Польові хроніки капелана (Корпус Військових Капеланів ХСП)

Недовгий відпочинок у Києві і знову дорога на Схід. Дорога до тих, хто за довгі дні ділення хлібом земним та Хлібом Небесним уже стали нам братами. Знаємо, що вони чекають на нас. І ми просто вирушаємо за покликом Ісуса.

Ось вона – земля біля моря. Тут уже давно не чути дитячого сміху. Єдина постійна музика в цьому місці – це систематична канонада. А найстрашніше – нетривала тиша між обстрілами, яка лише моторошно підкреслює руйнування і пустку, що панує навколо.

І  тихо зітхає сумне осиротіле море.

Спокійно порефлексувати не виходить. Потрапляємо в зону потужного прильоту. Ну що ж, діло звичне. Не перший раз. І по Милості Божій раз не останній.

Вся місцевість усіяна ранами війни. Осквернена земля, що плаче і кровоточить.

До кінцевої точки призначення вже зовсім близько. Остаточно з голови вивітрюється така нереальна київська реальність. Ми вриваємося у інший світ, де все, що ми залишили менше доби тому, вже видається міражем.

Ми на місці. Хороми вже чекають нас. Усе набагато краще, ніж могло би бути. Особливо, коли у пам’яті мимохідь випливають картини з ДАП. І ріжуть по серцю, як ножем.

Відволікаюсь. Зараз головне, що ми вже тут. Вже вдома. Та й небо тут особливе.

Обходимо приміщення у місці базування. Вітаємося з побратимами. Зразу видно, що тут було нескучно. Пацани з того боку постаралися, щоби повітря в будівлях не застоювалося. Вентиляція у багатьох місцях просто чудова.

Але нам виділяють шикарні апартаменти. Ну, прямо Хілтон. Тут є все, що потрібно польовому капелану. Тут присутній Бог.

Та й годують непогано. Ресторан на «нулях» відкритий. Велкам.

Благословення їжі і трапеза. Вишукані страви у добірній компанії. Хіба що офіціанта у фраку не вистачає.

Ну а потім ласкаво просимо у кав’ярню. Краща кава у цих неспокійних місцях.

А до кави ми привезли смачненькі гостинці. Таке тут буває не часто. Далекувато звідси бігати до найближчого магазина Рошен.

А от і друзі. Особливі. Волохаті. Їм сьогодні точно теж перепаде щось особливе.

Та тут їх багато. Нічого, всім щось та дістанеться.

Після всього з нами залишається тусуватися один особливий гість. В його очах дивний, майже людський  сум. Ця війна зачепила і його.

Раптом згадую себе до війни. Це було так давно. Аж три роки тому. Моїм захопленням була гра на гітарі. У тому безмежно далекому чорно-білому минулому. Тоді мені було 22 роки.

Потім війна. Початок капеланського служіння. Ротація в ДАП. Тоді я потягнув з собою в аеропорт гітару. Так і отримав позивний – Гітарист. Його мені дав побратим з позивним Партизан. Його уже немає серед живих. Вірніше тих, хто живе на землі.

Тепер я – капелан. Я не беру у руки зброю. Нечасто тримаю в руках і гітару. Тепер моя зброя – Слово Боже. Починається новий етап мого служіння. І я вдячний Богу за цей привілей.

Життя триває. Навіть тут. Триває заради Любові. Любові до людини. Любові до всього живого…

Андрій Полухін,
служитель Корпусу Військових Капеланів ХСП

Be the first to comment on "Польові хроніки капелана (Корпус Військових Капеланів ХСП)"

Напишіть відгук