Католицизм і цивілізація

Від редакції: Це есе видатний католицький публіцист написав ще в молодому віці – далекого 1931 року. Можливо, цим можна пояснити ту дещо наївну категоричність, із якою де Олівейра підкреслює «дикість» варварської дохристиянської Європи.

Важливо відзначити й інше. Текст де Олівейри є спробою відповіді на непросте питання: як, виходячи з консервативних позицій, виокремити позитивний вимір цивілізації, поняття якої є дитям епохи Просвітництва і продовжує служити знаряддям віддалення людей від Бога?

Якщо полемічну стратегію, яку обрав молодий публіцист, можна зробити предметом дискусії, то діагноз, який він поставив своєму часу, видається безперечним. Нині, щоправда, це вже не діагноз, а анемнез: ліки, які де Олівейра пропонував сучасникам, так і не були вжиті у достатній кількості, що лиш підкреслює особливості нашого часу.

***

Плініо Корреа де Олівейра

Дія Церкви, де б вона не була, завше приносить цивілізацію. Коли св. Боніфацій ніс християнство в Німеччину, греко-римська цивілізація пронизала дикі тевтонські терени. І той же вітер християнства, що викоренив незрозумілі вигадки древньої нецивілізованої германської міфології, також змів у небуття лють і жорстокість, властиву невідступним варварським ордам, які постійно нападали на кордони Римської Імперії.

Те, що св. Боніфацій зробив у Німеччині, безліч смиренних місіонерів, проповідників правди зробили серед усіх західних націй, мандруючи просторами дикої та варварської Європи у ранньому Середньовіччі. Декотрі з них прославлені у церквах, інші поховані в забутті, проте їхня праця дожила до наших днів.

Високоцивілізована людина наших днів, що пишається швидкісними залізницями та чистим повітрям, сповненим світла й життя, подорожує без перешкод південною Іспанією чи Португалією, чиї береги омиває Атлантичний океан, або морозною Швецією, затягнутою сонним і меланхолічним туманом. Але замість пихи за винаходи нашого часу потрібно в першу чергу згадати про те, що за межами древньої Римської Імперії не було жодної залізниці, траси, аеропорту чи навіть пристані, і єдино можливу цивілізацію принесли туди жертовні місіонери багато багато століть тому.

Ця істина дійсна не лише щодо Європи, а й до решти світу. Щоразу, як блискучий корабель вирушає до берегів Сходу чи Америки, за ним слідує тінь стародавніх католицьких місіонерів, нагадуючи про те, що відданість апостолів ішла поперед жадібності торгівців. Ця відданість пройшла ті самі дороги, боролася з тими ж перешкодами та солодкістю проповіді завоювала серця тих самих людей, яких торгівці забажали би поневолити силою зброї та кровопролиттям.

Наш головний торговий район, де поміж банківської справи та модних бутіків бринить американська цивілізація, справді є гордістю Сан-Паулу.

Одначе хто пам’ятає, що ця вируюча артерія є благословенним плодом праці слабкого й смиренного місіонера, отця Жозе де Аншієта, який чотири століття тому, ризикуючи життям, пройшов через це місце, тоді – покинуте й небезпечне, катехизуючи індіанців та повертаючи до християнства жадібних та жорстоких християнських відкривачів?

Хто нині згадає, що вся життєвість і грандіозність, якою сьогодні хвалиться Сан-Паулу, є не більше ніж плодом могутнього дерева цього благословенного місіонера, посадженого та скропленого жертовністю, кров’ю і сльозами покаяння? Ніхто!

Однак усіма силами необхідно зупинити цю несправедливість. Наш час понад усе має стати часом відшкодувань, і перш за все – відшкодувань Церкві.

Багато сказано про наш розвиток. Двадцяте століття, перші десять років якого були такими легковажними, раптово обернулося на довгу криваву трагедію, яка ще впродовж тривалого часу досягатиме свого завершення.

Довга черга болючих епізодів все ще відділяє нас від фатального результату цієї битви між такою великою кількістю протиборчих сторін. І так само, як у будь-якому піддатливому до трагедії середовищі, ми можемо знайти багато недоліків у нашій епосі.

Наша матеріальна цивілізація неосяжна. Людина підкорила повітря, дослідила морські глибини, подолала відстані, літала, а наші заводи навчилися згинати найміцніший метал мов голку.

Проте наш світогляд страждає від цілковито протилежного зла. Замість того, щоб згинати залізні прути мов голки, душа людини постійно гнеться голкою об невеликі моральні жертви, як ніби вони є залізними прутами.

Наші прагнення протилежні. Як діти, що бавляться у гральній кімнаті, люди сьогодення по дурості та необізнаності ламають останні візерунки правдивої цивілізації.

Механізми використовують для війни та знищення. Хімія потрібна не лише лікарням, але і виробникам отруйних газів. Токсичні субстанції не тільки виробляються в лабораторіях, але також підгодовують пристрасті непристосованого до справжнього життя покоління, яке прагне втекти від реальності в екзотичні фантазії. Машини, які пожерли традиції минулого, тепер трощать надії на майбутнє. Пропозиція вже не відповідає попиту. Все розрегульоване і розпадається. І сьогоднішня людина лише починає усвідомлювати, що разом із приємними плодами нинішньої цивілізації є також гіркі наслідки зніженого життя, спричиненого тими самими механізмами, цією цивілізацією створеними.

Розчарована усім у житті, сучасна людина вже не зображає (на відміну від раннього XX ст.) прогрес алегоричними образами давньогрецької жінки в туніці з яскравим ліхтарем у руках, що звільняється від ланцюгів минулого і зорить у сповнене обіцянками майбутнє.

Лише в календарях та на картинках початку XX ст. була така винахідливість, а нині подібні самовпевнені алегорії канули в забуття. І, якщо комусь заманеться чітко описати наш вік, це варто зробити через образ дитини, яка нажахано плаче над уламками порцелянової вази, не знаючи, як склеїти її назад.

Настав час поставити питання про справжню причину такої катастрофи, ще раз глибоко дослідити історію не як сировину для вигадок та ліберальної утопії, але як лабораторію, в якій готувалися події та випадки теперішнього. А для католиків потрібно проголосити і показати цю велику правду, яка є унікальним джерелом спасіння. Прогрес у своєму вищому, моральному сенсі та його правдиві матеріальні плоди напряму походить від Церкви. Ренесанс насправді був відступленням у варварство, втягненням у відкриту процесію недоліків, помилок і сорому. 

Отже, людина, яка не керує власними інстинктами, є варварською, не цивілізованою і не придатною до життя в суспільстві. Не так уже й важливо, чи подібне безладдя в інстинктах покривається шовковими мереживами сибаритів, чи лише настегновою пов’язкою давніх полінезійців. Нація без мережив і шовку, трамваїв і телеграфів, але керована мораллю, більш цивілізована, ніж електрифікований, проте гнилий у моральному сенсі Содом.

Основою всякої цивілізації є моральність, і, якщо цивілізація побудована на слабкому моральному фундаменті, то, чим більше вона росте, тим більше тяжіє до руйнації. Це як вежа, яку зводять на невідповідному ґрунті: досягнувши певної висоти, вона впаде. Розгрібши уламки цієї вавилонської вежі, її архітектори напевне позаздрять нижчому, але спорудженому на міцнішому фундаменті будинку, який успішно протистоїть бурі й негоді.

Дії людства від XIV ст. послабили фундамент та збільшили кількість поверхів.

Церква, яка могла вільно діяти до того часу, працювала в іншому напрямку –розширяла фундамент, щоби пізніше виростити на ньому могутній та гідний захоплення плід розсудливості та мудрості, на противагу нинішнім пам’ятникам безладній гордості.

Основа, яка все ще тримає неймовірну вагу світу, що розвалюється, є наслідком дій Церкви. З іншого боку, бактерії, які несуть загрозу нашому існуванню, з’явилися саме через неслідування церковним законам. Це незаперечний висновок католицької соціології, який ми маємо віддано захищати.

Один із характеризуючих факторів розладу в природі (а отже і нашої не-католицькості, адже католицизм та порядок нерозривно пов’язані) є існування протилежних різновидів зла, які замість знищувати одне одного лише взаємно підсилюються.

Таким чином надлишок наукових переконань породжує сьогоденний агресивний сцієнтизм. З іншого боку, постійно спадаючий розумовий рівень людей нашого часу спричиняє зниження загальної духовності та зневіри у всіх її проявах.

Ці дві крайності народжені з язичництва. Католицизм же прагне представити врівноважене рішення раціональної, але не раціоналістичної культури, і достатньо поширити її, щоби подолати прогресуючу брутальність широких мас.

Для Церкви наукою світ не закінчується. Отже, вона [наука] позбувається неправдивої самодостатності, яку їй намагався приписати раціоналізм, і повертається до своїх природніх та логічних початків, тобто знання через розум, яке задовольняє людську цікавість.

Таке обмеження Церква накладає на необмежений сцієнтизм. Так зникає право, дане лібералізмом псевдо-науковцям, а саме право ховатися за фальшивими науковими принципами та робити знання привілеєм розпалювачів безладу, а інтелектуальне життя – важелем розвалу та анархії.

З іншого боку, певна частка культури та освіти, яка зараз приносить у світ безвладдя, має перетворитися на правдиву духовну освіту.

На католиків лягає завдання боротися проти сцієнтизму, який відділяє розум від віри. Це можна досягти підняттям морального та інтелектуального рівня молоді, яка вразлива до багатьох небезпек сьогодення.

Сан-Паулу, 27 вересня 1931 року

Переклад – о. Ярослав Кулик

Перекладено за публікацією Plinio Correa de Oliveira-info

Джерело: Політична теологія

Be the first to comment on "Католицизм і цивілізація"

Напишіть відгук