«Християнська наука про подружнє життя у документах Католицької церкви»: Петро Гусак (частина 2)

«Християнська наука про подружнє життя у документах Католицької церкви». Такий тренінг був проведений в рамках діяльності Християнської Соціальної Платформи при Християнській Службі Порятунку.

Тренер -Петро Гусак, доцент кафедри філософії, кандидат філософських наук, Ph.D., директор Інституту Родини і Подружнього Життя Українського Католицького Університету.

Далі – друга частина лекції (з першою частиою можна ознайомитись тут).

Петро Гусак

Документи ІІ Ватиканського Собору, 1962 р.

Великою мірою на вчення ІІ Ватиканського Собору вплинув Дітріх фон Гільдебранд. У своїх творах – «Подружжя: Таємниця відданої любові» і «Чистота дівоцтва» він захищає чистоту самої сексуальності як любові, що виражається через сексуальний акт. А нечистота походить не від самої сексуальності, а від того, коли людина шукає сексу заради нього самого, а інша особа береться до уваги лише настільки, наскільки вона може приносити це задоволення. Ось це і є хтивість, яка бруднить людину, спонукає до ховання від Бога (як Адам у раю), призводить до одурманення і отупіння. У такому випадку людина стає глухою на світ цінностей. Чистота полягає у тому, що людина визнає позитивні цінності сексуальності, яка  виражає подружню любов, ніжність, звільнення.

Подружжя – це є особливий вид жертовної самовідданої любові. Але таке розуміння сексуальності уже передбачає існуючу чистоту чистоти, яка пов’язана з Богом, має святість і світло, яке відчуває людина та усвідомлює бездоганну красу Божої святості у тому відданні себе Богові.

Чиста особа у своїй свідомості й поставі переносить ту свою поставу і в сферу сексуальності, у якій вона дарує себе іншій особі. У подружньому житті вона себе не відсторонює від Божого обличчя, а прагне у сфері сексуальності чинити так, щоб ніщо її не спонукало ховатися від Божого світла. Подружня чистота полягає не у відсутності статевого співжиття, а у тому, що подружнє єднання здійснює самовіддану любов.

Такі погляди Гільдебранда вплинули на бачення сексуальності подружжя на ІІ Ватиканському Соборі у її головному потужному документі

«Душпастирська Конституція про Церкву в сучасному світі (Gaudium et spes – “Радість і надія”). У параграфах з 47 по 52 йдеться про подружжя і подружню любов.

Конституція “Радість і надіяпочинається  з огляду проблем, які у сучасному світі уражають сім’ю, далі йдеться про суть подружжя. На перше місце ставиться любов, на другому –  діти, які увічнюють любов (діти – від переливання любові подругів).

Звідси висновок – хто би свідомо хотів би  уникнути зачаття, той тим своїм бажанням засвідчує, що немає подружньої любові. У такому випадку подруги себе інструменталізують, чинять себе інструментом задоволення. Через намірене уникнення зачаття людини відбувається приниження людини.

На третьому – взаємодопомога через глибоку взаємну єдність та діяльність («Так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло» (Мт. 19,6). А про ліки від пожадливості ІІ Ватиканський Собор не згадує зовсім. Якщо люди люблять один одного і свідомо вступають у стосунки співжиття, мотивовані любов’ю, ліки від пожадливості автоматично настають як наслідок.

Чому діти на другому місці? Бо інакше є небезпека інструменталізації іншої особи заради народження дітей. Якщо діти – основна мета подружжя, то чому тоді перелюб мав би вважатися грішним? Діти мають бути плодом любові.

Це глибоке єднання в любові, взаємне самодарування подругів один одному не менше, аніж благо дітей, вимагає від них повної вірності і глибокої єдності.

У 49 параграфі йдеться про те, що дії подругів здійснюються у людський спосіб, коли вони мотивовані любов’ю і не чинять шкоди, не є намірено закритими на нове життя.

Actus hominus (гр. вчинок людини) – поняття, введене Томою Аквінським, слід відрізняти від Actus humanus  (гр. вчинок як осмислений факт дії особи). Actus humanus – це віддання себе в любові. Акт, який гідний природи людини, є особовим, у якому виражається гідність людини.

Як тільки ми вносимо у статеве життя презерватив, цей акт автоматично перестає бути Actus humanus. У 50 параграфі йдеться – «діти є найціннішим даром подружжя, не ціллю, не річчю, яку можна хотіти мати, або не мати». І якщо дитина – це дар, то його приймають. Бо як Бог полюбив світ і віддав за нього своє життя, так і подруги повинні відкритися на життя.  Собор звертається до формулювання Павла у Посланні до Ефесян 5:22-33:

«Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік голова дружини, як і Христос Голова Церкви, Сам Спаситель тіла! І як кориться Церква Христові, так і дружини своїм чоловікам у всьому. Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву, і віддав за неї Себе, щоб її освятити, очистивши водяним купелем у слові, щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна! Чоловіки повинні любити дружин своїх так, як власні тіла, бо хто любить дружину свою, той любить самого себе. Бо ніколи ніхто не зненавидів власного тіла, а годує та гріє його, як і Христос Церкву, бо ми члени Тіла Його від тіла Його й від костей Його! Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, і будуть обоє вони одним тілом. Ця таємниця велика, а я говорю про Христа та про Церкву! Отже, нехай кожен зокрема із вас любить так свою дружину, як самого себе, а дружина нехай боїться свого чоловіка!»

Ці слова означають для дружин не боятися чоловіка,  як монстра, а на зразок Церкви, благоволити перед Христом. Якщо у Церкві зникає благовоління (священний трепет) перед Христом, вона перетворюється на світську установу.

Якщо чоловіки так будуть любити своїх жінок, як Христос полюбив Церкву і пішов за неї на хрест, то жінці нічого більше не буде потрібно.

HUMANAE VITAE – Енцикліка Папи Павла VI “Про належний порядок передавання людського життя”

ІІ Ватиканський Собор закінчився 1965 року, а 1968 рік стає знаменний тим, що є роком початку сексуальної революції на Заході. Соціал-демократичні кола з Великобританії і Німеччини готували її давно, а в Росії, відповідно, Олександра Коллонтай. І в цей рік на ринок масово виходить контрацепція, гормональна контрацепція з потужною дозою гормонів, яка мала б дати свободу від дітонародження при максимальних статевих утіхах.

Але не тільки це. Як це вплинуло на науку? Наприклад, один мій знайомий юрист, який навчався у Мюнхені на юриспруденції,  розповідав, як відбувалася сексуальна революція. Після падіння нацизму, нацистської ідеології у Західній Німеччині за часів Аденауера була дуже здорова філософія, виклад юриспруденції по університетах, і навіть здорове законодавство. Для прикладу, у Баварії, парочці не можна було винайняти квартиру, якщо вони не були хоча б державним актом не зареєстровані як подружжя. Під час сексуальної революції здорова професура була заміщена, навчання йшлося під лівацько-марксистськими гаслами. Як пише один соціолог, який навчався в університеті Західного Берліна і з яким я мав честь спілкуватися – «було дивно спостерігати добре вгодованих матеріально забезпечених дітей німецьких буржуа за часів німецького підйому після Другої світової війни, які проголошують лівацькі марксистські гасла». Це, власне, та атмосфера, у якій Папа Павло VI видає енцикліку “Про належний порядок передавання людського життя”.

У «Душпастирській Конституції про Церкву в сучасному світі (Gaudium et spes – “Радість і надія”) у 50 параграфі було вказано, що Собор деякі питання, які стосуються подружнього життя, передає Комісії для вивчення проблем населеності, вродженості і сім’ї у сучасному світі. Відповідно Папа має винести остаточне своє судження по закінченню цієї роботи. Від ІІ Ватиканського Собору працювали дві комісії, і вони підготували два протилежних документи. Одна комісія була консервативною, яка стояла на засадах вчення про подружжя Томи Аквінського (діти, скільки Бог дасть, і жодного відповідального батьківства), а інша – обстоювала ліберальну позицію (з розвитком сексуальної революції церква мала поступитися духу часу і прийняти контрацепцію як засіб контролю за народжуваністю).

Папа Павло VI відхилив обидва документи і видав  власний «Про належний порядок передавання людського життя» (Humanae vitae).

У передмові до книжки швейцарського видання церковний діяч пише, що піднялася буря спротиву проти цієї Енцикліки в лоні самої церкви – як з консервативних кіл, але найбільше – з ліберальних. Дійшло до того, що до 1968 року у Папському Григоріанському Університеті, у якому до того часу викладали традиційне моральне богослов’я, від 1968 почали викладати консеквенціоналізм (лат. консеквент – наслідок).

Консеквенціалізм належить до моральних теорій, які вважають, що наслідки тої чи іншої дії є основою для будь-якого дійсного морального судження. Таким чином, з точки зору консеквенциалізму, морально правильна дія це та, яка слугує хорошими результатами, або наслідками. Якщо цю теорію перенести на абортивну ментальність, то це значить, якщо аборт приніс жінці сепсис, або профанацію матки, то він є злом, а якщо приніс їй звільнення від турбот материнства, вивільнив їй час на себе, то такі його наслідки є добрими.

Далі Папа Павло VI говорить про те, чим є сутність людської сексуальності, про самобутність людської любові, про любов, яка торкається цілості їхнього співжиття, про відповідальне батьківство. І в 11 розділі міститься важлива ключова фраза – відкинути всі дії, які чи до чи в перебігу статевого акту мають на меті унеможливити зачаття нового життя, бо вони не є гідні людини.

Ті акти, які є інтимним і цнотливим єднанням подругів та передають людське життя, є, як їх назвав останній Собор,  “шляхетними і гідними”; вони залишаються легітимними навіть, якщо з огляду на незалежні від волі подругів причини, можна передбачити, що ці акти будуть неплідними, все ж вони залишаються призначеними виражати і зміцнювати єднання подругів.

У випадках, коли є важливі причини, зокрема, проблеми із здоров’ям, неналежне соціальне забезпечення, які можуть спонукати подружжя обмежити народження дітей, церква є першою, хто захищає вжиток людського розуму. Потрібно користуватися здобутками науки і використовувати розум в набуттю знань про власну фізіологію. Але нема жодного виправдання тим подружжям, які вважають, що треба намірено неплідні статеві акти вмістити в цілісність статевого життя і використовувати контрацепцію.

«Отже, серйозною помилкою є вважати, що умисно вчинений неплідним подружній акт, який таким чином став неморальним, — може бути оправданий плідністю цілого подружнього життя» (14).

Натомість відповідальні батьки можуть використовувати ці наукові знання про жіночу плідність та плідність подружньої пари. Вивчати своє тіло, створене Богом, є набагато цікавіше і захоплююче, аніж вживати хімічних засобів контрацепції, яка ще й має негативні наслідки на організм.

Важливий висновок цього розділу – «Церква, спонукуючи людей дотримуватися природного закону, який Церква пояснює у своєму постійному вченні, навчає, що “кожен подружній акт” повинен бути відкритим до передавання життя» (11).

Тому існує фундаментальна відмінність між ментальністю, яка використовує знання днів плідності для регулювання зачать і ментальністю, яка обирає контрацепцію. Адже контрацепція намірено чинить  подружній акт закритим.

Використовуючи контрацепцію, подружжя чинить себе несправедливими розпорядниками Божого плану, чинить зухвальство, насильство над Божим планом.

Не можна розділяти два аспекти людської сексуальності: її об’єднавчий і прокреативний аспект любові.

«..акт взаємної любові, який перешкоджає здатності передавати життя, яку Творець поєднав із цим актом, суперечить творчому Божому планові щодо подружжя і волі Автора життя. Користати з цього Божественного дару, руйнуючи, навіть якщо й частково, його значення і його ціль – означає суперечити природі чоловіка і жінки їхніх найінтимніших стосунків, це також означає суперечити Божому задумові і Його волі. І навпаки, хто насолоджується даром подружньої любові, дотримуючись законів дітородження, визнає, що ми не є володарями над витоками людського життя, а, радше, служителями встановленого Творцем плану» (13).

Цікаво, що Енцикліка звернена до усіх людей доброї волі. Далі Папа звертається до священиків, де вказує, що вони несуть відповідальність за ввірені їм душі.

«Вашим першим завданням є, — Наші слова стосуються особливо вчителів морального богослов’я, — представити Церковне вчення про подружжя чітко і відкрито. Будьте першими, хто у своєму служінні є прикладом щирого внутрішнього і зовнішнього послуху Учительському Урядові Церкви для єдності Християнського народу велике значення має, щоб у питаннях моралі та догматичних питань всі корилися Учительському Урядові Церкви та говорили однаковою мовою (23).

Важливо зауважити, що Церква стоїть на сторожі гідності людини, її сексуальності. Людина, обдарована розумом, цілком здатна дотримуватися Божого закону.  Самоопанування – це достосувати своє життя до плідних і неплідних періодів. Природньо, що самоопанування насамперед торкається чоловіків і вимагає від них певного зусилля волі. Коли є потреба стримуватися від статевих стосунків у плідний період, чоловіки повинні вміти опановувати себе. І чоловік зможе це зробити лише у випадку, коли любить свою дружину. Таким чином, застосування свого статевого життя до плідних і неплідних періодів допомагає зростати у любові. Папа закликає також до створення сприятливого інформаційного простору у суспільстві, який сприяв би заохоченню до чистоти подружнього життя.

Він також звертається до єпископів: «Ми скеровуємо до вас Наше настійливе прохання: на чолі ваших співслужителів священиків і вірних самовіддано та не зволікаючи станьте на захист святості подружжя; для того, щоб життя в подружжі дійшло до повної людської і християнської досконалості. Ви повинні розглядати це як ваше найбільше та найвідповідальніше завдання, яке вам сьогодні довірене» (30).

Яким був наслідок цієї Енцикліки? У двох німецькомовних країнах – Німеччині та Австрії  –єпископат фактично оголосив бунт цьому вченню Папи Павла VI. У Німеччині під проводом кардинала Допфнера зібралася німецька єпископська конференція, яка начебто підтримала Енцикліку, але водночас залишила способи регулювання зачаття з покликаˊнням на власне сумління вірних. Визнала, що вчення Humanae vitae є необов’язковим, і що остаточне рішення про використання контрацептивів залишається за самою людиною. Австрійський єпископат зібрав конференцію, де видав аналогічну австрійську декларацію, у якій теж йшлося про те, що способи регулювання зачаття покладаються на власне сумління вірних.

Ці декларації спричинили плутанину в умах вірних. І врешті призвели до занепаду сімейного життя і падіння народжуваності у цих країнах.

Основні моменти сексуальності, які лежать в основі Енцикліки Humanae vitae –  цілісність людини, цілісність її сексуальності, зокрема, і об’єднавчий, і прокреативний аспект любові. Хто хоче від аспекту любові відділити її прокреативність, той загубить і саму любов.

FAMILIARIS CONSORTIO – СІМЕЙНА СПІЛЬНОТА  Апостольське Повчання Папи Йоана Павла ІІ, 1980

У 1980 році Папа Йоан Павло ІІ видає Апостольське Повчання FAMILIARIS CONSORTIO – СІМЕЙНА СПІЛЬНОТА, знаковий програмний документ про сім’ю у сучасному світі. Він є наслідком Синоду Єпископів католицької церкви, який відбувся у Римі незадовго перед тим.

У цьому документі Папа говорить про всі небезпеки, загрози, які чатують на сім’ю у сучасному світі, про те, що сім’я творить спільноту осіб, служить життю, бере участь у розвитку суспільства, у житті церкви. Також говорить про Божий задум щодо сім’ї, що подружжя – це спільнота Бога і людей, що Ісус Христос є нареченим церкви, а діти  є найціннішим даром подружжя. Сім’я має відповідати задуму Творця і бути нерозривною спільнотою. Далі Папа говорить про обов’язки жінки, наприклад, схвально відгукується про участь жінки у громадській діяльності і у бізнесі, лише при умові, щоб це не шкодило їй як берегині сімейного вогнища займатися також і сімейними справами. Він наголошує на жіночій гідності, на тому, щоб жінка не була змушена працювати поза домом для утримання сім’ї.

Папа Йоан Павло ІІ наголошує, що існує фундаментальна відмінність між контрацептивною ментальністю і використанням плідних й неплідних періодів у подружньому співжитті. У першому випадку людина чинить себе як зухвалий розпорядник Божого життя, а у другому – є належним управителем, що узгоджується з Божим планом творіння. Лише у другому випадку такі статеві акти є людськими (actus humanus), і лише вони відображають справжню статевість. Щоб бути людськими, акти мають бути не спотворені, без будь-яких штучних перешкод.

Це є два кардинально різних підходи у розумінні людської сексуальності. З самої природи людської сексуальності випливає нерозривність подружжя, бо людська сексуальність вимагає цілісного самовіддання від подругів на все життя.

Папа Йоан Павло ІІ також зупиняється на таких питаннях:

  • Завдання сім’ї у вихованні дітей. Багатоманітне служіння життю, тобто, діти отримують перший досвід церкви в сім’ї, яка має первинність у вихованні перед школою та іншими навчальними закладами щодо змісту виховання своїх дітей, зокрема, статевого.
  • Усиновлення. Сім’я має виявляти готовність до адопції (від лат. adoptio — усиновлення). Дух Божий, який діє через таку сім’ю, також відкриває очі іншим сім’ям на прийняття нового життя.
  • Сім’я є віруючою, євангелізуючою спільнотою, яка перебуває у постійному діалозі з Богом.
  • Подружжя як Таїнство взаємного освячення.

Через духовну опіку над подружжями Папа поступово приходить до тих проблем, з якими зустрічається сучасна сім’я і церква. Душпастирська діяльність спрямована на виправлення деяких неналежних ситуацій.

Пробні подружжя

Пробні подружжя є руйнуванням гідності людини (я тебе спробую, чи ти мені підійдеш, ти для мене як річ, яка може подобатися, а може набриднути).

«Першим прикладом неналежної ситуації є так зване «пробне подружжя», яке в наш час багато хто хотів би виправдати, приписуючи йому деяку цінність. Однак уже сам людський розум виявляє його неприйнятність, вказуючи на недопустимість «експериментування» з людськими особами, чия гідність вимагає, щоб вони були завжди й виключно ціллю самовіддання в любові без будь-яких часових чи інших обмежень. Церква, зі свого боку, виходячи з первинних, остаточних підстав, що випливають із віри, не може допускати таких зв’язків. Бо, по-перше, дарування тіла в статевому співжитті є реальним символом самовіддання цілої особи; до того ж, це самовіддання, яким воно повинно бути згідно з дійсним Божим планом, не може здійснитися без допомоги любові-caritas, дарованої Христом. А по-друге, подружжя між двома охрещеними особами є реальним символом єдності Христа з Церквою, яка не є часовим чи «пробним» зв’язком, а є вічно вірною. Таким чином, між двома охрещеними особами може існувати тільки нерозривне подружжя» (80).

Іншим прикладом неналежної ситуації є:

Фактичні вільні зв’язки («життя на віру», конкубінат)

«Йдеться про про зв’язки без жодного публічно визнаного інституціонального союзу, ні цивільного, ні релігійного. Це явище, яке стає дедалі частішим, не може не привертати уваги душпастирів, також і тому, що в його основі може лежати багато різних факторів. Впливаючи на них відповідним чином, можна, мабуть, зменшити наслідки таких зв’язків» (81)

Католики, що живуть тільки в цивільному шлюбі

Йдеться про душпастирство католиків, які живуть тільки у цивільному шлюбі. Очевидно, що цивільний шлюб є чимось більшим за конкубінат. Але тоді виникає питання, чому люди, які називають себе католиками, укладають цивільний шлюб, але відмовляються від таїнства Подружжя? Серед проблем – боязнь, незрілість. Звісно, що укладений державними актами шлюб, дає нову юридичну дійсність, дає нові юридичні права. Не можна сказати, що кожен статевий акт у цивільному шлюбі є гріхом, але те, що такі пари нехтують Таїнством Шлюбу, становить для них перешкоду для участі в інших Таїнствах.

«Душпастирська діяльність повинна допомогти цим людям зрозуміти необхідність узгодженості між їхнім життєвим вибором і вірою, яку вони сповідують, і намагатися робити все можливе, щоб допровадити цих осіб до врегулювання їхньої ситуації згідно з християнськими принципами. І хоча до таких осіб слід ставитися з великою любов’ю та заохочувати до участі в житті різних спільнот, пастирі Церкви, на жаль, не можуть допускати їх до Таїнств*» (82).

Особи, що живуть в сепарації, та розлучені, які не вступили в новий зв’язок

Наприклад, у ситуації, коли жінка залишившись сама (безвідповідальний чоловік її покинув), вирішує вдруге не виходити заміж – свідчить про її героїчний подвиг мужності.

«…Якщо розлучений (а) не укладає нових зв’язків, а цілковито присвячується виконанню своїх сімейних обов’язків та відповідальних завдань християнського життя. У цьому випадку його/її свідчення вірності та християнської послідовності має особливу цінність для Церкви та світу. Тут Церква ще більше, ніж будь-коли, повинна надавати йому/їй сповнену чуйної турботи допомогу, не чинячи жодних перешкод у допусканні його/її до Таїнств» (83).

Розлучені, які вступили в новий зв’язок

Це болюча ситуація. Папа закликає душпастирів молитися за таких людей, але, на жаль, не може допустити їх до Таїнств.

«Церква, однак, наново підтверджує свою практику, основану на Святому Письмі, згідно з якою вона не може допускати до Євхаристії розлучених, що повторно одружилися: це тому, що вони самі неспроможні до участі в Євхаристії, оскільки їхній стан і спосіб життя об’єктивно суперечить союзові любові між Христом і Церквою, вираженому й уприсутненому в Євхаристії. Окрім того, є ще й специфічна пасторальна підстава: допускання цих людей до Євхаристії вело би вірних до помилки та спантеличувало їх стосовно вчення Церкви про нерозривність подружжя. Примирення з Богом у Таїнстві покаяння, яке відкрило б шлях до Євхаристії, можливе для тих, хто розкаявся в тому, що зламав знак завіту і вірність Христові, і щиро готовий до такого способу життя, який більше не суперечить нерозривності подружжя. Конкретно це означає, що якщо мужчина і жінка з поважних причин, таких, як, наприклад, виховання дітей, не можуть виконати вимогу розстатися, то «повинні взяти на себе обов’язок жити в повній стриманості, тобто стримуватися від актів, властивих супругам» (180)

«Сексуальність, завдяки якій чоловік і жінка взаємно віддають себе одне одному в належних та виключних подружніх актах, не є явищем суто біологічним, а торкається самої внутрішньої суті людської особи як такої. Вона здійснюється в справді людський спосіб тільки тоді, коли становить інтегральну частину любові, якою чоловік і жінка взаємно пов’язують себе аж до смерті. Повне дарування тіла було би обманом, якщо б воно не було знаком і плодом повного особового самовідання, у якому присутня вся особа, також у своєму дочасному вимірі. Якщо людина залишає щось для себе або забезпечує собі можливість зміни рішення в майбутньому, то вже через це вона не віддає себе повністю».
«Та цілісність, що її вимагає подружня любов, відповідає також вимогам відповідального батьківства, яке, будучи дійсно спрямованим до зродження людської істоти, перевищує за своєю природою суто біологічний порядок та включає в себе цілу низку особових цінностей. Для гармонійного розвитку дітей необхідний тривалий та одностайний внесок обох батьків».
«Єдиним «місцем», яке уможливлює таке самовіддання в його повній правдивості, є подружжя, тобто завіт подружньої любові – свідомий і вільний вибір, завдяки якому чоловік і жінка приймають внутрішню спільноту життя і любові, яка задумана самим Богом[23] та яка тільки в такому світлі виявляє своє правдиве значення. Інституція подружжя не є наслідком якогось неналежного втручання суспільства чи влади, ані зовнішнім накиданням якоїсь форми, а є внутрішньою вимогою завіту подружньої любові, який публічно підтверджується як єдиний та виключний, щоби в такий спосіб жити в повній вірності замислові Бога Творця. Ця вірність, далека від обмеження свободи особи, захищає її від усякого суб’єктивізму та релятивізму й дарує їй участь у творчій Мудрості» (11).

Це ключовий документ, який не втратив своєї чинності, незважаючи на те, що вже пройшов третій понтифікат після Папи Павла Йоана ІІ, адже за своїм змістом є правильним.

Deus Caritas est (Бог є Любов) , 2005 Енцикліка Папи Бенедикта ХVI

Перші 11 параграфів присвячені подружній любові, де Папа Бенедикт ХVI звертає увагу на подружню любов як ерос.

«Ерос» і «агапе» – відмінність і єдність

Папа Бенедикт ХVI спростовує думку філософів про те, що християнство спотворило ерос. Хоча в текстах Нового Завіту слово ерос не вживається, а вживається агапе як найвищий прояв любові. Агапе одночасно є і еросом, їх не можна протиставляти. І ці форми любові пов’язані між собою і в своїх розмаїтих проявах є єдиними.

«По суті, «любов» – одна, проте має різні виміри; то один, то другий може виділятися. Там, де, однак, два виміри значно віддаляються один від одного, з’являється карикатурна або, у всякому разі, обмежена форма любові. Ми також побачили, що біблійна віра не будує паралельного світу чи світу, який суперечить первісному людському феномену любові, а сприймає цілісну людину, втручаючись в її пошук любові, щоб очистити та відкрити новий вимір. Цю новизну біблійної віри чітко видно насамперед у двох елементах, які слід підкреслити: образі Божому й образі людському» (8).

Папа наголошує на тому, що християнство має розуміння ероса, і що Бог є одночасно ерос і агапе. Покликається при цьому на  Діонісія Ареопагіта, який каже, що Бог втілює агапе, який є любов і одночасно ерос. Але цитує Діонісія недостатньо. Він лише покликається до того моменту, де Діонісій у трактаті “Про Божественні імена” розглядає ім’я Бога як Ерос. Папа дає лише згадку про це. Але Діонісій у 4 розділі трактату дає повністю інакше бачення Ероса, на яке Бенедикт ХVI не звернув уваги. Бог є тому Ерос, пише Діонісій, що він з надміру своєї доброти ісходить із себе і нисходить до своїх творінь. Знову звертаємося до міфу про Ерос. Ерос є сином багатства і бідності, він є динамікою до самосповнення,  порожнечею, яка хоче себе сповнити. Виходить, що в античності Ерос тягне до себе, щоб себе виповнити, у християнстві Бог є Еросом, бо себе дарує. Бенедикт ХVI наголошує на потребі очищення поняття Ероса у християнстві.

Amoris Laetitia (Веселість Любові)  – Післясинодальне апостольське звернення Святішого Отця Франциска до єпископів, пресвітерів і дияконів, людей, посвячених Богу, християнським подружжям і всім вірним мирянам про любов у сім’ї, 2016 р.

Amoris Laetitia перекладають як Радість Любові, але якщо бути більш точним з філологічного боку, то кращим перекладом буде – Веселість Любові. Справжня радість є завжди відповіддю на щось, латинською передається словом Gaudium. А веселість – це  емоційний стан, латинською – Laetitia.

Цей документ має статут апостольського повчання. Маємо його російською мовою у  перекладі францисканців у Москві. Це досить великий текст, і в цілому містить багато важливих положень – відповідь на сучасні виклики, служіння сім’ям, про дітей, плідність і т.д. Це ті проблеми, які Папа Йоан Павло ІІ уже підняв у Familiaris consorttio, але написані у дещо новому світлі і ширших формулюваннях, з глибшими  роз’ясненнями. Є в ньому і дещо нове: вже з пункту 3 йдеться про можливість інтерпретації деяких аспектів доктрини.

«Помня, что время выше пространства, я хочу повторить, что не все доктринальные, моральные и пастырские дискуссии нужно разрешать при посредничестве Учительства. Естественно, единство доктрины и практики в Церкви является необходимым, но не препятствует разнообразной интерпретации некоторых аспектов доктрины и не отменяет какие-либо выведенные из нее заключения» (3).

«Церковь совершает серьезное размышление о смягчающих условиях и обстоятельствах. Поэтому нельзя говорить, что пребывающие в какой-либо из так называемых «неупорядоченных» ситуаций живут в состоянии смертного греха и лишены освящающей благодати. Границы не зависят просто от игнорирования нормы. Субъект, даже хорошо зная норму, лишь с большим трудом может понять «ценности, заключенные в нравственной норме, или может оказаться в конкретных условиях, не позволяющих ему действовать иначе и принимать иное решение, не совершив при этом нового греха.  или может оказаться в конкретных условиях, не позволяющих ему действовать иначе и принимать иное решение, не совершив при этом нового греха. Как хорошо выразились Отцы Синода, «могут существовать факторы, ограничивающие способность принять решение» (301)

Це можна пояснити у реченні:

«поскольку степень ответственности неодинакова во всех ситуациях, а значит, следствия и действие нормы необязательно должны всегда оставаться неизменными»  (300).

У цьому пункті використовується ситуативна етика, суть якої полягає у тому, що немає єдиного припису для всіх, а залежно від ситуації можна діяти по-різному.

«В отношении смягчающих обстоятельств Катехизис Католической Церкви говорит решительно: «Вменение вины и ответственность за поступок могут быть смягчены или даже совсем сняты, если он совершен по незнанию, по оплошности, под угрозой насилия, из страха, по привычке, от бесконтрольных чувств или при возникновении других психических или социальных факторов. В другом пункте Катехизис вновь отсылает к обстоятельствам, смягчающим моральную ответственность, и относит к ним эмоциональную незрелость, силу привычек, состояние страха и другие психические и социальные факторы» (302).

Що це означає? Якщо людина під впливом фізіологічного тиску, чи в стані незрілості, звички, має обмежену свободу волі, то той одиничний сексуальний гріх, вчинений за таких обставин, їй може не зараховуватися як смертельний гріх, або взагалі не зараховуватися гріхом. Йдеться про ситуації одиничного гріха, коли людина має обмежену свободу волі. Такі ситуації можуть бути пом’якшуючими обставинами і не зараховувати людині смертельний гріх.

«В определенных обстоятельствах людям очень трудно поступать иначе. […] Пастырское распознание, учитывая должным образом сформированную совесть личности, должно брать на себя ответственность за такие ситуации. Даже последствия совершенных поступков необязательно одинаковы во всех случаях» (302).

«Признавая влияние конкретных условий, можно сделать вывод, что в ряде ситуаций, при которых объективно не реализуется наше понимание брака, совесть людей следует лучше включать в практику Церкви. Естественно, нужно поощрять созревание просвещенной совести, сформированной серьезным пастырским распознанием, предлагать больше полагаться на благодать. Но эта совесть может не только признать, что ситуация объективно не отвечает общим требованиям Евангелия. Она может также искренне и честно признать, что сейчас именно таков самый великодушный ответ, который может быть дан Богу, с определенной нравственной уверенностью видя, что Сам Бог, учитывая конкретную сложность ограничений, просит об этом, (Цікаво як?) несмотря на то, что объективный идеал пока не достижим в полной мере. В любом случае, давайте помнить, что процесс распознания динамичен, что он всегда должен быть открыт для новых этапов развития и новых решений, позволяющих полнее воплотить идеал» (303).

«Хотя существует потребность в общих принципах, чем более углубляешься в частности, тем больше становится неопределенности. […] В практическом поле не для всех равна истина или практическая норма, касающаяся частности, но лишь та, что относится к общему. И среди тех, кто в частных случаях принимает одну и ту же практическую норму, не все ее одинаково знают. […] И чем больше углубляешься в частное, тем больше становится неопределенности» (304).

305 параграф параграф Amoris Laetitia (прим. у перекладі українською Петра Гусака)

«На тій підставі, душпастир не може вважати, що достатньо просто застосовувати моральні закони до тих, хто живе в “невпорядкованих” ситуаціях, так, наче б вони (закони) були камінням, що їх потрібно кидати на людські життя Це виявляло б закрите серце того, хто звик ховатися за вченням Церкви, “сидячи на сідалищі Мойсеєвому й судячи часом зі зверхністю і поверхневістю складні випадки та зранені сім’ї». Відповідно до цих напрямних, Міжнародна богословська комісія зауважила, що “природне право не можна представляти як уже встановлений набір правил, котрий апріорі нав’язується моральному суб’єктові; радше, воно є джерелом об’єктивного натхнення для глибоко особистого процесу прийняття рішень». Через те, що існують форми зумовленостей і пом’якшуючих факторів, є можливим, що в об’єктивній ситуації гріха – яка суб’єктивно може не ставитися чи не повністю ставитися в провину – особа може жити в Божій благодаті, може любити й також – зростати в благодатному житті і любові, отримуючи допомогу Церкви для цієї цілі. Розрізнення повинно допомогти віднайти можливі способи відповіді на Бога й зростання посеред обмежень. Гадаючи, що все є чорним або білим, ми часто зачиняємо шлях благодаті й зростанню та знеохочуємо (людей) іти шляхами освячення, які прославляють Бога. Пам’ятаймо, що “малий крок посеред значних людських обмежень може більше подобатися Богові, аніж життя, яке назовні видається впорядкованим, але йде крізь день, не стикаючись з великими труднощами”. Практична душпастирська турбота служителів повинна не оминути сприйняття цієї дійсності».

В певних випадках це може включати допомогу Таїнствами. Отже, “я хочу нагадати священикам, що сповідальниця повинна бути не кімнатою тортур, а радше зустріччю з Божим милосердям” (Апостольське повчання Evangelii Gaudium (“Радість Євангелії”, 24 жовтня 2013 р.), 305.

Be the first to comment on "«Християнська наука про подружнє життя у документах Католицької церкви»: Петро Гусак (частина 2)"

Напишіть відгук