Церква померлого диявола

Сучасне християнське життя суттєво ускладнюється тим, що Церква змушена існувати у просторі смерті Бога.Причому навіть спогад про Бога лишається у минулому.

Нинішня культура, нинішній світ – це простір, у якому останні Божі сліди намагаються швидесенько замести, аби ніщо не заважало будувати «відкрите суспільство» з його множинністю істин, відносністю моралі та божевільною жагою «самовираження».

Проте принципова секуляризованість нинішньої культури – це ще не вирок для Церкви. Темрява не є середовищем, де світильник не може світити. Навпаки, вона потребує більшого вогню, більшого горіння тих, хто має нести світло Христового Євангелія. Одна з найбільших проблем сучасного християнства полягає не в тому, що для сучасної культури «Бог помер», а в тому, що дуже багато християн намагається повірити у те, що помер диявол. Фраза «диявол помер», вимовлена християнином, страшніша за слова «Бог помер», які лежать в основі сучасної культури.

Польський філософ Лешек Колаковський в середині 60-х років минулого століття написав твір, який не втрачає актуальності і нині: «Стенографічне повідомлення про метафізику диявола на прес-конференції у Варшаві 20 грудня 1963 року». Дозволю собі зацитувати досить об’ємний фрагмент:

«Ви перестали вірити в мене, і я це добре знаю… Але для мене необов’язково, аби моє існування було визнане… Я іду деколи до церкви і дуже уважно і спокійно слухаю проповіді. Але дуже рідко і навіть дуже-дуже рідко якийсь проповідник – навіть десь у провінції – пригадує мене з проповідниці. Тому що це його бентежить. Бо ж ніби хто ще сьогодні вірить у якусь чарівну казку і не дотримується кроку модерного духа часу, що, до речі, не оминуло також Церкви. Так, не оминуло, бо теологи додержуються кроку духа часу, а деколи навіть його випереджують і не бояться реформи. (…) Що ж це все означає, панове теологи? (…) Питання, одначе, є: чи диявол є нічим іншим, як тільки формальною риторикою? Хіба ж він не є правдою, панове, що репрезентує повністю незаперечну дійсність, визнаний Традицією, об’явлений Святим Письмом і описаний Церквою протягом двох тисяч років як справжня і конкретна реальність? Чому ви, панове, мене уникаєте? Боїтеся насмішок скептиків? Боїтеся бути посміхом в кабаретах? Відколи віра тремтить від осміювання поган і єретиків? Куди ж це все вас заведе? Якщо ви прагнете ухилитися від основ віри зі страху перед осміюванням, де ж тоді ви опинитеся? Якщо сьогодні це диявол, то завтра жертвою вашого страху може стати існування Бога. Панове, ви дали довести себе до ідолопоклонства модернізму… Церква стала глухою через змагання з часом… Вона хоче бути модерною, прогресивною, гігієнічною, утилітарною, продуктивною… Панове, ви вже не боїтеся ані невіри, ані єресі, і навіть диявол уже є вам нестрашний. І тому ви вже не боїтеся Бога. Ви боїтеся тільки одного, а саме, щоби хтось не міг вам сказати, що ви відсталі або образити порівнянням із Середньовіччям» (Цит. з адаптацією до сучасного мовного стандарту за книгою В. Олексюка «До проблем доби обману мудрості»)

Колаковський у своєму творі виступає літописцем виродження християнської доктрини. Бо ж справді 60-70-ті роки минулого століття – це надзвичайно кризовий для Католицької Церкви час. Одним із проявів цієї кризи було прагнення максимально «раціоналізувати», а відтак «деміфологізувати» християнське вчення та релігійне життя. Така «деміфологізація» зачепила і звичні уявлення про диявола, нечистих духів, антихриста.

Визначні святі не вагалися описувати власне духовне життя як боротьбу з бісами. Поняття, запозичені з військової сфери, узагалі є базовими для опису християнського життя. Читаючи житія багатьох святих або ж їхні власні твори, ми натрапляємо на чіткі описи протистояння з демонічними силами. Підтримувані Божою благодаттю, святі вели запеклу боротьбу з реальними сутностями, що намагалися погубити їхні душі. Чи багато нинішніх християн подібним чином дивиться на власне життя? Чи багато християн вбачає у спокусах та здійснених гріхах діяння бісів? Чи духовенство докладає належних зусиль, аби відродити віру в бісів? Справді, не всі наші гріхи здійснюються у співпраці з демонами. Справді, ми можемо користуватися здобутками психології, ставлячи їх на службу власній духовній боротьбі. Але чи розумно думати, що демони, які століттями дошкуляли святим, кудись зникли і не намагаються звести до пекла сучасних християн?

Не менше проблем і з вірою в антихриста. Живемо в час, коли діяння антихриста стають все сильнішими. Звісно, поки що йдеться про антихриста як певну історіософську силу, тенденцію, а не конкретну людину. Але це не змінює справу принциповим чином. Чи бачать ці діяння нинішні християни? Чи розуміють, що за постать за ними видніється?

Церква намагається якось реагувати на все більше заперечення природного закону та вияви християнофобії. Але подивімось, яку риторику вона використовує. У випадках християнофобії та примусу Церкви до прийняття засадничо неприйнятних норм ієрархи говорять лише про захист прав віруючих і забезпечення свободи віросповідання. Справді, таку риторику можна використовувати в світських судах, коли йдеться про прагматичний захист християнських інтересів в рамках існуючого законодавства. Але її в жодному разі не можна розглядати як сутнісну. Видаючи таку риторику за щось об’єктивне, християни підміняють власну доктрину і справжні християнські почування ідеями класичного лібералізму, підміняють речі об’єктивного характеру суб’єктивізмом, на який спирається лібералістична ідеологія.

Натомість Церква має жити об’єктивністю власної віри. Підняття на рівень об’єктивності чогось суб’єктивного для християн має бути неприйнятним. Таке поняття як «образа почуттів віруючого» може існувати лише в межах секулярної культури. Для християнина має існувати лише святотатство і образа Божого маєстату загалом. На речі потрібно дивитися у площині їхнього об’єктивного значення. Й у цій площині наступ гендерної ідеології і подібні негативні явища – це не порушення чиїхось там прав і свобод. Це прямий прояв діяльності антихриста, котрий намагається позбавити людей не лише вищого, даного у Об’явленні, закону, але й базових істин закону природного.

На жаль, пастирі Церкви рідко про це говорять. Вони воліють говорити про проблеми сьогодення світською мовою, котра не знає, що таке антихрист. Вони не наважуються порушити ілюзію комфорту згадками про демонічне зло.

Те, що сьогоднішні християни не живуть практичною вірою в диявола, бісів та антихриста, є відображенням загальної утопічності нинішньої цивілізації. Сучасна людина взагалі не хоче знати зла. Вона оточує себе матеріальним комфортом (насправді, надзвичайно відносним). Вона мріє бути від усього захищеною. Вона маскує природне старіння послугами косметологів та пластичних хірургів. Вона наївно втікає від смерті, відправляючи своїх старих батьків до притулків і, як свідчать реалії багатьох країн Заходу, навіть відмовляючись їх хоронити. Вона маскує власну духовну порожнечу антидепресантами та візитами до психоаналітиків. Інколи, щоправда, утопія комфортного і безпечного життя не витримує тиску реальності, і, не вміючи жити реальним життям, люди закінчують самогубством (найвищий рівень суїциду спостерігається у країнах, котрі заведено вважати «найбільш розвиненими»).

Проблема сучасних християн у тому, що вони, нібито заперечуючи смерть Бога, водночас на практиці приймають думку про смерть диявола. Вони зжилися з комфортом сучасної цивілізації, котра однаково заперечує і Бога, і диявола. Вони воліють жити тими самими ілюзіями, якими живе світ.

Сучасні християни – це новітній ізраїльський народ у єгипетській неволі. Вони інколи скаржаться на фараона, але не хочуть покинути Єгипту, бо там безпечно і комфортно. А тому стають залученими до будівництва новітніх пірамід – бізнесцентрів чи будівель на кшталт Штаб-квартири ООН і Палацу Європи.

Уся хитрість антихриста у тому, що він заманює до свого табору, не говорячи, ким він є. Він навпаки хоче переконати людей, що його не існує, і що єдине зло – це те, що намагаються подолати адепти «Прогресу». Йому чимало вдалося на цьому тлі, адже нині ми бачимо, що навіть церковні ієрархи мовчать про його діяльність, говорячи лише про світські проблеми (і то, нерідко, говорячи світською мовою – такою самою, якою говорять відверті вороги Церкви).

Відмовляючись усвідомити реальність диявола і бісів, ми ризикуємо програти не одну духовну битву. Не бачачи антихриста у низці явищ та тенденцій нашого часу, ми ризикуємо приєднатися до його табору.

Ілюстрація:  Parisinfo.com

Ігор Загребельний

Джерело: Політична теологія

Be the first to comment on "Церква померлого диявола"

Напишіть відгук