Міністерство у справах релігії Франції прийняло чотирирічну програму з передачі католицьких храмів мусульманським громадам міст. 52 культові споруди в різних регіонах перейдуть в руки імамів і будуть перетворені в мечеті. «Іслам стає рідним для все більшої кількості французів. Крім них, ця релігія популярна серед біженців, частина яких теж стають громадянами Франції. Католиків стає менше. Люди розуміють архаїчність християнства. Сподіваюся, через 50 років ця проблема буде вирішена природним шляхом », – сказав міністр у справах релігії Муса Харірі.

«Люди розуміють архаїчність християнства. Сподіваюся, через 50 років ця проблема буде вирішена природним шляхом », – так дозволив собі висловитися французький міністр – мусульманин. Однак, для «вирішення проблеми природним шляхом», враховуючи динаміку відповідних процесів на теренах Західної Європи протягом всього кількох останніх десятиліть,  може і не знадобитися аж цілих 50 років. Ось деякі цифри, які свідчать про стрімке скорочення присутності Католицької Церкви на споконвічно християнських землях.

Трієрська римо-католицька єпархія (Німеччина) оголосила, що вона вдається до серйозної реорганізації своєї структури скоротивши кількість своїх парафій з 172 до всього 35. Єпископ Трієру Стефан Акерманн заявив, що реорганізацію буде довершено до 2020 року. В результаті цієї організації кожна з парафій отримає одного священика та одного-двох волонтерів, які допомагатимуть йому в душпастирській праці. На думку Трієрського архиєрея парафії – це минуле, тому Церква має вдатися до пошуку нових моделей та посилення систем, що функціонують на мережевому принципі.

Церква в німецькомовних країнах стикається з проблемою обслуговування і функціонування своїх парафій. Так у 2012 році Берлінська Архиєпархія заявила, що вона скасовує 105 своїх парафій, об’єднуючи їх у 35 «душпастирських округів». Так само і Віденська Архиєпархія об’єднала своїх 660 парафій у 150 «душпастирських округів». Одне з найдраматичніших скорень кількості парафій відбулось у Архиєпархії Люксембургу де 274 парафії було скорочено до 33, а Архиєпархія Утрехту (Нідерланди) планує скоротити 326 парафій лише до 48 «душпастирських округів».

Можна продовжувати і далі в такому ж дусі. І, на жаль, зазначена тенденція спостерігається не лише у Західній Європі., але й на інших історично християнських землях, на яких сьогодні знаходяться найбільш розвинені в суспільному та економічному вимірах держави. Ось витримки з інтерв’ю Високопреосвященнішого Архиєпископа Філадельфійського владики Чарльза Чапута:

«… Ми стали свідками 60 млн. абортів у США, починаючи з 1973 року. І це не є подібним до гріхів минулого у нашій історії. Це є історично унікальним у  своїй злобі. Люди не можуть вбивати своїх дітей і брехати собі та іншим про тяжкість злочину, який вони чинять, а ні толерувати і підтримувати тих, хто це робить, і очікувати майбутність. Ми створюємо націю розбещених тіл та мертвих душ. І тут не залишається нічого, окрім спустошеної совісті… Це була країна, яка мала унікальний, заснований на Біблії, моральний словниковий запас. …Різноманітне і суперечливе розуміння того, що таке добро не може існувати в суспільстві безконфліктно й нескінченно. Певна форма морального кодексу завжди буде домінантною. І саме ця боротьба різних моральних кодексів відбувається зараз. Хочемо ми це визнати чи ні. … Засновники США мали місце для Бога і тому католики та інші християни змогли сформувати Американський досвід суспільного добра. І я все ще в це вірю. Це важче робити в наші дні, але я вірю в це… Ліберальна демократія має багато добрих сторін, але має і багато недоліків. І про це потрібно говорити. Той факт, що у нашій країні культурний примус – наприклад у питанні статі – є відносно м’який і ледь помітний, тим не менше це не робить його менш реальним».

Сьогодні США опираються. Особливо з приходом хай в багатьох аспектах і неоднозначного, але все ж таки прохристиянського Трампа. Недаремно ж американські відьми і чаклуни проводять масовані ритуали з метою утворити духовну основу для його зміщення з президентського поста. Саме він нарешті наважився всупереч обструкції більшої частини світу проголосити Єрусалим столицею Ізраїлю – місто, де колись після П’ятидесятниці розпочалися Останні Дні, які там же і завершаться після поразки антихриста, що сяде у відновленому Третьому Храмі. На європейському континенті шанс побудувати християнський бастіон та утримати плацдарм для духовного контрнаступу як в західному, так і східному напрямках зберігається у Польщі, Угорщини і Словаччини на лівому фланзі та в України на фланзі правому. Покищо деякі християнські анклави більш-менш впевнено утримуються і в низці країн на півдні Європи.

Вирішальна битва за землі, де протягом століть панувала християнська цивілізація, очевидно ще попереду. І ворогом християн є не сам по собі іслам, який просто агресивно та послідовно заповнює вакуум, що утворюється внаслідок духовної і ціннісної деградації колись генетично християнських націй, а передумови, які призвели до такої деградації.  Можна довго говорити про такі передумови. Не вдаючись у довгі теологічні дискусії та історичні екскурси, звернемо увагу лише на єдиний аспект. Ось ще один фрагмент з інтерв’ю владики Чарльза Чапута, яке вже цитувалося вище:

«Знову ж таки, я би покликався на Августина. Він дуже критично ставився до римської держави, скептично ставився до «Держави людської». Але люди, яких він любив і над якими вершив душпастирську опіку, мусіли жити й знаходити свій шлях у римському світі. Він діяв в реальності, не даючи реальності себе обманути чи захопити. Більше того, він ніколи не втрачав почуття того гарного і доброго, що залишилось у світі. Він був реалістом, але залишався людиною надії. Він ніколи не був гірким чи цинічним».

До моменту народження Августина уже десятки років пройшло з моменту видання так званого Міланського Едикту римським імператором Костянтином Великим у 313 році н.е.. Пройшло століття і християнство по суті своїй стало державною релігією поступово занепадаючої Римської Імперії. Уже глибоко в історії залишилися часи, коли за віру у Христа тисячі християн страчували на аренах римських цирків та розпинали на хрестах. Сповідувати християнство стало безпечно і буденно, а воно саме інтегрувалося у ментальну структуру древньоримського соціуму. Ось і доводилося християнам уже у часи Августина «жити й знаходити свій шлях у римському світі». І далеко не всім і не завжди вдавалося по аналогії з Августином «діяти в реальності, не даючи реальності себе обманути чи захопити». Церква, яка намагається жити у світі і зі світом та знаходити на перший погляд допустимі компроміси з ним, неминуче рано чи пізно ризикує втратити свою апостольську аутентичність і заплутатися у «мирській реальності» замість того, щоби її формувати.

В цьому контексті цікаво подивитися, яку ж перспективу отримує останнім часом християнство серед народів, які на відміну від традиційно християнських земель протягом своєї тисячолітньої історії розвивалися у  діаметрально іншому духовно-світоглядному середовищі. А тут відбувається немало важливого і на перший погляд неординарного. Скажімо, одним з таких феноменів є п’ятидесятницька церква у Південній Кореї, заснована проповідником і пастирем Девідом Йонгі Чо, яка уже зараз налічує близько мільйона послідовників. Але власне тут мова йде про країну, що уже давно відрізняється релігійною свободою та толерантністю. Тому певно більш показовим буде  приклад тоталітарних з точки зору сповідування ісламу Близького Сходу та Африки. Тут реально і щоденно за віру в Христа люди платять своїми життями і знаходяться в постійній небезпеці та під шаленим суспільним тиском.

Достовірні джерела свідчать, що за останні двадцять років послідовниками Ісуса стало більше колишніх мусульман, ніж за попередні 1500 років. І ця тенденція продовжується, не зважаючи на масові переслідування та вбивства християн, особливо з початком так званої Арабської Весни і виникненням ІДІЛ та інших екстремістських ісламських формувань. Показовим є те, що згадана тенденція тим більше набирала реальних обрисів, чим більше в той же період деградував так би мовити аутентичний християнський світ на європейському та північно-американському континентах.

Судан. Це одна із ісламських твердинь Північної Африки. Починаючи з 2000 року приблизно мільйон суданців прийшли до Христа, а загальна кількість християн у цій країні перевищила 5, 5 млн. осіб. Багато хто впевнений, що жахлива жорстокість і насилля, які переживає ця країна, стають каталізатором зростання і поширення християнства на цих землях.

Пакистан. Це було би немислимим ще кілька десятиліть тому, але за оцінками на даний момент тут нараховується орієнтовно 2,5-3 млн. християн. Цілі селища та міста, які знаходяться на кордоні з Афганістаном, переходять в християнство.

 Єгипет. Кількість християн в цій країні оцінюється на рівні 2,5 млн осіб. І далеко не всі вони є корінними коптами. Серед місцевих християн багато навернених мусульман.

Іран. Станом на момент ісламської революції у 1979 році у країні було зафіксовано всього 500 випадків навернення мусульман у християнство. Але в умовах жорсткої ісламської диктатури всупереч логіці станом на 2000-ий рік в Ірані нараховувалося уже близько 220000 християн і в наступні роки за свідченням місцевих християнських лідерів кількість тих, хто прийняв Ісуса, продовжувала невпинно зростати.

 Саудівська Аравія. Це центр світового ісламу, де знаходяться дві найбільших ісламських святині – Мекка і Медіна. Але не зважаючи на це, станом на 2005 рік у країні нараховувалося близько 100000 християн, які були в минулому мусульманами.  І судячи з усього, кількість християн у Саудівській Аравії продовжувала зростати.

Алжир. Одна із головних ісламських твердинь на африканському континенті. Однак, в першій половині 2000-х там намітився явно виражений процес переходу мусульман у християнство – за оцінками експертів за кілька років було зафіксовно 80000 таких випадків. В результаті у березні 2006 року влада Алжиру змушені були видати закон, який забороняв мусульманам не то що переходити в християнство, але навіть цікавитися ним, а також збиратися християнам разом без спеціального дозволу уряду.

 Цей перелік можна продовжувати. Але за загальними оцінками сьогодні в ісламських країнах проживає мінімум 13 млн. християн – колишніх мусульман. І ця цифра з кожним роком невпинно зростає.  Цілі регіони колись монолітних ісламських країн стають християнськими, як наприклад, це сталося з провінцією Пемба у Мозамбіку, яка офіційно проголосила себе неісламською. Ще в грудні 2001 року шейх Ахмад аль Катаані у одному із своїх інтерв’ю заявив таке: «… Кількість мусульман в Африці знизилося до 316 мільйонів, половина з яких – араби Північної Африки… Якщо ми пам’ятаємо про те, що в Африці проживає біля мільярда мешканців, то ми побачимо, що кількість мусульман зменшилася дуже суттєво в порівнянні з початком минулого століття… Щодо того, як це сталося, то в Африці кожну годину 667 мусульман навертаються в християнство. Кожного дня 16000 мусульман навертаються у християнство. Кожного року 6 мільйонів мусульман стають християнами. Це дуже великі цифри».

Показовим є те, що відповідно до свідчень багатьох колишніх мусульман їх рішення про перехід у християнство стало прямим наслідком побаченого у сновидінні – вони бачили Ісуса, який звертався до них. Справа в тому, що у країнах Середземномор’я, як власне і у всьому ісламському світі, до снів відносяться дуже серйозно. З тих пір, коли Моххамед, усамітнившись у печері у 610 році, почав переживати те, що він вважав одкровеннями, мусульмани дуже цінять враження, які вони отримують уві сні. Саме Моххамед  дав своїм послідовникам приклад того, що Бог може говорити з людиною через сновидіння. Більшість мусульман взагалі впевнені, що сни є єдиним способом, у який Бог відкриває Себе і Свою волю для них. І Господь використовує цю їх впевненість у своїх цілях.

От така от дивна духовна географія у сучасному світі. Більшість синів Ісаака по крові та плоті до сих пір очікують Месію, але дочекаються антихриста, якому спочатку легковажно поклоняться, а згодом стійко протистоятимуть йому у його спробі проголосити себе Богом. Ті ж із євреїв, які прийняли Єшуа як Машиаха, намагаються розбудити свій Народ, щоби бути готовими до вирішальної Битви за Єрусалим.

Більшість усиновлених через Жертву Ісуса Христа синів Ісаака, тобто християн – неєвреїв з «білої раси», все більше погрузають у «раціональному ситому світі», втрачаючи силу віри і здатність жити надприроднім об’явленням в дусі апостолів та ранніх християн. А ті, хто із них не уподібнилися церкві у Лаодикії та не здалися на поталу сатані, світу і плоті, все більше опиняються у своєрідних духовних резерваціях та обмежених територіальних анклавах, де готуються до Духовної Війни Останніх Днів за землі своїх християнських пращурів. Землі, які є північним фронтом Битви за Єрусалим.

А що ж з південним фронтом цієї Битви? Він певним незбагненним чином починає формуватися прямо у серці здавалося би монолітного і непохитного ісламського світу. Поки що майже непомітний, але з кожним роком все більш реальний. Як там у Йоіла: «А після цього я виллю мій дух на всяке тіло. Ваші сини й ваші дочки будуть пророкувати, вашим старим сни будуть снитись, і ваші юнаки будуть бачити видіння» (Йоіла 3:1). Хто би міг подумати, що ці слова старозавітного пророка стосовно явлення світу Тіла Христового стосуватимуться синів Ізмаїла.

І всіх тих, хто сьогодні залишається вірним Христу, де би це не було на земній поверхні, очікують гоніння. «Тоді видадуть вас на муки й уб’ють вас; вас будуть ненавидіти всі народи імені мого ради» (Матея 24:9). Християнство – не різновид мазохізму і воно саме в собі не шукає гонінь, мук, загибелі і ненависті. Але тоді, коли воно реально є справжнім, християнство неминуче знаходиться у протистоянні зі світом, яким править «князь темряви». Десь ці гоніння знайдуть своє вираження у знущаннях фізичних – тортурах, ув’язненнях, смертях, а десь у знущаннях моральних – зневазі, обструкції, глузуванні. І те, і інше прекрасно знайоме Христу. Як і зрада – єдине, чого не може вмістити справжнє християнство. Зрада зі світом, яка знаходить своє вираження у літеплості, схильності до компромісу, конформізмі, німоті, боягузтві. «Культурне, паркетне, імпотентне  християнство» – що може бути гидкішим в очах Господа. Однак, попереду ще багато чудес. І тільки ми вирішуємо, чи ставати їх співтворцями…