Цінності лідера в контексті соціального вчення Церкви

Галина Канафоцька, координатор Центру соціального лідерства-служіння ГО «Християнська Служба Порятунку»

«У світі було б набагато менше зла, якби всі, хто має владу,

зрозуміли, що в їхніх руках прекрасний засіб служити людям»

 (Любомир Гузар)

В «Наш Собор» (липень 2020/05(042)) в статті «Лідерство-служіння в контексті соціального вчення Церкви» ми вже означили чесноти, які лежать в основі лідерства-служіння.  Сьогодні хотілося б продовжити розкривати тему лідерства-служіння саме в площині формування цінностей лідера, які досить часто поєднуються з чеснотами, опираючись знову-таки на «Компендіум соціальної доктрини Церкви»(далі КСДЦ). І почнемо його з деяких філософських аспектів, які підводять нас до певних характеристик лідера-слуги, а саме: лідер-слуга перш за все слуга, який розвивається і керується процесом росту шляхом отримання досвіду та розуміє, що влада дається іншими і  використовується для створення можливостей і альтернатив для тих, кого він веде; лідером-слугою може бути не лише той, у кого є посада або положення; лідерство-служіння для кожного; лідерство-служіння органічне, а лідери-слуги – такі ж люди. І як кожна людина, перш, ніж відкрити власне лідерство та стати лідером, здатним вести і надихати інших, повинна добре попрацювати над формуванням свого характеру, його чеснот і цінностей. Саме цінності визначають стандарти нашої поведінки та свідчать про наш рівень свідомості, який проектується на площину відповідальності за результати прийнятих нами рішень. І хоча цінності не підлягають чіткому раціональному логічному науковому визначенню, але це те, що лежить у площині руху до певного ідеалу і володіє потенціалом блага, та те, що спонукає до дій, спрямованих на досягнення цього блага. І саме соціальна доктрина Церкви безпосереднім своїм завданням вважає запропонувати саме ті принципи і цінності, опираючись на які можна побудувати суспільство, гідне людини, суспільство, в якому найвищою цінністю є сама людина (ст.3 Конституції України).

 «Завдяки розуму соціальна доктрина залучає філософію до власної внутрішньої логіки, інакше кажучи, до властивого їй способу аргументації… І саме філософія свідчить, наскільки мудро Євангеліє освітлює суспільство. Саме філософія спонукає розум і сумління кожної людини відкритися істині й прийняти її» ( п.77 КСДЦ).

Дослідженню людських цінностей присвячений цілий розділ філософії – аксіологія з його підрозділами: етична й естетична аксіологія. Сучасні дослідження цінностей охоплює ціла теорія цінностей. Виходячи з того, що цінності тісно поєднувані з відповідними моральними чеснотами, можна звернутися ще до одного напрямку філософії – аретології (від грец. αρετη – доброчесність і грец. λογος – слово) як розділу етики та морального богослов’я, що вивчає чесноти, та яка бере початок від етичних напрямів античної етики і висловлює прагнення охопити і систематизувати людську діяльність і її моральні принципи. Саме опираючись на аретологію Александр Діанин-Хавард, ретельно вивчаючи життєвий шлях і поведінку багатьох визначних лідерів, дійшов висновку, що великодушність і смирення є специфічними чеснотами лідерів, які поєднуються з цінностями (авт.). Він виявив, що лідерство – це життєвий ідеал, який визнає і поширює істину про людину. У своїх книгах «Моральне лідерство» і «Створений для величі» А.Хавард виклав своє розуміння лідерства, не оминаючи Христа і християнство, що полягає в наступному: 1.Справжнє лідерство ґрунтується на справжній антропології, тобто на правильному уявленні про людину (таке уявлення включає в себе аретологію – науку про чесноти.Чеснота – це благородна звичка розуму, волі й серця, яка дозволяє людині досягти особистої досконалості й ефективності. Говорити про лідерство – означає говорити про чесноти лідера, наявність яких породжує довіру до лідера та збільшує його здатність до дії (початкове значення з латинської virtus (чеснота) – енергія).; 2.Великодушність і смирення, які переважно є чеснотами серця, – це суть лідерства (про що ми говорили в означеній вище статті, як і про наступне в п.3 і п.10). Великодушність дозволяє усвідомлювати свою місію і ставити високі цілі перед собою та іншими. Смирення дозволяє долати егоїзм і служити іншим.; 3.Чесноти розсудливості, справедливості, мужності й виваженості, які є чеснотами розуму й волі, – це фундаментальні основи лідерства. Розсудливість допомагає приймати правильні рішення; мужність допомагає дотримуватися обраного курсу і не піддаватися різним тискам; виваженість допомагає підкоряти емоції та пристрасті духу і вкласти енергію пристрастей у виконання своєї місії, справедливістьдозволяє віддавати кожному належне і входити в серце кожної людини.; 4.Оскільки чеснота – це звичка, набута через практику, то ми можемо стверджувати: лідерами не народжуються – ними стають.; 5.Лідери керують людьми не тому, що мають владу, а за допомогою авторитету, що випливає із характеру. Лідерство не залежить від займаної посади, лідер – це не бос. На будь-якому місці особа може бути лідером, якщо вона має авторитет.;  6.Розум, воля і серце дозволяють нам робити три речі, важливі для зростання в чеснотах: споглядати чесноту, щоб бачити її внутрішню красу і прагнути її (функція серця); виховати в собі звичку діяти доброчесно (функція волі); вправлятися у всіх чеснотах одночасно, зосереджуючи особливу увагу на розсудливості (функції розуму), яка керує всіма чеснотами.; 7.За допомогою чеснот лідери досягають зрілості в своїх судженнях, емоціях і вчинках. Безпомилкові ознаки зрілості – це впевненість в собі й послідовність у діях, відчуття свободи і відповідальності, стан внутрішнього спокою. Зрілість досягається зусиллям волі, що вже є актом лідерства. Зрілість пов’язана з характером , який ми формуємо в собі , а не з темпераментом , який даний нам природою і який ми не можемо змінити.; 8.Лідери відкидають утилітарний підхід до чесноти. Вони практикують чесноти передусім для того, щоб стати кращими. Ефективність – лише один із численних наслідків чесноти.; 9.Лідери більшою мірою дотримуються етики, заснованої на чесноті, ніж етики, заснованої на правилах. Правила повинні служити чесноті, яка, на відміну від них, завжди має оригінальний, творчий і багатогранний характер.; 10.Практика специфічних християнських чеснот віри, надії й любові значною мірою впливають на лідерство. Людина може і повинна базувати свої вчинки на розсудливості, мужності, виваженості і справедливості, але своє буття вона може базувати лише на великодушності й смиренності – на ідеалах величі й служіння, на ідеалах лідерства. Великодушність – це прагнення жити повноцінним життям, смиренність – це прагнення любити і жертвувати собою задля інших, що є необхідними умовами особистісної самореалізації. Лідерство – результат вільного вибору і напруженої роботи над собою. Лідерство – питання не техніки, а характеру, питання доброчесності. Лідерство – це ще й життєвий ідеал, оскільки специфічні чесноти справжнього лідера – великодушність і смиренність – є самі по собі життєвим ідеалом, бо охоплюють всі аспекти життя людини і сприяють її особистісному зростанню (за А.Хавардом). При цьому варто покеровуватися духовним розумом – це те, що ми використовуємо для пошуків та розвитку своїх здібностей, які допомагають нам досягти значущості у цьому світі, заглянути у майбутнє та будувати судження. Завдяки духовному розумові ми можемо мріяти та боротися. Саме він лежить в основі всього, у що ми віримо, та зумовлює вплив наших духовних цінностей на наші дії. Фактично саме він робить нас тими, ким ми є, – людьми. З людяності  виникає довіра  до лідера, що стає дією,коли він доносить до людей їхню цінність і потенціал так ясно, що це надихає їх на розпізнання в собі потенціалу і цінності (за Cтівеном Кові). Тому так важливо лідерам плекати у собі основні чесноти, бо вони дозволяють  рухатися до своєї досконалості (разом з цим забезпечуючи рух до своєї зрілості, цілісності і духовності) та формувати особливу властивість, притаманну лише особистості – доброчесність,яка, у результаті використання права вибору, а саме – вибирати робити добро, має соціальний вимір, що забезпечує перспективи не лише власні, а й наших організацій і соціуму вцілому. «Іван Павло ІІ … навчав: «Соціальна доктрина Церкви…належить не до сфери ідеології, а богослов’я, зокрема морального богослов’я» (КСДЦ, с.13) і «.. показує, що моральна основа будь-якої суспільної дії – це розвиток людської особи, а також визначає норми суспільної діяльності: вона повинна відповідати істинному благу людства і прагнути створити умови, що дозволять кожній людині реалізувати своє цілісне покликання (п.552 КСДЦ). «Цілісне удосконалення людської особи і благо всього суспільства – це найважливіші цілі культури. … Формування ж культури, здатної збагатити людину, вимагає участі цілої особи, яка через культуру виявляє свою творчість, розум, знання світу і людей, а крім того, використовує свою здатність до самоконтролю, самопожертви, солідарності і готовності утверджувати спільне благо». «Дійсно, в осерді культурного питання знаходиться моральне значення, яке, своєю чергою, живиться релігійним значенням і сповнюється у ньому». Щодо «соціального питання» ми не повинні «наївно сподіватися, що, опинившись віч-на-віч з великим викликом сучасності, ми віднайдемо якусь магічну формулу, щоб його подолати. Ні, нас порятує не формула, а Особа й упевненість, яку Вона нам дає: Я з вами! Тому не йдеться про створення «нової програми». Програма вже існує: як завжди, її містить Євангеліє і жива Традиція. Врешті, в її центрі – Сам Христос, Якого ми повинні знати, любити і наслідувати, щоб жити в Ньому життям Пресвятої Трійці і разом з Ним перетворювати історію, аж поки вона звершиться в небесному Єрусалимі» (пп.556, 557 КСДЦ.). Саме Христос є прикладом лідера-слуги, який своїми діями демонстрував наявність відповідних чеснот і цінностей, притаманних лідерству-служінню. Тому, коли ми говоримо про цінності лідера, і не просто лідера, а лідера-слуги, який веде інших, надихає людей реалізовувати свій потенціал, вартий довіри і поваги, бо його рішення і дії скеровані на утвердження гідності людини та утвердження спільного блага, то хотілося б застановитися на фундаментальних цінностях, на яких застановляється саме соціальна доктрина Церкви: «Усі суспільні цінності притаманні гідності людини і стимулюють її справжній розвиток. Це такі цінності як істина, свобода, справедливість, любов. Втілення їх у життя – найважливіший і найнеобхідніший шлях особистого удосконалення і гуманізації суспільного існування.  Вони слугують необхідним орієнтиром для громадської влади, покликаної сприяти «важливим реформам економічних, політичних, культурних і технологічних структур, а також необхідним змінам у суспільних інститутах». Повага до законної автономії земного життя спонукає Церкву не втручатися в окремі компетенції технічного чи тимчасового устрою. Однак це не перешкоджає їй висловлювати власну думку, щоб показати, що у своїх рішеннях кожна людина або утверджує ці цінності, або заперечує їх.»; «Обов’язок кожної людини полягає у тому, щоб завжди прагнути істини, поважати її і відповідально свідчити про неї. Життя в істині має особливе значення в суспільних відносинах, адже, коли співіснування людей у спільноті засноване на істині, воно впорядковане, плідне і відповідає гідності людини.»; «Свобода  – це найвище свідчення Божої подоби в людині, а отже, знак найвищої гідності кожної людської особи. Свобода – прояв винятковості людської особи – виявляється у тому, що кожному членові суспільства дозволено реалізувати своє покликання; шукати істину і сповідувати власні релігійні, культурні і політичні ідеї; висловлювати власну думку; обирати власний життєвий статус; вирішувати, по змозі, яку працю виконувати; займатися економічною, соціальною і політичною діяльністю. Це має відбуватися в рамках «жорстких правових норм», у рамках спільного блага і громадського порядку і, в будь-якому разі, в дусі відповідальності. З іншого боку, свобода – це також здатність відмовитися від морального зла, під якою б маскою воно не ховалось, здатність відмежуватись від усього того, що перешкоджає розвитку особистості, родини чи суспільства. Повнота свободи полягає в здатності розпоряджатися собою, прагнучи справжнього добра у межах універсального спільного блага.»; «Справедливість – це цінність, яка поєднується з відповідною кардинальною моральною чеснотою. Згідно з найбільш класичним визначенням, вона «полягає в постійному і твердому бажанні віддати Богові і ближньому те, що їм належить». З суб’єктивної точки зору, справедливість втілюється в поведінці, в основі якої лежить бажання вбачати в іншому особу, натомість, з об’єктивної точки зору, вона становить головний критерій моральності міжособистісного і суспільного середовища.» (пп.197-201 КСДЦ); «Любов – це передумова справедливості, але вона перевищує її, бо справедливість «повинна утілюватися в християнській любові»….По суті, « у будь-якій сфері міжлюдських відносин справедливість необхідно, так би мовити, «виправити» тією любов’ю, котра, як каже св. Павло,  «терпелива і добра», чи, іншими словами, наділена рисами милосердної любові, що має  істотне значення для Євангелія і християнства.»(п.206 КСДЦ); «Між усіма чеснотами, а особливо між чеснотами, суспільними цінностями і любов’ю існує глибокий зв’язок, який необхідно усвідомити» (п.204 КСДЦ) сучасним лідерам з наміром їх формування в собі та з наміром рухатися до лідерства-служіння як найвищої й найефективнішої форми лідерства, що утверджує гідність людської особи та утверджує спільне благо. «Утверджувати найбільшу цінність людини – гідність людської особи – це «важливе, у певному сенсі центральне й об’єднуюче завдання служіння людському роду» (п.552 КСДЦ).

Джерело: Наш Собор