Місіонерка ХСП Оля Туз: «Під час цієї війни люди стали більше вірити»

Оля виросла в інтернаті в Миколаєві. Там же, в  Миколаєві, склалося все її життя до того моменту коли, як розповідає Оля, в Яремче на Школі Марії вона  зустрілась з Ісусом Христом. Ця зустріч стала визначальним поворотом в її житті.

Про рішення поїхати в «сіру зону»

…Що саме мене побудило поїхати в прифронтову зону служити, а не в мирну парафію, як і всі місіонери? Коли приїхав Ігор Шторм з Наталею.

Вони розповідали, як там страждають люди не знаючи Бога. Що ми тут сидимо в теплих домівках, п’ємо чай, спокійно ходимо по вулиці, нічого не літає над головами і не свистять снаряди, спокійно спимо на м’яких ліжечках… А ті люди постійно ховаються у підвалах та там і сплять. І тому я вирішила поїхати послужити людям, і насамперед  – тим дітям…

…Мене просто торкнула розповідь  волонтерки Наталі, яка вже була в цих місцях. Вона  сказала, що діти-сироти там ходять по всіх цих прифронтових територіях, і вони не відчувають нічийого тепла. І я те ж саме відчула, тому що я в цій атмосфері виросла з самого народження. Коли я була в Школі Марії в Яремче, там Бог мені все-таки довів цю істинну Любов. Істинну любов Він мені найбільше показав на Царському Вечорі. Як там було сказано «Ти моя донька, і Я тебе люблю тією, яка ти є». Я зараз теж намагаюся вчитися любити, тому що я виросла без цієї любові. І я хочу навчитися за допомогою цих дітей-сиріт, які там знаходяться, щоб їм показати істинну любов, яку мені показав Бог.

…Мені запам’яталося одне читання, від Івана 1, вірш 2:8, про Любов. Що головне – ніколи не можна боятися любити. І цю любов потрібно сіяти, тому що страх завжди забирає любов. А чим більше буде цієї любові – тим більше ти будеш сіяти її серед людей, котрі зранені. Звичайно, я не можу їх психологічно вивести з цього стану, але духовно, з Божою допомогою і молитвою, це можливо.

 

Про життя у «сірій зоні»

…Коли ми проводили анкетування, у нас були такі анкети, в яких треба було записати потреби людини  і інше. То було дуже тяжко збирати, бо кожна людина хотіла виговорити свій біль, розказати все, що в них на душі наболіло. Це анкетування зайняло в нас майже три місяці. Коли ми проходили по Піонерському, заходили в кожну хату і бачили, що у людей висять чи під подушками, показували, лежать документи. Бо кожна сім’я боялася, щоб якийсь не був «прильот». І люди казали «Ми завжди готові. Як починаються обстріли – ми схопили документи, а що залишиться – те залишиться»…

…В одній сім’ї була жіночка, що живе біля блок-посту, котрий якраз незадовго до нашого приїзду обстріляли. І після цих обстрілів вона почала писати вірші. І ще написала таку дуже гарну молитву. Вона як нам прочитала цю молитву – про цих солдатів, про Україну, – чесно, аж мурашки по шкірі. Я їй кажу «А можна ці ваші вірші взяти і хоч тонесеньку книжечку написати про вас і про ваші вірші?» А вона каже «Дитино, мені все одно. Головне, щоб ми всі були живі-здорові». І ще вона каже, що «ми іноді навіть як садимо городи, до цих пір ми збираємо осколки після цих обстрілів».

…Виїжджали ми в різні місця. Займалися з дітками та дорослими людьми. Потім Бог дав нам змогу проводити навіть біблійні групки. Люди розкривалися та почали нам довіряти. Діти, коли знаходилися з нами, забували що йде війна, сміялися, раділи. Команда у нас була супер – це не просто команда, а як справжня сім’я. Оксана, Віра – були мені як сестри, Володя – як брат. Хоча я навіть і не знала раніше, що воно таке – брат і сестра.

…Коли ми приїжджаємо в садочок, тільки з Оксаною заходимо на поріг і вже чуємо «Ура! Волонтери приїхали!» А у них якраз там заняття якісь ідуть, вони вже не дивляться на те, що вчителька їм розказує… Вони вже тільки почули, що волонтери приїхали – і вони вже біжать до нас, обіймають, хапають «давай, ми допоможемо…» І, чесно кажучи, дивлячись на цих дітей, і як вони реагують на це все…

 

Про те, чому залишилася

…Мені, чесно кажучи, було дуже боляче дивитися на ці дитячі очі, які прагнуть допомоги. І на цих людей, які теж, коли ми заходили в кожен двір, в кожну хату, на цих людей ми дивилися – вони просто плакали. Вони тільки плакали і просили допомоги. Це було просто ділення болем.

…Роботи у нас було дуже багато, навіть не вистачало людей. Як в Біблії написано “Врожаю багато, а женців мало”. За цей час, що ми були там, люди відкривалися та почали довіряти. Хоча до цього було по-різному: закривали двері, ворота, не хотіли впускати. У нас був лише один квиток – це Бог,  а з Ним все ОК.

…Ми помітили, що в кожній хаті на вікні стояли ікони – Божа Матір з Ісусом. В кожній хаті. І я хочу сказати, що під час цієї війни люди стали більше вірити. Так, вони нам кожен день кажуть «Коли це все закінчиться? Коли ця війна вже піде геть?» Ми кажемо «Ми не знаємо. Кажемо тільки – моліться». А вони кажуть «А як молитися?» Я казала «Моліться, як ви можете. Якщо ви не знаєте молитву «Отче наш», то хоча б своїми словами». Бо Бог почує ту молитву, яку людина скаже своїми словами. Коли людина в розпачі, вона починає молитися просто своїми словами. І Бог чує.

Автор малюнку Оля Туз

…Якби була така можливість, щоб якомога більше віруючих приїжджали. Щоб показати, що є спасіння, що Христос недаремно за нас помер, що те, що люди там зараз бачать – це справа рук лукавого. Він наводить страх, ці обстріли та інше. В чому полягає саме служіння – це спасіння пропавших душ, котрі блукають по цій сірій землі. Я прошу та молю Бога, щоб як можна більше віруючих приїжджали.

Всі фото – з ФБ Олі Туз

 

Be the first to comment on "Місіонерка ХСП Оля Туз: «Під час цієї війни люди стали більше вірити»"

Напишіть відгук