він чудесним чином пробуджує в раніше байдужих до Нього людей віру в нашого Господа Ісуса Христа і на порозі смерті дарує їм покаяння в життя (Дії Апостолів 11:18), тобто спасіння.

У дорогу з Ребе

Ця історія почалася в Донбасі на початку листопада 2014 року. З Київського вокзалу проводжали двох друзів, капеланів-волонтерів, які відгукнулися на заклик Божий послужити нашим воїнам в Донецькому аеропорту. «І казав Він до них: Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте! Хто увірує й охриститься, буде спасений, а хто не ввірує засуджений буде». (Євангеліє Від Марка 16:15-16).

Під’їжджаючи до Донбасу, один з наших друзів не вірив, що це його мала батьківщина, де він провів 32 роки. Особливо розбурхували його руїни міст і сіл. Донбас був не тим, яким він його пам’ятав.

Бойове хрещення наші друзі пройшли в селищі Піски, де вони познайомилися з бійцями, з якими їм належало їхати в аеропорт. Один капелан збирався на вишку, другий – в старий термінал. Вечорами з воїнами перед відрядженням, дуже багато говорили про нашого Господа і Спасителя. Один молодий чоловік був вражений, як можна їхати в Донецький аеропорт без зброї? Йому пояснили, що наша сила не в зброї, а в Бозі. У взаємному спілкуванні пройшло близько п’яти днів.

Приблизно через три дні, один з бійців, що проживає в кімнаті з капеланами, присів ввечері за стіл і сказав: «Я весь час спостерігав за вашою поведінкою, прислухався до ваших розмов. І зауважив: що б ви не робили або не говорили, ви все зводите до одного – Бога». А напередодні виїзду, коли розподіляли, хто в якому БТРі буде їхати в аеропорт, Олексій (так звали цього бійця) попросився їхати на вишку в одній машині з пастором. Так, люблячи, він почав називати капелана з позивним Ребе. У перекладі з єврейського Ребе – душа компанії. А ще євреї так називають своїх рабинів.

Тричі живі

З від’їздом же в старий термінал відбулася заминка, ротацію туди відклали на кілька днів, і Дяк (позивний другого капелана) вирішив їхати в новий термінал. Командир роти, який їхав в старий термінал, змінився в обличчі: як же ми будемо там без капелана? Приблизно о третій годині ночі занурилися на БТРі, і почалася найдовша дорога в житті кожного, хто їхав в Донецький аеропорт. Дорога, з усіх боків була простріляна великокаліберними кулеметами, мінометами, гранатометами та іншим стрілецькою зброєю. Люди відчували невимовне змішане почуття небезпеки та бажання жити. Дорога в пів години здавалася вічністю. І ось, нарешті, довгоочікувана вишка.

Перший день облаштовувалися. Бої були не дуже сильні. А на наступний пройшла ротація в старому терміналі, і почалася справжня війна. Бій тривав приблизно вісім годин. Сепаратисти та російські найманці наступали. Вони прагнули взяти старий термінал, у що б то не стало. І через жорстокі бої Лицареві (позивний командира роти, про який ми вже писали) старий термінал довелося залишити. Тричі його бійці поверталися за рештою поранених, перетягуючи їх в новий термінал.

Сергій, той самий юнак, який не розумів, як можна їхати в аеропорт без зброї, розповідав потім наступне. Коли вони вперше під прицільним обстрілом з трьох сторін сходили за пораненими, і ніхто не постраждав, подумали: випадковість. Коли пішли вдруге, і знову всі повернулися живі та здорові, почали говорити: це доля. Але пройшовши неушкодженими крізь свистячі кулі та міни та гранати, які розривалися, ніхто вже не сумнівався: таке диво міг створити тільки Бог. Повернувшись на Батьківщину в Піски, Сергій сказав капелану: «Якби ви знали, як я весь тиждень молився!».

Під час цього бою був важко поранений наш боєць. Перев’язуючи йому рани, Дяк розповідав про благодать, яку Бог дає кожній людині. І воїн, який вмирав, вимовив слова покаяння перед тим, як перейшов у вічність.

«Кіборги», які змирилися як діти

Через деякий час капелан Ребе потрапив в госпіталь, підірвавшись на розтяжці. Через півтора місяця після поранення, повернувшись у вже «рідну» вежу Донецького аеропорту, він продовжив служіння «кіборгам» – так на той час стали називати захисників ДАПу (Донецького аеропорту). Цього разу все було по-іншому. Та війна, на якій він був раніше, здалася йому «Зірницею» (дитяча військова гра, яку колись проводили в школах).

Один з друзів Ребе поїхав як капелан в новий термінал, де бійці дали йому назву Гітарист, хоча, маючи при собі гітару, він так жодного разу їм не зіграв – не до того було. Прибув цей капелан на зміну попередньому, Архітектору, який так і не встиг виїхати. І замість двох служителів, як було досі, в аеропорту стало троє.

Коли почався штурм, танки прямим наведенням стали розстрілювати новий термінал і вежу. 13 січня вежа була зруйнована до шостого поверху, а наші десантники зайняли оборону на другому. За день танк прямим наводженням розстрілював по башті чотири боєкомплекти. Як розповідали хлопці, в боєкомплект танка входять 28-30 снарядів. Але пізніше я дізнався, що БК Т-72 комплектується 38-40 снарядами.

Коли десантники 80-ї бригади увійшли у вежу, почався обстріл, і всі зрозуміли, що більше звідси не вийдуть. На другий день серед бійців виник панічний настрій, але капелан закликав усіх молитися, кажучи, що є Господь, Який дає спокій душам. Це єдиний шанс на порятунок, адже Сам Господь закликає: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм». (Від Матвія 11:28-29).

Спочатку деякі сприймали ці слова недовірливо, з усмішкою, потім стали просити написати молитву на листок, тому що не знали, як молитися. Через деякий час капелани заговорили з бійцями про найважливішу молитву в житті кожної людини – молитву покаяння. І вже не було усмішок, обвітрені губи бійців з надією в очах шепотіли молитву покаяння, звернену до Бога. Грізні «кіборги» по-дитячому слухняно опускалися на коліна поруч з капеланом і волали до милості Божої. І Всемогутній Бог не забарився її явити. Всі 13 людей, які п’ять днів перебували в башті під обстрілом танка, вийшли з її вежі живими, було тільки двоє легкопоранених. Тепер вони вже самі свідчили капелану, що Бог є.

Вірний обов’язку, вірний Господу

Під час штурму нового терміналу противник зробив газову атаку. Засобів індивідуального захисту у наших воїнів не було. Капелан Гітарист почав молитися і буквально на очах у солдатів напрям вітру змінився, і газ стало відносити в іншу сторону. Коли атака пішла з іншого боку, Господь, за молитвами вже не тільки капелана, але і бійців, знову змінив напрям вітру. Яким випробуванням віри це було для капелана! І яким свідченням для бійців!

У новому терміналі два наших капелани познайомилися з дивовижною людиною – медиком з назвою Псих. Тут він перебував уже достатньо часу. Коли почався штурм аеропорту, капелани допомагали йому надавати першу медичну допомогу пораненим. Псих, або точніше, Ігор, був з родини євангельських віруючих, в дитинстві відвідував недільну школу, а коли підріс, ходив на молодіжне служіння. Але до Бога так і не прийшов. У Архітектора і Гітариста була можливість поговорити з ним про вічність під час перев’язок. І 19 січня Ігор сповідав Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем, а 21-го загинув. Напередодні, Ігор через поранення міг виїхати з термінала, але відмовився залишати своїх поранених. Він до кінця виконав присягу Гіппократа, рятуючи в Донецькому аеропорту солдатів, а Господь урятував його душу.

Ігор Зінич загинув під уламками плит перекриття, яке підірвав противник. Коли майже через місяць сепаратисти віддали його тіло, мати попросила капеланів приїхати на похорон. При зустрічі подякувала їм за служіння, через яке Бог врятував душу її сина, адже вона довгі роки молилася про це. «Не бариться Господь із обітницею, як деякі вважають це барінням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття». (2 Петра 3:9).

На похоронах Ігоря ми зустрілися з начальником штабу, з яким були разом в аеропорту. Він сказав, що після нашого від’їзду солдатам стало набагато важче. І попросив, щоб ми про них не забували. Тому ми знову вирушили на передову. Але це вже інша історія.

Поділитися ж цією історією мене спонукало те, що це чудова нагода розповісти про новий вид служіння наших церков – служіння капеланів. Про те, як Бог відповідає на молитви, проявляючи Свою любов і милість до тих, хто волає до Нього. «Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох праведників, що не потребують покаяння!…» (Від Луки 15:7).

Господь вчить нас любити ворогів наших, молитися за тих, хто ображає і жене нас. Молячись за тих, хто атакував нас, ми, перш за все, перемагаємо самих себе, упокорюючись перед Богом і отримуючи від Нього за це благодать.

Фото Леоніда Кравець:

Джерело: Слово про Слово



Be the first to comment on "Донецький аеропорт: плечем до плеча з капеланом"

Напишіть відгук