Про пастки мови. або ще раз про «традиційну сім’ю»

Коли ми вступаємо в суперечки на будь-які теми, важливо уважно і обережно слідкувати за тим, які терміни ми вживаємо. Мова містить чимало пасток і часом буває так, що вступаючи в розмову, ми навіть несвідомо переймаємо мову того, з ким говоримо і тим самим його розуміння світу. Перекладаючи наш месидж на невідповідну мову, ми таким чином самі спотворюємо те, що хочемо сказати.

Наш український публічний простір якось раптово і досить швидко став «ліво-правим», «прогресивним і реакціоністським», «інноваційним і традиціоналістським» і т.д. Все, що звучить в публічному просторі, майже зразу проходить перевірку на ось таких шальках. Все мусить вписатись на якусь полицю. Церква, яка виходить зі своїм посланям в такий публічний простір, майже автоматично потрапляє в категорію «правого, реакціоністського і традиційного», а тому мусить «лібералізуватись і модернізуватись», щоб не відстати від «прогресу». Відбуваєтся це по одній простій причині – вона не бажає приймати таку суспільну адженду, в основі якої лежить «культурний марксизм». А якщо ти не «зліва», то тебе точно запишуть до «правих». Байдуже, що ти не є ані там, ані там. Християнство є поза цими поділами. Та якщо ти виходиш на поле, на якому грають у футбол, то скільки завгодно доводь, що ти взагалі плавець. Врешті-решт ти змушений будеш стати в якусь команду або відійти в бік.

Якщо хтось із представників Церкви говорить більш лагідною, пастирською мовою, представники лівого флангу, вклавши його слова у свій контекст, можуть зарахувати його до більш «відкритого» духовенства, а може й навіть прихильного до їхніх ідей, забуваючи про те, що він виходить не з їхніх засновків (так, до слова, сталося зі слова Папи Франциска «хто я такий, щоб його осуджувати»). Адже, як йшлось вище, християнство є поза «ліво-правим» поділом і, коли говорить на різні теми, то виходить з свого власного контексту і оцінки явищ, яке пережило і переживе ще й не такі соціальні катаклізми, залишаючись завжди новим і актуальним шляхом істинної свободи для мільярдів чоловіків і жінок. В тому числі й тих, які досвідчують в собі гомосексуальні схильності. Але часом цей же поділ переноситься в межі самої Церкви як зовнішніми спостерігачами так і самими представниками Церкви. І тоді вже й Церкву ділять на лібералів і прогресистів. Сьогодні на Заході, як сказав колишній префект Конгрегації доктрини віри Герхард Мюллер, кожного нового єпископа на першій же прес-конференції записують в котрийсь із списків.

Нинішні «борці за рівність» якось не надто охоче люблять чути про марксистські корені свого руху, а більшість з них просто не знайомі бодай з елементами історії філософії. Не надто бажають це чути й ті, хто підтримує їх з простого співчуття, намагання належати до «прогресивної частини суспільства», з кон‘юнктурних міркувань чи просто тому, що гранти…

В уяві ж деяких наших співгромадян ліволіберальна адженда стала одним з ключів до зміни країни і покращення економічного становища. Мовляв, хочете жити, як «там», то мусите це прийняти. Дуже яскравим в цьому контексті був доволі маніпулятивний «постпарадний» сюжет на 1+1, який намагався продати глядачам месидж, що якщо ми хочемо жити як в США, то без парадів нам не обійтись. Всі ці паралелі страждають на один суттєвий недолік – західні країни сягли свого доброботу ще до того, як їх вулицями пройшли перші гей-паради. Я вже промовчу тут про фундамент Європейського Союзу, який його отці-засновники почерпнули з соціальної доктрини Католицької Церкви. То може на неї нам краще звернути увагу?

Тут доречними будуть і слова Юрія Макарова, якого важко звинуватити в бажанні бути по боці «затурканих середньовічних церковників»: «… варто застерегти від звичної орієнтації на Захід як джерело всіх наших надій і взірець усіх наших дій. На жаль, у більшості європейських та американських університетів при владі нині постарілі активісти паризьких барикад зразка 1968 року або «Вудстоку»-1969. Ліволіберальні постмодерністи примудрилися принизити авторитет позитивного знання в гуманітарних галузях, висунувши на перший план такі корисні, але аж ніяк не передові й не визначальні дисципліни, як гендерні або постколоніальні студії. Епоха постправди визріла не в парламентах і не в офісах міжнародних банків, її виплекали кафедри філософії поважних вишів».

Багатьом здається, що справді йдется лише про рівність і права. Так може видаватись, але так не є. І реакція Церков є такою, як є, не тому, що вони за «русский мир» (мені цікаво чи ті, хто так вважають, вірять в те, що Катехизм Католицької Церкви, наприклад, писали в Москві?), не тому, що вони є ворогами науки (так ніби серед представників Церкви немає жодної людини з вищою освітою і вони не займаються найрізноманітнішими науковими дослідженнями), і не тому, що вона є проти свободи людини (так ніби свобода не є однією з наскрізних тем будь-якої релігії). Її месидж виходить з певного розуміння світу, який базується на Об‘явленні, але не тільки. Месидж Церкви виходить також з того, що можна назвати «природньою теологією». Остання є продуктом людського інтелекту (reason), який споглядаючи світ, робить висновки, відкриває сенси. Ця гілка теологічного знання дуже уважно слідкує за науковими досягненнями і відкриттями, в тому числі генетики (пригадуєте, хто був засновником генетики?… Так, священик, Георг Мендель).

Натомість, у полеміці з представниками Церкви дуже часто звучить закид, що її позиція ґрунтується виключно на якихсь позаземних посланнях і позбавлена будь-якої раціональності. Проте ці закиди звучать не на наукових семінарах, а в процесі гучних публічних заходів з їхніми гаслами і закликами, через ЗМІ, які зазвичай відображають вподобання редакторів і ведучих,  а також запрошених відповідно до їх вподобань гостей. Одним словом, дискусія ведеться в такій сфері, де раціональності годі шукати. Кричалку на кшталт «бунтуй, кохай, права не віддавай» раціональною назвати важко. Але людьми раціональність рухає взагалі рідко і навпаки: будь-який масовий рух не може обійтись без ірраціонального. Ірраціональність, гучні гасла «підчіплюють» набагато швидше і краще за нудні раціональні пояснення і спокійну розмову. Власне в діалог таких безглуздих кричалок і гасел постійно намагаються втягнути і Церкву: «а засудіть насильство», а «відмежуйтесь від тих-то». Активісти цих рухів дуже добре розуміють, що в діалог зі собою треба втягнути якомога сильнішого гравця, витягнути з нього якусь реакцію (байдуже позитивну чи негативну) і таким чином підвищити гучність власного дискурсу.

Я почав з важливості слідкування за мовою, оскільки в полеміці останніх днів мене особисто вже не вперше непокоїло використання такого терміну як «традиційна сім‘я». Справа в тому, що «традиційна сім‘я» і справді передбачає «нетрадиційну сім‘ю». Як «традиційна орієнтація» — «нетрадиційну». Якщо йдеться лише про традицію, то її справді можна підважити. Словник, з якого походять терміни «традиційного»/«нетрадиційного» не є словником, який вживає Церква. Вони походять з того ж словника, який передбачає, що все, чи майже все, у цьому світі є умовним, зумовлене культурним контекстом, якимись забобонами чи традиціями предків. Це той самий релятивізм, який говорить не про чоловіка і жінку, а лише про відповідні ролі, яких може бути тьма.

Церква, у свою чергу, говорить не про «традиційну сім‘ю», а про сім‘ю як таку. Сім‘ю як союз чоловіка і жінки, в якому ми досвідчуємо гармонію статей і який здатний дарувати нове життя. Що, за словами Ганни Арендт є «дивом, що рятує світ і царину людських справ від їхньої звичайної «природньої руйнації». Про сім‘ю Церква говорить не лише, базуючись на Об‘явленні, але й, виходячи з природної теології, відкриває гармонію союзу чоловіка і жінки, які посідають правдиву чуттєву і сексуальну взаємодоповнюваність. І тут на допомогу приходить маса «нетеологічних» знань від психології до генетики. Союзові чоловіка і жінки не може дорівнятись ніщо. Будь-яка спроба якось розширити поняття сім‘ї нічого не дасть. Можна щось прописати в законах, заборонити якісь висловлювання, це все одно не змінить природнього закону. І ні про яку традицію тут не йдеться.

У відповідь на церковне послання часто звучить те, що ніхто не хоче руйнувати сім‘ю, а лише є бажання розширити її дефініцію. Мовляв, не все так просто, дійсність складніша: в сім‘ях (дуже часто це звучить з притиском власне на «традиційну сім’ю») є насильство, є батьки пияки і так далі. При цьому забувається одна річ, що Церква ніколи не захищала негативних явищ в сім‘ї і Стамбульську конвенцію блокувала не задля виправдання насилля. Натомість тут ми маємо справу з тим, коли задля того, щоб розбити якесь правило нам пропонується зосередитись на винятках. Бо насправді серед прихильників лівої адженди немає аж надто доброго реноме сім‘ї. Культурний марксизм вважає сім‘ю джерелом продукування негативних явищ: патріархальної культури, нетерпимості, пригноблення жінки і гноблення взагалі, середовищем порушення прав дітей і т.д. Марксистська адженда завжди передбачала руйнування сім‘ї як інституту, який стоїть на шляху побудови «справді щасливого і вільного суспільства». Де поряд з усім іншим, головним ворогом свободи людини є Бог, і ця лінія яскраво тягнеться від Фейєрбаха через Маркса і аж до нинішньої ліволіберальної концепції свободи людини.

Тому щодо «сімейних справ» масовий рух за «права ЛГБТ» це лише засіб, а не ціль. Коли нам витягують на світло переважно трагічні і неблагополучні сімейні стосунки (завдяки ЗМІ складається враження, що альтернативи в Україні просто не існує), яких справді в нашій країні є доволі багато, і Церква про це говорить постійно, нам лише хочуть показати, що щаслива сім‘я це фікція і є взагалі неможливою. А з іншого боку, є спроба наскільки розширити поняття сім’ї, щоб цей термін став сам по собі беззмістовним, щоб за ним стояла якась дуже розмита реальність. В культурі релятивізму бруд це лише «іншість» чистоти. Кінцева мета полягає в тому, що сім’я як така повинна відійти в минуле як елемент Ancien Régime. Звісно, заради «світлого майбутнього». Для цього достатньо проаналізувати висловлювання активістів ЛГБТ-руху в цілому, а не лише в дні перед парадами.

Це не якась теорія всесвітньої змови, я не збираюсь тут нікого демонізувати, оскільки не вбачаю за цим рухом аж надто потужної сили, здатної досягти своїх цілей. Це лише пригадування його теоретичних джерел. Які прослідкувати і виявити є не зовсім складно. Феномен Джордана Пітерсона (професор психології Університету Торонто і клінічний психотерапевт, автор книги, яка вже кілька місяців знаходиться в топі американського книжкового супермаркету Amazon) і його популярність на Заході є одним з яскравих прикладів, що рано чи пізно хтось встає і каже «досить». І виявляється, що це «досить» має відразу серйозний резонанс в суспільстві, яке просто-напросто втомилось від театру абсурду.

Той же Пітерсон озвучив просте як двері запитання: чи ви не знали, що якщо сильно потиснути «зліва», то вилізе «з правого»? При цьому він чітко відмежовується від будь-яких правих поглядів, лише запитуючи у відповідь: де межа? Якщо «з правого флангу» ми знаємо, де межа, тобто де починається нацизм, расизм і т.д., то ми потребуємо схожого пояснення, де є межа «з лівого боку», а саме у «культурному марксизмі»?

І власне де буде зупинка? На нівеляції релігійної свободи і свободи слова? Чим це не той самий комунізм, який ми в Україні вже проходили? Мені здається, що те, що сталось в неділю 17/06/18 на вулицях Києва, є дуже тривожним симптомом того, що штучно нав’язані Україні культурні війни, можуть призвести до катастрофічних наслідків для країни вцілому.

Я поділяю не всі ідеї Джордана Пітерсона, хоча в дуже багатьох питаннях вважаю, що до нього слід прислухатись. Що ще цікавіше, його лекції тепер супроводжуються протестами лівих кіл, які на словах за «мир, дружбу і жуйку», проте навіть жбурляють каміння в його бік. Sapienti sat…

Джерело: RISU

Be the first to comment on "Про пастки мови. або ще раз про «традиційну сім’ю»"

Напишіть відгук