Релігійний кульбіт Івана Самойловича

Чому в 1685–1686 роках Київську митрополію вдалося підпорядкувати московському патріархові і яку роль у цьому відіграв лівобережний гетьман

Закінчення.

Початок: Зірваний “церковний аншлюс”

26 липня 1674 року новим московським патріархом став 53-річний новгородський митрополит Йоаким, у миру Іван Савйолов. Він служив капітаном рейтарів київського гарнізону. 1655-го, після звістки про смерть від чуми дружини й чотирьох дітей, на два роки прийняв чернечий постриг у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі. На відміну від попередників, новий патріарх був краще обізнаний з українськими реаліями, але симпатіями до України не пройнявся. Окрім Йоакима, рушіями російської церковної експансії стали московські дипломати та новий лівобережний гетьман Іван Самойлович. Якою була мотивація Самойловича до активних дій у церковному питанні? По-перше, не можна відкидати його особистої залежності від Москви: троє синів гетьмана майже десять років почергово перебували в Біло­ка­м’яній у заручниках, а промосковський курс та приязні відносини з боярами забезпечували йому геть­ма­нуван­ня протягом 15 років. По-друге, він прагнув зберегти владу, оскільки пережив три зміни царів, і щоразу мав доводити свою необхідність Романовим. Можливо, лівобережний гетьман побоювався угоди Москви з Варшавою ціною повернення полякам Києва та Лівобережжя. Заради утримання булави Самойлович не тільки намагався прив’я­зати Гетьманщину до Московії церковними узами, а навіть просив пе­ре­селити кілька тисяч родин московитів до Києва, Чернігова та Переяслава. По-третє, «самойловичева унія» могла бути частиною іншого політичного проекту. 1687 року під час антигетьманського перевороту змовники у своєму доносі закидали Самойловичу намагання створити самостійне Руське князівство, що пояснювали його любов’ю до влади.

Підготовка ґрунту

Лівобережний гетьман до Москви ніколи не їздив, постійно посилаючись на військові клопоти, а зазвичай відряджав замість себе генерального осавула Івана Мазепу або старшого канцеляриста Василя Кочубея. У Москві знову вдалися до традиційного трюку — фальсифікацій та вільного тлумачення чинних угод. Наприклад, 24 березня 1682 року Мазепі в Посольському приказі натякнули на необхідність виконання восьмого пункту Переяславських статей. Проте згаданий документ стосувався Хмельниченка, а в укладених Самойловичем Конотопських (1672) та Других Переяславських (1674) статтях про церкву не йшлося. 15 квітня 1682 року Самойлович у Батурині пообіцяв стольнику Алєксандру Карандєєву обговорити ідею зі старшиною та кліром під час відвідин лаври восени, де мав напрацювати домовленості та оголосити вибори митрополита. Проте 1682-го цього не здійснили через зміну влади в Кремлі. Смерть царя Фьодора загострила боротьбу між боярськими кланами та спровокувала стрілецький путч у Москві. Посольський приказ справу відклав, а патріарх протягом першої половини 1683-го й далі таємно листувався з українськими «партнерами». 4 вересня 1683 року Йоаким офіційно надіслав грамоту гетьману щодо організації виборів. Тоді в Москві підпорядкування Константинополю ще не ставили під сумнів, виправдовуючи вибори похилим віком місцеблюстителя та турботою про вірян Правобережної України.

18 листопада 1683 помер настоятель лаври Інокентій Гізель. Лівобережний гетьман, щоб протестувати реакцію українського духівництва, попрохав Москву санкціонувати вибори та висвятити нового настоятеля. І це при тому, що монастир мав статус ставропігійного й безпосередньо підпорядкувався Вселенському Патріарху ще з 1589 року. Проте в монастирі відбулися вільні вибори. Переможець Варлаам Ясинський відмовився їхати до Москви та одержав благословення від місцеблюстителя Лазаря. Водночас рішення польського короля призначити Йосипа Шумлянського власником усіх володінь Печерської лаври від 6 лютого 1684 року змусило Ясинського 26 лютого 1685 року підписати підтверджувальну грамоту з Москви. Після того як поставлений Москвою настоятель лаври не викликав підозр у Фанару, натхненники церковного трансферу перейшли до пошуків лояльного кандидата на митрополичу кафедру. Самойлович палко підтримував єпископа Луцького та Острозького Гедеона, з яким ще з 1681-го тривали перемовини про переїзд на Лівий берег. Шотландець на московській службі, генерал-поручик Патрік Ґордон вказує, що вибір впав на Четвертинського, бо жоден інший ієрарх нізащо не погодився б на перепідпорядкування Москві.


22 жовтня 1684 року Гедеон з почтом в 15 осіб прибув до Батурина. Його розмістили неподалік гетьманської столиці в Миколо-Крупицькому монастирі. Він повідомив, що став жертвою тиску адміністратора Шумлянського. Єпископ пояснював втечу на Лівий берег страхом зазнати переслідувань короля, який нібито за відмову перейти в унію обіцяв ув’язнити єпископа в Мальборку. 31 жовтня московський патріарх у листі до гетьмана, враховуючи «уніатську загрозу», просив організувати вибори. Кандидатуру «борця за віру» Гедеона Йоаким підтримав. На оглядини до Батурина прибув високопоставлений дипломат із Москви. Колишній в. о. очільника Посольського приказу думний дяк Ємєльян Украінцев 12 листопада провів співбесіду з Гедеоном, який висловив готовність прийняти благословення від патріарха Йоакима. У розмові з гетьманом куратор заручився його підтримкою в питанні переходу. Окрім того, Самойлович зауважив, що слід здолати церковну опозицію на чолі з Лазарем Барановичем, та запропонував негайно затвердити митрополита в Москві без виборів. Натомість Украінцев виступив за проведення церковного собору, щоб нейтралізувати партію Барановича.

Наприкінці 1684 року Самойловичу вдалося дотиснути український клір. Баранович та ігумени київських монастирів підписали звернення з проханням організувати вибори. 22 січня 1685 року Василю Кочубею в Посольському приказі порадили готувати вибори, але рекомендували зосередити вибір на комусь з-поміж місцевих, а не прийшлих духовників. Натомість 29 січня патріарх надіслав гетьманові грамоту, де повідомляв про повну підтримку царями наміченого сценарію. Склалася ситуація, коли різні башти Кремля мали різне ставлення до кандидатури Гедеона. Єпископа-емігранта підтримував Йоаким, проте категорично не сприймав Ґоліцин. У Посольському приказі не довіряли вихідцеві з Речі Посполитої, пам’ятаючи, що два його попередники (Сильвестр та Йосип) виявилися палкими поборниками церковної незалежності. У Москві підкреслювали несприйняття кандидата — надіслали йому лише 10 рублів, а в царському листі «забули» згадати княжий титул. Гедеон був шокований та небезпідставно вважав це ознакою немилості.

Сила адмінресурсу

У лютому 1685 року новий куратор севський воєвода окольничий Лєонтій Нєплюєв прибув до Батурина та порадив мінімізувати контакти з Фанаром, а процес підготовки до виборів здійснювати без зайвого розголосу. У березні гетьман пообіцяв Нєплюєву провести вибори, а у квітні з Москви надійшла «методичка» від Ґоліцина. У Посо­льському приказі радили допустити до участі в голосуванні козацьку старшину, замість Гедеона вчергове пропонували знайти іншого кандидата «серед місцевих» та затвердити перехід під омофор московського патріарха рішенням собору. Під ухвалою мали стояти підписи гетьмана, а також у повному складі генеральної старшини, полковників, осавулів, сотників. Після цього новообраний предстоятель мав їхати на затвердження до Москви. 19 червня в Сосниці Нєплюєв вручив гетьману матеріали з обґрунтуванням «історичної єдності» Київської митрополії та Московського патріархату. А 23 червня 1685 року Самойлович своїм універсалом призначив вибори на 29 червня в соборі Святої Софії.

Проте у визначений день вибори не відбулися. Сімдесятирічний місцеблюститель Лазар Баранович, посилаючись на слабке здоров’я, відмовився займатися організаційними питаннями та разом з іншими представниками духівництва чернігівської єпархії проігнорував собор. Мазепа безуспішно намагався його умовити, а потім сам узявся організовувати вибори. Дев’ять днів у Києві очікували на чернігівську делегацію та проводили роботу з майбутніми учасниками. 8 липня вибори все ж відбулися. На вибори не прибув жоден єпископ — правобережні ієрархи та Баранович їх проігнорували, «білоруська кафедра» залишалася незайнятою, сам Четвертинський на собор також не з’явився. Натомість голосування відбувалося за участю гетьманських посланців, куди, окрім генерального осавула Мазепи, прибули генеральний обозний Василь Дунін-Борковський, переяславський полковник Леонтій Полуботок, київський полковник Григорій Коровка-Вольський (Карпович, Коровченко), ніжинський полковник Яків Жураківський та соратники. Патрік Ґордон, який тоді опікувався розбудовою Київської фортеці, писав, що позаяк на соборі не було єпископів, то масовку набирали з приходських священиків. Відомо про участь настоятелів монастирів Лівобережжя (Переяславського, Густинського, Глухівського) та Києва й околиць (Видубицького, Михайлівського Золотоверхого, Братського, Кирилівського, Микільського, Межигірського). Протопопи представляли Київ, Ромни, Переяслав, Полтаву, Борзну, Лубни, Миргород, Баришівку, Лохвицю, Ніжин, Гадяч, Прилуки, Козелець, Кобеляки. Окрім того, на думку Сергія Павленка, у виборах узяли участь представники нижчого духівництва із Софійського собору, київських монастирів та колегіуму, а також єдиний представник Речі Посполитої — настоятель Почаївського монастиря.

Майстер маневру. Московський патріарх Йоаким, який від початку зробив ставку на Гедеона, добився «аншлюсу» української церкви, проігнорувавши умови української сторони

Учасники з’їзду одностайно проголосували за Гедеона, який виявився єдиним кандидатом. Київське духівництво висловило «особливу думку», однак невідомо, чи це був окремий з’їзд, чи умови затвердження нового митрополита. Відкриту опозицію очолив архімандрит лаври Варлаам Ясинський. Підписанти вказували на нелегітимність виборів без участі місцеблюстителя, порушення субординації та соборності — вторгнення Йоакима на канонічну територію Вселенського Патріарха. Імовірність перепідпорядкування Москві учасників собору лякала. Перед очима стояло Бєлгородське питання. Там 1667 року для українців Слобожанщини після численних прохань місцеблюстителя Мефодія було створено окрему єпархію. Однак вона не стала частиною Київської митрополії, як планувалося, а була підпорядкована московському патріарху. Українське духівництво обурювали нові порядки в єпархії: забюрократизованість, безправність дрібного кліру, жорстка централізація, процвітання корупції (священики мали збирати данину й передавати нагору), а особливо — тілесні покарання священиків. Понад те, розпочалася зачистка від українських впливів: витісняли київські богослужебні книги та церковний спів, на посади призначали переважно росіян.

Опозиціонери заявили про готовність підтримати трансфер, але якщо буде виконано низку умов: збереження вільних виборів митрополита духівництвом і козацтвом, невтручання патріарха у внутрішні справи митрополії та збереження юрисдикції митрополичого суду, свобода книгодрукування та освітньої діяльності Київської колегії (у Московії митрополити не мали права засновувати школи й друкарні). За задумом духівництва, московський патріарх мав благословляти обраного митрополита тільки в погодженні зі Вселенським Патріархом. Великого значення надавали збереженню титулу екзарха Константинополя, інакше єпархії Правобережжя було б утрачено. Самойлович повністю підтримав означені умови та вважав їх основою майбутньої церковної унії. Від себе гетьман додав вимогу визнавати київський митрополичий престол першим серед усіх єпархій Московської патріархії. Сучасний дослідник Сергій Павленко вважає, що Самойлович, Мазепа та Ясинський не були угодовцями, а сподівалися, що Фанар відмовить Москві.

Висвячення з нюансами

Повідомити про підсумки голосування до Миколо-Крупицького монастиря поїхали видубицький ігумен Феодосій Углицький та переяславський ігумен Єронім Дубина. Гедеон заявив про готовність прийняти овдовілий митрополичий престол з титулом митрополита Київського, Галицького і всієї Русі лише з рук московського патріарха. У липні 1685 року до Москви на переговори відправилися генеральний писар Сава Прокопович, канцелярист Лука Петровський разом зі згаданими Феодосієм Углицьким та Єронімом Дубиною. Вони мали передати на розгляд царів і патріарха умови підтвердження стародавніх прав, яке вимагали представники духівництва та Самойлович. Гетьман вказував на явне порушення процедури й необхідність колективного звернення до Вселенського Патріарха від царя та Йоакима.

25 серпня 1685 року керівний тріумвірат (Іван, Петро та Софія Романови) ознайомився з петицією. Патріарх Йоаким відмовився від направлення офіційного листа до Константинополя, побоюючись, що втратить час і що в Україні може змінитися ситуація. Вирішили самочинно затвердити Гедеона, а для виправдання цієї дії придворний літописець мав знати історичний прецедент. Таким стали вважати втечу митрополита Київського до Владимира-на-Клязьмі, а також проголошення Вітовтом окремої Київської митрополії. У Москві стосовно інтронізації Гедеона та перепідпорядкування Київської митрополії ніяких церковних соборів не скликали. Натомість засідала Боярська дума, розглядаючи справу як політичну.

У вересні 1685 року Москва відповіла Самойловичу: Гедеона запросили прибути по благословення, проте питання привілеїв не обговорювали. Особливо дражливою для Кремля та патріарха стала вимога зберегти титул екзарха. 24 жовтня 1685 року Гедеон у супроводі 32 священиків та 13 представників старшини прибув до Москви по посвяту. 8 листопада 1685 року в Успенському соборі Кремля за присутності керівного тріумвірату й патріарха він отримав дві ставлені грамоти — від держави та церкви. Київський митрополит урочисто присягнув, що в разі відходу від Москви мав би автоматично втратити титул. Тоді ж гетьманські представники (генеральний бунчужний і швагро Самойловича — Костянтин Голуб та старший канцелярист Василь Кочубей) безуспішно намагалися домогтися від Йоакима підтвердження автономії української церкви. Варто додати, що в царській грамоті підтверджувалися всі домагання українців (окрім титулу екзарха). Натомість патріарший документ жодним чином про права не згадував. Окрім того, Йоаким підмінив титул Гедеона — замість митрополита всієї Русі його юрисдикцію обмежили до ієрарха Малої Русі. Усі учасники акції розуміли, що без схвалення Вселенського Патріарха ці кроки будуть нелегітимними й не одержать схвалення серед пастви, тому вирішили здобути визнання Фанару постфактум. 14 грудня Гедеон виїхав з Москви і 16 січня 1686 року повернувся в Батурин. Самойлович лишився незадоволений тим, що московський патріарх не затвердив привілеїв. 6 квітня 1686 року гетьман знову нагадав про це Йоакиму, але лист лишився без відповіді.

Перемога човникової дипломатії

Для Москви вікно можливостей у Балтійсько-Чорноморському регіоні відкрилося близько 1680 року, коли в мирі та союзі з Кремлем були зацікавлені й у Стамбулі, й у Варшаві. Не менш важливо, що східні патріархи симпатизували Москві, часто їздили по фінансову підтримку, а деякі навіть виношували плани спільного московсько-козацько-молдовського походу на Стамбул. 21 листопада 1681 року цар Федір уперше доручив дяку Прокофію Возніцину таємно від турків та українців прозондувати ґрунт у патріарха Якова. Підсумки зустрічі, що відбулася 14 травня 1682 року, невідомі. Безрезультатним виявилося посольство Захарія Софіра-Іванова, який навесні 1685 року передав Якову 40 соболів та 200 рублів, але той від чіткої відповіді ухилився. Пізніше, 11 листопада 1685 року, Йоаким із царями написали листи до Вселенського Патріарха, якого ставили перед фактом обрання та благословення Гедеона. Питання переговорів перебувало на контролі Ґоліцина, який 19 листопада видав інструкції. Посланцю наказали дотримуватися трьох сценаріїв. Перший («м’який») передбачав наполягання на практичних мотивах трансферу («їхати через татарські степи далеко й небезпечно»), а в «штучному розділенні» звинувачувався Вітовт. У разі несприйняття аргументів дипломат мав перейти до «жорсткого» плану — оголосити, що за титулом Патріарха Московського і всієї Русі Київська митрополія й так є його територією, а Вселенський Патріарх багато років порушував канонічну юрисдикцію. Крім того, він мав послатися на «бажання українського народу» й поставити Фанар перед доконаним фактом обрання й благословення митрополита. Якби й цей варіант не прийняли, то переговори припинялися, а Москва далі не шукала б патріаршого схвалення здійсненої акції.

Місце змови. Гедеон був проголошений митрополитом 8 липня 1685 року, хоча вибори, які проходили в Софійському соборі, українські єпископи проігнорували

До Фанару направили піддячого Посольського приказу Нікіту Алєксєєва, який 30 грудня 1685 року разом зі значним військовим товаришем Іваном Лисицею (колишній брацлавський полковник) вирушив домовлятися зі Вселенським Патріархом. Самойлович додав свою грамоту, де виправдовував проведення виборів призначенням Шумлянського (через 10 років!). Спочатку делегати зустрілися з патріархом Яковом, але той знову не виявив інтересу. Наприкінці березня його усунули з посади, після чого головним християнським ієрархом в Османській імперії (міллет-башою) став єрусалимський патріарх Досифей Нотара. Він був професійним істориком церкви, а 1678 року написав листа вірянам Київської митрополії, де пропонував напряму звернутися до Вселенського Патріарха стосовно проведення нових виборів. На прийомі Лисиця намагався виставити перехід як бажання «гетьмана, козацтва і народу». Тоді як, окрім рекомендованих у Москві аргументів, Алексєєв пообіцяв щедро винагородити ієрарха. Чи то сама спроба підкупу, чи то розмір хабара обурили клірика. Досифей звинуватив Москву в порушенні канонів заради «славолюбства» й поставив вимогу винести питання «українського трансферу» на обговорення всіх православних церков. Аргументи московитів називав дивними, а дії злочинними та безпідставними. Пропонував московському патріарху стати намісником Вселенського, а в разі повного підпорядкування передбачав розкол митрополії по берегах Дніпра.

Одночасно з місією Алєксєєва царські дипломати вели переговори з поляками в російській столиці. На московських перемовинах удалося подолати загрозу розколу митрополії. 26 квітня в Москві познанський воєвода Кшиштоф Гжимултовський підписав Вічний мир, дев’ята стаття якого передбачала згоду польського уряду на підпорядкування православних вірян країни митрополиту Київському. Тепер дипломати мали спрацювати так швидко, щоб про угоду не дізналися в Стамбулі. За російською версією, дипломатам удалося нейтралізувати Досифея, залучивши на свій бік великого візира Сари Сулеймана-пашу. Вважається, що турки були готові виконати будь-які забаганки Москви в обмін на нейтралітет, і візир погодився виконати їхні прохання. Саме тоді союзники здійснили контрнаступ, а в червні навіть почали облогу угорської столиці Буди. Ще одним чинником успіху місії стало затвердження 17 квітня Вселенським Патріархом Діонісія IV Мусульманина. Останній не раз робив Москві послуги, зокрема 1678 року передав плани військової кампанії османів. Заручившись підтримкою візира, нового патріарха поставили перед фактом, і той за півтора місяці видав низку документів (грамоти царям, патріарху, гетьману, рішення Синоду з підписами 21 митрополита), які 5 червня віддав послам. Діонісій пробачав Йоакима та Гедеона за порушення канонів, закликав вірян слухатися нового митрополита й дав згоду на перехід митрополії (затвердження в Москві) за умови поминання Вселенського Патріарха на першому місці. За згоду Діонісію виплатили 200 золотих та 120 соболів, а Досифею — 200 золотих. Після прибуття в Москву грамот 15 грудня 1686 року Йоаким знову затвердив Гедеона, а за 10 днів лівобережному гетьману «за сумлінну службу» вручили царську грамоту із золотим ланцюгом та двома діамантовими клейнодами.

Труднощі перекладу та інтерпретації

Історія «церковного аншлюсу» відома у версії, що її склали в 70-х роках ХІХ століття російські історики за документами Посольського приказу. До нас не дійшли козацькі архіви, а з дев’яти документів, виданих Діонісієм і Досифеєм, зберігся один грецький оригінал (лист Вселенського Патріарха до царів), дві копії грецькою, а решта збереглися в староросійській версії. Переклад Посольського приказу російська дослідниця Вєра Чєнцова вважає тенденційним. Після звірки з грецькими чернетками грамот вона виявила, що з російського тексту зникла фраза, що «Вселенському Патріарху належать усюди всі парафії та єпархії». Васілій Лур’є вважає російську версію про перехід Київської митрополії історичним міфом. Він називає архітектором компромісу Досифея, який після формальної згоди намагався відігратися в казуїстиці офіційних документів. Проект Досифея, підтриманий Діонісієм, передбачав не повний перехід митрополії «до Москви», а встановлення режиму намісництва без втручання у внутрішні справи. На користь цієї версії свідчить звернення 1688 року Діонісія до Йоакима як до екзарха всієї Русі. Поставлення Гедеона визнавалося здійсненим у порядку ікономії (виняток, теоретичний допуск можливості) у зв’язку з особливими обставинами. Фанар визнавав митрополита обраного на місці, а не призначеного в Москві.

Імперська простота. Питання підпорядкування Київської митрополії в Москві вважали суто політичним, винісши його на розгляд Боярської думи, а не церковного собору

Також Лур’є вважає, що Москва відкинула пропозиції східних патріархів та силою захопила Київську митрополію. Вселенський Патріарх Варфоломій і низка науковців вважають, що 1686 року Москві делегувалося право на висвячення митрополита (хіротонія) без передання канонічної території, що пояснює подальшу відсутність протестів чи скасування акта. Архієпископ Тельміський Йов (Геча) називає акти 1686 року тимчасовою опікою — намісництвом Московської патріархії стосовно поставлення митрополитів, нагадуючи, що висвячення єрусалимським патріархом митрополита Київського 1620 року не призвело до переходу в безпосередню залежність. Теолог Константін Вєтошніков зазначає, що адміністрування переходило не на вічні часи, а право хіротонії не визнавалося прерогативою московських патріархів. Можливо, греки розраховували повернути Київську митрополію, як 1792 року повернули Александрійському патріархату Алепську митрополію (від 1757 року вона перебувала в тимчасовому управлінні Фанару). Згадка на першому місці Вселенського Патріарха мала підкреслювати збереження влади та юрисдикції. Історик XVIII століття Олександр Рігельман вказує, що в тексті грамоти Діонісія митрополит поставляється за «благословення вселенських патріархів та соборів». Дослідник Олесь Кульчинський заперечує факт підкупу східних патріархів і зазначає, що відчуження відбувалося поступово. Зокрема, митрополит Київський та історик-любитель ХІХ століття Євген Болховітінов писав, що після смерті Гедеона царським указом місцеблюстителем київської кафедри призначили грецького єпископа Хрисанфа Червенського. Кульчинський вважає, що остаточно підпорядкував митрополію московський патріарх Адріан, який 1695 року наказав боротися з грецькими впливами.

Фатальні наслідки

Улітку 1687 року Самойловича усунули від гетьманства внаслідок старшинської змови. За іронією, більшість активних учасників церковного трансферу долучилися до антигетьманського перевороту (Прокопович, Лисиця, Мазепа, Кочубей, Борковський, Голіцин, Неплюєв). Серед його спільників лишився полковник Полуботок, якого заарештували, а згодом помилували. Тоді ж почав зменшуватися вплив митрополита, якого вважали союзником поваленого гетьмана. Москва на повну використовувала конфлікт Гедеона з українськими ієрархами. Почергово з його підпорядкування вивели Чернігівське єпископство (1688 року) і низку монастирів: Полоцький Богоявленський (1686), Межи­гірський (1687) та Києво-Печерську лавру (1688), які безпосередньо взяла під свою опіку Москва. Окрім того, спеціальним наказом від 27 січня 1688 року Гедеону заборонили вживати титул митрополита всієї Русі, який він все ж використовував усупереч волі патріарха. Київська митрополія була повністю ослаблена — у ній не залишилося жодного єпископа. Варшава, запідозривши Москву в подвійній грі, не виконала положень Вічного миру. Перепідпорядкування Київської митрополії спричинило перехід правобережних єпархій в унію (1691-го — перейшла Перемишльська єпархія, 1700‑го — Львівська, 1702-го — Луцько-Острозька). На Галичині ченці Манявського скиту не визнали трансферу й зберігали зв’язок із Фанаром аж до закриття монастиря австрійцями 1785 року.

Дуже швидко патріарх виявив інтерес до внутрішніх справ митрополії. Уже 1686 року Йоаким закріпив за собою духовний нагляд, а згодом Москва почала втручатися в друкарство. Наприклад, 1689 року надійшла вимога погоджувати тексти з патріархом, у 1693 й 1720 роках установили обмеження та заборону українськомовного друку. Втручалися і в освіту: 1748-го запровадили російську мову в Києво-Могилянській академії, а з 1763-го — навчання повністю перевели на російську. 1786 року конфіскували монастирські землеволодіння та закрили частину монастирів, а з 1801-го заборонили зводити храми в українську стилі. Московські церковні собори 1689 та 1690 років засудили київське богослов’я за папістичні уніатські «превратные толкования», зауваживши, що вселенські патріархи не мали можливості стежити за твердістю віри: під заборону потрапили навіть твори чинного єпископа Лазаря Барановича. 1722 року понизили Київську митрополію до архієпископства та скасували виборність її ієрарха. Тиск на церкву був частиною державної політики Романових, і після 21 року без патріарха (екзарха Стефана Яворського вважали охоронцем патріаршого престолу) 25 січня 1721-го Пьотр І де-юре ліквідував патріархію, яку замінив державний орган — Священний синод.

Напевно, Мазепа не раз шкодував про свою участь у соборі 1685 року, адже підпорядкована Москві церква, попри щедру фінансову та матеріальну підтримку з боку гетьмана, стала ключовим інструментом його дискредитації. Виправити помилку Самойловича намагався Пилип Орлик, який у першому пункті своїх «Договорів і постанов» 1710 року задекларував повернення під омофор Вселенського Патріарха. Своєрідною формою народного протесту на Лівобережжі став рух «диких попів» — мандрівних священиків та єпископів, висвячених у Вселенському Патріархаті. 1695 року московський патріарх Адріан наказав припинити їхню діяльність та розселити в монастирях. Не втрачали зв’язку з Фанаром запорозькі козаки Олешківської, Кам’янської та Задунайської січей «у вигнанні», а на Афоні протягом 1747–1830 років діяв козацький скит «Чорний вир». 13 листопада 1924 року Вселенський Патріархат уперше дав правову оцінку акту 1686 року в томосі Польській православній церкві: визнав його порушенням канонічних правил, але не скасував. 11 жовтня 2018 року Синод Константинопольського патріархату скасував юрисдикцію Московської патріархії над українськими землями.

Ярослав Гирич

Джерело: Тиждень

Be the first to comment on "Релігійний кульбіт Івана Самойловича"

Напишіть відгук