Не такою я уявляв собі роботу волонтерів, — о. Микола Орач

Як повідомлялося, отці францисканці вже вдруге повезли на Схід вантаж із обладнанням для стоматологічного кабінету, який буде служити мешканцям сірої зони. Але крім того, парафіяни храму Святого Антонія у Львові відгукнулися на заклик молодіжних спільнот, що функціонують при парафії і долучилися до збірки продуктами, одягом та іграшками. Вантаж доставили о. Едвард Кава OFMConv військовий капелан, який регулярно буває на Сході, та о. Микола Орач OFMConv, настоятель парафії св. Йосифа у Кременчуці, для якого ця поїздка була першою.

Своїми враженнями від поїздки отець Микола поділився з CREDO.

— Як так сталося, отче, що саме ви поїхали разом з о. Едвардом?

— Можна сказати, що я потрапив у цю поїздку випадково. Хоча, чесно кажучи, мріяв давно, але нагода все не траплялася. Ми тут від себе з Кременчука систематично відправляли транспорт, збирали допомогу, але все це відвозили люди, які вже були готові і мали вже все налагоджене. А тут о. Едвард, який їхав із обладнанням для стоматологічного кабінету в одне з сіл сірої зони, залишився без напарника і попросив мене поїхати. У дорозі важко самому, крім того, потрібна була допомога із монтуванням обладнання на місці. Я набрав із собою інструментів, ключів різних і вперед! Я собі думав, що ми приїдемо у якесь селище, розвантажимось і повернемося. Зрештою, саме так я собі й уявляв діяльність волонтерів: приїхали, вантаж комусь там передали і назад додому. Та коли ми вже приїхали, то виявилося, що все не зовсім так, як я собі думав — картина зовсім інша. І побачене мене дуже вразило.

— Що ж саме так вразило?

— Мене вразив факт, що волонтери Християнської Служби Порятунку, які нас зустріли в Піонерському, залишили своє життя у своїх рідних містах і приїхали жити і допомагати людям у «сірій зоні». Тобто зараз вони живуть у прифронтовій зоні. Селище Піонерське розташоване між Маріуполем і Щастям – це місцевість, близька до лінії вогню і перебуває у певній ізоляції, туди пускають лише місцевих, навіть швидка допомога туди може приїхати тільки військова – цивільну не пропустять. І ось у таких умовах працює шестеро волонтерів ХСП – три молоді дівчини, хлопець та подружжя. Ось це подружжя також мене сильно вразило – вони кияни, які покинули своє життя у столиці і вже шість місяців живуть на Сході.

— Чим займаються волонтери у «сірій зоні»?

— ХСП розділила прифронтову зону на п’ять секторів і у кожному працює група волонтерів із 5-6 осіб. У межах свого сектору вони їздять від селища до селища, проводять таке собі анкетування серед мешканців, записуючи їхні потреби: комусь потрібні ліки, комусь — буржуйка, комусь —шкільні приладдя для дітей і таке інше. Конкретні потреби конкретних людей. Всі ці списки висилаються до парафій чи організацій, з якими є контакт і там вже збирають допомогу. А коли привозять вантаж, тоді всі ці речі розсортовують і розвозять людям – кожний отримує те, що було потрібно саме йому.

Хтось із мешканців селища дозволив волонтерам користування своїм порожнім будинком з умовою оплати комунальних послуг і вони зробили там свій штаб. Туди звозять всю допомогу, сортують і звідти вже розвозять за призначенням. Люди роблять просто фантастичну роботу.  Мені така форма допомоги подобається дуже, бо у більшості випадків волонтерська допомога полягає на тому, що привезли транспорт, розвантажили десь у сільраді і потім невідомо хто займається роздачею, і невідомо чи потрапило до потребуючих те, у чому конкретно вони мали потребу. Бо віддати могли комусь іншому і він взяв, хоча йому цього і не треба, але як не взяти, якщо дають?

Але є ще одна річ, яка мені дуже сподобалася: вони глибоко віруючі люди і крім матеріальної, вони несуть також і духовну допомогу, їхня праця — це форма євангелізації, вони дають людям надію, несуть Добру Новину, моляться разом із ними, моляться за них і це не менш важливо. Ми з о. Едвардом пробули там лише добу, але навіть за цей короткий час можна було побачити, наскільки важливим є те, що вони роблять.

Я знаю, що крім стоматологічного обладнання, ви привезли також інші речі.

— Ми з о. Едвардом привезли не лише обладнання для стоматологічного кабінету, але також продукти, одяг та іграшки, які збирала молодь парафії св. Антонія у Львові. І ось як діє Провидіння Боже: волонтери відвідували днями дитячий садочок і завідуюча їм сказала, що найбільша потреба на сьогоднішній день — це іграшки для діток. А ми приїхали і привезли зі Львова кілька коробок гарних якісних іграшок, які вже зараз тішать дітей у садочку.

А ще парафіяни поприносили продукти і, прошу собі уявити, що це були італійські кави, хороші цукерки, якісні макарони, багато інших високоякісних і недешевих продуктів. Люди постаралися, як для найкращих своїх гостей, яких хочеться пригостити найкращим, щоби зробити їм приємне. Дивлячись на ці щедрі дари, я собі подумав, що люди у «сірій зоні» перебувають не лише у важкому економічному становищі, але й психологічному також, а от такі смаколики, якими вони можуть потішити своє піднебіння, допоможуть відчути себе трошки краще. Це наче така дрібничка, але часом може принести багато користі. Коли ми розвантажували бус, волонтери були під враженням від якості та асортименту. Відразу все розсортували і, я думаю, що протягом найближчих днів усі ці речі вже потраплять за призначенням.

Це просто фантастично, я аж сам запалився і обов’язково у нас тут, у Кременчуку, разом із парафіянами будемо збирати продукти та інші потрібні речі та слати туди, де волонтери ХСП зможуть правильно їх розподілити. У нас хоч і не дуже велика парафія, але я думаю,що ми впораємося. Можливо нам навіть вдасться поїхати і трошки допомогти волонтерам на місці.

— Вдалося змонтувати обладнання?

— Як ви знаєте, це вже другий комплект стоматологічного обладнання, який поїхав у сіру зону. На жаль, нам не вдалося його змонтувати, тому що приміщення не опалюється і ще немає підключеної води, але як тільки ситуація зміниться, все буде змонтоване, під’єднане і можна буде користуватися. У селищі працюють «Лікарі без кордонів», які зацікавилися тим обладнанням і зможуть ним користуватися, як зрештою і будь які лікарі, які захочуть приїхати і безкоштовно допомогти мешканцям у цьому районі.

Така допомога дуже потрібна у ці скрутні часи, коли люди почуваються самотніми. Ця волонтерська праця дуже підтримує людей, долає людську самотність, відчуття непотрібності. Неймовірна посвята, з якою підійшли до свого служіння волонтери, залишивши все – оце мене дуже вразило. Це фантастично просто, бо їх мало, але вони роблять, що можуть. Вони знають ситуацію всіх своїх підопічних, щодня, крок за кроком, від хати до хати, від селища до селища, вони шукають тих, кому потрібна допомога. Не завжди є можливість доїхати до всіх, бо дороги проїзні лише у мороз, а коли відлига дорога, перетворюється на багно.

Нам показували фотографії будинків, у яких живуть люди по селах. Це жах… Там і без війни люди жили бідно, а зараз ця бідність просто разюча. Одного разу волонтери приїхали до жінки, яка з-поміж гнилої картоплі вибирала щось більш-менш ще ціле, щоби було що їсти. Дівчата розповідали про це зі слізьми на очах. Наступного дня привезли жінці мішок картоплі та трохи різних продуктів.

Крім того, там постійно тривають обстріли. Ми були добу і вночі постійно бахкало, а люди місцеві вже звикли. Уваги не звертають.

— Була нагода познайомитися з місцевими мешканцями?

— Ми відвідали одну родину, яка нас так гостинно приймали, що було аж незручно. Вони — п’ятидесятники. Раніше жили десь в районі Щастя, але війна їх звідти вигнала, тоді вони переїхали до іншого села, але місцеві мешканці почали їм погрожувати, бо та пані привітала українських військових, які проїжджали селом і вони з чоловіком були змушені збиратися і втікати. У них є корова і вони нам дали півтори літри молока, хоча ми відмовлялися, але це навіть не обговорювалося. Також вони привезли собі з Маріуполя тюльку, щоби мати до картоплі, то ще й тої тюльки нам дали. Люди, маючи дуже просту їжу, скромні умови, прагнули з цілого серця з нами ділитися і нас пригостити, хоча це ми приїхали, щоб їм допомогти. Це для мене потужне свідчення: старше подружжя, живуть без телевізора і радіо, а вечорами читають Біблію.

— Завдяки вам, отче, тепер і ми знаємо, яку прекрасну справу роблять капелани та волонтери ХСП.

— Настрої у сірій зоні не всюди патріотичні. Багато людей проросійськи налаштовані, і саме тому дуже потрібні такі люди, як волонтери ХСП, котрі своїм ставленням і своєю працею зможуть переконати людей, що Україна — це не фашисти і не карателі. А священики, які при кожній нагоді приїжджають у сіру зону до волонтерів, щоб служити їм духовною послугою, сповіддю, Причастям, ходять з волонтерами до людей, розносять продукти – це взагалі! Я впевнений, що така їхня присутність здатна змінити людські серця, підштовхнути їх до Бога, зародити надію.

Ось така гарна річ зі мною сталася цими днями. Я глибоко вражений побаченим — ці люди мене надихнули.

Автор: Віта Якубовська
Фото надані отцями-францисканцями

Be the first to comment on "Не такою я уявляв собі роботу волонтерів, — о. Микола Орач"

Напишіть відгук