Кардинал Роберт Сара: про Церкву та світ сьогодні

Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю, дане кардиналом Робертом Сара Шарлотті д’Орнелла (Charlotte d’Ornellas), яке було опублікавано у французькому часописі Les Valeurs Acctuelles .

Що Вам приходить на думку у зв’язку з кризою, спричиненою коронавірусом?

Цей вірус подіяв, як свого роду каталізатор. За кілька тижнів, велика ілюзія матеріалістичного світу, який вважав себе всемогутнім, розвалилася. Нещодавно політики говорили про економічне зростання, пенсії, зменшення рівня безробіття. Вони були впевненими у собі. А зараз вірус, мікроскопічний вірус, поставив на коліна цілий світ, який дивився на себе, який споглядав себе, п’яніючи від самозадоволення, бо вважав себе невразливим.
Нинішня криза є наче притча. Вона показує, наскільки непослідовним, крихким та порожнім було все, у що нас переконували вірити. Нам говорили: ви можете споживати без обмежень! Однак економіка занепала, і фондові ринки також падають. Скрізь бачимо банкрутство. Завдяки тріумфуючій науці нам обіцяли розширити межі людської природи все далі і далі. Нам говорили про PMA, GPA, трансгуманізм, розвиток людства. Ми хвалилися синтезом людини і людства, яке біотехнологія мала зробити непереможним і безсмертним. І ось ми в паніці, спричиненій вірусом, про який майже нічого не знаємо. “Епідемія”, яка раніше була архаїчним, середньовічним словом, раптом стала нашим повсякденним життям.
Вважаю, що ця епідемія розігнала дим ілюзії. Так звана всемогутня людина опинилася у своїй суворій реальності. Там вона гола. Її слабкість і вразливість очевидні. Обмеження нашого життя, яке досвідчуємо, дозволить нам, сподіваюся, знову повернутися до основного, наново відкрити важливість  стосунків з Богом. І, усвідомлюючи свою крихкість, надважливо довірити себе Богові та його батьківському милосердю.

Чи це є кризою цивілізації?

Я часто повторював, а особливо у своїй останній книзі «Вечір надходить і день уже нахилився» (Le soir approche et déjà le jour baisse), що великою помилкою сучасної людини було заперечити свою залежність. Сучасна людина хоче бути радикально незалежною. Вона не хоче залежати від законів природи, відмовляється бути залежною від інших, входячи у тривалі відносини подружжя. Сучасна людина вважає за приниження бути залежною від Бога. Вона уявляє собі, що нікому нічого не зобов’язана. Відмова приєднатися до мережі залежності, спадкоємства та синівства, прирікає нас увійти голими в джунглі конкуренції, економії, залишеної самій собі. Але це все ніщо інше, як ілюзія. Досвід примусового обмеження (карантин) дозволив багатьом наново відкрити, що ми реально і конкретно залежні один від одного. Коли все руйнується, залишаються лише зв’язки подружжя, сім’ї, і дружби. Ми наново відкрили, що будучи членами одного народу, ми пов’язані невидимими, але реальними зв’язками. А передусім, ми знову відкрили, що залежимо від Бога.

Ви говорили про духовну кризу?

Ви помітили хвилю тиші, яка прокотилася по всій Європі? Раптом за декілька годин навіть наші галасливі міста стали спокійними. Наші вулиці, часто забиті людьми та машинами, тепер пустинні і тихі. Багато людей опинилися наодинці, в тиші, у своїх квартирах, які стали подібними до пустельні чи до монастирських келій.
Який парадокс! Потрібен був вірус, щоб ми помовчали. І раптом ми усвідомили, що наше життя крихке. Ми збагнули, що смерть недалеко. Наші очі відкрилися. Те, що нас хвилювало: наші заощадження, наші відпустки, суперечки ЗМІ, все це виявилося другорядним та марним. Не може забракнути питань про життя вічне тоді, коли нам щодня повідомляють велику кількість заражень та смертей. Паніка. Одні бояться, а інші відмовляються в це вірити, кажучи самі собі: це поганий час, який пройде і все почнеться заново, як і раніше.
А якщо ми у цій тиші, цій самоті, у цьому обмеженні наважимося молитися? Якщо ми наважимось перетворити свою сім’ю і  будинок у домашню церкву. Церква – це священне місце, яке нагадує нам, що в цьому домі молитви будемо переживати все так, щоб скерувати усі наші справи і всі вибори у напрямку Божої слави. А якщо б ми просто наважилися прийняти свою скінченність, свої обмеження, свою слабкість створіння?
Смію Вас запросити звернутися до Бога, Творця, Спасителя. Коли смерть є навкруги, я запрошую вас поставити собі питання: чи справді смерть – це кінець усього? Чи це – лише перехід, безумовно болісний, але який веде до життя? Ось чому воскреслий Христос – наша велика надія. Дивімося на Нього. Прив’яжімо себе до Нього. Він – воскресіння і життя. Хто в Нього вірує, той навіть і вмерши – житиме! Кожен, хто живе і в Нього вірує, – не вмре повіки.» (пор. Йн 11, 25–26). Хіба ми не подібні до біблійного Йова? Позбавленні усього, з порожніми руками, з неспокійним серцем. Що нам залишилося? Гнів проти Бога – це абсурд. Нам залишається адорація, довіра і споглядання таємниці.
Якщо ми відкидаємо віру в те, що ми є плодом любові Бога Всемогутнього, то це все стає для нас надто важким, все це не має сенсу. Як жити у світі, де вірус вражає випадково і вбиває невинних людей? Є лише одна відповідь: впевненість, що Бог – це любов і що Він небайдужий до наших страждань. Наша вразливість відкриває  серця Богові, а Бога схиляє, щоб помилувати нас. Вважаю, що пора наважитися на ці слова віри. Минув час фальшивого сорому та боязких вагань. Світ очікує від Церкви сильного слова, єдиного слова, яке дає надію та впевненість, слово віри в Бога, слово, яке довірив нам Ісус.

Що повинні робити священики у цій ситуації?

Папа виразився дуже ясно. Священики повинні робити все можливе, щоб залишатися поруч з вірними. Вони повинні зробити все від них залежне, щоб допомогти вмираючим, не заважаючи при цьому праці медичного персоналу та цивільних органів. Але ніхто не має права позбавляти хвору чи помираючу людину духовної опіки священника. Це абсолютно недопустимо! В Італії духовенство вже заплатило велику ціну. Сімдесят п’ять священиків (дані на момент інтерв’ю) померли, надаючи допомогу хворим.
Але я також вважаю, що багато священиків наново відкрили своє покликання до молитви та заступництва за весь люд. Священик покликаний постійно тривати перед Богом, поклонятися Йому, прославляти і служити Йому. Таким чином, у країнах, де ввели суворі обмеження, священики опинилися в ситуації, яку започаткував Бенедикт XVI. Вони вчаться проводити свої дні в молитві, усамітненні та тиші, жертвуючи її за спасіння людей. В той час, коли фізично вони не можуть тримати за руку кожну вмираючу людину, так, як хотілося б, однак під час адорації відкривають, що можуть заступатися за кожного.
Хотів би, щоб хворі, одинокі та пригнічені люди відчули цю таємничу священичу присутність. У ці страшні дні ніхто не є самотнім, покинутим. З усіма є Добрий Пастир, який чуває над нами. Від імені кожного Церква чуває і заступається, як мати. Священики можуть знову відкрити своє духовне батьківство завдяки неустанній молитві. Вони знову можуть відкрити свою ідентичність: вони передусім не аніматори зустрічей чи спільнот, а Божі мужі, люди молитви, шанувальники Божої Величі та люди контемпляції.
Трапляється, що з примусової ізоляції священник відправляє Святу Месу в самотності. Тоді усвідомлює собі незмірну велич Євхаристійної Жертви, яка не потребує великих натовпів, щоб приносити плоди. Через Святу Месу священник торкається усього світу. Як Мойсей і як сам Ісус, священники відкривають наново силу свого заступництва, свою функцію посередництва між Богом і людиною. Звичайно, звершуючи Євхаристію, вже не мають перед собою Божого Люду. Звертають тоді свій погляд на Схід. Адже «зі Сходу приходить поєднання, бо звідти приходить муж, ім’я якому Схід, муж, який став посередником між Богом і людьми. Таким чином ви запрошенні вдивлятися на Схід, звідки зійде для нас Сонце Праведності, звідки завжди сяє нам світло» – говорить Ориген в проповіді на Книгу Левіт. Після того, як мине криза, нам потрібно буде про це пам’ятати, щоб знову не потрапити у пусту і безплідну надмірну активність.

А вірні?

Християни дуже конкретно переживають сопричастя святих, цей таємничий зв’язок, що з’єднує всіх хрещених у мовчазній молитві та віч-на-віч з Богом. Важливо знову відкрити, наскільки цінним може бути звичка читати Боже Слово, молитися Розарій в сім’ї та присвячувати час Богові в даруванні себе, слуханні та тихій адорації. Зазвичай, корисність людини оцінюється, виходячи з її впливу, її здатності діяти або навіть гіперактивності. І раптом ми знову рівні між собою. Ми хотіли б бути корисними, чимось служити. Однак ми можемо лише молитися, підтримувати один одного, зносити один одного.

Настав час знову відкрити свою особисту молитву. Настав час знову почути Ісуса, який говорив нам: Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі (Мт 6,6). Настав час знову відкрити молитву в сім’ї. Час батьків родин, щоб навчитися благословляти своїх дітей. Позбавлені Євхаристії, християни усвідомлюють, наскільки великою благодаттю було для них Святе Причастя. Закликаю їх практикувати адорацію вдома, оскільки немає християнського життя без життя Таїнств. Господь залишається присутнім у наших містах та селах. Іноді від християн вимагається і героїзм: коли лікарні просять волонтерів, коли їм потрібно піклуватися про людей, які є ізольованими або живуть на вулиці.

Що потрібно змінити?

Деякі кажуть: нічого вже не буде таким, як раніше. Я теж так сподіваюся. Але швидше боюся, що все повернеться до попереднього стану, адже поки людина не навернеться до Бога всім серцем, вона неминуче прямує до безодні. У будь-якому випадку бачимо, що глобалізоване споживацтво значно ізолювало людей та звело їхнє життя до виміру споживачів, приречених на джунглі ринку та фінансів. Глобалізація, яку нам обіцяли як щастя, виявилася маренням. З одного боку народи та сім’ї зазнають випробування, з іншого, бачимо, руйнуються коаліції різних інтересів. Нинішня криза доводить, що суспільство не може будуватися на економічних зв’язках. Ми знову усвідомлюємо, що ми – народи з кордонами, які можемо відкрити чи закрити для оборони, захисту та безпеки. В основі життя держави є зв’язки, які існували до нас: родинні та національна солідарність. Прекрасно, що вони знову з’являються сьогодні. Кілька місяців тому люди говорили про евтаназію, а деякі хотіли позбутися важкохворих та інвалідів. Сьогодні країни мобілізуються для захисту людей похилого віку.

Можна побачити, як дух дарування себе і самопожертви знову лине з наших сердець. Складається враження, що раніше тиск у ЗМІ змушував нас приховувати те, що найкраще в нас. Нас вчили захоплюватися “переможцями” та “вовками”, які були успішними, навіть ціною витоптування інших на своєму шляху. І раптом люди з повагою та вдячністюаплодують санітаркам, медсестрам, лікарям, волонтерам та іншим буденним героям. Раптом ми наважимося аплодувати тим, хто служить найслабшим? Наша епоха потребувала героїв і святих, але вона це приховувала і соромилася цього.

Чи вдасться нам зберегти цю ієрархію цінностей? Чи зможемо ми відновити наші країни чимось іншим, ніж зростання, споживання та прагнення грошей? Я вважаю, що ми були б винуватцями, якби знову допустилися цих самих помилок після виходу з кризи, яка доводить, що правда про Бога – це не лише питання приватних вірувань, а фундамент нашої цивілізації

Як ви оцінюєте цей бурхливий час?

Мене сильно вразила агресія і примітивні звинувачення, які розгорілися після публікації книжки «З глибини наших сердець». Спільно з Бенедиктом XVI ми хотіли відкрити мериторичну дискусію: спокійну, об’єктивну, богословську дискусію, яка опиралася б на Боже Об’явлення та історичні дані. Тим часом ми опинилися перед агресивними, брехливими і знеславлюючими осудженнями. Була спроба знищити нас на персональному рівні. Нас хотіли дискваліфікувати, представляючи наївними жертвами маніпуляцій з боку видавців книги. В той час мені довелося прочитати багато інвектив і образ, і в той же час було мало богословської і душпастирської думки, але передусім бракувало християнських постав.

Адже разом з Бенедиктом XVI ми зробили сміливі пропозиції щодо реформування способу життя священиків. Ніхто не піднімав і не коментував уривки, які я вважаю найважливішою частиною наших роздумів, які стосуються необхідного зречення священиків від матеріальних благ, фрагментів, що закликають до реформ, заснованих на прагненні святості та молитовному житті священиків, які схиляли б до того, щоб «стояти перед Тобою і Тобі служити». Священик повинен бути людиною, сповненою праведності, пильності, прямолінійності. До всього цього потрібно додати необхідність служити Богові та людям. Наша книга мала бути духовною, богословською та пасторальною, а ЗМІ та деякі самопроголошені експерти зробили її політичною та діалектичною книгою. Тепер, коли розвіялися порожні полеміки, можливо, вдасться справді прочитати цю книгу? Можливо вдасться спокійно порозмовляти на цю тему?

Звичайно, в цей період я страждав, бо живо відчув напади на Бенедикта XVI. Чи відомо, як він пережив той час? Був дуже засмученим. Однак прийняв це страждання в мовчанні, молитві і пожертві з самого себе для освячення Церкви. Однак, те, що найбільше мене зранило, це та підозрілість і поділ, які охопили Церкву щодо так фундаментального і важливого питання для виживання християнства, питання священничого целібату.

У пост-синодальному посланні папа Франциск навіть не піднімав питання про безшлюбність священиків. Ви задоволені цим?

Папа Франциск вірний собі та скарбам Церкви. Задовго до синоду про Амазонію він сказав: «Я швидше б віддав своє життя, ніж відмінив би закон целібату». Разом з Бенедиктом XVI ми написали цю книгу, не знаючи, чи буде вона опублікована до апостольського послання чи після нього. Наші роздуми повинні було бути автономними, не пов’язаними з висновками синоду. Ми думали про це в дусі глибокої синівської покірності Святішому Отцю, хотіли виконати наш обов’язок єпископів: надати Папі Римському та нашим братам в єпископаті рефлексію, яка спокійно визріла на молитві. Цю книгу я передав Святішому Отцю, як тільки вона вийшла з друкарні. Ми також хотіли підтримати священиків, стривожених та поранених з огляду на заперечення священства. Щодня я чую надихаючі свідчення священиків та єпископів, які розповідають, що ці слова їх зміцнили та наново повернули до фундаменту їхнього священичого життя, відданого Церкві.

Чи хочете цим сказати, що дехто бажав використати синод на тему Амазонського регіону, як привід для ідеологічних претензій?

Одразу після оголошення апостольського послання папи Франциска «Querida Amazonia», деякі церковні достойники висловили розчарування та незадоволення. Вони не були стурбовані народами Амазонії, лише розчарованими, бо на їхню думку, Церква повинна була б скористатися можливістю і пристосуватися до сучасного світу а цього не сталося. Тоді було зрозуміло, що питання Амазонського синоду розглядається інструментально. Бідність бідних використовувалася для підтримки ідеологічних проєктів. Мушу визнати, що такий цинізм мене глибоко бентежить. Замість того, щоб працювати над тим як розкрити унікальну глибину та багатство особи Ісуса Христа та Його спасительного послання, деякі хотіли «замазонізувати» Ісуса Христа і змусити Його прийняти вірування та практики корінних тубільців, пропонуючи їм священство згідно людських уявлень, пристосоване до їхніх обставин. Народи Амазонії, як і африканські народи, потребують розп’ятого Христа, “який є згіршенням для євреїв і глупотою для поган» (1 Кор 1, 23), справжній Бог і справжня людина, яка прийшла спасти людей, уражених гріхом, дати їм Життя і примирити їх між собою і з Богом, приносячи мир через кров Його хреста. Ісус приходить, щоб спасти кожну людину, глибоко поранену гріхом.

Як Ви оцінюєте тенденцію протиставляти різні напрямки і навіть людей у ​​Церкві? Після публікації книги про целібат деякі навіть говорили про «війну пап».

Мене це тривожить і дуже турбує. Ця хвороба, яка полягає у обмеженні Церкви до поля політичної боротьби, в кінці кінців охоплює християн та духовенство. У ЗМІ та в соціальних мережах всі коментують, судять, а іноді засуджують і зневажають. Таке ставлення є результатом натуралістичного погляду. Багато хто не помічає, що Церква – це перш за все тайна. Це продовження присутності Христа на землі. Вона повинна бути місцем любові, сопричастя та єдності у вірі. Якщо ми не знайдемо хоч трохи доброти, Христос не буде серед нас, і тоді Церква стане безплідною. Якщо до нас вкрадеться ненависть, підозрілість і образи, ми помремо. Як ми можемо бути вірогідними, якщо між нами немає мінімальної любові? Як ми можемо бути вірогідними, якщо не вміємо просити один у одного прощення?

Церква одна, але вірні бачать, що між людьми Церкви існують різні, навіть суперечливі тенденції, розбіжності. Чи є обгрунтованою тривога щодо єдності Церкви?

Церковна єдність ґрунтується насамперед на молитві. Якщо ми не будемо молитися разом, ми завжди будемо розділені. Хотів би, щоб синоди були більше місцями спільної молитви, а не ідеологічним чи політичним полем бою. Хотів би також, щоб життя Римської курії було сильніше назначене життям спільної молитви і адорації. Хотів би, щоб життя всієї Церкви було насамперед життям спільної молитви. Я переконаний, що молитва – наш перший обов’язок священства. Єдність народиться з молитви, і з молитви виявляється правда.

Єдність серед католиків, однак, не є просто сентиментальним почуттям. Вона базується на тому, що у нас є спільного: Одкровення, яке нам залишив Христос. Якщо кожен відстоює свою думку, свою новизну, то поділ пошириться всюди. Джерело єдності між нами існувало до нас. Віра одна, вона нас об’єднує. Справжній ворог єдності – єресь. Я занепокоєний, коли бачу, наскільки істерія вносить суб’єктивність у різного роду дебати. Якщо ми віримо в істину, можемо шукати її разом, і навіть можемо мати гострі дискусії між богословами, але наше серце залишиться спокійним. Добре знаємо, що в кінці таких пошуків з’явиться правда. І навпаки, коли ми ставимо під сумнів непорушну об’єктивність віри, то все перетворюється на суперництво між людьми та боротьбу за владу. Оскільки диктатура релятивізму руйнує довіру до об’явленої істини, це заважає атмосфері чистої любові між людьми.

Візьмемо для прикладу висвячення одружених чоловіків. Дві третини єпископів, присутніх на Синоді домагалися цього для Амазонського регіону. Натомість Папа Бенедикт XVI та Ви були занепокоєні цим фактом.

Ми не можемо боятися. Церква – це як човен з апостолами, про який говорить Євангеліє: нерідко буря загрожує човну, але він ніколи не тоне. Христос у човні з нами, але він, здається, спить. Хочу попросити християн залишатися спокійними і довірливими. Віра не змінюється, Таїнства не змінюються. Ісус Христос такий самий вчора, сьогодні і навіки. Боже життя передається попри наші помилки та гріхи. Духовенство часто сперечалося між собою. Бог сильніший за нашу людську дріб’язковість. Якщо кожен відстоює свою думку, свою новизну, свій спосіб інкультурації Одкровення та скарбів Традиції Церкви, то поділ пошириться повсюдно і утривалиться серед вірних. Ми зобов’язані давати християнському народу чітке, тверде і постійне вчення. Як прийняти той факт, що єпископські конференції сперечаються між собою? Бог не може жити там, де панує плутанина.
Єдність віри передбачає єдність Вчительського Уряду у просторі і у часі. Коли нам дається нове вчення, його завжди потрібно тлумачити згідно з попереднім навчанням. Якщо в цьому питання порушимо Традицію і станеться революція, ми порушимо єдність в Церкві. Це не означає, що ми приречені на незмінність. Однак вся еволюція повинна полягати у кращому розуміння та поглибленні минулого. Герменевтика реформи у постійності, про яку Бенедикт XVI так чітко навчав, є умовою єдності sine qua non.
Ті, хто дуже шумно оголошує про зміну та пориває з Традицією, не шукають добра для Божого стада. Наша єдність виникне навколо справжньої католицької доктрини. Інших способів немає. Чи можна запропонувати людству чудовіший подарунок, ніж правда Євангелія і таке священство, яке переживали Христос та апостоли?

Що Ви думаєте про синодальний процес, який відбувається в Німеччині? Деякі кардинали засуджували ризик «протестантизації» німецької Церкви. Яка Ваша думка на цю тему?

Те, що відбувається в Німеччині, це жахливо. Складається враження, що правди віри та накази Євангелія будуть поставлені на голосування. Яке ми маємо право вирішувати про відмову від частини Христового вчення? Я знаю, що багато німецьких католиків страждають від цієї ситуації. Як часто говорив Бенедикт XVI, церква в Німеччині занадто багата. При наявності грошей існує спокуса зробити все: змінити Одкровення, створити інший Вчительський Уряд Церкви, а також Церкву, що вже не буде єдиною, святою, вселенською та апостольською, а буде німецькою. Існує небезпека, що ця Церква вважатиме себе одним із світських інститутів. То яким чином вона врешті-решт не почне думати, як світ? Хотів би переконати моїх німецьких братів відчути убогість, відмовитися від державних субсидій. Вбога Церква не боятиметься радикалізму Євангелія. Гадаю, що наші зв’язки з грошима або світською владою часто роблять нас занадто вразливими або боязкими до проголошення Доброї Новини. За цими дебатами стоїть питання надприродного характеру віри. Бути християнином – це не лише духовне доповнення до світського життя, один із аспектів особистого розвитку, яких так прагнуть сучасні люди, що постійно перебувають у ситуації стресу. Бути християнином – це дозволити самому Богу увійти в наше життя і змінити нас. Ми не обираємо серед усіх духовних вірувань і практик. Ми інтегрально і повністю приймаємо надприродну подію Божого Об’явлення. Не ми автори цього Об’явлення, воно нам дано і змінює наше життя.

Сьогодні багато дискутують над внутрішніми справами Церкви. Папа Франциск засвідчив, що не боїться схизми. Чи також і Ви не маєте таких побоювань? Як можна повернути єдність?

Це можливо лише за умови, якщо ми на перше місце ставимо молитву та адорацію. Там навчимося більшої вірності католицькій доктрині, котру будемо переживати з найбільшою любов’ю. Церкву потрясає з усіх сторін. Від внутрішньої боротьби до педофільських скандалів, через очевидне непристосування до сучасного світу. Про що мова?

Ми переживаємо глибоку кризу. Перш за все, це криза віри і глибока криза священства. Найстрашніший її прояв – це огидні злочини священиків. Коли Бог не в центрі, коли віра більше не визначає діяльності, коли священник не надає дороговказів життю людей і це життя не годує, тоді стають можливими такі злочини. Як сказав Бенедикт XVI: “Чому педофілія досягла такої межі? Остаточною причиною є відсутність Бога» (Бенедикт XVI, Лист про причини кризи в Церкві)1. Священиків формували, не навчаючи, що єдиною точкою опори їхнього життя є Бог, не даючи їм відчути, що життя має сенс лише через Бога і для Бога. Коли вони позбавлені Бога, все, що їм залишається, – це влада. Деякі занурилися в логіку диявола зловживання владою та в сексуальні злочини. Якщо священник щодня не відчуває, що він є лише інструментом, то йому загрожує одурманення почуттям сили. Якщо життя священика не є освяченим життям, то йому загрожує велика небезпека омани і спотворень.

Обличчя церкви було заплямоване гріхом її синів. Однак сьогодні її справжнє обличчя являється наново. Воно сяє в тих відважних священниках, які супроводжують вмираючих, ризикуючи власним життям, у тих священниках, які супроводжують своїх людей  молитвою.

Християни ослабли через брак віри. Здається, деякі християни хочуть позбавити себе цього світла. Вони змушують себе дивитися на світ секуляризованим поглядом. Чому? Чи це бажання бути прийнятим цим світом? Бажання бути схожим на всіх?

Цікаво, чи, по суті, таке ставлення просто маскує страх, який змушує нас не хотіти чути того, що нам говорить Ісус: «Ви – сіль землі. (…) Ви – світло світу » (Мт 5,13 – 14)?! Яка відповідальність! Який тягар! Відмовитись від того, щоб бути сіллю землі – це приректи світ, залишатися ніяким і без смаку, відмовитися бути світлом світу, – це приректи світ на темряву. Ми не можемо з цим погодитися!

Що робити?

Багато християн знеохочені свідчити про віру або нести світло світові. Наша віра стала літеплою, як спогади, котрі поволі гаснуть. Вона стає, як холодний туман. Тоді ми не наважуємось ствердити, що наша віра становить єдине світло світу. Але ж ми маємо давати свідчення не про себе, а про Бога, який вийшов нам назустріч і об’явив себе.

Час вирвати християн з релятивізму, що їх оточує, котрий знечулює серця і присипляє любов! Літеплість, що запанувала посеред нас, вимірюється ступенем нашої апатії до доктринальних деформацій. Часто серйозні помилки викладають у католицьких університетах чи номінально християнських публікаціях. Ніхто не реагує! Обережно, одного дня вірні вимагатимуть від нас відповіді. Вони звинуватять нас перед Богом у тому, що ми віддали їх вовкам і самі дезертирували з нашого покликання пастиря, який має захищати вівчарню.

Наша віра обумовлює нашу любов до Бога. Відстоювати віру – це захищати найслабших, простих і дозволити їм любити Бога в правді. Йдеться про спасіння душ, наших і наших братів. У той день, коли ми перестанемо горіти з любові до своєї віри, світ помре від холоду, позбавлений свого найціннішого блага.

Хто сьогодні встане, щоб проголошувати містам Заходу віру, якої вони очікують? Хто встане, щоб проголошувати Євангеліє мусульманам? Вони шукають її, не знаючи про це. Вони звертаються до ісламу, тому що як єдину релігію Захід їм пропонує споживацьке суспільство. Ми більше не можемо називати себе віруючими, а на практиці жити, як атеїсти!

Перебуваючи в серці Церкви і її керуючого центру, яким є Ватикан, як Ви дивитеся на Церкву сьогодні?

Центр Церкви – це не адміністрація Ватикану. Центр Церкви – це серце кожної людини, яка вірить в Ісуса Христа, молиться і адорує Його. Центр Церкви знаходиться в самому серці монастирів. Центр Церкви передусім знаходиться в кожній дарохранительниці (tabernaculum), оскільки там присутній Ісус. Церкву не можна оцінювати за світовими критеріями. Вона не має нічого спільного із соцопитуваннями. Вона не існує для того, щоб бути впливовою у світі. Церква повторює за Ісусом: «Я на те народився і прийшов у світ на те, щоб свідчити істину. Кожен, хто від істини, слухає голос мій» (Йн 18, 37). Християни ніколи не будуть гідними цієї місії, але Церква завжди буде присутня, щоб свідчити про Христа.

Переклад: Отець Роман Лаба та Ілона Соловей

Джерело: Родина

Be the first to comment on "Кардинал Роберт Сара: про Церкву та світ сьогодні"

Напишіть відгук