«Рускій мір»: витоки фейку

Що насправді являє собою сучасна Росія і яке відношення вона має до біблійного народу Гог із землі Магог? Яка справжня ґенеза виникнення «російської нації» і до чого тут слов’янська ідентичність? Чи лежить в основі духовності населення РФ автентична візантійська православна традиція і для чого московитам була необхідна так звана «церковна реформа» кінця XVII-ого століття? Ми не ставимо собі за мету зараз в повноті відповісти на ці запитання. Зазначимо лише одне: все, що стосується таких понять, як «рускій мір», «особливий євразійський шлях», «москва – третій рим», «колиска трьох слов’янських народів» тощо – грандіозний фейк і феєрична містифікація. Спочатку імперськими, а потім і радянськими істориками, починаючи з початку XVIIІ-ого століття,  була проведена тотальна підміна та брутальна фальсифікація всієї регіональної історіографії. Так дві несумісні та незалежні одна від одної історичні сюжетні лінії, а саме «Київська Русь – Велике князівство Литовське –  Річ Посполита» з одного боку та «Улус Джучі і він же Золота Орда – Велике князіівство Московське – Московське царство» з іншого,  раптом неймовірним способом перехрестилися і змішалися. Так на місці старообрядної  тюрко-угро-фінської Московії – Тартарії раптом виникла «іконно православна слов’янська Росія». Так будувався орієнтований на Європу геополітичний імперський проект Петра І, фатальний і кривавий слід якого тягнеться через століття аж до наших днів, сіючи хаос, руїну і кров всюди, куди дотягуються його щупальця. Слід духовний, світоглядний, суспільний, культурний, фізичний…

Хто ж стояв біля витоків цього страхітливого «соціального експерименту»? Безумовно це були конкретні люди. І якщо основу «російської» науки та культури закладали як правило різноманітні європейські заробітчани, то у процес формування засад суспільного устрою та релігійного життя нового фіктивного квазі-утворення вирішальний внесок зробили в першу чергу українці. Особливо серед них вирізняється постать Феофана Прокоповича.

18 червня 1681 року народився відомий український богослов, письменник і науковець Феофан Прокопович. Він має чималий філософський і науковий доробок, однак для нас відомий як основний ідеолог перебудови Московської держави в Російську імперію, що призвело до остаточної втрати української державності у XVIII столітті.

Феофан (Єлеазар) Прокопович народився в Києві. Рано осиротів, а тому його вихованням займався дядько, намісник Богоявленського монастиря. Він віддав племінника до початкової школи при монастирі, по закінченні якої Єлеазар навчався у Києво-Могилянській академії.

Після продовження навчання у Володимир-Волинському греко-католицькому колегіуму 17-річний юнак приймає уніатство та подорожує Європою, однак в підсумку повертається до православ’я та залишається викладати у Києво-Могилянській академії. В 1711 році став ігуменом Братського монастиря та ректором академії.

Прокопович написав низку праць із роздумами про державне управління та функціонування церкви. Його роботи привернули увагу Петра І, який викликав філософа й богослова в Петербург для участі в реформуванні російської церкви. Ідея позбавлення духівництва світської влади була популярною в Європі ще з XVI-XVII століття, однак в баченні Прокоповича церква мала підпорядковуватися цареві. Він пояснював це недопущенням “двовладдя”.

Російське духівництво і до того було де-факто пов’язане зі світською владою, а після реформи Петра І, (натхненником якої був саме Прокопович) Святійший Синод і де-юре підпорядковувався цареві. Ба більше, засідання Синоду і Сенату (верховного дорадчого органу при цареві) навіть проходили в одній будівлі. У підсумку структурне об’єднання духовної та світської влади сформувало негативну російську традицію “освячення” тиранічної влади церквою.

Відстоюючи імперіалістські принципи він дав ідейну базу для Петра І щодо перебудови держави. Звичайно, цар багато в чому опирався на європейський досвід і намагався переймати західний спосіб життя, однак модель побудови держави та функціонування владних інституцій він перейняв у ректора Києво-Могилянської академії.

Феофан Прокопович допоміг Петру І віднайти для Російської імперії спадковість (хоча й цілком хибну) від Київської Русі. Це поклало початок міфу про тотожність руської та московської традиції, а також про “єдність східних слов’ян” довкола московської державності. Таким чином, ідейним обґрунтуванням імперіалізму та захоплення наших земель слугувала концепція про “триєдинство російського народу” та необхідність єдності під керівництвом царя.

Відомий трактат Феофана Прокоповича “Правда волі монаршої” вміщував докладний опис напрямків майбутніх реформ і бачення побудови централізованої імперії з надзвичайними повноваженнями для монарха. За радикальну підтримку світської влади та причетність до обмеження прав церкви його неодноразово критикували церковні діячі. Та й спосіб життя архієрея (а саме такий статус він мав) сприяв поширенню чуток та інформації, що дискредитувала духовну особу (наприклад, любов Феофана Прокоповича до світських заходів та зловживання алкоголем). Однак зі статусом царського радника втрата сану йому не загрожувала

Прокопович зіграв чималу роль у формуванні російського імперіалізму. Українці, як поневолена імперією нація, протягом понад чотирьохсот років страждала від наслідків цього. Звичайно, окрім ідей Феофана Прокоповича було чимало факторів для перебудови Московії в централізовану державу, однак імперські засади, які використовуються донині (наприклад, міф про “триєдинство російського народу”) належать саме Прокоповичу. Дуже прикро, що українці з великим потенціалом і феноменальним багажем знань стають інструментом для тих сил і проектів, які знищують Україну.

Отож саме Феофан Прокопович був основним ідеологом реформ Петра І. Критичне вістря своєї теорії держави Ф. Прокопович спрямовує на князівсько-боярську опозицію процесу централізації держави і проти зверхності і автономії влади церкви стосовно держави. Створюючи свою теорію, Прокопович спирався на праці про державу і право ГоббсаГроціяПуфендорфа, глибоко вивчав вітчизняну історію. Але при цьому він створив свій оригінальний варіант теорії держави і державності. Ф. Прокопович пише ряд суспільно-політичних праць: «рос. Слово о правде и чести царской», Правда волі монаршої («рос. дореф. Правда воли монаршеи») та ін. Де викладає основи ідеї міцної держави і застосовує їх безпосередньо до тогочасної Росії. За суттю сам Ф. Прокопович і його теорія стають промотором реформ у цій країні і головною причиною її зміцнення. Без практичного застосування теорії «регулярної держави» за часів Петра І і продовження цієї політики після нього не було б тій Росії, що відома науці історія.

Першим принципом, на якому базувалася теорія «регулярної держави» Прокоповича, був принцип загальної (всенародної) користі: «Всяка верховна влада єдину свого встановлення причину кінцеву має — всенародну користь. Це лише знати народ мусить, що володар зобов’язаний його користю опікуватися, проте в справах опіки не народу, а єдиному Богові … підлягає». За Прокоповичем ця опіка царя включає добробут своїх підданих, їх повчання (духовне і світське навчання), державну безпеку. Феофан Прокопович приходить до висновку, що громадські та військові справи є головними в обов’язку царів.

Другий принцип теорії Прокоповича — принцип централізації, який був однозначно направлений проти залишків феодальної роздрібленості. Щодо можливих державних устроїв, то Прокопович, як і інші дослідники проблем держави, вважав основними його формами аристократіюдемократію й монархію. Оригінальна особливість підходу Прокоповича полягала в тому, що він не ставив питання про те який з цих устроїв є найкращим, а про те «який тому або іншому народові найпотрібніший».

Ф. Прокопович пов’язав найкраще забезпечення народної користі з сильною політикою держави, а сила держави вбачається ним у єдності й неподільності. З цих позицій Прокопович жорстко критикував Берестейську унію й католицтво (як інструменти внутрішнього поділу народу Російської імперії на його думку), аристократичну олігархію, наполягав на необхідності підпорядкування Христової Церкви світській владі в російській державі на дотримання осудженого в католицтві цезарепапізму; що було вислідом тодішньої царської російської політики, догоджанням Прокоповича російській політиці, ніж позицією релігійного діяча. Створення «Духовного регламенту», який набув чинності закону, й заснування Синоду — органу управління Російською православною церквою, який підпорядковувався світській владі, були практичним втіленням ідей Прокоповича.

Принагідно пропонуємо увазі відео виступу українського консервативного філософа Андрія Баумейстера, де він представляє своє бачення природи та джерел  сучасної «великоруської» ідентичності:

https://www.youtube.com/watch?v=cFw94-A8d04&t=27s

Be the first to comment on "«Рускій мір»: витоки фейку"

Напишіть відгук