Християни і держава: чи всяка влада від Бога?

Чи всяка влада від Бога? Про це роздумує керівник АДЦ “Політична Теологія” Ігор Загребнльний у своєму авторському матеріалі.
Принагідно також пропонуємо проглянути відео отця Романа Лаби на цю ж тему :

А тепер слово Ігорю…

«Всяка влада від Бога»– і по нинішній день ці слова стають предметом численних спекуляцій.

Переплітаючись із «На все воля Божа», вони часто дезорієнтують християн, формують серед них думки, які є далеким від Закону Божого: нібито християни мусять пасивно терпіти будь-який, навіть найбільш тиранічний і ворожий спільному благу режим.

Неправильне розуміння слів про «владу від Бога» породжує дві хибні картини політичної влади. Перша обожнює конкретний політичний режим, змушує християн по-язичницькому поклонятися йому. Друга навпаки краде у християн розуміння цінності політичної влади. У її випадку фраза «Всяка влада від Бога» сприймається в тому сенсі, що Бог карає людей поганою владою. Причому розуміння влади як Божого покарання абсолютизується: будь-яка влада є покаранням, яке християни мають терпіти. Спекулювання Ісусовими словами «Кесереві – кесареве, Богові – Боже» додає такому підходу довершеного вигляду. Потяг людини до щастя реалізується у площині «Богові – Боже», а от площина «кесереві – кесареве» в принципі не має нічого спільного з людським щастям. Мовляв, «Бог терпів і нам велів».

Таким чином виникає модель пасивного анархізму, коли політичній владі цілком відмовляють у благому характері, одначе не протистоять. Терпіння поза всяким сумнівом можуть відігравати вагому роль у християнському житті. Але навряд чи варто цінувати терпіння, що випливають із тотальної несправедливості і позбавляють людей того, що згідно з Божим задумом має їм служити.

В обох вище змальованих випадках апостолу Павлу приписуються речі, яких він не говорив.

Ідея безумовного послугу світській владі чужа апостольській добі. Хоча б тому, що «слухатися слід більше Бога, ніж людей» (Ді. 5:29). Якби ранні християни демонстрували абсолютний послух владі, вони зрадили б Бога і перестали бути християнами, приносячи жертву імператору як богу (як того від них вимагали представники світської влади). Цілком очевидно, що ні Павло, ні інші апостоли не вчили в усьому і завжди коритися владі.

Чому «немає влади не від Бога»?

Перечитаймо ці мудрі, але так часто спотворювані рядки апостола: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе. Бо володарі пострах не на добрі діла, а на злі. Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї, бо володар Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо не дарма він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві! Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління» (Рм. 13:1-5).

Кидається в очі те, що Павло не просто наказує коритися владі, але й хвалить її. Влада, про яку пише апостол, є служителем добра. Тому ті, що чинять добро, отримують від неї похвалу. Зворотною стороною цього служіння добру є стримання зла – саме для приборкання зла влада «носить меч», виконує репресивні функції.

Ракурс, у якому навчає коритися державній владі Павло, є відмінним від того, в якому в Першому соборному посланні апостола Петра ідеться про послух рабів своїм господарям. Петрові слова стосуються перенесення індивідуальної несправедливості. Павло ж навпаки пише про справедливість: про винагороду для добрих і кару для лихих. Петро також пише про цю функцію влади (1 Пт. 2:14), але потім змінює ракурс. Уподібнення до Христа у стражданнях є шляхом обоження конкретної людини з безсмертною душею. Суспільство такої душі не має. Його удосконалення і просто існування має здійснюватися за законами, відмінними від специфічних аспектів духовного життя людини. Петрові слова про необхідність послуху рабів не завадили християнству з часом викорінити рабство у античному сенсі (водночас зберігаючи розуміння справедливості самої соціальної нерівності). Цьому посприяв і той факт, що апостоли не лише закликали рабів коритися панам, але й говорили, що пани мають ставитися до рабів із належною повагою (Еф. 6:9). Таким чином етика індивідуального життя переплелася з законами існування суспільства. Влада, про яку пише Павло, стосується саме суспільного життя. Вона існує «тобі на добро», але аж ніяк не для того, щоб зробити суспільство заручником своєї несправедливості.

У рядках Послання до римлян ідеться передусім не про конкретний політичний режим (Римську імперію), а про владу як таку, про інститут і навіть принцип влади. А сам принцип влади безперечно є від Бога. Створений Богом світ спирається на систему нерівності, владарювання і підлеглості. В інакшому випадку світ не знав би жодного порядку. Це був би не космос, а хаос.

На тому, що Павло писав насамперед про принцип влади, з особливою чіткістю і переконливістю наголошував св. Іван Златоустий.

У своєму тлумаченні Послання до римлян він зазначає: «“Немає влади, як не від Бога” – говорить апостол. Як це? Невже будь-який начальник поставлений від Бога? Не це я стверджую, відповідає апостол. Мені йдеться не про кожного начальника зокрема, а про саму владу. Існування властей, причому одні наказують, а інші коряться, і та обставина, що все відбувається не випадково… – все це я називаю ділом Божої Премудрості. Тому апостол і не сказав, що немає начальника, який не був би поставлений від Бога, але міркує про сутність влади загалом і говорить: “Немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога”. Так і Премудрий, коли говорить, що “від Господа, що чоловік поєднується з жінкою” (Прип. 19:14, Септуагінта), має на увазі, що шлюб встановлений Богом, а не те, що Бог поєднує кожного, хто вступає в шлюб, позаяк ми бачимо, що багато хто одружується з неналежними намірами і не за законом шлюбу, і це ми, зрозуміла річ, не можемо закинути Богу. (…) Оскільки рівність часто доводить до суперечок, Бог встановив численні види влади і підлеглості, як от між чоловіком і жінкою, між сином і батьком, між старцем і юнаком, рабом і вільним, між начальником і підлеглим, між учителем та учнем».

Тома Аквінський розглядає ієрархічні відносини між людьми в контексті ієрархії усього сущого: «Якщо акти природних речей витікають із природних здатностей, то людські акти витікають із людської волі. І так само, як у природних речах вищим належить спонукати нижчих до їхніх актів за допомогою переваги тієї природної влади, якою їх наділив Бог, у людських справах вищим належить спонукати нижчих за допомогою своєї волі в силу їхньої божественно встановленої влади. А спонукати за допомогою розуму і волі означає наказувати. Тому подібно до того, як у силу божественно встановленого природного порядку нижчі природні речі повинні підпорядковуватися рухові вищих, так само і в людських справах в силу природного і божественного закону нижчі повинні підпорядковуватися тим, хто має над ними владу» (STh, II-II, 104,1).

Тома розмежовує сутність, походження і використання влади. Сутністю влади є порядок панування і покори. В цьому сенсі влада є від Бога. Проте це не означає, що кожен, хто спромігся отримати владу у свої руки, є «від Бога». Незаконне походження влади робить її саму незаконною. Бандити, що тероризують певну місцевість, навіть якщо населення їм кориться, не можуть вважатися чимось таким, що належним чином розкриває сутність влади. Нарешті, важливу роль відіграє використання влади. Якщо певні люди здобули владу законним шляхом, але зловживають нею, здійснюване ними панування не відповідає сутності влади.

Відмінність між сутністю влади та її використанням добре помітна на прикладі цього старозавітного тексту: «Тож слухайте, царі, і розумійте! Навчіться, ви, що правите аж по край світу! Вважайте, ви, що верховодите безліччю, та пишаєтеся юрбою народів! Це бо Господь дав вам владу, від Всевишнього  зверхність; Він діла ваші розгляне й ваші заміри розслідить. А що ви, бувши слугами Його царства, не судили по справедливості, ані закону не пильнували, ані за Божою волею не чинили, Він страшно й швидко нападе на вас, бо суд на вельмож суворий буде» (Мудр. 6:1-5).

Царі, до який звертається богонатхненний автор, мають владу від Бога. Ба більше: їхнє панування – це елемент здійснення влади Бога, земні правителі є «слугами Його царства». Попри це, на практиці їхнє панування обертається в несправедливість. Використання влади може бути діаметрально протилежним її сутності.

Не кожен політичний режим є владою у її сутнісному вимірі. Конкретне владарювання може бути не владою (котра від Бога), а свого роду «анти-владою». З апокаліптичних пророцтв Святого Письма (Даниїла, Одкровення) дізнаємось, що політична влада здатна сягнути крайнього виродження і перетворитися на інструмент у руках Антихриста. Виродження політичної влади відображає загальну логіку існування зла як результату спотворення створених Богом речей. Якщо політична влада у відповідності до Божого задуму має служити підтримці справедливості, то «анти-влада» – «Великий Вавилон» – є «матір’ю розпусти і гидоти на землі» (Од. 17:5).

Водночас найбільш несправедливі режими, котрі відомі світовій історії, містили у собі частку істинної влади. Більшовицький режим за низкою критеріїв був нелегітимним. Але, коли радянська держава в особі міліції, прокуратури і суду кидала за ґрати справжнього злочинця (того, чиї дії були порушенням засадничих моральних принципів, а не лише кваліфікувалися як злочин світським законодавством), відбувалося справедливе застосування влади, здійснювалася її репресивна функція. Навіть режим, заснований на антихристиянській ідеології, показував у цьому аспекті свого існування, що він – «Божий слуга, месник у гніві злочинцеві».

Християнський підхід до політичної влади включає і розуміння її вищої цінності, і усвідомлення того, що вона може бути злом, якщо відхилятиметься від своїх завдань. Коли державні лідери перестають діяти в межах права як того, що відповідає їхній істинній сутності, вони перестають бути правителями. Із християнської точки зору політична влада несе на собі відблиск божественної мудрості. Вона – прояв ієрархії, що пронизує усе суще. Тому, назагал, християнин має ставитися до політичної влади з послухом і повагою. Але не кожен політичний режим заслуговує, аби в ньому бачили належне вираження божественних принципів.

Скинути тих, хто не від Бога

Отож, ставлення християн до конкретного режиму має залежати від його характеру.

Уже Євсевій Кесарійський (263-339) чітко розмежовував легітимну і нелегітимну імператорську владу. Критерієм розмежування для нього були релігійно-моральні якості правителя: «Відомо, що істинним царем, за всією справедливістю, варто називати того, хто прикрасив свою душу царськими чеснотами, за зразком найвищого царства; і навпаки: той, хто зрікся їх, відкинувши Всецаря, не визнав небесного Отця душ і не віддав належної Цареві пошани, але прийняв у душу неподобство і мерзенність, царську смиренність замінив дратівливістю дикого звіра, щедролюбиву налаштованість невиліковною отрутою злоби, розсудливість безумством… хто віддався усьому цьому, той, хоч би й возвисився тиранічною владою, не може навіть найменуватися царем. Та і як йому нести небесний образ монаршого права, коли він наніс на свою душу численні образи демонів? Який із нього начальник і володар над усіма, коли він на самого себе привернув незліченну кількість жорстоких деспотів, коли він раб огидної пристрасті?» (Слово імператору Констянтину з нагоди тридцятиріччя його царювання. Гл. 5).

Такий диференційований підхід рано чи пізно мусив призвести до переконання, що можна не лише виявляти непослух певному режиму, але й усунути його. Це переконання жодною мірою не суперечить ідеї «влади від Бога». Адже усунення несправедливого режиму не означає нівеляції влади як принципу.

Із книги «Апостольство меча. Християнство і застосування сили». Публікується зі скороченнями і незначними змінами”.


Продовження читайте тут

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Джерело:

https://politteo.online/materialy/chy-vsiaka-vlada-vid-boga/

Be the first to comment on "Християни і держава: чи всяка влада від Бога?"

Напишіть відгук