Марш «спраглих рівності жінок»: погляд гладіатора Життя

8 березня у центрі Києва відбувався так званий “Марш Жінок” під гаслом “Солідарність та різноманіття”, який за своєю справжньою суттю є черговим сатанинським шабашем на вулицях міста. Різношерстна юрба учасників, яка вмістила в себе феміністок всіх відтінків і мастей, широкий спектр ЛГБТ – збоченців і уже традиційно добре організований і мотивований десант “штатних правозахисників”, виступала далеко не лише за рівність можливоестей для жінок і чоловіків, але перш за все за “гендерну рівність”, “права трансгендерної спільноти” та ратифікацію Стамбульської конвенції. Серед сотень учасників “маршу” було помічено багато іноземців (мабуть представників закордонних донорів, які безпосередньо моніторили цільове використання щедро наданих під такого роду акції коштів). Було немало журналістів низки «незалежних медіа», які постійно снували у юрбі і абсолютно очевидно були акцентовано затесані під «правильне висвітлення події».

Там була також і значна кількість української молоді, яка, як показало особисте спілкування, не зовсім орієнтувалася у гаслах, під котрими вийшла на акцію. Що привело їх у цей день на зазначену подію – цікавість, бажання драйву, гроші чи дбайливо і майстерно кимось вкладені у їх ще незрілі голови пікантні ідеї, з’ясувати достеменно не вбачалося можливим. Але в будь-якому випадку вони були там – і це справжній виклик та тривожний уже не дзвіночок, а справжній набат для Церкви, яка переважно продовжує безтурботно спочивати, поліруючи ритуальний посуд у затишних храмах. Для всієї Христової Церкви, незалежно від конфесій та деномінацій.

Збір учасників “феміністичного дійства” відбувався на Михайлівській площі, звідки вони пізніше вирушили марширувати Хрещатиком на шляху до Поштової площі. Паралельно на Михайлівській площі проходила акція, яку проводили кілька десятків християн, котрі загородили живим ланцюгом пам’ятник святій княгині Ользі. Серед них – протестанти, римо-католики, греко-католики і православні. Вони проголошували слово, молилися і намагалися докричатися до свідомості опонентів, щоби донести до них істинний сенс християнського бачення родини згідно споконвічного Божого Задуму.

Однак, вимушено найбільш вдячними слухачами уже традиційно були правоохоронці, які щільним строєм розділяли два різних середовища, два різних світи, дві різні реальності. Кого-кого, а їх там дійсно не бракувало: поліція діалогу, патрульна поліція, нацгвардійці… Пішки, на автомобілях і на конях…

Водночас частина християнських активістів зберегла свободу для маневру і знаходилася поза поліцейським кордоном безпосередньо на площі, спілкуючись з опонентами і перехожими. Фрази типу «Християнство? У XXI столітті? Жартуєте?» і «Максимум через п’ять років уже ніхто не посміє перешкоджати вільному проведенню прайдів» – це найніжніші квіточки серед того токсичного гербарію, пожати який довелося активістам у ці напружені години. Але на війні як на війні, особливо, якщо вона духовна.

Деколи здавалося, що ще трохи і повітря над площею можна буде різати ножем, а невидиме протистояння між Світлом і темрявою досягає свого апогею. У такі миті слова були зайвими – залишалося тільки молитися за Україну, за націю, за тих людей, які стояли навколо і потребували спасіння. Не проти, а ЗА та в Ім’я.

А потім врешті настав момент, коли строката юрба «спраглих рівності жінок» і їх симпатиків невизначеної статі і національної приналежності у супроводі щільного поліцейського кордону рушила з Михайлівської площі вулицею вниз до Майдану Незалежності. А на тому місці на Михайлівській, де феміністське товариство до того гарцювало, залишилося лише неприбране кінське лайно… Фінальна сцена водевіля… Занавіс…

Be the first to comment on "Марш «спраглих рівності жінок»: погляд гладіатора Життя"

Напишіть відгук