ПРИЙМАЄМО ВІЙНУ, ЯК НАЛЕЖНЕ?

Вже більше трьох років в Україні триває війна, яку називають АТО (Антитерористична операція на сході України). Загинуло, згідно «офіційно» поданих даних, більше 50 тис. людей. Велика кількість людей у даний час проживає на території, де кожен день може бути останнім, адже в повітрі літають кулі, які несуть смерть. Можливо, ми вже приймаємо війну, як належне, або нам байдуже, що гинуть люди? Скажу, що не всім байдуже – це точно! Нещодавно познайомився з організатором та керівником  Християнської Служби Порятунку Ігорем Штормом, небайдужим до того, що діється в нашій Батьківщині. Сьогодні порозмовляємо саме з ним.

Слава Ісусу Христу, пане Ігоре! Розкажіть, будь ласка, про Християнську Службу Порятунку (далі – ХСП), що це за організація, коли вона постала  і чим вона займається?

Ігор Шторм

Навіки Богу слава!

Вона була організована у 2015 році, хлопцями з батальйону військових капеланів, котрі у 2014 році пішли на фронт, були капеланами на війні, пройшли певний шлях в АТО. Ми бачили дуже багато проблем місцевих жителів, а зокрема – дітей, котрі живуть на лінії розмежування вогню. Є вже такі, які все своє життя провели на війні, їм лише по 3,5 років. Це глобальна проблема, тому що дуже велика щільність замінування полів, ведуться військові дії навіть сьогодні. Вже більше 500 дітей загинуло, а 250 було покалічено під час АТО. Саме тому керівництво військових капеланів, у якому я був командиром, вирішило створити ХСП на базі Римо-Католицької Церкви. Ми отримали благословення Архиєпископа Петра Мальчука, нині вже покійного, та єпископа Станіслава Широкорадюка, щоб розпочати цю діяльність.

До ХСП входять не лише римо-католики, а й греко-католики, протестанти різних напрямків, які роблять з нами спільну справу. Це екуменічне служіння, але основне місце в цьому служінні займають римо-католики, оскільки саме вони є засновниками.

Чим займається ХСП в зоні АТО? По-перше, люди живуть на лінії розмежування. Вони служать не так, як інші волонтери, котрі приїжджають, допомагають і їдуть, вони живуть безпосередньо з постраждалими людьми. Існує кілька центрів ХСП, котрі розташовані вздовж лінії вогню. Є таке подружжя, яке цілий рік жило під Широкіним і допомагало постраждалим людям. Перш за все, це такі категорії, як діти-сироти, діти-інваліди, діти з багатодітних сімей та поодинокі лежачі хворі пенсійного віку. Ми допомагаємо Збройним Силам України, добровольчим батальйонам, як гуманітарною допомогою, так і капеланським служінням в тих населених пунктах, де вони базуються.

Ми бачили дуже багато проблем місцевих жителів, а зокрема – дітей, котрі живуть на лінії розмежування вогню. Є вже такі, які все своє життя провели на війні, їм лише по 3,5 років.

Займаємось не лише доставкою гуманітарки та їжі, але багато проповідуємо Ісуса Христа, дуже багато катехизуємо, євангелізуємо людей, тому що з цим є також великі проблеми. Основна ж наша діяльність – нести Євангеліє, нести їм звістку про нашого Спасителя і розповідати про Божу любов. А звідти вже випливають інші види діяльності ХСП-центру.

Скільки на даний час людей реально потребують допомоги в зоні АТО?

Дуже багато! Не можу назвати точної кількості. Але, наприклад, по Широкіно, якщо ми беремо від Маріуполя, то центр охоплює 10 сіл. Це дуже велика кількість людей і дуже багато праці. На жаль, наша держава не може забезпечити евакуацію, особливо дітей, із цієї зони і надання допомоги, житла. Тож їм доводиться перебувати десь на полі бою, під кулями, бомбами. Це проблема нашої держави. Ми, зі свого боку, допомагаємо чим можемо. І ще випливла така проблема – вже практично немає волонтерських рухів. Тобто фактично майже ніхто вже не допомагає. Напевно, що залишились «Caritas» і ми в цій зоні. Існують деякі фонди, але вони дуже локальні, вони не живуть в цих зонах і не мають спеціальних програм, таких, які маємо ми. Наприклад, ми увійшли у програму «Папа для України» і зреалізували мільйонний проект по паливних брикетах для місцевого населення і ще по деяких напрямках. Тобто, ми робимо досить суттєву, потужну допомогу цим людям, а не локальну, десь-щось там привезти, якийсь там пиріжок, кофтинку, ми займаємось глобальними проблемами, розумієте?

Чому Ви займаєтесь саме цією діяльністю, що спонукало Вас до цього?

Мене спонукала любов до постраждалих людей, особливо дітей, оскільки саме вони найбільше страждають від хаосу, який там створений. Тому, наприклад, центр, який знаходиться під Маріуполем, називається «Ковчег»: як постійний порятунок Господа. Ми втратили, на жаль, кілька поколінь старших людей, втратили назавжди, але не маємо права втратити наших дітей. Саме тому працівники ХСП – хлопці, дівчата, монахині, дуже активно займаються дітьми: інвалідами, сиротами, дітьми з багатодітних сімей.

Пам’ятаю дівчинку, яка живе біля Бердянська і від народження є інвалідом. Вона пережила всі ці жахи, обстріли, ще коли починалась ця страшна війна,  вона не має можливості пересуватись.

У цих дітей, коли вони отримують найпростіший подаруночок, сяють очі. Наші діти, наприклад, в Києві, навіть не подивились би на нього, розумієте? Знаєте, вони протягом цих трьох з половиною років дуже мало бачили добра і любові. В цьому велика проблема. Саме тому Католицька Церква несе добро і любов на цих територіях.

Не знаю, чому, але, на жаль, зараз поширюється тенденція, що люди забули чи змирилися з тим, що у нашій країні війна. Та чи є ті, хто не змирився і реально допомагають Вам у служінні?

Не знаю – чи на жаль, чи ні, але в нашому служінні найбільше допомагає саме Католицька Церква. І особливу подяку тут слід висловити Кам’янець-Подільській дієцезії, зокрема єпископу Леону Дубравському. Він перший з єпископів був відкритим на допомогу у цьому служінні, допомагав і допомагає досі. Перший, хто дав згоду, щоб священики, сестри монахині, приїжджали на ротаційній основі для служіння в АТО. Це дуже велике благословення для ХСП, оскільки вони несуть дуже важливе служіння. Зараз немає більше на кого надіятись, окрім як на Господа та Церкву у всіх відношеннях, без виключення.

Ми були б дуже раді, якби до нас долучались не лише священики та сестри, але й інші молоді люди, наприклад, семінаристи, студенти, які мають бажання, запал, енергію до служіння, прагнуть змінити нашу державу. Нас є дуже мало, десь 50-60 людей, а це – фактично нічого на таку лінію фронту.

Коли наші Читачі будуть читати це інтерв’ю і в них з’явиться бажання допомогти Вам, що їм робити, до кого слід звертатись?

Якщо хтось матиме таке бажання, то нехай звертається безпосередньо до мене за телефоном: 066 445 32 55. Я ж, у свою чергу, надам відповідну інформацію, оскільки знаю, яка, де і кому потрібна допомога. Ми будемо спільно вирішувати, на який час людина приїжджає, яку місію вона зможе  нести: чи працювати з дітьми, чи з дорослими, чи вести катехитичні групи, чи допомогти іншим чином.

Дозвольте ще особливим чином звернутись до Читачів «Голосу Семінарії». Війна йде, гинуть люди. Війна продовжується, вона не зупинилась! Скажу без пафосу, що зараз, насправді, волонтерського руху практично немає. Більше, як допомагає Церква, ніхто не допомагає. Тому я прошу всіх людей, які читають цю статтю, приєднатися, бо є надзвичайно багато праці, а нас -дуже-дуже мало. Якщо ми її не зробимо, її не зробить ніхто!

Розмовляв: кл. Віталій Карпусь

Джерело: ГОЛОС СЕМІНАРІЇ № 2 (31) 2017

Be the first to comment on "ПРИЙМАЄМО ВІЙНУ, ЯК НАЛЕЖНЕ?"

Напишіть відгук