Християнська Служба Порятунку: шлях до лідерства ­­­- служіння

В рамках зустрічі служителів Християнської Служби Порятунку в Києві координатор Центру соціального лідерства ХСП Галина Канафоцька провела тренінг «ХСП: шлях до лідерства – служіння».

Завданнями, які поетапно вирішували учасники тренінгу, було:
– ознайомитися з основними умовами і принципами переходу до лідерства-служіння та чеснотами, що являються суттю і фундаментом справжнього лідерства, і які ведуть до особистої досконалості кожного члена команди та забезпечують спільний колективний ріст і розвиток;
– осмислити особисте покликання до лідерства;
– усвідомити необхідність зміни концепцій своєї роботи, взаємодії одне з одним членів команди, з громадою та оточуючим її середовищем;
– зрозуміти важливість формування команд і спільного означення ними поля перспектив своєї діяльності задля випрацьовування механізмів успішного пошуку та ефективного використання необхідних ресурсів у процесі досягнення конкретних цілей;
– визначитися зі своїми духовними дарами та можливостями їх застосування на практиці служіння своєму середовищі.

Довідка: Основним завданням Центру соціального лідерства ХСП є розвиток та запровадження лідерської формації, орієнтованої на християнських служителів, які покликані до апостольської дії у світі як у духовно-євангелізаційному, так і суспільно-соціальному вимірах . Лідерська формація ХСП базується на християнських та світських методиках, трансформованих через викладені у Соціальній Доктрині Католицької Церкви засади і підходи.

Зокрема, сказане вище стосується таких положень «Компендіуму соціальної доктрини Церкви»:
«Перетворення соціальних явищ силою Євангелія, свідками чого є вірні Ісуса Христа, завжди було і залишається сьогодні, на початку третього тисячоліття християнської ери, викликом. Проголошення Ісуса Христа, «Доброї Новини» спасіння, любові, справедливості і миру, не вельми охоче приймає сучасний світ, спустошений війнами, бідністю і несправедливістю. Саме тому люди в наш час потребують Євангелія як ніколи, потребують рятівної віри, осяйної надії і люблячого милосердя. (С.11).
Іван Павло ІІ неодноразово наголошував, що Церква завжди пам’ятає про людину, про її проблеми та її життя. …Папа навчав: “Соціальна доктрина Церкви – це не «третій шлях» між ліберальним капіталізмом і марксистським колективізмом, ані альтернатива іншим, не таким радикально протилежним розв’язанням: вона становить незалежну категорію. Також вона не являє собою ідеологію, а докладне формулювання результатів глибоких роздумів, здійснених у світлі віри й церковної традиції, над складною дійсністю людського існування в суспільстві і в міжнародному контексті. Його основна мета – пояснити цю дійсність, вивчаючи її відповідність чи невідповідність науці Євангелія про людину та її земне, а водночас і трансцендентне покликання. Отож, вона належить не до сфери ідеології, а богослов’я, зокрема морального богослов’я” (С. 13).
419. Різнобічна діяльність громадянського суспільства – насамперед волонтерських організацій і кооперативних об’єднань у приватно-соціальному секторі, який скорочено називається “третім сектором», аби відрізнити його від держави і ринку, – становить найадекватніший шлях розвитку соціального виміру людської особи, яка знаходить у таких видах діяльності необхідний простір для цілковитого самовираження. Поступовий вихід соціальних ініціатив за межі державної сфери відкриває можливості для активної присутності і прямої дії громадян, перебираючи на себе функції держави. Це важливе явище часто здійснюється у неформальний спосіб і творить нові позитивні перспективи для реалізації прав людини, якісно збагачуючи демократичне життя (С.257-258).
522. У своїй соціальній доктрині Церква пропонує, насамперед, цілісне бачення людини і цілковите розуміння її особистісного та соціального виміру. Християнська антропологія відкриває недоторканість гідності кожної людини і розглядає працю, економіку і політику в їхньому первісному значенні, яке проливає світло на справжні людські цінності, надихає і підтримує прагнення до християнського свідчення в різних сферах особистого, культурного та суспільного життя. Завдяки «зачатку Духа» (Рим 8, 23), християни «здатні виконувати нову заповідь любові (пор. Рим 8, 1’11). Через Духа, який є “завдатком нашої спадщини” (Еф 1, 14), ціла людина внутрішньо новлюється аж до “визволення нашого тіла” (Рим 8, 23)». Щодо цього, соціальна доктрина Церкви показує, що моральна основа будь-якої суспільної дії – це розвиток людської особи, а також визначає норми суспільної діяльності: вона повинна відповідати істинному благу людства і прагнути створити умови, що дозволять кожній людині реалізувати своє цілісне покликання (С.322).
523. Християнська антропологія живить і підтримує пастирську діяльність з інкультурації віри, спрямовану на те, щоб силою Євангелія відновити зсередини критерії оцінки сучасної людини, цінності, що зумовлюють її рішення, спосіб життя і мислення. «Завдяки інкультурації Церква повніше свідчить про себе і стає ефективнішим знаряддям місіонерської діяльності». Сучасний світ характеризується розривом між Євангелієм і культурою, секуляризованною концепцією спасіння, яка намагається і християнство звести до «суто людської мудрості, псевдонаукового добробуту». Церква усвідомлює, що вона повинна зробити «великий крок уперед на шляху євангелізації, вийти на новий історичний етап свого місіонерського динамізму». Така пастирська концепція включаєі соціальну доктрину Церкви: «Нова євангелізація», якої конче потребує сучасний світ, – це також проголошення соціального вчення» (С.322).
545. Вірні миряни покликані розвивати справжню світську духовність, яка відродить їх як нових людей, освячених і освячуючи, занурених у тайну Бога і посідаючих своє місце в суспільстві. Ця духовність виявляється в життєдайному синтезі, що дає єдність, сенс і надію існуванню, яке з багатьох причин суперечливе й уривчасте (С.332).
546. Вірні миряни мусять зміцнювати духовне і моральне життя, підвищуючи свою компетентність, щоб виконувати суспільні зобов’язання. Поглиблення внутрішньої мотивації й опанування відповідного стилю праці, якого потребують суспільна і політична сфери, – це результат динамічного і постійного виховання, спрямованого на досягнення гармонії між життям у всій його багатоманітності і вірою (С.332).
550. Соціальна доктрина Церкви надзвичайно важлива для церковних об’єднань, що займаються пастирською діяльністю у суспільстві. …В будь-якому разі, слід розрізняти те, «що християни, поодинці чи громадою, роблять як громадяни, керуючись християнською свідомістю, і те, що вони роблять під проводом своїх пастирів в ім’я Церкви». Спеціалізовані асоціації, які об’єднують людей згідно з їхнім християнським покликанням і місією в окремих професійних і культурних сферах, відіграють важливу роль у вихованні зрілих християн. Наприклад, католицька асоціація лікарів виховує своїх членів, розглядаючи багато проблем, вирішення яких медицина, біологія та інші науки довіряють професійній компетенції лікарів, а також їхньому особистому сумлінню і вірі. Те саме можна сказати про католицькі асоціації викладачів, юристів, бізнесменів, а також спортсменів і екологів тощо. У цьому контексті соціальна доктрина Церкви засвідчує свою ефективність у вихованні особистого сумління і культури всієї держави (С. 335)
551. Присутність мирян у суспільній сфері – це служіння, знак і вираз любові, що відповідним чином проявляється в сімейному, культурному, трудовому, економічному і політичному житті. Відповідаючи на потреби їхньої певної сфери праці, вірні миряни виражають істину своєї віри й водночас істину соціальної доктрини Церкви, яка повністю реалізується, коли її застосовують для розв’язання конкретних соціальних проблем. Дійсно, довіра до соціальної доктрини походить радше зі свідоцтва справ, ніж із внутрішньої послідовності чи логіки.
У третьому тисячолітті християнської ери вірні миряни через власне свідоцтво повинні відкритися всім людям, з якими вони працюватимуть над нагальними проблемами нашого часу. «Те, що цей Священний Собор пропонує зі скарбів вчення Церкви, має на меті допомогти всім наших сучасникам – вірують вони в Бога чи визнають Його неявно, – щоб вони ясніше усвідомили повноту свого покликання, краще пристосовували світ до найвищої гідності людини, прагнули до більш глибокого значення братерства і, керуючись любов’ю, великодушними спільними зусиллями вирішували невідкладні потреби нашого часу» (С.335-336).
552. Служіння людині – першочергове завдання, яке стоїть перед мирянами в соціальній сфері. Утверджувати найбільшу цінність людини – гідність людської особи – це «важливе, у певному сенсі центральне й об’єднуюче завдання служіння людському роду, здійснювати яке покликана Церква, а у ній – вірні миряни». Перший крок на шляху до здійснення цього завдання – прагнення і зусилля, спрямовані на оновлення свого внутрішнього світу, адже людською історією керує не безособовий детермінізм, а сукупність суб’єктів, вільні дії яких творять соціальний порядок. Соціальні інститути як такі – це ще не гарантія спільного блага. Внутрішнє «оновлення християнського духу» повинно передувати прагненню покращити суспільство «відповідно до вимог Церкви, утверджуючи соціальну справедливість і милосердя». Навернувшись серцем, людина починає піклуватися про іншу людину, яку вона любить як брата чи сестру. Це допомагає зрозуміти, що ми зобов’язані оздоровлювати інститути, структури й умови життя, які суперечать людській гідності. Тому миряни повинні водночасно прагнути і навернення сердець, і вдосконалення структур, зважаючи на історичну ситуацію і використовуючи законні засоби, щоб ці соціальні структури поважали й утверджували гідність кожної людини (С.336-337).
556. Цілісне удосконалення людської особи і благо всього суспільства – це найважливіші цілі культури; а отже, моральний вимір культури становить пріоритет у соціальній діяльності мирян. Легковажне ставлення до цього аспекту перетворює культуру на засіб збіднення людства. Культура може стати яловою і занепасти, якщо «замикається сама в собі і намагається будь-якою ціною зберегти застарілі форми життя, відкидаючи можливість збагатитися, прислухаючись до інших культур чи дискусій, у яких шукають істину про людину». Формування ж культури, здатної збагатити людину, вимагає участі цілої особи, яка через культуру виявляє свою творчість, розум, знання світу і людей, а крім того, використовує свою здатність до самоконтролю, самопожертви, солідарності і готовності утверджувати спільне благо (С. 339).
557. Суспільно-політична участь вірних мирян у культурній сфері набуває сьогодні чітких напрямків. Перший – забезпечити право кожного на гуманну і громадську культуру «яка відповідає гідності людини, незважаючи на походження, стать, націю, релігію чи соціальний стан».Це передбачає право родин і людей на безкоштовну і загальнодоступну шкільну освіту, вільний до ступ до засобів соціальної комунікації (без будь-якої монополії чи ідеологічного контролю), свободу досліджень, свободу поглядів, свободу проведення дискусій і дебатів. Бідність багатьох народів пояснюється різними формами культурної депривації і невизнанням їхніх культурних прав. Освіта і виховання людини завжди були першочерговим завданням християнської суспільної діяльності (С. 339).
558. Другий виклик для почуття обов’язку християнина – це основний зміст культури, тобто істина. Питання істини важливе для культури, бо «кожна людина зобов’язана зберегти поняття повноти людської особи, в якій визначальними є цінності розуму, волі, сумління і братерства». Правильна антропологія – критерій прояснення і перевірки будь-якої історичної форми культури. Християнська діяльність у культурній сфері заперечуєвсі редукціоністські і ідеологічні концепції людини і життя. Відкритість до істини забезпечується, перш за все, завдяки тому, що «різні культури – це різні способи відповіді на питання про сенс людського буття» (С. 339-340).
559. Християни повинні прагнути показати всю цінність релігійності культури. Це дуже важливе і нагальне завдання для підвищення якості людського життя як на особистому, так і на суспільному рівнях. Адже, питання, що походить із тайни життя і відсилає до ще більшої тайни, тайни Бога, становить основне питання кожної культури; якщо його усувають, то культурне і моральне життя народів занепадає. Важлива складова людини – істинна релігійність, яка дозволяє їй спрямувати власну діяльність туди, де ця діяльність набуває сенсу. Релігійність чи духовність людини проявляється у культурі, яку вона живить і надихає. Про це свідчить безліч творів мистецтва всіх часів. Коли релігійність людини чи народу заперечують, культура починає вимирати, а іноді й повністю зникає (С.340).
560. Розвиваючи справжню культуру, миряни усвідомлюють важливість засобів масової комунікації і, насамперед, розглядають зміст численних виборів, які здійснюють люди. Ці вибори, хоча й різні у кожної групи і кожної особи, мають моральну вагу, отже, їх слід оцінювати під цим кутом зору. Людина, щоб зробити правильний вибір, повинна знати норми морального порядку і правильно їх застосовувати. Церква пропонує багату традицію мудрості, що закорінена в Божому Одкровенні і людських роздумах; богословська орієнтація цієї традиції дозволяє виправляти як «атеїстичний» підхід, що позбавляє людину одного з основних її вимірів– духовного, а також підходи, зорієнтовані на вседозволеність і споживацтво, які різним чином намагаються переконати людину, що вона незалежна від законів і навіть від Бога». Ця традиція не засуджує засоби соціальної комунікації, а намагається служити їм: «Культура мудрості, притаманна Церкві, може допомогти інформаційній культурі засобів соціальної комунікації не перетворитися на беззмістовне нагромадження фактів» ( С.340-341).
577. Дійсно, в осерді культурного питання знаходиться моральне значення, яке, своєю чергою, живиться релігійним значенням і сповнюється у ньому». Щодо «соціального питання» ми не повинні «наївно сподіватися, що, опинившись віч-на-віч з великим викликом сучасності, ми віднайдемо якусь магічну формулу, щоб його подолати. Ні, нас порятує не формула, а Особа й упевненість, яку Вона нам дає: Я з вами! Тому не йдеться про створення “нової програми”. Програма вже існує: як завжди, її містить Євангеліє і жива Традиція. Врешті, в її центрі – Сам Христос, Якого ми повинні знати, любити і наслідувати, щоб жити в Ньому життям Пресвятої Трійці і разом з Ним перетворювати історію, аж поки вона звершиться в небесному Єрусалимі» (С.351-352).
579. Християнська надія спонукає нас багато працювати в соціальній сфері і дає впевненість, що можливо побудувати кращий світ, навіть якщо «раю на землі» ніколи не буде (С.352).
580. Безпосереднє завдання соціальної доктрини Церкви – запропонувати принципи і цінності, опираючись на які можна побудувати суспільство, гідне людини. Один із цих принципів, принцип солідарності, в певному сенсі, включає в себе всі інші: це «один із основних християнських принципів соціальної і політичної організації суспільства». Цей принцип прояснює верховенство любові. Поведінка особистості цілковито людська, якщо постає із любові, проявляє любов і впорядкована любов’ю. Ця істина стосується і суспільної сфери. Християни повинні свідчити її із глибоким переконанням і прикладом свого життя показувати, що любов – це єдина сила, яка може привести до особистого і суспільного вдосконалення, орієнтуючи суспільство на добро. Лише любов може цілком змінити людину (С.353).
Цінності завжди були і будуть найважливішою складовою формування світогляду людини. Цінності визначають стандарти нашої поведінки та свідчать про наш рівень свідомості, який проектується на площину відповідальності за результати прийнятих нами рішень. І хоча цінності не підлягають чіткому раціональному логічному науковому визначенню, але це те, що лежить у площині руху до певного ідеалу і володіє потенціалом блага, та те, що спонукає до дій, спрямованих на досягнення цього блага. І цей рух стосується діяльності усіх учасників будь-яких соціально-економічних систем: сімей, організацій, держав. Практика свідчить про те, і Україна не є виключенням з цього, що саме формування і сповідування в соціумі відповідних цінностей в конкретний історичний момент його розвитку, здатні сформувати нову генерацію людей, які стануть ініціаторами і рушіями потужних суспільних змін і трансформацій.
Шляху до суспільних трансформацій передує шлях світоглядних трансформацій.
Зміна світогляду дозволяє рухатися шляхом цивілізаційного виробу України.
Питання цивілізаційного вибору країни як суб’єкта світової історії – це передусім вибір способу життя і цінностей, які є визначальними для її громадян на тому чи іншому етапі становлення держави.
Цивілізаційний вибір – це не вибір місця у світі, а вибір парадигми і стратегій реалізації власного розвитку у світі.
Цивілізаційний вибір країни не повинен вступати у суперечність з архетипами її культури й особливостями ментальності її народу. Кожна культура має здійснити свою, закладену в її глибинних основах місію та покликання.
Саме освітні трансформації стають ключовими майбутніх суспільних трансформацій як результат відповідного духовно-морального виховання та формування цінностей своїх громадян.
Цінності відіграють визначальну роль у світоглядних трансформаціях як окремого індивіда, окремих громад, так і соціуму чи нації в цілому, особливо в умовах еволюційного переходу від цінностей до смислів та змішенням світоглядних акцентів з людини на суспільство».

Be the first to comment on "Християнська Служба Порятунку: шлях до лідерства ­­­- служіння"

Напишіть відгук