Як повідомлялося, отець Олександр Коцюр, священик Кам’янець–Подільської дієцезії, нещодавно розпочав своє служіння як капелан і духівник у складі Християнської служби порятунку на сході України.

CREDO вдалося порозмовляти з отцем про вибір, про життя в «деструктивних умовах», які створює війна, а також про явище «нормалізму» серед служителів ХСП.

— Отче, служіння капелана можна назвати покликанням у покликанні. Як Ви відкрили, що саме це — Ваш шлях?

— Слід розрізнити військове капеланство і служіння на території, де точиться війна. З огляду на бойові дії звичайні люди опинилися в надзвичайних, деструктивних умовах. Я вирушив, аби їм служити; звісно, за потреби здійснюватиму служіння серед військових також. Я приїхав проголошувати Слово Боже, євангелізувати, займатися тим, чим займався також у парафії.

Я радився з духовним наставником. Він сказав, що я зможу служити тут, якщо триматимусь Бога і не житиму для себе. Я не поїхав на Схід з власної ініціативи — мене про це просили ті, кому я тут потрібен. Ця місія доручена мені Церквою. Я маю декрет єпископа, який дозволяє мені працювати на території, де зараз іде війна. Так це виглядає з точки зору права.

Я жив цією допомогою протягом трьох років — їздив, збирав кошти… Часто чую від людей: «А ми вже давали…», дивно почуваюся в такі моменти: наче я нічого не давав! Сьогодні розпізнаю, що найбільше, що можу дати цим людям — це бути серед них, жити з ними. Я не запитую, коли закінчиться війна, скільки це все триватиме. Бачу, що життя ставить сьогодні переді мною такі виклики, і намагаюся на них відповідати.

Я не хочу, щоби ви писали про мене як про героя. Я — не герой, наші герої біля Бога. Повторюю: життя ставить виклики, я намагаюся на них відповідати.

— Дуже важко проповідувати в умовах війни, чи не так? Із чим Ви ідете до людей?

— Із тим самим, що й до всіх інших: я кажу їм, що Бог їх любить, і вони не повинні перестати любити інших навіть в умовах війни.

— Ви відвідали сестер‑кармеліток дорогою на Схід, аби просити їх про молитву?

— Наше знайомство розпочалося з 2000‑го року. Ми їздили до сестер ще з о. Павлом Дідорою; одна з них, зокрема, молилася за нього особливо. Отець Павло вже звільнив їх від цього обов’язку, я — ні!

— Найбільше страждають діти, які опинилися в таких ненормальних, деструктивних — як Ви сказали — умовах, чи не так?

— Знаєте, іноді складається враження, що вони усі там як діти — беззахисні, розгублені; всі потребують захисту від факторів війни. Дорослі, однак, можуть якось віднайтися в тій дійсності; діти, натомість, потребують і фізичного, і духовного захисту, потребують реабілітації, уваги та опіки.

— Чи важко євангелізувати в таких умовах: говорити про Бога людям, які так страждають, в яких стріляють?

— Євангелізація — це також нагодувати голодного, одягнути нагого. Ісус Христос сказав до своїх Апостолів: «ВИ дайте їм їсти!» Господь не відіслав голодними тих, які слухали Його протягом трьох днів. Спочатку потрібно дати цим людям їсти, потім — євангелізувати. Це також дуже відкриває людей на Добру Новину. Спадають на думку слова Блаженнійшого Любомира Гузара, який казав, що провісником миру стає той, хто приймає, годує біженця.

Бенедикт XVI навчав: милосердя Бога — це Його участь у стражданнях людини. На сторінках Біблії читаємо: «Ви — боги». Тобто ми наслідуємо Бога, супроводжуючи іншу людину в її стражданнях. Це і є милосердя!

— Отче, Ви щодня бачите війну. Чи можете назвати когось своїм ворогом?

— Ворог — це диявол: він може заподіяти найбільшої шкоди, занапастити нашу душу. Ворог — це той, хто приходить на мою землю зі зброєю; той, хто стріляє по містах і селах стабільно, три рази на день, бо йому потрібно «відстріляти» набої, бо він отримав такий наказ… Звісно, важко любити таких людей, відчувати позитивні емоції. Брат не приходить до мого дому зі зброєю, він приходить із хлібом, із якимось дарунком.

Я — не Христос: я не страждаю на месіанізм. Я приїхав служити людям. Якщо вони, слухаючи мене, дивлячись на мене, зроблять висновок, що потрібно любити ворогів, то буду радий. Звісно, я допоможу пораненому противникові: доправлю до лікаря, дам свій джгут, аби зупинити кров… Він — також Боже дитя!

Але любов — це не толеранція; євангелізація — це не толеранція ворожості інших людей стосовно нас.

— Як Ви відпочиваєте? Що Вам допомагає відновлювати сили?

— Перш за все — щоденна Євхаристія, роздуми над Словом Божим, бодай коротка медитація. Знаю, що без Бога я не зможу служити людям. Це буде просто певний стиль життя, допомоги, підтримки…

Звісно, не завжди є змога поспати, навіть випити чистої холодної води. Потрібен певний час, аби до цього звикнути. Відсутність цих речей переживаю як певний вимір посту. Вважаю, що кожному священику слід залишити свою зону комфорту за обставин, у який сьогодні перебуває наша Батьківщина. Як казав Папа Франциск до молоді в Кракові: треба встати з дивану! Треба ставати і щось робити! Я зробив свій вибір: хочу жити саме так і бути щасливим.

— Отче, Ви нещодавно відзначили 12 річницю свячень. Чи думали Ви коли‑небудь, що святкуватимете її саме так? Як змінилося Ваше бачення священства протягом цього часу?

— Передусім відчуваю велику вдячність за все: приймаю все, що сталося протягом усього цього часу — приймаю і добре, і зле. Можу сказати, що ця війна очистила, відшліфувала багато речей; ці події зруйнували мої уявно‑ідеальні образи, «країну хворої уяви»…

Не знаю також, чи моє подальше життя і священство будуть пов’язані з Донбасом. Сьогодні є так.

— Чи охоче Вас відпустили Ваші парафіяни?

— Їм було важко. Вони мене люблять, я їх також дуже люблю. Та що вони могли зробити: я не їхня власність.

— ХСП об’єднує християн різних конфесій. На Вашу думку, це і є приклад справжнього екуменізму?

— Може, хтось це так і називає. Чи я б назвав це екуменізмом?.. Для мене це нормально: ми прославляємо одного Бога, живемо в одному дусі. Для мене це «нормалізм», а не екуменізм. Люди потребують Бога, доброго слова, підтримки. Ми їм це даємо, інколи вони навіть не знають, що той, хто молиться з ними, — священик.

— Щиро дякую за розмову!

Фото: сторінка о. Олександра Коцюра у Фейсбуку

Джерело: CREDO